Шоа у Львові
Зі страшенним жалем пропускаю дуже колоритні уривки, які стосувалися перших місяців життя при новій владі. Описані саме побутові деталі: що трапилося з численними маленькими крамничками, як розв’язувалися проблеми з постачанням міста тощо. Відмічено також, як були здивовані і спантеличені ті старші львів’яни, що пам’ятали окупацію Львова російськими військами у 1914-1915 р.р.: нові прибульці нічим не нагадували тих, давніх.
Порівняно ліберальний початковий період невдовзі закінчився і визволеним молодшим братам швидко пояснили, що «ми не вегетаріанці». Першими під удар потрапили місцеві поляки, а також - численні біженці із заходу Польщі, в основному євреї (вони провинилися в тому, що мимоволі порушували паспортну систему, не мали роботи та ін.)
Сім’я Наконечних ледве не стала випадковою жертвою.
Уночі з 12 на 13 квітня 1940 року до нашого помешкання вимогливо задзвонили, а за тим - загримали в двері. Знайомий голос двірника перелякано просив мого батька, називаючи його по імені, відчинити. Дзвінок і гримотіння в двері не вщухали ні на мить. Не було ради - треба відчиняти. До помешкання рішуче ввалилося з заклопотаним виразом троє енкаведистів. Виглядали вони підтягнутими, зібраними і дуже впевненими. В кімнаті запахло різким чоловічим одеколоном. Військова уніформа прибульців справляла враження значно добротнішої та кращої, ніж форма звичайних армійських старшин (Наконечний вживає слово «старшина» в значенні «офіцер), виглядала ніби щойно пошитою, новою, від якої сяяла блакить. Один з них витягнув аркуш паперу зі списком прізвищ. З нього енкаведист вичитав персональні дані моєї матері і наказав збиратися. Куди і чому - не пояснював.
Наказ викликав у моїх батьків стан цілковитої розгубленості. Тато пробував щось заперечити чи вияснити, але йому жорстко вказали сісти в кутку і закрити рота. В домашніх капцях на босу ногу, вкрай спантеличений, він сів на крісло і нервово закурив.
По хвилі до квартири вбігла хижого виду носата жінка у військовій формі: гімнастерка, ремінь, чоботи, синя беретка з червоною зіркою. Уперше я зблизька побачив подібну солдатку - обличчя вже не молоде, втомлене, землистого кольору, на поясі висить важка кобура нагана. Ламаною польською мовою, гострим тоном наказала мамі одягтися. Абияк одягнену маму потягли за рукав до порога квартири, де вже чекав конвой, щоб повести далі.
Як тільки маму вивели з хати, батько рішуче підвівся і твердим голосом запитав, куди нас забирають.
- Нікуди, - відповіли йому. - В списках ні вас, ні хлопця немає, сидіть собі тихо, не заважайте.
Але така відповідь, вочевидь, і їх самих не задовольняла. Адже вивозили людей не вибірково, а цілими сім’ями, нікого не залишаючи, ні дітей, ні навіть хворих та немічних. Енкаведисти підійшли під яскраве світло люстри, ще раз перечитали машинописний список. Між ними виникла суперечка. Не сходилася мамина форма по-батькові. Замість потрібної Августинівни значилася Антонівна. Не співпадала також національність. Один з «тройки» запримітив, що п’ятий номер будинку надрукований машинкою невиразно, скоріше ця цифра скидається на п’ятнадцять. Решта, правда, зійшлася з роком народження включно. Суперечка закінчилася фразою: «Хватіт. нєт врємені разбіраться. Бєрьом!»
Енкаведисти вийшли з квартири, а я вибіг слідом за ними. Нічна вулиця зустріла прохолодою і тишею, чувся лише легкий шум працюючих автомобільних моторів. Від початку Клепарівської до цегляного муру старого єврейського кладовища (зараз там Краківський ринок) вервечкою стояли криті вантажні автомобілі з включеними двигунами. Біля кожного з них стовбичив конвоїр, озброєний гвинтівкою з незвичайно довгим шпичастим багнетом. Додатково початок і кінець автоколони перекривали патрулі, щоб не пропускати нічних перехожих. А з будинків зліва і справа виводили групками призначених для вивезення людей, переважно польських жінок з дітьми. Чоловіки їхні перебували або в полоні, або в ув’язненні, або за кордоном. Деякі жінки мали в руках невеличкі клуночки. Їх усіх вправно і швидко висаджували в кузов. Відбувалося це в повній тиші, ніхто не кричав, не плакав, не протестував. І що б це, зрештою, дало?
Я стояв біля крайньої машини, не знаючи, куди поділася мама. Темінь ночі та щільне брезентове накриття приховувало середину кузова. Ззовні нелегко було що-небудь вгледіти. Люди щільно сиділи на дощатих поперечних лавках. Говорити їм не дозволяли. Раптом я почув з темряви лагідний материнський шепіт:
- Йди додому, синку. Не стій тут, не мерзни.
Конвоїр стрепенувся і гаркнув: «Нє разговарівать!». Він повернувся до мене і погрозливо нахилив у мій бік «тригранний штик». Я непорушно залишився на місці.
І знову долинув лагідний шепіт:
- Йди додому, не мерзни. Мені стане легше, як ти підеш додому. Прошу, йди до тата.
Я послухав її голосу і вернувся додому. Нічний гармидер біля нашої квартири розбудив найближчих сусідів. Двері залишилися незамкнені. Валах, Шнеєбаум, Щур та іще хтось заглянули, цікавлячись, що в нас трапилося. Підійшов Мусьо Штарк, якого ми мали за приятеля дому. Від нього сподівалися почути слова співчуття, розради чи потіхи, але на звістку, що маму забрав НКВД, Мусьо відразу зблід і тут же мовчки втік від нас. Інші співчутливо зітхали, бубоніли скоромовкою щось невиразне і теж швидко зникали. Так ми з татом залишилися самі. Хоч надворі стояла глупа ніч, спати нам не хотілося. Приголомшені нещастям, сиділи ми принишклі за столом у глибокій зажурі.
Неждано-негадано зайшов до кімнати Мойсей Блязер. Він прийшов не потішити нас, а вияснити конкретні обставини і причину депортації мами. Блязер твердо сказав, що нема в нього сумніву: з мамою трапилася помилка. Він прискіпливо уточнював найменші деталі та нюанси поведінки енкаведистів. Особливо його цікавило, що вони говорили, коли засперечалися. Кожне слово Блязер, мов пробуючи на зуб, розглядав у всіх можливих ракурсах. Його чіпкий розум шукав виходу.
Накінець Блязер поцікавився, чи є вдома якісь мамині особисті документи. Вияснилося, що в шухляді залишилася завірена виписка з метрики.
- Якраз те, що треба! - вигукнув утішений Блязер.
- Їдемо, - сказав він рішуче до батька, - негайно їдемо, зволікати не можна, дорога кожна хвилина.
Потім нераз в сімейному колі згадували драматичні події тієї ночі та вирішальну роль Мойсея Блязера.
Удвох з батьком вони поспішали на сусідню вулицю Яховича, де жив знайомий візник. У Львові на той час ще збереглися приватні фіакри - легкі кінні пасажирські екіпажі. Батько з Блязером поїхали фіакром вверх Городоцькою, оминули головний вокзал і зупинилися аж за три кілометри від нього, у п’ятий парк. Там немає будівель, а лише з десяток запасних колій.
Мойсей Блязер залишився разом з візником чекати у фіакрі, а підбадьорений ним батько пішов на територію парку. На колії стояв готовий до відправки завантажений ешелон. По периметру ешелон вартував конвой військ НКВД. Треба було за всяку ціну прорватися до групи начальників, що стояли під навісом біля залізничної стрілки. І знову батько використав демагогічний прийом, простягнувши свої обпечені кислотою долоні (Примітка - руки були обпечені, бо батько автора працював у друкарні, а кислота «входила в техпроцес». Завдяки цьому він вважався пролетарем, що й було правдою: сім’я була аж ніяк не буржуазною). Він став вимагати пропустити його, львівського пролетаря, до командира. Спантеличені конвоїри не знали, як бути - ні відганяти, ні пропустити. Здійнявся галас. Нарешті прибіг якийсь старшина і таки провів батька до начальства.
Далі батько дотримувався інструкції чи скоріше мудрої поради Мойсея Блязера. Він показав мамину метрику і виклав усі аргументи на користь версії про помилку. Серед старшин були ті троє, що забирали маму. Як не дивно, саме вони гаряче підтримали батька, зваливши вину за помилку на друкарку.
Начальник ешелону особисто повів «львівського пролетарія» до потрібного вагона, сам відчинив двері, і мама буквально стрибнула з висоти вагонних дверей батькові в обійми. Невдовзі пролунав свист паровоза, ешелон рушив кудись далеко на Схід. Ще добре не розвиднілося, коли всі троє повернулися додому. Моя мама ніколи не забувала цю розсудливу, безкорисливу і шляхетну допомогу Мойсея Блязера.
Наступного дня вранці тато побіг на Клепарівську, п’ятнадцять попередити Марію Антонівну, щоб сховалася.
Знову ж для порівняння - два маленькі уривки зі спогадів К.Жигульського
«Повільно, але невблаганно наростали репресії, хвиля за хвилею. Кожен мусить мати паспорт, їх видача зв’язана з суворим контролем мешканців. Хто з якихось причин не отримує паспорта або тільки паспорт зі спеціальною відміткою, зобов’язаний залишити місто і виїхати до вказаного місця проживання, відлеглого принаймні на 100 кілометрів. Хто намагається перебувати у Львові без паспорту - ризикує потрапити у в’язницю».
«Я мав підстави побоюватися, що мене разом з сім’єю вивезуть. Ми всі до цього приготувалися, наскільки це було можливо. Я навіть написав два прощальні листи до своїх друзів, для яких, як я вважав, загроза була найменшою. Обох вивезено в одну ніч. Я годинами дивився в ті страшні ночі крізь вікно, чекаючи приїзду вантажівок. На протязі кількох годин вони тричі зупинялися перед будинком, де я мешкав, при вулиці На Скалці, 1, вивезли тоді три сім’ї моїх сусідів. Наслідки тих депортацій я кожен день бачив у аудиторіїї - поляків там було чим раз, то менше»
.
Не дуже знаю, як проілюструвати цей текст. Ну от, будь ласка - сучасна фотографія:
Вулиця Клепарівська біля Краківського базару.
Фотографія взята з http://lviv.ridne.net/node/704
