Бесті. сцена друга.
Оригинал взят у 0navaho0 в Бесті. сцена друга.
моє серце битись перестало, здалося, викинуло білий рушник на ринг, біле простирадло вивішало з вікна, впало на свої сердешні коліна, свої руки догори звело:
- не стріляй..
коли вона опинилась поряд
Сумасшествием дышит ветер -
Честно, в городе карантин:
Здесь, наверное, каждый третий -
Из Кустурицевых картин..
Полозкова Вєра.
**************
так довго
ми йшли до її дому за руки, оглядалися і, коли нікого не було в полі зору, раз за разом кидалися одне на одного і цілувалися як божевільні, ковтали-пили одне одного, всотували одне одного жадібно, до раптових знеможених стогонів, до тремтіння тілом, до підкошених колін, і тримали одне одного міцно-міцно, пригорталися остервеніло і кусали одне одного до крові, підвивали од болю і одночасно од шаленства. і коли відривалися одне від одного, то лише щоби перевести наше загальне, одне на двох, важке дихання і побачити одне одного, очі в очі, глибоко, і втонути в тих очах одне одного, зробивши-таки ще кілька кроків в бік її дому..
я й не знав, що можна цілуючись, ще й цілуватися очима, відважно й не менш пристрасно, нітрохи не менше шалено, не менш глибоко, до запаморочення аж..
і знову йшли, в бік її дому, напевно, я вже не знаю, але рука в руці, і знеможено так, на неслухняних ногах, сміючись, йшли по вузьких зелених вуличках далі й далі од того місця, де стрілися
- як же я скучила за тобою.. - повторювала
- як же я скучив за тобою.. - не відставав я
нам через парк? ні, але нам таки випало йти через парк, то вирішила вона
вона сама потягла мене в бік, туди де парк, я би сам не наважився на таке, ні.. вона сама
вхопила за руку, шарпнула на стежку, як п"яний за нею, на непокірливих ногах, в голові мізки як після чіткого пропущеного джеба - от-от згасну..
потягла, не опираюся, звідки в ній сили стільки, от навіжене дівчисько
не опираюся, в мене сумка повинна бути в руках, її сумка.. а, є, не загубив - дивуюся собі..
стежка по хащах, куди вона мене тягне, веде в напрямку до "гастроному" обдертого, а он там - стадіон шкільний, я вже знаю де ми є.. то її школа, вона тут виросла, Бесті.. то її район, її стежки-дороги тут ходжені, тут вона повновладна господиня
ми в хащах під цегляним муром шкільного стадіону, тут виламані перелази, цілі квадратні метри цегли звалені на купи, сюди стежки ведуть і звідси
вона туди мене тягне, на стадіон, через пролом в мурі.. стадіон напівздичавів роками і зараз порожній, ані душі, вечір весняний і лише ми тут опинилися, Бесті і я
жадане моє дівча не зупиняється, тягне мене вперто кудись, сопе і гарчить тихо
я надто збуджений, надто божеволіючий од неї, надто належу їй в цей момент
але в мене перед очима враз картина паралельним каналом
*******************
місце казкове, трава висока і все довкола в серпанкові туману, і кілька дерев, галявина, а на заднім плані ліс широколистий стіною.. і на галявині королівська пара лісова - Вовк і Вовчиця, у них свій танок
вони одне з одним у грі по своїх правилах, на тій галявині Вовчиця активніша, їй роль головна
обидвоє з"явилися тут щоби станцювати свій танок любові
вона його сюди привела, Вовка-сіроманця, короля лісу й степу, гір високих і широких долин річкових, заманила, викрала у світу, порушила всі табу
великі вовки граються між себе, лащаться мордами, очі прикривши од захвату одне одним,
могутні, прекрасні дві тварини
вони то поряд то врізнобіч, вони стрибають і гарчать, лапами когтистими рвуть землю з травою бризками і виказують ікла..
як вовченята в грі, наздоганяють стрімголов одне одного і раптово міняються ролями з присядом
Вовк і Вовчиця
їх танок на лісовій галявині такий нестримний
*****************
ми зупиняємось десь під муром, між старих ясенів, між залишками вболівальницьких лав, над нами вечірнє небо
я зриваю з себе куртку, вкидаю її, вкриваючи нею старі бурі дошки, Бесті повертається рвучко до мене і ми впиваємося одне в одного з протяжними стогонами в унісон, з німими криками шаленства застиглими в собі, з широко відкритими здивованими очима одне в одного
я підхоплюю її, свою до безмежжя кохану дівчину, саджу на лаву, вкриту моєю одежою, а вона тут же обіймає-сповиває мене своїми звільненими од опори ніжками і горнеться, горнеться до мене всим тілом своїм назустріч, розкривається-забувається
і я тону
тону в ній, гублюся, пропадаю, зникаю, розчиняюся в ній, Господи
гарчу, кусаю її губи, язик, підборіддя, впиваюся губами в її шию, засипаю цілунками і очі, і щоки, і знову очі, і знову хапаю її рот, її губи і язик, впиваюся нещадно, жадібно, наче востаннє, стогну-підвиваю надривно сам і вона стогне, я наступаю, я хижак, я Вовк, і я висотую її губи, її язик, що вже пускають меду, не опираються мені більше жодним м"язом
і я жагуче впиваюся в її язик, з силою, аж проникаю в її рот, я втягую її язик собі, втягую-всотую мед, що аж сочиться з її язика, в мене в голові темніє, дурію і вона не кричить - лиш підвиває голосно і теж божеволіє, забувається, обм"якає в мене в обіймах, губиться, потім раптово зривається сама, очі аж злі, відриває мене од себе, звільняється од мене на мить, щоби важко і лише один раз перевести подих і собі і мені, і в наступну мить, также не приходячи до тями, закриває очі і сама кидається мені назустріч, стогне од скорого наближення блаженного болю і сама віддає мені свого язика, з котрого я великими краплями висотую п"янкий дівочий нектар..
************
наші вовки на своїй галявині лежать поруч, труться своїми великими лобастими мордами
вони тихо і без поспіху торкаються своїми великими рожевими язиками, наче справді цілуються
очі в обох прикриті од надчуттєвого відчування одне одного
і світ довкола застиг вражено і сховав їх як шатром, закоханих, густим непроглядним туманом
*************
- ох, ш(ч)ортяка.. - тихо шепоче вона, одсторонившись од мене трошки і ледве ворушачи занімілим ротом, кривиться-дивується собі од щойно звіданого шаленства болю і усміхається, очі її геть п"яні.. її голова ще не на місці, а її саму, розслаблену і щойно звільнену, ще похитує і по тілу пробігають одна за одною спекотні хвилі
я тримаю її в обіймах, не відпускаю, міцно-міцно, милуюся нею впритул, заспокоєний і щасливий, та розумію, що ні, відступати мені ще не час
вона сама ще не заспокоїлася, я чую, як її ніжки, щойно були розслаблені, і от знову міцніше огортають мене, я бачу, як її ліва рука починає сама розстебувати гудзички на власній білій сорочці, просто на грудях.. щоби я не дивився, щоби вберегтися од вже не важливого, проте досі присутнього дівочого сорому, вона раптово притягує мою голову до себе вільною правою рукою, припадає щокою до моєї щоки і шепоче на вухо, тихо-тихо, самими губами:
- хочу ще..
і було їй ще..
************
ми знову йшли, і знову рука в руці, заспокоєні врешті, закохані одне в одне по самі вінця самих себе і трошки навіть через край, зовсім трішки.. на вулиці нікого, лиш зорі з неба на нас з подивом - ото ще та парочка..
у неї на ганку горить світло, її чекають, нервуються, певно їй добряче влетить
- я в тата любима і єдина доця, він простить. - заспокоює мене Бесті.
- а мама? - питаю.
- а мама.. вона зрозуміє. - і руку мені стиснула, сміється.
******************
а наші вовки теж зараз прощалися в своїм лісовім королівстві, знаю..
Вовчиця пішла першою, він же залишився на місці, стояв, дивився їй вслід довго, доки вона не ввійшла в свої обереги, в свої угіддя, в землі свого племені.. аж тоді він повернувся і нечутно, сторожким і легким бігом розчинився в чорних тінях дерев
1. скорена Бастієнна
2. я назвав її Бастієнна, Бесті
3. Вовчиця
4. сон Вовчиці
5. пишемо "коваль",читаємо"індіанець"
6. про Бесті і Білий вігвам трохи, натяком
7. Вождь и Шаман
8. Старий і новий Шаман
9.. Бесті повертається, сцена перша
моє серце битись перестало, здалося, викинуло білий рушник на ринг, біле простирадло вивішало з вікна, впало на свої сердешні коліна, свої руки догори звело:
- не стріляй..
коли вона опинилась поряд
Сумасшествием дышит ветер -
Честно, в городе карантин:
Здесь, наверное, каждый третий -
Из Кустурицевых картин..
Полозкова Вєра.
**************
так довго
ми йшли до її дому за руки, оглядалися і, коли нікого не було в полі зору, раз за разом кидалися одне на одного і цілувалися як божевільні, ковтали-пили одне одного, всотували одне одного жадібно, до раптових знеможених стогонів, до тремтіння тілом, до підкошених колін, і тримали одне одного міцно-міцно, пригорталися остервеніло і кусали одне одного до крові, підвивали од болю і одночасно од шаленства. і коли відривалися одне від одного, то лише щоби перевести наше загальне, одне на двох, важке дихання і побачити одне одного, очі в очі, глибоко, і втонути в тих очах одне одного, зробивши-таки ще кілька кроків в бік її дому..
я й не знав, що можна цілуючись, ще й цілуватися очима, відважно й не менш пристрасно, нітрохи не менше шалено, не менш глибоко, до запаморочення аж..
і знову йшли, в бік її дому, напевно, я вже не знаю, але рука в руці, і знеможено так, на неслухняних ногах, сміючись, йшли по вузьких зелених вуличках далі й далі од того місця, де стрілися
- як же я скучила за тобою.. - повторювала
- як же я скучив за тобою.. - не відставав я
нам через парк? ні, але нам таки випало йти через парк, то вирішила вона
вона сама потягла мене в бік, туди де парк, я би сам не наважився на таке, ні.. вона сама
вхопила за руку, шарпнула на стежку, як п"яний за нею, на непокірливих ногах, в голові мізки як після чіткого пропущеного джеба - от-от згасну..
потягла, не опираюся, звідки в ній сили стільки, от навіжене дівчисько
не опираюся, в мене сумка повинна бути в руках, її сумка.. а, є, не загубив - дивуюся собі..
стежка по хащах, куди вона мене тягне, веде в напрямку до "гастроному" обдертого, а он там - стадіон шкільний, я вже знаю де ми є.. то її школа, вона тут виросла, Бесті.. то її район, її стежки-дороги тут ходжені, тут вона повновладна господиня
ми в хащах під цегляним муром шкільного стадіону, тут виламані перелази, цілі квадратні метри цегли звалені на купи, сюди стежки ведуть і звідси
вона туди мене тягне, на стадіон, через пролом в мурі.. стадіон напівздичавів роками і зараз порожній, ані душі, вечір весняний і лише ми тут опинилися, Бесті і я
жадане моє дівча не зупиняється, тягне мене вперто кудись, сопе і гарчить тихо
я надто збуджений, надто божеволіючий од неї, надто належу їй в цей момент
але в мене перед очима враз картина паралельним каналом
*******************
місце казкове, трава висока і все довкола в серпанкові туману, і кілька дерев, галявина, а на заднім плані ліс широколистий стіною.. і на галявині королівська пара лісова - Вовк і Вовчиця, у них свій танок
вони одне з одним у грі по своїх правилах, на тій галявині Вовчиця активніша, їй роль головна
обидвоє з"явилися тут щоби станцювати свій танок любові
вона його сюди привела, Вовка-сіроманця, короля лісу й степу, гір високих і широких долин річкових, заманила, викрала у світу, порушила всі табу
великі вовки граються між себе, лащаться мордами, очі прикривши од захвату одне одним,
могутні, прекрасні дві тварини
вони то поряд то врізнобіч, вони стрибають і гарчать, лапами когтистими рвуть землю з травою бризками і виказують ікла..
як вовченята в грі, наздоганяють стрімголов одне одного і раптово міняються ролями з присядом
Вовк і Вовчиця
їх танок на лісовій галявині такий нестримний
*****************
ми зупиняємось десь під муром, між старих ясенів, між залишками вболівальницьких лав, над нами вечірнє небо
я зриваю з себе куртку, вкидаю її, вкриваючи нею старі бурі дошки, Бесті повертається рвучко до мене і ми впиваємося одне в одного з протяжними стогонами в унісон, з німими криками шаленства застиглими в собі, з широко відкритими здивованими очима одне в одного
я підхоплюю її, свою до безмежжя кохану дівчину, саджу на лаву, вкриту моєю одежою, а вона тут же обіймає-сповиває мене своїми звільненими од опори ніжками і горнеться, горнеться до мене всим тілом своїм назустріч, розкривається-забувається
і я тону
тону в ній, гублюся, пропадаю, зникаю, розчиняюся в ній, Господи
гарчу, кусаю її губи, язик, підборіддя, впиваюся губами в її шию, засипаю цілунками і очі, і щоки, і знову очі, і знову хапаю її рот, її губи і язик, впиваюся нещадно, жадібно, наче востаннє, стогну-підвиваю надривно сам і вона стогне, я наступаю, я хижак, я Вовк, і я висотую її губи, її язик, що вже пускають меду, не опираються мені більше жодним м"язом
і я жагуче впиваюся в її язик, з силою, аж проникаю в її рот, я втягую її язик собі, втягую-всотую мед, що аж сочиться з її язика, в мене в голові темніє, дурію і вона не кричить - лиш підвиває голосно і теж божеволіє, забувається, обм"якає в мене в обіймах, губиться, потім раптово зривається сама, очі аж злі, відриває мене од себе, звільняється од мене на мить, щоби важко і лише один раз перевести подих і собі і мені, і в наступну мить, также не приходячи до тями, закриває очі і сама кидається мені назустріч, стогне од скорого наближення блаженного болю і сама віддає мені свого язика, з котрого я великими краплями висотую п"янкий дівочий нектар..
************
наші вовки на своїй галявині лежать поруч, труться своїми великими лобастими мордами
вони тихо і без поспіху торкаються своїми великими рожевими язиками, наче справді цілуються
очі в обох прикриті од надчуттєвого відчування одне одного
і світ довкола застиг вражено і сховав їх як шатром, закоханих, густим непроглядним туманом
*************
- ох, ш(ч)ортяка.. - тихо шепоче вона, одсторонившись од мене трошки і ледве ворушачи занімілим ротом, кривиться-дивується собі од щойно звіданого шаленства болю і усміхається, очі її геть п"яні.. її голова ще не на місці, а її саму, розслаблену і щойно звільнену, ще похитує і по тілу пробігають одна за одною спекотні хвилі
я тримаю її в обіймах, не відпускаю, міцно-міцно, милуюся нею впритул, заспокоєний і щасливий, та розумію, що ні, відступати мені ще не час
вона сама ще не заспокоїлася, я чую, як її ніжки, щойно були розслаблені, і от знову міцніше огортають мене, я бачу, як її ліва рука починає сама розстебувати гудзички на власній білій сорочці, просто на грудях.. щоби я не дивився, щоби вберегтися од вже не важливого, проте досі присутнього дівочого сорому, вона раптово притягує мою голову до себе вільною правою рукою, припадає щокою до моєї щоки і шепоче на вухо, тихо-тихо, самими губами:
- хочу ще..
і було їй ще..
************
ми знову йшли, і знову рука в руці, заспокоєні врешті, закохані одне в одне по самі вінця самих себе і трошки навіть через край, зовсім трішки.. на вулиці нікого, лиш зорі з неба на нас з подивом - ото ще та парочка..
у неї на ганку горить світло, її чекають, нервуються, певно їй добряче влетить
- я в тата любима і єдина доця, він простить. - заспокоює мене Бесті.
- а мама? - питаю.
- а мама.. вона зрозуміє. - і руку мені стиснула, сміється.
******************
а наші вовки теж зараз прощалися в своїм лісовім королівстві, знаю..
Вовчиця пішла першою, він же залишився на місці, стояв, дивився їй вслід довго, доки вона не ввійшла в свої обереги, в свої угіддя, в землі свого племені.. аж тоді він повернувся і нечутно, сторожким і легким бігом розчинився в чорних тінях дерев
1. скорена Бастієнна
2. я назвав її Бастієнна, Бесті
3. Вовчиця
4. сон Вовчиці
5. пишемо "коваль",читаємо"індіанець"
6. про Бесті і Білий вігвам трохи, натяком
7. Вождь и Шаман
8. Старий і новий Шаман
9.. Бесті повертається, сцена перша