Розлучення мирні і немирні
Оскільки я більш-менш справилася з усякими пильними і невідкладними справами, то повертаємося до ранньомодерних розлучень. Якщо пам’ятаєте, закінчили ми на тому, що ці розлучення, які все тодішнє українське суспільство з найвищими релігійними ієрархами включно вважали цілком природною і дозволеною справою, звичною від поколінь, насправді цілковито суперечили і канонічним правилам церкви (чи церков), і діючому державному праву (про те, що вони були унікальним для свого часу і для кількох майбутніх століть феноменом, і взагалі помовчу, про це доведеться писати окреме справоздання). Як же дивилися на подібну вольницю представники інших церков, овечки яких також впадали в спокусу під впливом сусідів? Звичайно, вкрай неприхильно. Продовжу цитування з Ор.Левицького, тільки, з дозволу читачів, перестану вдаватися до отого «западнорусского» маскування. Надалі писатиму «руське» як синонім теперішнього «українського», принаймні, доки якась добра душа не напоумить нас щодо аналогічної традиції у білорусів чи росіян.
«Руське духовенство у своїх присудах по шлюборозлучних процесах переважно керувалося не канонічним, а звичаєвим правом, через що йому постійно докоряли представники католицької церкви, в якій розлучення вкрай обмежені. Такі докори висловлювалися вже на Флорентійському соборі (1438 - 1439 рр.) разом зі звинуваченнями, що руська церква, допускаючи розривання шлюбних союзів, тим самим підриває таїнство шлюбу (Між іншим, це 15 століття і цілком можливо, що стосується не стільки Волині, де офіційні розлучення почали реєструватися пізніше, скільки Галичини). Краківський канонік І.Сокран, що жив в кінці XV ст., у своєму творі «Elucidarius errorum rithus Ruthenici» теж докоряв українцям за те, що вони розривали шлюби без поважних причин, вважаючи, що кожен, хто просить про розлучення, може його одержати» (Не сприймаймо слова про легковажність дослівно, документи ні про що таке не свідчать).
Тим більше не вправі були займатися розлученнями світські судові чи інші установи, згідно із Литовським Статутом розлучення цілковито відносилося до компетенції духовного суду, світський же мав право тільки регулювати майнові стосунки розлученого подружжя і то лише на основі рішення духовного суду. І як же саме духовенство ставилося до того, що і само воно постійно порушувало церковні канони, і світська влада часто узурпує їхні прерогативи? Частково правий був мудрий berendeishche , зауважуючи, що духовенство, переважно зайняте зовсім іншими справами, не особливо протестувало. Але є ще один фактор: воно теж знаходилося під якнайсильнішим впливом загальної традиції, яка дійшла ще від дідів-прадідів.
«Давньоруське звичаєве право теж допускало дуже широку свободу розлучень і практикувало ту саму (що й у 16 ст.) форму їх здійснення - письмовий договір між подружжям, пред’явлений світському чи духовному суду. От чому українське духовенство терпимо ставилося до розлучень, як і взагалі слабо боролося проти того, що шлюбні стосунки регулювалися не стільки канонічними приписами, скільки звичаями і приписами, успадкованими від минулого. Про сільські причти і говорити нічого: не складаючи в ті часи особливої замкнутої корпорації і живучи одним побутовим життям зі своєю паствою, приходське духовенство у своєму ставленні до шлюбних справ цілком підкорялося поглядам звичаєвого права і навіть на думці не мало боротися проти них во ім’я канонічних вимог, про які й саме небагато знало.
Не в одному зі шлюборозлучних документів ми бачимо приходських священників в ролі свідків розлучення, здійснюваного згідно із звичаєвим правом. Що ж стосується вищих представників української церкви, то вони теж вступали на єпископські уряди безпосередньо з мирського середовища і в новому званні зберігали всі поняття і звички, притаманні тодішньому суспільству. От чому до кінця XVI ст. ми не чуємо від них хоч трохи енергійного протесту проти звичаєвих розлучень. Тільки слабке слово осуду цих звичаїв відчувається в наказі митрополита Сильвестра новопоставленому ієрею: «А на брак не ходи, где муж жону пустит или жона мужа без вины, а инде ся понимают» (по-людськи кажучи, на другі шлюби розлучених). Траплялося, що самі королі, обурені легкістю розлучень, цілковито недопустимою за мірками католицької церкви, звертали увагу православному митрополиту і єпископам, що серед їх пастви: «частые и неслушные разводы в стадле малженском деются, што есть против Богу и приказанью Его святому». У відповідь на це православні ієрархи жалілися, що вони неспроможні викорінити це зло, бо старости і державці в королівських маєтках і самі власники і їх урядники в приватних маєтностях «в справы духовные вступаются, мужей с жонами роспускают и роспусты берут, а до права и до казны духовной их не выдают». Справді, розлучення в той час обкладалися грошовим митом на користь осіб чи установ, що приймали заяви про розлучення, і складали для них важливу статтю прибутку. В люстраціях королівських староств ці мита під назвою «роспустов» і «розводів», відкрито фігурують в реєстрах звичайних старостинських прибутків; так само, без сумніву, було і в приватних маєтках; тому, переслідуючи звичаєві розлучення, духовенство тим самим зачіпало матеріальні інтереси старост і власників (В мене склалося сильне враження, що не дуже-то воно й переслідувало і зовсім не зі страху перед старостами, але залишу власні висновки на пізніше). За проханням митрополитів, королі не раз видавали окружні грамоти князям, воєводам, старостам і державцям, урядникам земським і двірним і їх намісникам, і всій шляхті духовного і світського стану, як і війтам, бурмістрам та іншим магістратським і ратушним урядникам, щоб вони «в доходы церковные и во вси справы и суды духовные не вступовались и роспусков мужов с жонами не чинили, кгдыж то не светскому, але духовному суду належить». Такі ж накази своїм старостам і урядникам інколи видавали і деякі благочестиві магнати, наприклад, князь Костянтин Острозький. Але всі ці заборони залишалися без наслідків, бо зачіпали інтереси могутньої шляхти, переважно іновірної і тому байдужої до інтересів православної церкви. Та й самі владики, намагаючись підпорядкувати справу про розлучення своїй винятковій компетенції, більше ревнували про збільшення своїх прибутків, ніж про строге виконання церковних законів, оскільки їх позови і декрети по таких справах теж обкладалися митами і «винами» (штрафами) на їх користь; самі ж вони у своїх вироках по шлюборозлучних справах керувалися не канонічними правилами, а тими ж місцевими звичаями. Так, наприклад, відомий випадок дозволу єпархіальною владою розлучення князя Андрія Курбського з його дружиною Марією Юріївною Гольшанською в 1578 році, єдиною причиною якого були їх сімейні незгоди - причина, яка за церковними правилами не вважалася достатньою для розлучення, що не завадило Курбському через рік вступити у наступний шлюб при живій попередній дружині. А ще раніше, в 1570 році, київський митрополит Іона дав розлучення луцькому земському судді Гаврилу Бокію також з причини незгідного життя з дружиною».
А далі детально описується ще відоміше розлучення Василя Загоровського з Марушею Збаразькою і його другий шлюб, нагадаю, що там один ієрарх розлучав, інший влаштовував наступний шлюб, потім ті ж ієрархи вперто ігнорували «законні аргументи» Маруші Збаразької, яка після смерті нелюбого чоловіка, покинутого нею з її власної ініціативи, запрагнула стати його єдиною законною вдовою. Але тут ми ризикуємо застрянути у заплутаних і часом аж кумедних подробицях, а зараз в нас інша мета. Ми розбираємося з теорією і далі я спробую розповісти, як сприймали дослідники відкриття такого неординарного явища.
«Руське духовенство у своїх присудах по шлюборозлучних процесах переважно керувалося не канонічним, а звичаєвим правом, через що йому постійно докоряли представники католицької церкви, в якій розлучення вкрай обмежені. Такі докори висловлювалися вже на Флорентійському соборі (1438 - 1439 рр.) разом зі звинуваченнями, що руська церква, допускаючи розривання шлюбних союзів, тим самим підриває таїнство шлюбу (Між іншим, це 15 століття і цілком можливо, що стосується не стільки Волині, де офіційні розлучення почали реєструватися пізніше, скільки Галичини). Краківський канонік І.Сокран, що жив в кінці XV ст., у своєму творі «Elucidarius errorum rithus Ruthenici» теж докоряв українцям за те, що вони розривали шлюби без поважних причин, вважаючи, що кожен, хто просить про розлучення, може його одержати» (Не сприймаймо слова про легковажність дослівно, документи ні про що таке не свідчать).
Тим більше не вправі були займатися розлученнями світські судові чи інші установи, згідно із Литовським Статутом розлучення цілковито відносилося до компетенції духовного суду, світський же мав право тільки регулювати майнові стосунки розлученого подружжя і то лише на основі рішення духовного суду. І як же саме духовенство ставилося до того, що і само воно постійно порушувало церковні канони, і світська влада часто узурпує їхні прерогативи? Частково правий був мудрий berendeishche , зауважуючи, що духовенство, переважно зайняте зовсім іншими справами, не особливо протестувало. Але є ще один фактор: воно теж знаходилося під якнайсильнішим впливом загальної традиції, яка дійшла ще від дідів-прадідів.
«Давньоруське звичаєве право теж допускало дуже широку свободу розлучень і практикувало ту саму (що й у 16 ст.) форму їх здійснення - письмовий договір між подружжям, пред’явлений світському чи духовному суду. От чому українське духовенство терпимо ставилося до розлучень, як і взагалі слабо боролося проти того, що шлюбні стосунки регулювалися не стільки канонічними приписами, скільки звичаями і приписами, успадкованими від минулого. Про сільські причти і говорити нічого: не складаючи в ті часи особливої замкнутої корпорації і живучи одним побутовим життям зі своєю паствою, приходське духовенство у своєму ставленні до шлюбних справ цілком підкорялося поглядам звичаєвого права і навіть на думці не мало боротися проти них во ім’я канонічних вимог, про які й саме небагато знало.
Не в одному зі шлюборозлучних документів ми бачимо приходських священників в ролі свідків розлучення, здійснюваного згідно із звичаєвим правом. Що ж стосується вищих представників української церкви, то вони теж вступали на єпископські уряди безпосередньо з мирського середовища і в новому званні зберігали всі поняття і звички, притаманні тодішньому суспільству. От чому до кінця XVI ст. ми не чуємо від них хоч трохи енергійного протесту проти звичаєвих розлучень. Тільки слабке слово осуду цих звичаїв відчувається в наказі митрополита Сильвестра новопоставленому ієрею: «А на брак не ходи, где муж жону пустит или жона мужа без вины, а инде ся понимают» (по-людськи кажучи, на другі шлюби розлучених). Траплялося, що самі королі, обурені легкістю розлучень, цілковито недопустимою за мірками католицької церкви, звертали увагу православному митрополиту і єпископам, що серед їх пастви: «частые и неслушные разводы в стадле малженском деются, што есть против Богу и приказанью Его святому». У відповідь на це православні ієрархи жалілися, що вони неспроможні викорінити це зло, бо старости і державці в королівських маєтках і самі власники і їх урядники в приватних маєтностях «в справы духовные вступаются, мужей с жонами роспускают и роспусты берут, а до права и до казны духовной их не выдают». Справді, розлучення в той час обкладалися грошовим митом на користь осіб чи установ, що приймали заяви про розлучення, і складали для них важливу статтю прибутку. В люстраціях королівських староств ці мита під назвою «роспустов» і «розводів», відкрито фігурують в реєстрах звичайних старостинських прибутків; так само, без сумніву, було і в приватних маєтках; тому, переслідуючи звичаєві розлучення, духовенство тим самим зачіпало матеріальні інтереси старост і власників (В мене склалося сильне враження, що не дуже-то воно й переслідувало і зовсім не зі страху перед старостами, але залишу власні висновки на пізніше). За проханням митрополитів, королі не раз видавали окружні грамоти князям, воєводам, старостам і державцям, урядникам земським і двірним і їх намісникам, і всій шляхті духовного і світського стану, як і війтам, бурмістрам та іншим магістратським і ратушним урядникам, щоб вони «в доходы церковные и во вси справы и суды духовные не вступовались и роспусков мужов с жонами не чинили, кгдыж то не светскому, але духовному суду належить». Такі ж накази своїм старостам і урядникам інколи видавали і деякі благочестиві магнати, наприклад, князь Костянтин Острозький. Але всі ці заборони залишалися без наслідків, бо зачіпали інтереси могутньої шляхти, переважно іновірної і тому байдужої до інтересів православної церкви. Та й самі владики, намагаючись підпорядкувати справу про розлучення своїй винятковій компетенції, більше ревнували про збільшення своїх прибутків, ніж про строге виконання церковних законів, оскільки їх позови і декрети по таких справах теж обкладалися митами і «винами» (штрафами) на їх користь; самі ж вони у своїх вироках по шлюборозлучних справах керувалися не канонічними правилами, а тими ж місцевими звичаями. Так, наприклад, відомий випадок дозволу єпархіальною владою розлучення князя Андрія Курбського з його дружиною Марією Юріївною Гольшанською в 1578 році, єдиною причиною якого були їх сімейні незгоди - причина, яка за церковними правилами не вважалася достатньою для розлучення, що не завадило Курбському через рік вступити у наступний шлюб при живій попередній дружині. А ще раніше, в 1570 році, київський митрополит Іона дав розлучення луцькому земському судді Гаврилу Бокію також з причини незгідного життя з дружиною».
А далі детально описується ще відоміше розлучення Василя Загоровського з Марушею Збаразькою і його другий шлюб, нагадаю, що там один ієрарх розлучав, інший влаштовував наступний шлюб, потім ті ж ієрархи вперто ігнорували «законні аргументи» Маруші Збаразької, яка після смерті нелюбого чоловіка, покинутого нею з її власної ініціативи, запрагнула стати його єдиною законною вдовою. Але тут ми ризикуємо застрянути у заплутаних і часом аж кумедних подробицях, а зараз в нас інша мета. Ми розбираємося з теорією і далі я спробую розповісти, як сприймали дослідники відкриття такого неординарного явища.