Розлучення мирні і немирні
Автоцитата -«далі я спробую розповісти, як сприймали дослідники відкриття такого неординарного явища».
Загалом воно їх шокувало. Дітям 19-го століття, коли кожне розлучення було дуже складним і супроводжувалося часто принизливим обставинами (пам’ятаєте з «Анни Кареніної» згадку про отців-протопопів, великих любителів до опису адюльтерів), нелегко було звикнутися з думкою, що у патріархальні часи кількасотлітньої давності їхні ж пра-прабабці більш-менш спокійно розлучалися і знову одружувалися.
Отож дуже поширеною реакцією була така: першопричиною такої свободи звичаїв була, безперечно, загальна легковажність, розпусність, щоб не сказати розгнузданість. Плюс до цього цілковита байдужість тодішньої церковної адміністрації до власне церковних справ. (І що тут заперечиш, життєписи чи Кирила Терлецького, чи Іони Борзобагатого дійсно промовисті).
Що цікаво, таку точку зору поділяли і дослідниці-жінки, маю тут на увазі насамперед таку зірку першої величини, як Олександра Єфименко. Приведу цитату з її «Історії українського народу»:
«Потім жінці надаються певні матеріальні права і тим забезпечується до певної міри її самостійність - явище нове, доти незнане, бо при пануванні архаїчних розумінь і форм побуту про самостійність жінки не може бути й мови.
Але жінка ще не звикла до своєї нової, хоч і обмеженої волі, що надавав їй тепер закон, і через те іноді зловживала нею. Принаймні нам здається, що саме з цими правними змінами треба зв’язувати ті вказівки на розпусність у колах південноруської шляхти, які дійшли до нас від тих далеких часів. Коли скарги тодішніх песимістів, таких, як князь Курбський, і можна вважати перебільшеними, то судові й інші документи, у всякому разі, передають чисту правду і, трапляється часом, вельми неприємну для південноруської жінки вищої верстви. Родинний союз тих часів, за свідоцтвом вищезгаданих документів, вельми несталий, і штурмувати його починає сама жінка, звичайно її легкодумство, а іноді також і користолюбство чи шанолюбство; таким чином, розлучення стає явищем цілком звичайним серед волинських православних князів та зем’ян, що про їх життя ми маємо більше свідоцтв, і церква, очевидно, не наважується стати у цій справі на перешкоді. Трапляється, що жінка фігурує як і злочинниця, пособляючи собі отрутою чи ворожбитством, щоб усунути зі своєї дороги ту чи іншу перешкоду. Але ще частіше береться вона досягти своєї мети не таємним злочинством, а простісіньким насильством, засоби до якого давала їй матеріальна незалежність». (І далі йде ще один «антижіночий» уступ, де згадуються численні подвиги нашої доброї знайомої, Ганни Сокольської).
Цитата аж проситься, щоб її хоч трохи відкоментувати, бо, згідно з деякими іншими поглядами, матеріальна незалежність жінок вищої верстви не була якось нав’язаною чи подарованою суспільству ззовні, а успадкованою від давніших часів. І це краще пояснює наступну тезу, тобто те, що жінки, щойно здобувши формальні права, відразу ж з порогу знахабніли і не тільки відвоювали фактичну незалежність, а навіть і перегнули палицю. Якщо ж ми вважатимемо, що ті формальні права тільки легалізували фактичний стан справ, то все стає на своє місце. А сприймати судові документи дослівно і справді не варто, бо тоді ми можемо прийти до висновку, що відсотків 90 тодішніх повноправних і дієздатних громадян тільки й займалися, що криміналом.
Для порівняння приведу виклад Ореста Левицького, тонкого знавця раннього модерну, який - це відчувається з кожного рядка - дуже любив цей період, прощаючи йому всю його буйну неотесаність.
«Сила громадської думки утримувала людей того часу і від зловживання легкістю розлучень, хоча деякі гарантії проти подібних зловживань забезпечувала і сама форма здійснення тогочасних розлучень, які звичайно відбувалися після переговорів родичів та друзів тієї й іншої сторони, в присутності і за участю яких складалися і розлучні записи, а головне - при цьому вимагалася добровільна і ясно виражена згода обов’язково обох членів подружжя, що розлучалося. І справді, в актових книгах шлюборозлучні документи зустрічаються досить рідко. Очевидно, до розлучень вдавалися не як-небудь даремно, зопалу й легковажно, а обдумано, з повним усвідомленням важливості цього акту і тільки у випадках дійсної необхідності. Цим пояснюється і той миролюбний, дружелюбний характер, який відбивається у більшій частині відомих досі шлюборозлучних записів. В них нерідко відчувається невдаваний жаль обох членів подружжя за втраченою сімейною згодою і вдячність одне одному за колишню любов і взаємне піклування. В одному з записів дружина, звільняючи чоловіка від подружжя з нею, зворушливо його благословляє на подальше життя: «Пусть здоров с другою женится и пусть Бог благословит його з другою в лучшем супружестве пожить, нежели со мною, а я уже так буду страдать, как мне Господь Бог дав» (Це шлюборозлучний запис, зроблений дрібною шляхтянкою Оришкою Федоровичівною, вона була ініціаторкою розлучення, бо, за її власними словами, через власні необдумані вчинки втратила любов чоловіка до неї). Нерідко, як ми бачили, бувало й таке, що подружжя, розлучаючись, обдаровувало одне одного.
Такий характер розлучення зберігають на протязі всього свого існування на Україні, тобто до початку 18 століття, коли вони, нарешті, були піддані канонічній регламентації. Благотворний їх вплив на сімейний побут і загальну моральність того часу безсумнівний. Вони надавали можливість природного і мирного розв’язання для різного роду конфліктів у сімейному побуті, які інакше могли б стати причиною страхітливих злочинів. В 1573 році на Волині був такий випадок: зем’янка Федора Холоневська, що незгідливо жила з чоловіком, пішла від нього до матері, забравши придане. Чоловік послав «добрих людей» вимагати її повернення.
Теща відповіла посланцям: «Я к нему жоны его не пошлю, але ему ражу, ижбы ей дал покой, а ее вызволил з малженства, а она его, бо возмет собе не жону, одно неприятеля». Холоневський хотів було опиратися цій мудрій раді: «З жоною своєю венчанною без потребы роспускатися не мышлю», але перспектива мати дома замість дружини «неприятеля» похитнула його впертість, почалися переговори за участю «приятелей», і розлучення все-таки відбулося. Подібні взаємопоступки в той час були необхідні, оскільки більша частина тодішніх сімейних трагедій відбувалася з тої причини, що один з членів подружжя вперто відмовляв іншому у вимозі згодитися на розлучення. Чоловіки добивалися такої згоди грубим насиллям, жінки нерідко вдавалися до отрути або послуг найманих вбивць. Якщо подібні злочини нерідко траплялися при свободі розлучень, то можна з певністю сказати, що без такої свободи, при тодішніх звичаях та характерах, кожен сімейний конфлікт призводив би до кривавої розв’язки. В цьому, можливо, і полягала одна з причин, чому українські розлучення, ніколи не визнані державними законами і суперечні канонічному праву, на протязі 16-17, а, можливо, і більш ранніх століть, тішилися явною опікою з боку світської влади і поблажливою толерантністю навіть з боку духовної влади».
Може, занадто довга цитата, зате вже до неї й додати нічого. Хіба тільки те, що вона пасує не тільки до 16-17 століть.
