«і подобається світським красуням»
або ж
Schöne Minka - 3
Почну я, мабуть, з гарячого заклику: якщо хто з моїх шановних френдів і читачів ще не читає ЖЖ м.ш.ф. berendeishche - негайно ж виправляйте цей промах! Мало того, що тексти berendeishche надзвичайно дотепно написані і легко читаються, то вони ще й є справжньою скарбницею рідкісних знань: автор або ж знає надзвичайно багато, або ж уміє швидко знайти інформацію у величезному об’ємі, що в наш час, загалом, значить те саме. Зокрема, без його допомоги я в житті не зуміла б написати черговий розділ саги, котра, нагадаю, присвячена пригодам певної мелодії у різних кутках світу. Правда, ми ще недалеко забралися, всього лиш у сусідню Німеччину, але пробудемо там ще трохи, навіть особливо не міняючи героїв. Бо історія виявилася цікавішою, аніж здавалося, хоч і зробила несподіваний кульбіт.
Можна б її назвати
Ті самі і ще дехто
Під «тими самим» розуміємо вже згадуваних Тідге, Кернера та Вебера, а хто ще - побачимо.
Отож, заради літературного прийому зізнаюся: досі моє власне уявлення про Тідге та й Кернера заодно було не надто для них обох похлібним. Перший мав би бути маловідомим занудою, другий - малолітнім ентузіастом (є така школа користувачів ЖЖ, які слово «ентузіаст» вважають синонімом школи «дурень»). Але, хоча з творчістю обох цих достойних мужів я все ще не особливо ознайомлена, все ж мусила думку про них змінити. Між іншим, і в певному зв’язку з піснею «Їхав козак за Дунай».
Почну з Тідге, як зі старшого. Це він, виявляється, зараз вважається маловідомим автором одного твору пісенного жанру, запозиченого з однієї маловідомої слов’янської мови. У свій час його вельми шанували, так що його постійним епітетом як поета було слово «Dichter». Далі зацитую berendeishche
«Як я зрозумів, Dichter - німецький термін для визначення поета широкого профілю, творчість якого мала велике громадське значення. Термін вживався в основному у XVIII-XIX ст., а в ХХ вийшов з вжитку. Dichter’и займалися високою літературою і питаннями технології творчості. Вони траплялися у древніх, в середньовіччі, але особливо багато їх було в кінці 18-на початку 19 ст. Далеко не кожен удостоювався такого титулу: цар Давид, Данте, Війон, Шекспір та Рільке були лише Lyriker’ами. Натомість Гете, Гейне і Шіллер - Dichter’и, як і Тік та Шаміссо, а от Новаліс - мізерний Schriftsteller, як і Гофман чи Гауф. Щоб провести якісь аналогії з іншими літературами: Пушкін був Nationaldichter, Блок - Dichter російського модерну, Пастернак і Мандельштам - російські Dichter’ы, Ахматова - російська Dichterin, Маяковський - радянський Dichter, Франко - український Dichter, Леся Українка - українська Dichterin, а от Шевченко - тільки Lyriker.
Отож за статусом Тідге - доволі крутий мужчина!»
Тепер мені треба б якось від Тідге перейти до Теодора Кернера, але цього разу я й без літературних прийомів обійдуся. В тодішньому світі була принаймні одна особа, яка зв’язувала цих двох, одному з них вона стала музою і натхненницею, другому - феєю, яка обдаровує свого вибранця при його народженні, а що цікаво, у 1796 році, коли наша мелодія почала свій, сказати б, життєвий шлях, ця особа пробувала саме в Петербурзі! Отож, не виключено, що і тут могла мати якусь причетність... Йдеться про Елізу фон дер Рекк. Тепер про неї мало хто знає, але у свій час, себто в кінці 18-го - на початку 19-го сторіччя вона разом зі своєю молодшою сестрою Доротеєю сміливо могла претендувати на входження у топ-десятку найвідоміших європейських жінок (Обох часто зображали художники, от вибрані майже навмання портрети, зліва Еліза, справа Доротея).
Дівочим прізвищем сестричок було фон Медем, належали вони до курляндського дворянського роду - котрийсь з їх предків був гросмейстером Лівонського ордену. Обидві рано осиротіли (спільним у них був тільки батько, але, як я розумію, перші дві його дружини, матері. відповідно. Елізи й Доротеї рано померли), отож обом довелося пережити тяжке дитинство, отруєне безперервною аристократичною муштрою. Обидві вдало вийшли заміж (Еліза - за багатого родича її мачухи, третьої батькової дружини, Доротея і взагалі-то за герцога Курляндського Петра Бірона, сина знаменитого Бірона), обидві доволі швидко затьмарили своїх супутників життя, отож незабаром обидві й розлучилися. Еліза більше цікавилася поезією, натомість Доротея - політикою.
Обидві на своєму життєвому поприщі добилися немалого успіху. Доротея, наприклад, мала такі дипломатичні таланти, що чоловік успішно її використовував як свого найкращого дипломата, в тому числі і для спілкування з тими власними підданими, яким не дуже подобалася герцогова внутрішня політика. Натомість герцогиня влаштовувала всіх настільки, що її ледь не зробили главою держави (регенткою), однак до того часу чоловік, як, можливо, і Курляндія, вже їй набридли, батьком її останньої дитини (теж Доротеї, в майбутньому герцогині Саган де Талейран) був зовсім не чоловік, хоч той і визнав дитину законним потомком їх з Доротеєю шлюбу.
Отож прекрасна герцогиня у 1793 році покинула чоловіка, обтрусила порох Курляндії зі своїх ніг і перебралася до Берліну, де вела життя вільної жінки. Про її зв’язки, як політичні, так і любовні, ходили легенди. Тим часом вдячні курляндські піддані не стали довго чекати і у 1795 році змусили покинутого герцога відректися від престолу.
Трохи згодом герцогиня придбала маєток Лебихау в Альтенбурзі, і її гості - поети, філософи, друзі та родичі прозвали цю обитель «Притулком муз герцогині курляндської» (Musenhof der Herzogin von Kurland).
Але нас більше цікавила б сестра Доротеї, Еліза. Схоже, друга половина 70-х років 18 століття була для молодої жінки дуже тяжким періодом. В 1776 році вона покинула чоловіка, в наступному році втратила свою доньку, ще через рік - гаряче любимого брата. Як воно часто буває. розвагу шукала у містиці, захопившись легендарним чарівником або, якщо хтось воліє, «папою всіх шарлатанів», Каліостро. Однак вроджений здоровий глузд допоміг їй швидко перебороти це нездорове захоплення, в майбутньому вона навіть опублікувала працю, в якій дезавуювала чудеса Каліостро - що забезпечило їй повагу імператриці Катерини, жінки, що не кажи, не найдурнішої. Але, поки се-те, Еліза зайнялася літературою (куди кращий прихисток, аніж містицизм), писала вірші і складала пісні (!).
Після приєднання Курляндії до Росії імператриця Катерина запросила Елізу до свого двору і вона провела у Петербурзі кілька років (як мені здається, і 1796 рік, який нас цікавить особливо, отож цілком могло бути одною з тих світських красунь, які співали пісню про козака, що прощався зі своєю коханою). Однак від’їхала і звідси (можливо, причиною стала смерть її царственної покровительки), спершу до сестри, потім - до Дрездена. Де якось познайомилася з майже забутим нами Тідге, в 1804 році розпочався їх роман який, схоже, навіть завершився шлюбом. А ми можемо доволі обґрунтовано підозрівати, що:
- саме Еліза зуміла проконсультувати Тідге з приводу почутої ним пісні, принаймні переповівши її загальний зміст. А якщо не Еліза, то хтось з російських приятелів чи її самої, чи її сестри;
- Еліза майже напевно посприяла тому, що «Прекрасна Мінка» з’явилася в друці;
- Еліза чи її оточення зуміли привернути до пісні увагу композиторів: ймовірно, Вебера і Ріса (F. Ries: Der Kosack und sein Mädchen), а цей останній, будучи учнем Бетховена, міг якось представити степову мелодію своєму великому вчителю.
Однак Бетховена залишмо собі на майбутнє, нам знову доведеться зробити перехід - від курляндських сестер до Теодора Кернера. Але тут вже й зовсім ніяких труднощів не передбачається: чи то Доротея, чи Еліза, чи й вони обидві заразом стали його хрещеними матерями. Свого хрещеника вони ніжно опікали, зокрема, лікували його, коли він у 1813 році був поранений. (Може, й жаль, що зуміли настільки добре вилікувати: він не поспішив би знову так швидко в бій і не загинув у серпні 1813 році, не досягши й 22 років).
Отож, про Кернера.
Зізнаюся, майже всі мої дотеперішні знання про юного німецького поета (його люблять порівнювати з Лермонтовим, навіть і зовні схожий) були почерпнуті з джерела, як я тепер розумію, далеко небезстороннього. Себто з роману Томаса Манна «Лотта у Веймарі». Якщо пам’ятаєте дуже довгу розповідь Аделі Шопенгауер (з приводу заручин її подруги і Августа Гете, сина славетного поета), то там Кернер виступає як ледь не головний опонент інтернаціоналіста і гуманіста, тобто самого Гете. Його віршами (реальними)
Pfui über dich Buben hinter dem Ofen,
Unter den Schranzen und unter den Zofen!
Bist doch ein ehrlos erbärmlicher Wicht;
дражнять бідного Августа, що не пішов воювати, бо (самолюбний) батько не пустив. Самі ж ці войовничі юнаки зображаються як компанія малолітніх ідіотів, які, вступивши у військо, тільки плутаються під ногами і заважають справжнім солдатам, до реальних боїв їх, зрештою, і не допускають, а якщо хтось і загинув, то не з надміру відваги, а через власну дурість (виразний натяк на Кернера!). Те, що всі вони на круг разом з їх ідейними натхненниками виявляються ідеологічними попередниками нацистів - само собою зрозуміло. Але і літератори вони вельми посередні, що підтверджується ще одним епізодом, кінцевим: Лотта оглядає виставу за п’єсою Кернера «Розамунда» і приходить до висновку: п’єса повна тріскучої риторики, ситуації ходульні, характери невірогідні (а вже домислити про «войовничий пангерманізм» - раз плюнути).
Не читавши тієї «Розамунди», не можу нічого певного сказати, у словнику Брокгауза та Ефрона зазначено, що: «його остання трагедія «Розамунда», яка вийшла вже після смерті автора, виявляє глибину почуттів та зрілість творчої думки». Натомість трохи більше можна сказати з приводу з приводу іншої його драми, «Зріні» (в деяких перекладах її транслітерують як Цріні, невідь-чому). Цієї п’єси я теж не читала (:-) ), але зуміла розібратися, що її головна героїня - знаменита Ілона Зріні. А це вже дещо міняє справу, оскільки прекрасна Ілона була:
- дійсно героїнею у всіх значеннях слова
- слов’янкою (хорватка, одружена з угорцем)
-стійко захищала Мукачівський замок від австрійських військ, отож про пангерманізм нібито не йдеться.
Ну, це гаразд, а як же з козаком і його дівчиною? Писав таке Кернер чи це вигадка пізніших коментаторів?
Ні, не вигадка. З великими труднощами і під назвою «Російська пісня. На відому мелодію», знайшлося.
Russisches Lied.
Nach einer bekannten Melodie.
Er.
Durch den Don schwimmt kampfentschlossen
Der Kosak mit den Genossen,
Sagt zuletzt noch seinen Rossen,
Seinet Braut Ade;
Sie
Willst du treulos von mir scheideu,
In die Schlacht des Todes reiten?
Warum glaubt' ich deinen Eiden!
Weh mir Armen, weh:
Er.
Ringe nicht die zarten Hände,
Mich die Augen von mir wende,
Kehr' ich siegreich doch am Ende
Aus des Kampfes Glück.
Sie.
Denkst du wohl noch an mich Arme
In der wilden Krieger Schwarme?
Kehre treu in meine Arme,
Kehre bald zurück
Як бачимо, Дунай змінився Доном, українська пісня стала російською (але це вже така дрібниця, про яку й згадувати не варто!), однак принаймні за структурою - чотири строфи - варіант Кернера найближчий до вихідного тексту, саме того, який був надрукований у 1796 році. Звідки він взявся у німецького поета і як саме він зробив переклад - це питання я вже залишу для когось мудрішого.
Schöne Minka - 3
Почну я, мабуть, з гарячого заклику: якщо хто з моїх шановних френдів і читачів ще не читає ЖЖ м.ш.ф. berendeishche - негайно ж виправляйте цей промах! Мало того, що тексти berendeishche надзвичайно дотепно написані і легко читаються, то вони ще й є справжньою скарбницею рідкісних знань: автор або ж знає надзвичайно багато, або ж уміє швидко знайти інформацію у величезному об’ємі, що в наш час, загалом, значить те саме. Зокрема, без його допомоги я в житті не зуміла б написати черговий розділ саги, котра, нагадаю, присвячена пригодам певної мелодії у різних кутках світу. Правда, ми ще недалеко забралися, всього лиш у сусідню Німеччину, але пробудемо там ще трохи, навіть особливо не міняючи героїв. Бо історія виявилася цікавішою, аніж здавалося, хоч і зробила несподіваний кульбіт.
Можна б її назвати
Ті самі і ще дехто
Під «тими самим» розуміємо вже згадуваних Тідге, Кернера та Вебера, а хто ще - побачимо.
Отож, заради літературного прийому зізнаюся: досі моє власне уявлення про Тідге та й Кернера заодно було не надто для них обох похлібним. Перший мав би бути маловідомим занудою, другий - малолітнім ентузіастом (є така школа користувачів ЖЖ, які слово «ентузіаст» вважають синонімом школи «дурень»). Але, хоча з творчістю обох цих достойних мужів я все ще не особливо ознайомлена, все ж мусила думку про них змінити. Між іншим, і в певному зв’язку з піснею «Їхав козак за Дунай».
Почну з Тідге, як зі старшого. Це він, виявляється, зараз вважається маловідомим автором одного твору пісенного жанру, запозиченого з однієї маловідомої слов’янської мови. У свій час його вельми шанували, так що його постійним епітетом як поета було слово «Dichter». Далі зацитую berendeishche
«Як я зрозумів, Dichter - німецький термін для визначення поета широкого профілю, творчість якого мала велике громадське значення. Термін вживався в основному у XVIII-XIX ст., а в ХХ вийшов з вжитку. Dichter’и займалися високою літературою і питаннями технології творчості. Вони траплялися у древніх, в середньовіччі, але особливо багато їх було в кінці 18-на початку 19 ст. Далеко не кожен удостоювався такого титулу: цар Давид, Данте, Війон, Шекспір та Рільке були лише Lyriker’ами. Натомість Гете, Гейне і Шіллер - Dichter’и, як і Тік та Шаміссо, а от Новаліс - мізерний Schriftsteller, як і Гофман чи Гауф. Щоб провести якісь аналогії з іншими літературами: Пушкін був Nationaldichter, Блок - Dichter російського модерну, Пастернак і Мандельштам - російські Dichter’ы, Ахматова - російська Dichterin, Маяковський - радянський Dichter, Франко - український Dichter, Леся Українка - українська Dichterin, а от Шевченко - тільки Lyriker.
Отож за статусом Тідге - доволі крутий мужчина!»
Тепер мені треба б якось від Тідге перейти до Теодора Кернера, але цього разу я й без літературних прийомів обійдуся. В тодішньому світі була принаймні одна особа, яка зв’язувала цих двох, одному з них вона стала музою і натхненницею, другому - феєю, яка обдаровує свого вибранця при його народженні, а що цікаво, у 1796 році, коли наша мелодія почала свій, сказати б, життєвий шлях, ця особа пробувала саме в Петербурзі! Отож, не виключено, що і тут могла мати якусь причетність... Йдеться про Елізу фон дер Рекк. Тепер про неї мало хто знає, але у свій час, себто в кінці 18-го - на початку 19-го сторіччя вона разом зі своєю молодшою сестрою Доротеєю сміливо могла претендувати на входження у топ-десятку найвідоміших європейських жінок (Обох часто зображали художники, от вибрані майже навмання портрети, зліва Еліза, справа Доротея).
Дівочим прізвищем сестричок було фон Медем, належали вони до курляндського дворянського роду - котрийсь з їх предків був гросмейстером Лівонського ордену. Обидві рано осиротіли (спільним у них був тільки батько, але, як я розумію, перші дві його дружини, матері. відповідно. Елізи й Доротеї рано померли), отож обом довелося пережити тяжке дитинство, отруєне безперервною аристократичною муштрою. Обидві вдало вийшли заміж (Еліза - за багатого родича її мачухи, третьої батькової дружини, Доротея і взагалі-то за герцога Курляндського Петра Бірона, сина знаменитого Бірона), обидві доволі швидко затьмарили своїх супутників життя, отож незабаром обидві й розлучилися. Еліза більше цікавилася поезією, натомість Доротея - політикою.
Обидві на своєму життєвому поприщі добилися немалого успіху. Доротея, наприклад, мала такі дипломатичні таланти, що чоловік успішно її використовував як свого найкращого дипломата, в тому числі і для спілкування з тими власними підданими, яким не дуже подобалася герцогова внутрішня політика. Натомість герцогиня влаштовувала всіх настільки, що її ледь не зробили главою держави (регенткою), однак до того часу чоловік, як, можливо, і Курляндія, вже їй набридли, батьком її останньої дитини (теж Доротеї, в майбутньому герцогині Саган де Талейран) був зовсім не чоловік, хоч той і визнав дитину законним потомком їх з Доротеєю шлюбу.
Отож прекрасна герцогиня у 1793 році покинула чоловіка, обтрусила порох Курляндії зі своїх ніг і перебралася до Берліну, де вела життя вільної жінки. Про її зв’язки, як політичні, так і любовні, ходили легенди. Тим часом вдячні курляндські піддані не стали довго чекати і у 1795 році змусили покинутого герцога відректися від престолу.
Трохи згодом герцогиня придбала маєток Лебихау в Альтенбурзі, і її гості - поети, філософи, друзі та родичі прозвали цю обитель «Притулком муз герцогині курляндської» (Musenhof der Herzogin von Kurland).
Але нас більше цікавила б сестра Доротеї, Еліза. Схоже, друга половина 70-х років 18 століття була для молодої жінки дуже тяжким періодом. В 1776 році вона покинула чоловіка, в наступному році втратила свою доньку, ще через рік - гаряче любимого брата. Як воно часто буває. розвагу шукала у містиці, захопившись легендарним чарівником або, якщо хтось воліє, «папою всіх шарлатанів», Каліостро. Однак вроджений здоровий глузд допоміг їй швидко перебороти це нездорове захоплення, в майбутньому вона навіть опублікувала працю, в якій дезавуювала чудеса Каліостро - що забезпечило їй повагу імператриці Катерини, жінки, що не кажи, не найдурнішої. Але, поки се-те, Еліза зайнялася літературою (куди кращий прихисток, аніж містицизм), писала вірші і складала пісні (!).
Після приєднання Курляндії до Росії імператриця Катерина запросила Елізу до свого двору і вона провела у Петербурзі кілька років (як мені здається, і 1796 рік, який нас цікавить особливо, отож цілком могло бути одною з тих світських красунь, які співали пісню про козака, що прощався зі своєю коханою). Однак від’їхала і звідси (можливо, причиною стала смерть її царственної покровительки), спершу до сестри, потім - до Дрездена. Де якось познайомилася з майже забутим нами Тідге, в 1804 році розпочався їх роман який, схоже, навіть завершився шлюбом. А ми можемо доволі обґрунтовано підозрівати, що:
- саме Еліза зуміла проконсультувати Тідге з приводу почутої ним пісні, принаймні переповівши її загальний зміст. А якщо не Еліза, то хтось з російських приятелів чи її самої, чи її сестри;
- Еліза майже напевно посприяла тому, що «Прекрасна Мінка» з’явилася в друці;
- Еліза чи її оточення зуміли привернути до пісні увагу композиторів: ймовірно, Вебера і Ріса (F. Ries: Der Kosack und sein Mädchen), а цей останній, будучи учнем Бетховена, міг якось представити степову мелодію своєму великому вчителю.
Однак Бетховена залишмо собі на майбутнє, нам знову доведеться зробити перехід - від курляндських сестер до Теодора Кернера. Але тут вже й зовсім ніяких труднощів не передбачається: чи то Доротея, чи Еліза, чи й вони обидві заразом стали його хрещеними матерями. Свого хрещеника вони ніжно опікали, зокрема, лікували його, коли він у 1813 році був поранений. (Може, й жаль, що зуміли настільки добре вилікувати: він не поспішив би знову так швидко в бій і не загинув у серпні 1813 році, не досягши й 22 років).
Отож, про Кернера.
Зізнаюся, майже всі мої дотеперішні знання про юного німецького поета (його люблять порівнювати з Лермонтовим, навіть і зовні схожий) були почерпнуті з джерела, як я тепер розумію, далеко небезстороннього. Себто з роману Томаса Манна «Лотта у Веймарі». Якщо пам’ятаєте дуже довгу розповідь Аделі Шопенгауер (з приводу заручин її подруги і Августа Гете, сина славетного поета), то там Кернер виступає як ледь не головний опонент інтернаціоналіста і гуманіста, тобто самого Гете. Його віршами (реальними)
Pfui über dich Buben hinter dem Ofen,
Unter den Schranzen und unter den Zofen!
Bist doch ein ehrlos erbärmlicher Wicht;
дражнять бідного Августа, що не пішов воювати, бо (самолюбний) батько не пустив. Самі ж ці войовничі юнаки зображаються як компанія малолітніх ідіотів, які, вступивши у військо, тільки плутаються під ногами і заважають справжнім солдатам, до реальних боїв їх, зрештою, і не допускають, а якщо хтось і загинув, то не з надміру відваги, а через власну дурість (виразний натяк на Кернера!). Те, що всі вони на круг разом з їх ідейними натхненниками виявляються ідеологічними попередниками нацистів - само собою зрозуміло. Але і літератори вони вельми посередні, що підтверджується ще одним епізодом, кінцевим: Лотта оглядає виставу за п’єсою Кернера «Розамунда» і приходить до висновку: п’єса повна тріскучої риторики, ситуації ходульні, характери невірогідні (а вже домислити про «войовничий пангерманізм» - раз плюнути).
Не читавши тієї «Розамунди», не можу нічого певного сказати, у словнику Брокгауза та Ефрона зазначено, що: «його остання трагедія «Розамунда», яка вийшла вже після смерті автора, виявляє глибину почуттів та зрілість творчої думки». Натомість трохи більше можна сказати з приводу з приводу іншої його драми, «Зріні» (в деяких перекладах її транслітерують як Цріні, невідь-чому). Цієї п’єси я теж не читала (:-) ), але зуміла розібратися, що її головна героїня - знаменита Ілона Зріні. А це вже дещо міняє справу, оскільки прекрасна Ілона була:
- дійсно героїнею у всіх значеннях слова
- слов’янкою (хорватка, одружена з угорцем)
-стійко захищала Мукачівський замок від австрійських військ, отож про пангерманізм нібито не йдеться.
Ну, це гаразд, а як же з козаком і його дівчиною? Писав таке Кернер чи це вигадка пізніших коментаторів?
Ні, не вигадка. З великими труднощами і під назвою «Російська пісня. На відому мелодію», знайшлося.
Russisches Lied.
Nach einer bekannten Melodie.
Er.
Durch den Don schwimmt kampfentschlossen
Der Kosak mit den Genossen,
Sagt zuletzt noch seinen Rossen,
Seinet Braut Ade;
Sie
Willst du treulos von mir scheideu,
In die Schlacht des Todes reiten?
Warum glaubt' ich deinen Eiden!
Weh mir Armen, weh:
Er.
Ringe nicht die zarten Hände,
Mich die Augen von mir wende,
Kehr' ich siegreich doch am Ende
Aus des Kampfes Glück.
Sie.
Denkst du wohl noch an mich Arme
In der wilden Krieger Schwarme?
Kehre treu in meine Arme,
Kehre bald zurück
Як бачимо, Дунай змінився Доном, українська пісня стала російською (але це вже така дрібниця, про яку й згадувати не варто!), однак принаймні за структурою - чотири строфи - варіант Кернера найближчий до вихідного тексту, саме того, який був надрукований у 1796 році. Звідки він взявся у німецького поета і як саме він зробив переклад - це питання я вже залишу для когось мудрішого.