НВ, ч.1, р.11
Будь-яка революція на початковому етапі, поки вона беззбройна і неорганізована, зовні здається хаотичною і беззахисною. Особливо беззахисною вона видається різним поліцейським полковникам, які гадають, що досить взяти один підготований підрозділ з вірним командиром, занести над натовпом палицю - і натовп бризне в боки і розбіжиться по кутках. Але це ілюзія. Насправді початок революції за внутрішньою структурою нагадує пекучу плазму - вона поки що не має форми, зате має величезну енергію, її не візьмеш голими руками. Революція, яка вступила в активну фазу, вже не підкоряється законам політики, а діє за законами фізики. Якщо по ній вдарити - хвиля відкотиться, але вона неодмінно збереться знову, і наступний вал буде сильнішим і кривавішим за попередній. Не дарма її називають стихією.
Розігнати натовп на початкових етапах Майдану можна було лише лютою жорстокістю. Менші міри впливу на Майдан би не подіяли, до менших він був готовий. А от з більшими у Януковича були об’єктивні проблеми. Навіть до кінця усвідомивши, які катастрофічні наслідки в перспективі несе Майдан для його особистої долі (і долі Путіна), і твердо вирішивши завадити цьому будь-якими методами, Янукович по-перше, упирався в проблему виконавців. Далеко не кожен професійний силовик здатен піти на масове убивство мирних демонстрантів (а Майдан на своєму початку був принципово мирний, осліпляюча ненависть охоплювала обидві сторони поступово). Україна десятиріччями була мирною країною, думка про масові вбивства в центрі столиці просто не вміщалася в головах. Омріяні ворогами Майдану танки, якими Янукович мусив би розчавити революцію у самому зародку, в грудні-січні були б безпорадні на київських вулицях, як безпорадними виявилися українські десантники на бронетехніці в самому початку московсько-української війни. Бронетехніку просто оточував беззбройний натовп, і без жодного пострілу забирав зброю та машини. По-друге, навіть якби такі виконавці знайшлися, результат кривавої зачистки був непередбачуваним - і на міжнародній арені, і всередині країни. Янукович (і Путін з ним) були занадто залежними від західних країн економічно й політично, тому до останнього сподівалися не ставати в їх очах злочинцями. При цьому Янукович цілком обґрунтовано боявся безконтрольного бунту, який вибухнув би у відповідь на масові убивства. Йому залишалося тільки грати в домовленості зі старими партнерами - «лідерами опозиції», які керували сценою Майдану, одночасно потроху підвищуючи градус насилля на вулиці, кожен раз сподіваючись, що народ не витримає. Але Майдан не піддавався, тільки збільшував зворотну хвилю і ставав більшим.
Коли «беркути» вихвалялися: «…Бил би пріказ - снєслі би вас!», вони демонстрували повне нерозуміння ситуації. Поки Янукович сподівався для себе хоч на якийсь позитивний фінал, наказу про знищення Майдану він віддати не міг. А коли все дійшло до крапки, і постало питання про існування самого Януковича, наказ убивати без розбору вже не допоміг. Повстання сягнуло такого рівня, що українці перестали боятися навіть смерті.
/Дмитро Різниченко, "Новий Вогонь", ч.1, р.11/