пишемо "коваль", читаєм "індіанець"
Попередні частини розповіді індіянця:
1. скорена Бастієнна
2. я назвав її Бастієнна, Бесті
3. Вовчиця
4. сон Вовчиці
Оригинал взят у 0navaho0 в пишемо "коваль", читаєм "індіанець"
од матері мені влетіло, ох і влетіло
здається, в мене навіть щось полетіло, тільки я встиг ухилитися
- йди геть з моїх очей! не хочу тебе ані чути, ані бачити сьогодні.. от паразіта кусок. сил моїх на тебе нема.. міг же подзвонити! то чому не подзвонив?
а й справді я міг. тільки не подзвонив.
скотина, згоден. паразіта кусок
міг подзвонити, ага. проблема лише в тім, що "щасливі часу не підвладні", а я в той момент був у біса щасливий
Бесті питала ввечері, чи дома вкурсі про мій вояж. я автоматично збрехав, що вкурсі.
а що мав казати?
так, я брехло, і тут згоден.
коротше, засвітило мені вигнання з рідного дому на невизначений строк. і ото ж просто з роботи я подався в біга, просто в дощовий день зірвався. тільки не світ за очі, як ти собі могла подумати, не в ліс дрімучий табором ставати, не в степу безкраєму губитися по ярах та долинах.. нє. я до діда свого чкурнув. він у мене коваль і бляхар-покрівельник знаний на всю округу, майстер на всі свої обидві золоті руки. у нього свій дім просторий, майстерня, стодола з сіном і всякою домашньою живністю-худобою, сад яблуневий під гірку, в горОд плавно переходить та в річку нашу шубовсь!
я до діда завжди переждати втікаю, коли шо, чи яке неподобство вчиню і вигнання зароблю
от і зараз до діда втікаю
старий вояка завжди мені радий, завжди мені роботу дасть в руки, коло нього забутися за проблєми - раз два і немає! знаю, перевірено
- а здоров, діду! - в чорноту прочинених дверей кузні кричу.
- о, скурвий сину, здоров! - звідти до мене його голос хриплявий.
виходить в своєму одязі одвічному, сміюся. така ж одвічна "верховина" в зубах димує, очі старому їсть, а він як завжди їх мружить, рятуючи, сміється до мене у відповідь своїм малозубим ротом, ручкаємось, сідаєм на лавку під вікном кузні, там навіс, дощисько нас там не дістає
- ти де пропадав? ану скажи - дівка?
- та дівка. - а шо від нього втаїш.
- хоч файна? - питає-кепкує
- ашож, діду.. чорнява, статна, фігуриста (у повітрі руками контури немалої гітари виводжу, для наочності, він аж прицмокує), очі як зорі, губи - стигла вишня, брови просто мммм, ямочки на щічках, весь комплект - кажу. ну бо правда, чо..
зовсім трішки прималював зайвого, тіла більше, от.. дід не переносить худих, для нього вони - немічні, доходяги при смерті. хоча, визнавав, що "часом і на твердому полежати не зашкодить для профілактики"
- ее-ех, молодець. а тут всі баби репетують, дзвонять опівночи, їздять машинами туди-сюди, пропав Вітька.
- та куда я пропаду, діду. до дівчинки їздив, не стримався. у неї й заночував
- от шельма, - сміється схвально. - та я казав їм, що все під контролем, Вітька не такий, шоби пропасти, то всьо природа, пора така, весна.. а Вітька, кажу, він як той пес - мусить в травні з подвір"я втікти, хоч ти прив"яжи його ланцугами до стовба за всі штири лапи. а він все йдно втече.. але вернеться обов"язково. не дикий же пес, домашній, до їдла зі столу привчений..
- ото Ви, діду.. - а сам заходжуся од сміху. знаю про шо він.
оно в куті подвір"я дідового стоїть будка собача. там в нього Бровко доживає, старий пес-здоровань.. колись лютий був, розірвати міг запросто, ми, дітиська, його десятою дорогою обходили. а потім Бровко постарів, зуби постирав під корені, морда сива вся, очі погасли.. але ото ж нещодавно до діда приходжу, а він і показує порожнє місце в кутку подвір"я..
- утік, дурило старе. - каже дід, - травень. почув на городі псяче весілля і як заскавить-заголосить не своїми голосами, чисто здурів. мусівім спустити з ланцюга пенсіонера. і кажу йому- старий бовдуре, схаменися. там молоді пси, конкуренція, ше подруть твої старі боки на ремені.. а він шо, слухав?
- за день-два, - розповідав дід своє. - чую скавчить щось на городі. виходжу, а то Бровко на стежці лежить, подертий увесь як і замовляли, скусаний вщент, не морда - клапті.. ну що, нести я йго, паразіта, не хочу. та й пішов, взяв тачку, і отак завіз на подвір"я. баба його зеленкою забризкала і всьо, далі живий.
мій дід отакий
накинув я старе на себе і взялися ми за молотки-мОлоти і давай в кузні тарарам і красу ковану творити.
бабуня вийшла, побачила шо я є, онук її. прийшла, привіталася.
так і день промайнув, до вечора.. а дощ все не вщухав
а повечеряли, та й пішли знову на лавку посидіти, на сон потуркотіти.. накинули на себе тепле і пішли
- може будеш женитися? - питає дід в лоба.
- не знаю. та й рано ше..
- таке ніколи не рано, як дівка годяща. а то перетримаєш - втече від тебе, як вода в пісок..
- не перетримаю, діду. не втече..
замовкли кожен про своє
але чую - пишається мною старий коваль. тихо так пишається, на обличчі в нього радість квітне
я у нього взагалі фаворит серед онуків, улюбленець. смішу його завжди анекдотами-історіями, розмовляю за життя, ділюся всим, що хвилює. він в мене якось замість батька наче. от направду.
до нього я завжди втікаю, коли притисне. він і словом і ділом, просто вислухає бодай.. він у мене такий.
- діду, я зараз закоханий шо страшне. світа Божого не бачу
затягнувся старий. кудись вдалину дивиться. мовчить
знає, що я сам спинитися маю, нашо дурно перебивати
- вона така.. ну от настільки мені рідна, як народжена спеціально для мене.. ми всього пару днів разом, а я без неї вже й дня не можу, ночі не витримую, рве мене на клапті.. я би і сьогодні летів до неї, якби позволила.. я би вже коло її ніг валявся, цілував би ті ноги, руки, гуляв би з нею до рання, так вчиться вона, студентка ще.. кінець року, екзамени.. не можна мені зараз її відволікати любощами своїми.. та й сам видохнувся наніц, сил не маю, все їй віддав, от направді..
а старий мовчить, смалить свою одвічну "верховину", очима за хмари вдалині зачепився, як нема його тут..
- але є одне "але", діду.. я не скажу тобі, що в мене зараз в житті коїться, то надто складно для мене самого, щоби розказати, щоби слова підібрати.. але переслідують мене видіння відьомські останнім часом, сни віщі і дуже живі, заполонили вони весь мій світ, все довкола мене ними заряджено.. я не боюся, ні. ти не подумай. я навпаки то культивую зараз в собі, потураю їх виникненню, вчуся їх виявляти, пояснювати, може якось використовувати.. ну, то довга історія.. я до чого веду..
сьогодні вранці, коли з дівчинкою в обіймах прокинувся, мене наче чорним рядном накрило - видіння страшне звідки не візьмися.. і не казане в ньому було, а написане наче, я тільки й встиг шо прочитати, а воно відразу й погасло, розтануло, сховалося кудись..
вперше зі мною таке.. дивно так. ото тобі зараз розказую, а самого вже трясти починає.. і то не від холоду надворі, то зсередини трясе.. знаєш, я навіть подумки те написане прокручувати боюся, воно так і залишилося там, в голові, в моїй пам"яті, наче бомба авіаційна на городі, що впала з неба, але так і не розірвалася. і підійти страшно,а ще більше страшно, шо лежить вона - он де.. і нікуди вже від мене не подінеться..
- так шо ж ти там вичитав такого страшного, онучку? - дід просто в лоба мені питанням
- то передбачення, діду.. і воно, здається, не моє..
- то шо виходить, дівчинки своєї віщий сон побачив?
цього разу надовго замовкаю я..
мій старий дід-коваль-індіанець просто взяв і озвучив мої думки. просто взяв і озвучив.
