Шоа у Львові
Шоа у Львові - 3
Прихід Червоної армії львів’яни оцінювали не з класової позиції, а зі суто етнічної. Нераз потім я мав змогу переконатися, що так звані класові оцінки були для простих людей другорядними і малоістотними. На думку тодішніх львівських поляків, настала окупація - четвертий розподіл Польщі. «Але, - потішали вони себе, - війна ще продовжується». В кінцевій перемозі аліантів (союзників), якими були Франція та Англія, поляки не сумнівалися і сподівалися. Що большевицька окупація тимчасова, а польське володіння Львовом знову відновиться. Ніхто з них не припускав навіть думки, що віковічне польське панування і привілейований статус панівної нації, який мали поляки в Галичині, скінчилися саме тоді назавжди. Не припускали такого розвитку подій і галицькі євреї. За свідченням історика Еліяху Йонеса, на таємній нараді єврейських лідерів Галичини було вирішено вступити в переговори з поляками з метою узгодження позиції, євреї теж сподівалися на швидке відновлення польського панування. Українці, дещо спантеличені демагогічною пропагандивною кампанією «визволення з польського ярма», насторожено придивлялися до визволителів. У зверненні М.Хрущова - члена Військової Ради фронту - до червоноармійців писалося: «Радянські воїни ідуть у Західну Україну і Західну Білорусію не як завойовники, а як визволителі українських і білоруських братів».
(…)
Натомість
прості галицькі євреї зустріли Червону армію квітами та непідробним беззастережним ентузіазмом. Їхня радість була такою бурхливою, такою щирою та запальною, що аж шокувала. Особливо шокувала поляків, які чомусь мали галицьких євреїв за польських патріотів і тому вважали, що з боку євреїв проявилася кричуща невдячність, мало не національна зрада. Темпераментна єврейська молодь кидалася навіть цілувати броню радянських танків.
Бурхливо-радісна реакція євреїв на прихід Червоної армії мала свої вагомі підстави. Галицькі євреї були докладно проінформовані про теорію і практику антисемітизму Гітлера. Єврейська преса Польщі детально сповіщала читачів про антисемітські переслідування в Німеччині. Інша річ, що в 1939 році ніхто не міг навіть приблизно уявити собі можливість гітлерівського народовбивства.
(…)
Можна сказати, що Львів ні перед тим, ні після не зазнав такої галасливої, відверто безпардонної, цілеспрямованої, всеосяжної пропагандивної кампанії, як восени 1939 року. Совєтська влада тоді готувала пародійні «вибори» до винятково декоративних Народних зборів, які мали заднім числом просити включити визволену Західну Україну до складу СССР. Щоденно з ранку до вечора на підприємствах, в установах, школах, на вулицях, у домоуправліннях, навіть у медичних закладах спеціальні агітаційні бригади організовували мітинги, читали лекції, доповіді, проводили пропагандивні бесіди. Літаки розкидали над вулицями міста агітаційні листівки. Колишній польський уряд і польське правління неодмінно звали «буржуазною», а польську державу - «панською». Натомість під небеса вихвалялося «заможне, квітуче життя в СРСР». Явка на щоденні передвиборні мітинги була нібито вільною, але насправді -«непримусово-обов’язковою».
Львів’яни погано розуміли тоді російську мову. Коли виступав тією мовою військовий, слухачі ввічливо мовчали, але досить було цивільному почати говорити російською, як невдоволена аудиторія протестуючи гомоніла: «Не розуміємо! Говоріть з нами по-польськи або по-українськи!»
Сам мітинг ділився на дві частини: політичну і художню. У політичній частині нескінченно повторювалися ті ж самі звертання і гасла у різних варіаціях. Починалося з засудження проклятого капіталістичного минулого під вигуки «Ганьба Пілсудському!», а завершувалося палким закликом: «Хай живе батько Сталін!». Промовці в потрібних місцях першими починали плескати, змушуючи аудиторію їх наслідувати. В художній частині, крім професійних, нерідко брали участь і самодіяльні актори. Вокальні номери чергувалися з поетичною декламацією або, як це ще називали, художнім читанням. У репертуарі самодіяльних артистів незмінною популярністю користувалася «Давня казка» Лесі Українки. На кожному мітингу декламувалися уривки з цієї поеми. Акцент робився на таких «грізних» рядках:
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється,
Як проткнути пану груди?
На закінчення мітингу головуючий, за усталеним ритуалом, звертався до публіки: «Чи є якісь запитання?». Одного разу я був свідком, коли не зовсім тверезий муляр з дев’ятого будинку нашої вулиці зголосився, що має запитання, але не з місця, а з трибуни. Його люб’язно запросили туди. Він вибрався на трибуну і гучним голосом запитав:
- Скажіть, коли вас, нарешті, шляк трафить?
Своє запитання муляр висловив польською мовою. Головуючий, приїжджий, не зрозумів цієї галицької ідіоми, що походить від німецького (ein) schlagen - вдарити, бити, тут у розумінні «Коли ви щезнете?». На вимогу головуючого муляр знову повторив питання під загальний регіт аудиторії. Хтось з президії тихо пояснив зміст фрази. Головуючий отямився і сповістив, що муляр сильно п’яний і швидко розпорядився, щоб міліціонери стягнули його з трибуни. Ніхто більше нещасного муляра не бачив.
Зміна влади в місті відчувається болючіше, ніж на селі. Раптом усі численні високооплачувані престижні адміністративні посади районного та обласного рівня, а також посади в армії, поліції, судочинстві, шкільництві, освіті, культурі, керівні посади у торгово-банковій сфері, у системі зв’язку, на виробництві стали для поляків недоступними. Їм залишалися робочі місця біля верстатів, на будівництві, у санітарно-очисних закладах міста, тобто в соціальному плані поляків зрівняли з українцями. До пори, до часу зберігала свої посади лише польська «трудова інтелігенція», Але домінуючі позиції втримати надовго вона не змогла.
Щоб притягнути на свій бік «єдинокровних братів», проводилася поверхова українізація. В урядових установах Львова вперше зазвучала українська мова, радіо теж заговорило українською. Стали напівукраїномовними театри. Але справді реальним кроком у припиненні віковічної полонізації Галичини стало стихійне масове переведення шкіл на українську мову. Всього за декілька місяців кількість українських шкіл зросла з 371 до 5 536. Зросла теж кількість єврейських шкіл - з 23 до 103. Із 7 000 західноукраїнських шкіл в 1940 польськими залишалися 984 школи. Пропорція 1:7 відповідала, в основному, справжньому кількісному співвідношенню польського та українського населення. Національний склад Галичини напередодні війни був таким: українці - 4 257 тис. (73,2%), поляки - 984 тис. (16,2%), з них 73 тисячі колоністів 1920-1930 р.р., і 570 тис. (9,9%) євреїв. Крім того, 49 тисяч (0,8%) припадало на німців та інших. Росіян у довоєнній Галичині статистика не знала. Щоб зрозуміти подальший хід подій варто ці цифри запам’ятати.
Галицькі євреї поставилися до українізації спокійно, хоч були прихильниками німецької та польської культури. Мусьо Штарк, який любив мало не щодня приходити на бесіди з моїм батьком (спілкування з пролетарієм - за його поняттям), спробував перейти не українську розмовну мову. Цією ж мовою Мусьо взявся викладати в університеті, де відразу дістав посаду. (…) Слід підкреслити, що поверхова большевицька українізація не змінила істотно реальний мовний режим міста. За весь період війни Львів зберігав польськомовний характер. Польською мовою львів’яни спілкувалися на вулиці, на ринку, в транспорті, на пошті тощо.
Відомий у Польщі літератор і дотепник Бой-Желенський, що втік перед німцями з Варшави до Львова, говорив тоді так: «Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою». Як би там не було, за сприяння нової влади і зусиль галичан українська мова у Львові стала звучати масовіше.
(…)
Керована НКВД і парторганами імітація виборів до так званих Народних зборів завершилася перемогою блоку «комуністів і безпартійних», які отримали 90,4% голосів. Подиву гідно, але сучасні єврейські історії ці бутафорські «вибори» трактують дуже поважно - як волевиявлення населення, і скаржаться на непропорційно малий відсоток делегатів єврейського походження, нібито це грало хоч би якусь роль. Правдиве значення тоді і потім мав національний склад владної партійно-чекістської вертикалі, яка біла винятково російськомовна. Галицьких українців і поляків там не знаходимо. Не було там і галицьких євреїв.
Делегацію від Народних зборів на чолі з академіком Кирилом Студинським повезли до Москви просити «Верховний совєт» про приєднання. Прохання милостиво задовольнили. На тому функція Народних зборів закінчилася. Через півтора року непотрібного більше Студинського, який драматичним тоном проголошував у Львівському оперному театрі встановлення на Західній Україні радянської влади, доблесні чекісти за невияснених обставин «пустілі в расход».
Для порівняння поміщаю також кілька перекладених уривків із спогадів К.Жигульського «Я з львівського етапу» (польський текст можна знайти на сайті http://lwow.home.pl)
«Включення Львова до Радянської України, введення української мови як урядової радикально змінили ситуацію місцевого українського населення, яке до 1939 р. становило незначну частку від населення міста. Настрої в цій групі змішані, але переважає задоволення з поразки польської держави і готовність до співпраці з окупантом, яка розглядається як тимчасова необхідність. Ставлення цієї групи до поляків категорично негативне. Більшість єврейського населення (особливо бідні верстви) також із задоволенням вітають прихід Червоної армії, демонструючи великі надії на краще життя в СРСР. На початку листопада з нагоди свята Жовтневої Революції єврейське населення приймає активну участь в демонстрації. Першій такого роду у Львові, влаштованій за радянськими зразками. Зі здивуванням бачу тисячі величезних портретів, насамперед Сталіна і Леніна, гасла, транспаранти і натовпи людей, які виявляють свою радість і підтримку окупантів. В промовах, по радіо, в пресі і на транспарантах триває безперервне очорнювання Речі Посполитої, «панської Польщі».
«Я швидко зорієнтувався, що, попри свій офіційний характер, українська мова є насправді другорядною і допоміжною. В багатьох важливих інституціях щоденного життя, починаючи від залізниці, банків, значніших промислових закладів, говорять виключно по-російськи. На цій мові друкується важлива преса, наукові підручники. Я зробив висновок, що мушу вивчити цю мову швидко і добре».
Ілюстрації
К.Студинський
Народні збори
Чесно признаюся, що зображення я попросту знайшла в мережі.