Кола на воді ч.1
1.
В один з багатьох дощових днів, на які особливо щедра нинішня осінь, мале хлоп’я для розваги жбурляло каміння у величезну калюжу. Це заняття неабияк розважало його, і малюк весело реготав, не зважаючи на незадоволені погляди перехожих.
Його мама стояла поруч і нервово розмовляла по мобільному телефону, зовсім не звертаючи на чадо уваги.
- Слідкуйте за своєю дитиною, - сердито попросив якись чоловік.
Вона накинулася на нього, немов пантера, енергійно розмахуючи руками та не підбираючи виразів. Збентежений, чоловік поспішив загубитися в натовпі. і молода мама продовжила щось надривно доводити в трубку. "Мабуть, день у неї поганий", - подумав Натан, з цікавістю спостерігаючи за цією пригодою.
Йому пощастило знайти місце під дахом зупинки, куди швидко набігли люди, як тільки перші краплі дощу потривожили сонний осінній вечір. Автобус ніяк не їхав, і Натан спостерігав за тим, що відбувалось довкола. Він захоплено роздивлявся старі будинки та пожовклі каштани, але особливо його увагу притягували абсолютно незнайомі люди. Хтось поспішав, хтось розмірковував про своє... Та на жодному обличчі він не помітив посмішки. Але ж зовсім недавно люди вміли радіти і посміхатися, чому вони так змінилися останнім часом?
До зупинки під'їхала невелика маршрутка. Двері відкрилися, і звідти визирнула кондуктор:
- Чекаєте на дванадцятий? Не буде його, страйк. Давайте до нас.
"Ех", - подумав Натан і засумував. Милуючись хвилями від крапель дощу на калюжах, він розкрив парасольку і побрів по вечірній вулиці.
- Ти куди? - Захеканий малюк дивився прямо на нього. Натан зробив вигляд, ніби нічого не чув.
- Ось тобі!
Раптом Натан відчув, як щось боляче вдарило в ліву скроню. Перед очима потемніло, він втратив рівновагу і відключився...
- Живий? - Незнайомий голос луною озвався у голові, посилюючи і без того чималу біль. Натан скривився.
- Значить, живий, - ствердно мовив голос.
Натан обережно відкрив очі.
- Хто тут?
- Це неважливо, - голос належав діду c довгою сивою бородою. Старий сидів на березі невеличкого доглянутого ставка і обережно кидав камінці у воду.
- От же іронія, - сказав він. - Кидаєш випадковий камінчик, від нього розходяться хвилі. І хто б міг подумати, що вони здатні винести сьогодні на берег?
- Де я? - Запитав Натан, насилу озираючись навкруги. - Як я сюди потрапив?
- Кажу тобі, хвилі, - старий жестом вказав на рівну поверхню озера. - Випадкові та непередбачувані збурення звичного перебігу подій. І знаєш, в чому краса?
Він повернувся до Натану і запитально подивився на нього.
- Пробачте, я не розумію... - мляво промовив той, намагаючись зібратися з думками. Старий усміхнувся.
- Іноді хвилі приносять саме те, що шукаєш.
- Радий за вас, - втомлено сказав Натан. - Та мені б додому ...
- Полеж трохи, відпочинь.
Старий широким жестом вказав на прибережний пісок:
- Чим тобі тут не дім?
- З вами все гаразд? - Злякався Натан. Раптом він здогадався, що дід може бути небезпечним чи навіть божевільним.
- А що таке божевілля, як ти гадаєш? - Розсміявся старий. - У хлопчику, котрий кидав каміння в калюжу, ти бачив лиш розпещеного малюка. А накинь йому років тридцять?
- Діти вчаться і виростають свідомими людьми, - заперечив Натан.
"Здогадався чи випадково вгадав?" - Подумав він.
- Ні, вони вчаться придушувати емоції і бути, як всі, - сказав дід. - Звідси інсульти, інфаркти. І, врешті-решт, смерть у зашморгу власних комплексів. Ти і сам тактовно приховуєш думки, а дитина давно би вже про все розпитала.
"Непоганий психолог, - подумав Натан. - Мабуть, ще й небезпечніший, ніж я гадав. Треба діяти обережно".
- Так, я небезпечний, - старий підійшов до Натана і простягнув йому руку. - Але хіба ти маєш вибір?
2.
- Страйк у них ... А про інших подумали, як додому дістатися? - Голосно обурювалася огрядна пані, яка зайняла собою обидва передніх крісла тісної маршрутки. - Погано живеться їм… У інших, он, взагалі роботи немає, та якось живуть.
- Замовкніть, жіночка. Cкільки можна? - Грубо обірвала її худорлява дама у великих сонцезахисних окулярах. Пані сердито зиркнула на неї:
- С хахалєм розберись. Либонь, здорово він тебе відлупцював, раз такі окуляри напнула.
- Не ваше діло, - процідила крізь зуби дама і густо почервоніла.
Ольга сиділа позаду біля вікна і зацікавлено спостерігала за ними.
- Що, тяжко бути дорогою іграшкою? - Переможно посміхнулася пані.
- Все ж краще, ніж плодити блазнів.
- Не переживай, на хліб зароблять. Зате не виростуть виродками.
- У таких-то батьків...
Жінки відвернулися одна від одної. В маршрутці запанувало ніякове мовчання. Водій увімкнув музику. В колонках, закріплених під стелею, почувся шансон. Ользі стало нудно і трохи соромно за власну цікавість. Вона відвернулася до вікна і стала розглядати візерунки, які малювали на склі краплі дощу.
Їй подобалося малювати. Ольга навіть зуміла продати деякі зі своїх робіт, правда заробітку ледь вистачило на чоботи й осінню куртку. Образи для майбутніх творів Ольга шукала саме у випадкових візерунках, які творила природа в найнесподіваніших місцях: на корі, у сплетінні химерно вигнутих гілок, у мозаїці крапель дощу та дивних пейзажах морозної ночі на віконній шибці. Більшу частину робіт Ольга соромилася показувати іншим, вважаючи їх нудними та невиразними. А найбільш вдалими прикрасила свою квартиру, замовивши для них прості й непримітні рамки, щоб не відволікати увагу випадкового глядача від самого малюнка.
Автобус швидко наповнювався випадковими людьми, більшість з яких були явно незадоволені новиною про страйк. Втомившись від монотонного гулу пасажирів, котрі обурено ділилися враженнями, водій додав гучності і нехитрі акорди шансону тепер вгризалися в мозок, немов запах прокислого пива та дешевих цигарок. Ольга скривилася від огиди і, вирішивши далі пройтися пішки, стала потихеньку збиратися до виходу.
Нарешті маршрутка зупинилася, дозволивши Ользі вийти. Ольга розкрила парасольку і з насолодою вдихнула свіже повітря, заплющивши очі від задоволення.
- Бачити тебе не хочу! Ти нам не потрібен... Що?.. І Віті теж не потрібен, я знайду йому доброго батька, - почула вона розсерджений голос і озирнулася подивитися в чому справа.
Молода дівчина голосно кричала у телефон, з'ясовуючи стосунки ймовірно зі своїм колишнім. Біля неї крутився малюк. Час від часу він підбирав камінці та кидав у калюжу, весело сміючись. Ольга звично задивилася на неспокійні кола на воді.
- Тьотю, тьотю! - Підстрибом підбіг до неї малюк і схопив за руку. - Ходімо зі мною!
Ольга крадькома подивилася на молоду маму, але та цілковито поринула у розмову і зовсім не звертала уваги.
- Пішли! - Хлопчик повис на її руці. Ольга слухняно пішла за ним.
- Кидай зі мною, - попросив хлопчик і простягнув камінець.
- Давай спробую, - погодилась Ольга. Нехитре прохання малюка змусило її щиро посміхнутися. Вона взяла камінчик і обережно кинула у калюжу. Камінець впав у воду і поверхні розійшлися хвилі, спотворюючи відображення візерунка гілок, вкритих жовтим осіннім листям.
- Ось, бери ще, - весело попросив малюк і простягнув черговий камінчик.
- А ти чому не кидаєш?
- Кидай ти!
Вона кинула камінець, потім ще один, і ще. І при цьому весело сміялася, зовсім не помічаючи стривожених поглядів перехожих, котрі про всяк випадок її обминали.
- Як тебе звуть? - Запитала Ольга у малюка.
- Вітя, - відповів той.
- А я й забула! Твоя мама згадувала ім'я… - раптом Ольга помітила, що молода дівчина зникла.
- До речі, де твоя мама? - Стривожилася вона, розгублено озираючись довкола.
- Ти моя мама, - сказав малюк. - Пішли додому.
- Зачекай, нам потрібно її знайти...
Нарешті Ольга помітила дівчину на зупинці. Та виглядала автобус, нервово зиркаючи на годинник.
- Пішли, - Ольга рішуче взяла малюка за руку і квапливо попрямувала до жінки.
- Що ж ви дитину забули? - Голосно запитала вона. - Хороша ж ви мати!
- Ти божевільна? Яку дитину? - Крикнула дівчина у відповідь.
- Ось цю! - Ольга раптом з жахом помітила, що малюк незрозумілим чином кудись пропав.
- Вітя?
Вона озирнулася, але хлопчика ніде не було видно.
- Лікуйся, дурепо! - Дівчина показала середній палець і відвернулася.
До зупинки підійшла чергова маршрутка і люди, що ховалися під козирком від дощу, кинулися всередину. Ольга залишилася одна. Відкрита парасолька вислизнула в неї з рук і впала на брудний асфальт.
- Як же це сталося? Як я могла його втратити?..
- Я тут, - почувся дитячий голос і маленька долонька схопила її за руку. - Мама, пішли додому.
- Вітя, я більше не граю, - втомлено мовила Ольга. - Твоя мама поїхала. Як ми її знайдемо?
- Але ти не поїхала, - заперечив малюк і заплакав.
- Не плач, - Ольга сіла навпочіпки і притиснула його до себе, - Не бійся, щось вигадаємо.
- А я більше не боюся, - прошепотів їй на вухо малюк і поступово розчинився в повітрі.
- Доча, ти як почуваєшся? - Стривожено запитав немолодий чоловік, проходячи поруч. - Може швидку викликати?
Ольга встала і поправила курточку.
- Спасибі, все добре, - впевнено сказала вона. - А куди втік хлопчик?
- Який хлопчик? - Здивувався чоловік.
- Маленький, якого я тільки-що обіймала.
- Нікого ти не обіймала, - злякано сказав чоловік. - Сиділа навпочіпки з заплющенними очима, ніби голова закрутилася чи заболіло щось.
- Ви маєте рацію. Схоже, у мене дійсно закрутилася голова.
Ольга підібрала парасольку, підняла її над головою і швидким кроком попрямувала додому.
3.
Натан сидів на березі поруч з дідом і дивився, як той кидає у воду дрібні камінці.
- І все ж я не зрозумів, чим саме ви тут займаєтеся?
- Випадковостями, - відповів старий. - Бачиш, світ від початку був занадто вже правильним, передбачуваним, нудним. В певному сенсі він був ідеальним, та через це зовсім не міг розвиватися.
- Можна простіше? - Попросив Натан. Старий зітхнув.
- Дивись, - він підібрав камінчик і кинув його у ставок. - Камінець летить в тому напрямку, куди я його жбурнув. Він падає у воду точнісінько в тому місці, яке можна заздалегідь передбачити з величезною точністю. І від цього самого місця падіння розходяться колами хвилі.
- Бачу, і що?
- Тебе абсолютно це не дивує. Ти знав, що станеться саме так. Тому що такі закони, котрі лежать в основі природи явища,І вже за другим чи третім разом тобі набридне спостерігати за хвилями, бо нічого не змінюється. Але ось я беру два камінця і кидаю їх одночасно. Бачиш?
Натан подивився на воду.
- Хвилі стали менш передбачувані, - продовжував старий. - А якщо я візьму п'ять камінчиків, то вгадати заздалегідь, як перетнуться хвилі, вже майже не можна. Ось це і є випадковості.
- Тобто ви цілий день кидаєте у воду каміння?
- Десь так, - відповів старий і посміхнувся. - Один з них потрапив тобі у скроню, викинувши на мій берег. А попередній камінчик обернувся для тебе неприємною звісткою про страйк, змусивши піти пішки. Бачиш, всього два незначних камінця, і твої бездоганні плани руйнуються, наче картковий будинок. Ти сидиш на незнайомому березі і міркуєш про те, що робити. Бо раніше таке не траплялося і готового рішення ще немає. Саме випадковості змушують тебе думати й розвиватися. Тепер розумієш, наскільки вони важливі?
- Припустімо, що ви правильно відгадали мої думки, - погодився Натан. - Але ж маєте розуміти, що казки про стороннє втручання у події, м'яко кажучи, неправдоподібні?
Старик голосно зареготав, завалившись на пісок.
- Ти й поняття не маєш, яким чином сюди потрапив. Втім, це не має значення. Маємо вирішити куди цікавішу задачу.
- А ви камінець жбурніть, - насмішливо порадив Натан..
- І до цього дійде. Та спочатку я хочу дещо тобі показати.
Старий звівся на ноги, простягнув руку і, вхопившись за простір, потягнув його на себе. Простір слухняноі викривився, оголивши діру.
- Вмієш так? - Підморгнув Натану старий. Той сидів з роззявленим ротом, здивовано заглядаючи в отвір. Старий узяв його за руку:
- Пішли.
І повів за собою в діру.
4.
Ольга замкнула двері і полегшено видихнула:
- Нарешті!
Дорога додому зайняла у неї трохи більше години. За цей час дощ встиг посилитися і з'явився вітер, котрий зламав парасолю, яку довелося викинути.
Ольга попрямувала у ванну кімнату і залізла під душ, щоб змити бруд з дощовою водою і трохи зігрітися.
Таємничий малюк все не сходив з думок. "Що то було?" - Розмірковувала Ольга, але ніяк не могла підібрати розумну відповідь.
Прийнявши душ, вона вирішила заварити кави. Раптом вечірню тишу роздер на шматки пронизливий дзвінок телефона, змусивши Ольгу здригнутися від несподіванки. Вона підняла трубку:
- Алло.
- Оля, ти уявляєш? Я вагітна! - виголосили на тому кінці, ковтаючи сльози.
- Наталка, це ти? Від Сашка?
- А від кого ж! Уявляєш, я цій наволочі дзвонила. А він каже, живи як знаєш, я свою сім'ю не кину. Оля, що робити?
- Подаси до суду на аліменти, нікуди не дінеться.
- Оля, а може краще аборт?
- Як знаєш, це твоє життя.
У відповідь почулося ридання, потім короткі гудки. Ольга поклала слухавку. "Адже можна було здогадатися заздалегідь, що саме так все і закінчиться", - подумала вона. І знову згадала про малюка.
- Кава. І телевізор, - пробурмотіла Ольга й побігла на кухню.
Заваривши кави, вона сіла за стіл, машинально взяла блокнот для ескізів і олівець, що завжди були під рукою на випадок непередбачуваного натхнення, і почала малювати калюжу, по якій колами розходилися хвилі від камінця. Поруч з калюжею її рука мимоволі зобразила маленького хлопчика, котрий схилився над водою, роздивляючись своє відображення.
- Прошу тебе, йди… Йди геть, - шепотіла Ольга, розглядаючи намальованого малюка, - Мені страшно, мені дуже страшно... Страшно, що я божеволію...
Вона відкрила попередній аркуш, на якому було зображено немовля. Потім ще один, з порожнім дитячим майданчиком. І сльози самі потекли по щоках.
далі у наступному дописі
(с) Дохтур Лівсі
В один з багатьох дощових днів, на які особливо щедра нинішня осінь, мале хлоп’я для розваги жбурляло каміння у величезну калюжу. Це заняття неабияк розважало його, і малюк весело реготав, не зважаючи на незадоволені погляди перехожих.
Його мама стояла поруч і нервово розмовляла по мобільному телефону, зовсім не звертаючи на чадо уваги.
- Слідкуйте за своєю дитиною, - сердито попросив якись чоловік.
Вона накинулася на нього, немов пантера, енергійно розмахуючи руками та не підбираючи виразів. Збентежений, чоловік поспішив загубитися в натовпі. і молода мама продовжила щось надривно доводити в трубку. "Мабуть, день у неї поганий", - подумав Натан, з цікавістю спостерігаючи за цією пригодою.
Йому пощастило знайти місце під дахом зупинки, куди швидко набігли люди, як тільки перші краплі дощу потривожили сонний осінній вечір. Автобус ніяк не їхав, і Натан спостерігав за тим, що відбувалось довкола. Він захоплено роздивлявся старі будинки та пожовклі каштани, але особливо його увагу притягували абсолютно незнайомі люди. Хтось поспішав, хтось розмірковував про своє... Та на жодному обличчі він не помітив посмішки. Але ж зовсім недавно люди вміли радіти і посміхатися, чому вони так змінилися останнім часом?
До зупинки під'їхала невелика маршрутка. Двері відкрилися, і звідти визирнула кондуктор:
- Чекаєте на дванадцятий? Не буде його, страйк. Давайте до нас.
"Ех", - подумав Натан і засумував. Милуючись хвилями від крапель дощу на калюжах, він розкрив парасольку і побрів по вечірній вулиці.
- Ти куди? - Захеканий малюк дивився прямо на нього. Натан зробив вигляд, ніби нічого не чув.
- Ось тобі!
Раптом Натан відчув, як щось боляче вдарило в ліву скроню. Перед очима потемніло, він втратив рівновагу і відключився...
- Живий? - Незнайомий голос луною озвався у голові, посилюючи і без того чималу біль. Натан скривився.
- Значить, живий, - ствердно мовив голос.
Натан обережно відкрив очі.
- Хто тут?
- Це неважливо, - голос належав діду c довгою сивою бородою. Старий сидів на березі невеличкого доглянутого ставка і обережно кидав камінці у воду.
- От же іронія, - сказав він. - Кидаєш випадковий камінчик, від нього розходяться хвилі. І хто б міг подумати, що вони здатні винести сьогодні на берег?
- Де я? - Запитав Натан, насилу озираючись навкруги. - Як я сюди потрапив?
- Кажу тобі, хвилі, - старий жестом вказав на рівну поверхню озера. - Випадкові та непередбачувані збурення звичного перебігу подій. І знаєш, в чому краса?
Він повернувся до Натану і запитально подивився на нього.
- Пробачте, я не розумію... - мляво промовив той, намагаючись зібратися з думками. Старий усміхнувся.
- Іноді хвилі приносять саме те, що шукаєш.
- Радий за вас, - втомлено сказав Натан. - Та мені б додому ...
- Полеж трохи, відпочинь.
Старий широким жестом вказав на прибережний пісок:
- Чим тобі тут не дім?
- З вами все гаразд? - Злякався Натан. Раптом він здогадався, що дід може бути небезпечним чи навіть божевільним.
- А що таке божевілля, як ти гадаєш? - Розсміявся старий. - У хлопчику, котрий кидав каміння в калюжу, ти бачив лиш розпещеного малюка. А накинь йому років тридцять?
- Діти вчаться і виростають свідомими людьми, - заперечив Натан.
"Здогадався чи випадково вгадав?" - Подумав він.
- Ні, вони вчаться придушувати емоції і бути, як всі, - сказав дід. - Звідси інсульти, інфаркти. І, врешті-решт, смерть у зашморгу власних комплексів. Ти і сам тактовно приховуєш думки, а дитина давно би вже про все розпитала.
"Непоганий психолог, - подумав Натан. - Мабуть, ще й небезпечніший, ніж я гадав. Треба діяти обережно".
- Так, я небезпечний, - старий підійшов до Натана і простягнув йому руку. - Але хіба ти маєш вибір?
2.
- Страйк у них ... А про інших подумали, як додому дістатися? - Голосно обурювалася огрядна пані, яка зайняла собою обидва передніх крісла тісної маршрутки. - Погано живеться їм… У інших, он, взагалі роботи немає, та якось живуть.
- Замовкніть, жіночка. Cкільки можна? - Грубо обірвала її худорлява дама у великих сонцезахисних окулярах. Пані сердито зиркнула на неї:
- С хахалєм розберись. Либонь, здорово він тебе відлупцював, раз такі окуляри напнула.
- Не ваше діло, - процідила крізь зуби дама і густо почервоніла.
Ольга сиділа позаду біля вікна і зацікавлено спостерігала за ними.
- Що, тяжко бути дорогою іграшкою? - Переможно посміхнулася пані.
- Все ж краще, ніж плодити блазнів.
- Не переживай, на хліб зароблять. Зате не виростуть виродками.
- У таких-то батьків...
Жінки відвернулися одна від одної. В маршрутці запанувало ніякове мовчання. Водій увімкнув музику. В колонках, закріплених під стелею, почувся шансон. Ользі стало нудно і трохи соромно за власну цікавість. Вона відвернулася до вікна і стала розглядати візерунки, які малювали на склі краплі дощу.
Їй подобалося малювати. Ольга навіть зуміла продати деякі зі своїх робіт, правда заробітку ледь вистачило на чоботи й осінню куртку. Образи для майбутніх творів Ольга шукала саме у випадкових візерунках, які творила природа в найнесподіваніших місцях: на корі, у сплетінні химерно вигнутих гілок, у мозаїці крапель дощу та дивних пейзажах морозної ночі на віконній шибці. Більшу частину робіт Ольга соромилася показувати іншим, вважаючи їх нудними та невиразними. А найбільш вдалими прикрасила свою квартиру, замовивши для них прості й непримітні рамки, щоб не відволікати увагу випадкового глядача від самого малюнка.
Автобус швидко наповнювався випадковими людьми, більшість з яких були явно незадоволені новиною про страйк. Втомившись від монотонного гулу пасажирів, котрі обурено ділилися враженнями, водій додав гучності і нехитрі акорди шансону тепер вгризалися в мозок, немов запах прокислого пива та дешевих цигарок. Ольга скривилася від огиди і, вирішивши далі пройтися пішки, стала потихеньку збиратися до виходу.
Нарешті маршрутка зупинилася, дозволивши Ользі вийти. Ольга розкрила парасольку і з насолодою вдихнула свіже повітря, заплющивши очі від задоволення.
- Бачити тебе не хочу! Ти нам не потрібен... Що?.. І Віті теж не потрібен, я знайду йому доброго батька, - почула вона розсерджений голос і озирнулася подивитися в чому справа.
Молода дівчина голосно кричала у телефон, з'ясовуючи стосунки ймовірно зі своїм колишнім. Біля неї крутився малюк. Час від часу він підбирав камінці та кидав у калюжу, весело сміючись. Ольга звично задивилася на неспокійні кола на воді.
- Тьотю, тьотю! - Підстрибом підбіг до неї малюк і схопив за руку. - Ходімо зі мною!
Ольга крадькома подивилася на молоду маму, але та цілковито поринула у розмову і зовсім не звертала уваги.
- Пішли! - Хлопчик повис на її руці. Ольга слухняно пішла за ним.
- Кидай зі мною, - попросив хлопчик і простягнув камінець.
- Давай спробую, - погодилась Ольга. Нехитре прохання малюка змусило її щиро посміхнутися. Вона взяла камінчик і обережно кинула у калюжу. Камінець впав у воду і поверхні розійшлися хвилі, спотворюючи відображення візерунка гілок, вкритих жовтим осіннім листям.
- Ось, бери ще, - весело попросив малюк і простягнув черговий камінчик.
- А ти чому не кидаєш?
- Кидай ти!
Вона кинула камінець, потім ще один, і ще. І при цьому весело сміялася, зовсім не помічаючи стривожених поглядів перехожих, котрі про всяк випадок її обминали.
- Як тебе звуть? - Запитала Ольга у малюка.
- Вітя, - відповів той.
- А я й забула! Твоя мама згадувала ім'я… - раптом Ольга помітила, що молода дівчина зникла.
- До речі, де твоя мама? - Стривожилася вона, розгублено озираючись довкола.
- Ти моя мама, - сказав малюк. - Пішли додому.
- Зачекай, нам потрібно її знайти...
Нарешті Ольга помітила дівчину на зупинці. Та виглядала автобус, нервово зиркаючи на годинник.
- Пішли, - Ольга рішуче взяла малюка за руку і квапливо попрямувала до жінки.
- Що ж ви дитину забули? - Голосно запитала вона. - Хороша ж ви мати!
- Ти божевільна? Яку дитину? - Крикнула дівчина у відповідь.
- Ось цю! - Ольга раптом з жахом помітила, що малюк незрозумілим чином кудись пропав.
- Вітя?
Вона озирнулася, але хлопчика ніде не було видно.
- Лікуйся, дурепо! - Дівчина показала середній палець і відвернулася.
До зупинки підійшла чергова маршрутка і люди, що ховалися під козирком від дощу, кинулися всередину. Ольга залишилася одна. Відкрита парасолька вислизнула в неї з рук і впала на брудний асфальт.
- Як же це сталося? Як я могла його втратити?..
- Я тут, - почувся дитячий голос і маленька долонька схопила її за руку. - Мама, пішли додому.
- Вітя, я більше не граю, - втомлено мовила Ольга. - Твоя мама поїхала. Як ми її знайдемо?
- Але ти не поїхала, - заперечив малюк і заплакав.
- Не плач, - Ольга сіла навпочіпки і притиснула його до себе, - Не бійся, щось вигадаємо.
- А я більше не боюся, - прошепотів їй на вухо малюк і поступово розчинився в повітрі.
- Доча, ти як почуваєшся? - Стривожено запитав немолодий чоловік, проходячи поруч. - Може швидку викликати?
Ольга встала і поправила курточку.
- Спасибі, все добре, - впевнено сказала вона. - А куди втік хлопчик?
- Який хлопчик? - Здивувався чоловік.
- Маленький, якого я тільки-що обіймала.
- Нікого ти не обіймала, - злякано сказав чоловік. - Сиділа навпочіпки з заплющенними очима, ніби голова закрутилася чи заболіло щось.
- Ви маєте рацію. Схоже, у мене дійсно закрутилася голова.
Ольга підібрала парасольку, підняла її над головою і швидким кроком попрямувала додому.
3.
Натан сидів на березі поруч з дідом і дивився, як той кидає у воду дрібні камінці.
- І все ж я не зрозумів, чим саме ви тут займаєтеся?
- Випадковостями, - відповів старий. - Бачиш, світ від початку був занадто вже правильним, передбачуваним, нудним. В певному сенсі він був ідеальним, та через це зовсім не міг розвиватися.
- Можна простіше? - Попросив Натан. Старий зітхнув.
- Дивись, - він підібрав камінчик і кинув його у ставок. - Камінець летить в тому напрямку, куди я його жбурнув. Він падає у воду точнісінько в тому місці, яке можна заздалегідь передбачити з величезною точністю. І від цього самого місця падіння розходяться колами хвилі.
- Бачу, і що?
- Тебе абсолютно це не дивує. Ти знав, що станеться саме так. Тому що такі закони, котрі лежать в основі природи явища,І вже за другим чи третім разом тобі набридне спостерігати за хвилями, бо нічого не змінюється. Але ось я беру два камінця і кидаю їх одночасно. Бачиш?
Натан подивився на воду.
- Хвилі стали менш передбачувані, - продовжував старий. - А якщо я візьму п'ять камінчиків, то вгадати заздалегідь, як перетнуться хвилі, вже майже не можна. Ось це і є випадковості.
- Тобто ви цілий день кидаєте у воду каміння?
- Десь так, - відповів старий і посміхнувся. - Один з них потрапив тобі у скроню, викинувши на мій берег. А попередній камінчик обернувся для тебе неприємною звісткою про страйк, змусивши піти пішки. Бачиш, всього два незначних камінця, і твої бездоганні плани руйнуються, наче картковий будинок. Ти сидиш на незнайомому березі і міркуєш про те, що робити. Бо раніше таке не траплялося і готового рішення ще немає. Саме випадковості змушують тебе думати й розвиватися. Тепер розумієш, наскільки вони важливі?
- Припустімо, що ви правильно відгадали мої думки, - погодився Натан. - Але ж маєте розуміти, що казки про стороннє втручання у події, м'яко кажучи, неправдоподібні?
Старик голосно зареготав, завалившись на пісок.
- Ти й поняття не маєш, яким чином сюди потрапив. Втім, це не має значення. Маємо вирішити куди цікавішу задачу.
- А ви камінець жбурніть, - насмішливо порадив Натан..
- І до цього дійде. Та спочатку я хочу дещо тобі показати.
Старий звівся на ноги, простягнув руку і, вхопившись за простір, потягнув його на себе. Простір слухняноі викривився, оголивши діру.
- Вмієш так? - Підморгнув Натану старий. Той сидів з роззявленим ротом, здивовано заглядаючи в отвір. Старий узяв його за руку:
- Пішли.
І повів за собою в діру.
4.
Ольга замкнула двері і полегшено видихнула:
- Нарешті!
Дорога додому зайняла у неї трохи більше години. За цей час дощ встиг посилитися і з'явився вітер, котрий зламав парасолю, яку довелося викинути.
Ольга попрямувала у ванну кімнату і залізла під душ, щоб змити бруд з дощовою водою і трохи зігрітися.
Таємничий малюк все не сходив з думок. "Що то було?" - Розмірковувала Ольга, але ніяк не могла підібрати розумну відповідь.
Прийнявши душ, вона вирішила заварити кави. Раптом вечірню тишу роздер на шматки пронизливий дзвінок телефона, змусивши Ольгу здригнутися від несподіванки. Вона підняла трубку:
- Алло.
- Оля, ти уявляєш? Я вагітна! - виголосили на тому кінці, ковтаючи сльози.
- Наталка, це ти? Від Сашка?
- А від кого ж! Уявляєш, я цій наволочі дзвонила. А він каже, живи як знаєш, я свою сім'ю не кину. Оля, що робити?
- Подаси до суду на аліменти, нікуди не дінеться.
- Оля, а може краще аборт?
- Як знаєш, це твоє життя.
У відповідь почулося ридання, потім короткі гудки. Ольга поклала слухавку. "Адже можна було здогадатися заздалегідь, що саме так все і закінчиться", - подумала вона. І знову згадала про малюка.
- Кава. І телевізор, - пробурмотіла Ольга й побігла на кухню.
Заваривши кави, вона сіла за стіл, машинально взяла блокнот для ескізів і олівець, що завжди були під рукою на випадок непередбачуваного натхнення, і почала малювати калюжу, по якій колами розходилися хвилі від камінця. Поруч з калюжею її рука мимоволі зобразила маленького хлопчика, котрий схилився над водою, роздивляючись своє відображення.
- Прошу тебе, йди… Йди геть, - шепотіла Ольга, розглядаючи намальованого малюка, - Мені страшно, мені дуже страшно... Страшно, що я божеволію...
Вона відкрила попередній аркуш, на якому було зображено немовля. Потім ще один, з порожнім дитячим майданчиком. І сльози самі потекли по щоках.
далі у наступному дописі
(с) Дохтур Лівсі