Чим для нас є Небесна Сотня?
Від розвалу СРСР і до революції була розповсюджена думка, ніби «незалежність дісталася нам занадто легко», тому ми її не цінуємо. Ні, звісно, українцям не хотілося полягти у війні за самостійність, але все одно вкрай важко було позбутися думки, наскільки ж це вульгарно - героїчна боротьба поколінь, які заради свободи пройшли війни, підпілля і тюрми, увінчалася підписом другого секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука і п’яним банкетом вожаків прогнилого СРСР в Біловежській пущі. Ніби незалежність нам кинули під ноги.
Буферна територія між двох геополітичних блоків, прохідний двір зі сходу на захід, непевне державне утворення, яке випадково з’явилося внаслідок масштабного історичного колапсу, і зникне, як зникало завжди, варто лише світовим гравцям оговтатися. Розмінна монета історії, об’єкт інтересів, зона чужого впливу без власної волі й свідомості - це Україна, до якої ми звикли. Україна героїчна, жертовна, бунтівна існувала хіба що в книжках, але навіть там вона незмінно програвала. Приречена на безнадійну боротьбу проти циклопічних політичних монстрів, у відчайдушному пориві до волі вона мусила стріляти, тільки щоб наступні покоління українців чули відлуння цих пострілів, і не забували, не забували світлу мрію про свободу. І ось, на невеликій площі, на кам’янистій вулиці, в центрі уваги всього світу, в момент, коли здавалося, все втрачено, українське повстання майже придушено, коли перевага і сила ворогів безумовна, а перспектива смерті невідворотна, коли торгуватися і вести переговори вже нема сенсу, нема з ким, бо на карту поставлено все - майбутнє режиму, країни, союзів, міжнародної безпеки, коли полум’я барикади вже обпікало основу монументу Незалежності, зненацька - беззбройний, відчайдушний порив назустріч кулям, і перемога. Перемога, яка увінчала не тільки боротьбу Майдану, але й поколінь українців, які сторіччями билися проти імперії.
Вічна героїчна історія, яка розірвала межі звичної буденної реальності. Пройшовши Майдан, ми тепер знаємо, що добро у фіналі дійсно перемагає, навіть у безнадійній ситуації, навіть коли проти нього ополчилися наймогутніші злі сили - треба лише бути чистим і щирим. Наче по законам кіно, наче в легенді, і ця легенда оживила Україну. Не дарма кажуть, що кров героїв священніша за чорнила мудреців і молитви праведників.
Пролившись на київську бруківку живою водою, кров героїв жадібно увібралася землею, і серце нації забилося. Повстанці ніби пробили стіну, яка відділяла майбутнє від минулого. Все, що було штучне і книжне, несподівано почало пульсувати живою силою, наповнилося сенсом і реальністю - древні символи держави, старовинні портрети героїв, слова пісень, під якими вони йшли у бій. І коли ворог у Москві, розлючений своїм програшем у Києві, сунув на Україну армію, його зустріла вже не аморфна маса, не «буферна територія» без волі і свідомості, а охоплена єдиним поривом нація. Моральний борг тих, хто вижив перед тими, хто загинув, змусив безліч людей стати на їх шлях: на місці сотень Самооборони постали добровольчі батальйони, за ними організувалися волонтерські центри, які взяли на себе роль служб тилу і забезпечили розорену армію, тобто в безнадійній ситуації перехопили на себе функції держави - і над всім цим майорів вже не порожній та казенний, а живий, повний весняної сили жовто-синій прапор. І хай всі розуміли, що перспектива загибелі невідворотна, а сила імперії безумовна, хай на початку московсько-українського збройного конфлікту перевага загарбників над українцями була такою ж очевидною, як сила «беркуту» над майданівцями. Небесна Сотня довела - перемога можлива навіть тоді, коли не можлива. І ще було багато жертв, сотні й тисячі, які тягнули за собою нові лави захисників, покликані моральним обов’язком. Проте не вийшло величезної «Новоросії» від Харкова по Придністров’я, яке загарбники відміряли собі і намалювали на картах. Окупанти виявили, що порожнє місце, з яким вони звикли не рахуватися, несподівано і небезпечно огризнулося.
В основі кожної державності лежить міф, в основі кожного міфу лежить подвиг. Переможна контратака Небесної Сотні стала подвигом, який заповнив психологічну порожнечу, утворену «самостійністю», отриманою в подарунок від президента Московії. 20 лютого 2014 року українці довели, що дійсно здатні покласти душу й тіло за нашу свободу. Момент істини, який все розставив на місця: не «озброєні бойовики» і не «за гроші» - подвиг був настільки беззаперечний, а злочин її убивць настільки очевидний, що навіть москвини-імперіалісти та їх колаборанти-антимайданівці не наважуються у чомусь звинуватити полеглих. Вони лише намагаються перекласти відповідальність за події 20 лютого з себе на когось іншого, плодять конспірологічні теорії, бо проти них очевидне. Без лідерів і наказу, очі в очі до смерті - Небесна Сотня не відступила. Ніхто не вів її в останній бій, крім поклику честі й свободи - ось що значить «браття козацького роду». На зламі зими й весни, на зламі епох, з дерев’яними кийками і середньовічними щитами проти автоматних черг, з відкритими обличчями проти масок - ця перемога достойна міфу.
«…Нема більше тої любові, як коли хтось покладе душу свою за друзів своїх» (Ів.15)
Зрештою, ми повстали проти величезної червоної Імперії, підняли руку на її символи. Повстали проти людей, які колись зазіхнули здолати Бога і зайняти його місце, які знищували храми і натомість будували ідоли тієї мумії, яка лежить в серці їх держави. Наший шлях позначений уламками її істуканів. Це вже не політика, це містика. А якщо вступаєш у боротьбу таких сил, вкрай важливо точно знати, хто в цьому протистоянні Воїн Світла.
/Дмитро Різниченко, "Новий Вогонь", ч.1, р.12/