позбирала по свому фейсбуку давні анекдотки про українську шмультурку
Шукала, аби процитувати в дисері, одну анекдотку, яку точно викладала на фейсбуку. А доки шукала її, подумала, що прокрастинувати так прокрастинувати, й позбирала всі історійки про українську літ-ру, які викладала за останній рік.
Дуже мене розчулюють історії про маленьких людей у цій культурі, весь той дріб'язок, який завалюється за підкладку часу й забувається, може, й першим.
От, скажімо, 1880-90-ті, часи глухі й темні, як глупа ніч. Всі практикують savoir vivre як миша під віником. Ніде ані шелесне. Якщо високим штилем, то всі ховаються, як у катакомбах, де тільки по знаках на стінах і знати, що там ще хтось був - а якщо низьким, то поховалися, як таргани.
От і в київській семінарії знаходиться "тихий і плохий, хоровитий семінарист" - сам на зборах не говорив, проминеш і не помітиш - зате якось так виходило, що навколо нього тусувалися всі семінаристи, зацікавлені у національній справі, книжечки він їм тягав, а потім і створив їм те, що на наші гроші назвалося б коворкінґом. Коли він став дяком у Йорданській церкві на Подолі (її знесли у 35-му), в нього на квартирі залягла бібліотека нової семінарської громади. "Чимось давнім, з перших віків християнства віяло од його постати та його життя", - пише про це Сергій Єфремов. У чотирикімнатній квартирі, напхом напханій напівзабороненими і геть підозрілими книжками про культуру, якої не мало бути, мовою, якої офіційно не існувало, постійно тусуються якісь шалені натовпи, інколи господар приходить - а всі спальні місця вже зайнято, то він, не ремствуючи, зніме двері з петель і так на дверях і спить; чи виголоднілі гості всі запаси харчів виточать - то чаю вип'є та й годі, самовар все ж хтось увесь час ганяв. Називали цю бібліотечку Ельдорадо, бо туди завжди можна було б прийти, там усіх прихистили б. "Все життя його було подвигом любови, незримої, нікому не знаної, ніким, може, не відчутої," - пише Єфремов.
І це, умовно кажучи, не Грушевський, який лишає по собі тексти, цього чоловіка не пам'ятає ніхто, крім вузьких фахівців з того періоду, але хто зна, що для збереження культурки-шмультурки насправді важливіше - тексти чи середовище? Себто, власне, я певна, що таки важливіше середовище - для тих, хто живий в будь-який момент, а не з перспективи читача, який живе на сто з гаком років пізніше. Ну, тепер от і ми з вами пам'ятаємо про бібліотечку-коворкінґ, і про її господаря, який спав на дверях і гримів порожнім начинням.
Звали його Лука Скочковський.
****
Я не люблю Булгакова (з етичних міркувань, але, як це не дивно, не за російський шовінізм - не любила його ще до того, як довідалася ще й про це). Зате Сергій Єфремов, людина-робот і мімімі, зробив, здавалося б, неможливе - мені вперше в житті стало шкода Булгакова-старшого, ледь не до сліз.
"Професор духовної академії "Афоня" Булгаков, спеціаліст духовної цензури, дуже конфузився свого становища, бо як професор усе ж таки розумів, що його роля в цензурі не дуже лицює професорові. Добродушний і не дуже розумний, Булгаков навіть не пробував якось маскувати свого конфузу. В першій же нашій розмові з приводу "Заметок на текущие темьі" він признався, що йому дуже мої статті подобаються [...] Червоніючи й заникуючись, ніяковіючи, Булгаков иноді здавався на мої резони й, хапаючись за голову з одчаю та вигукуючи: "Что вьі со мной делаете!" - поновляв викреслений текст. Але частіше бувало, що він тільки руками розводив і безупинно проказував: "Не могу-с, никак не могу-с... Ведь с меня взьіщется..." [...] Добродушний Афоня, увесь червоний та зніяковілий, скрикнув: "Ну, й що ви зо мною оце робите! Я ж не можу... Розумієте - не можу. Я знаю, колись ви в споминах своїх напишете, що був у мене такий і такий, мовляв, дурний цензор, але ж... Ну, робіть, що хочете, а я не можу...""
Ось людина, яка чітко розуміла, що опинитися не по той бік історії і все своє життя присвячує справі - як він сам розуміє - неправій і приреченій, - подумала я. Спасибі Єфремову, який таки написав у спогадах про дурного цензора, за цей недоладний і трагічний типаж.
***
Квітень 1917 року. Йде Перша світова. Відчутно пахне смаленим - чим далі, тим більше. Віра в історичний прогрес лежить в руїнах, на полях Фландрії квітнуть маки, над Соммою ще не вивітрився газ. Андрій Ніковський (на фото), вже незабаром міністр закордонних справ УНР, а тоді просто редактор газети, з револьвером чатує на Володимира Винниченка, вже незабаром міністра внутрішніх справ УНР, і обіцяє убити стерво, якщо іще раз піймає його на спробі переманити наборщиків із газети.
Всі пам'ятають демонічного метранпажа із "Санаторійної зони" Хвильового. Схоже, такі уявлення про професію - що це хтонічне зло, яке шкребеться, щирячи скривавлені ікла, із найнижчих кіл пекла - поділяли приблизно всі, хто стикалися з тогочасною видавничою справою. За рядок наборщику платили так само, як автору, а заманити їх був ще той квест. Пише Ніковський - між іншим, цікаво, чим заманювали робітників тоді:
"Приходить в редакцію наборщик. "Тут наборщиков надо, чи што?" - "А, драстуйте, господин... товариш! У нас 150 рублів жалування, 8 годинна праця, норма 200 рядків, демократична республіка, самовар, дешево достану вам підошов, сахару, вина і сала..." - "Харашо, подумаю..." І пішов. А я йому в слід: "ковбаси! бумазеї!.. калоші!! виходной день!.. не виходимо після Марії Магдалини, Ілії Пророка... Одстрочка! Медична допомога! акушерка..." Пішов. Їй-Богу, правда! Самовар спеціяльно для друкарні купив."
Відпустку їм обіцяли, знов-таки, місяць, що робить їхні умови праці - станом на розпал Першої світової - значно кращими, ніж у більшості моїх друзів у ХХІ столітті, яким відпустка у місяць лише сниться, а як медстраховку хтось і пропонує, то дешеві підошви, цукор, вино і сало - точно ні.
***
Квітень 1917 року. Ніковський, тоді редактор "Нової Ради", пише Чикаленкові: радію без краю! В нас тут молодий автор завівся, ми його до хазяйства пристосуємо! "Може буде фельєтончики писати" - з надією пише Ніковський (це такий наскрізний рефрен усіх редакторів "Ради": знайти когось, хто їм гумор писатиме). А тут от, значить, молодий і вразливий автор, і наче кмітливий, наче зрозумів, що треба редакції.
Далі це перетворюється на анекдот чи то про фрілансера і замовника, чи то про нашу життєрадісну національну вдачу, коли сказано тобі, що народ хоче фельєтонів - а ти одразу такий:
"Одчинились двері -
Горобина ніч!
Одчинились двері -
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ…"
(не кажучи вже про вірші про те, як мати в голод їсть свого маленького сина. і про всяке "а голів нема". Не зрослося, карочє, з фельєтонами. Тичина звали молодого автора, який, "може буде фельєтончики писати".
Так цікаво бачити, з чого починали ті, кого ти знаєш виключно в ролі бронзового погруддя!)
***
Я дуже люблю історію про те, як Чикаленко бідкався, що його друг не помер і не дав собі влаштувати бучний похорон, який мобілізував би українських діячів. Від статусу прагматика року Чикаленка тоді порятував Жебуньов, Чикаленко дуже радісно записує цю байку.
Отже, Леонід Жебуньов - український діяч старого гарту - просить Софію Русову поклопотатися за когось про посаду, але в Русової саме заслаб син Юрко, тож вона не може все кинути й бігти когось влаштовувати на роботу. На це Жебуньов їй:
- Хто знає, чи вийде з того Юрка свідомий українець, чи ні, а тут мусить гинути без заробітку вже готовий свідомий українець!
Виріс Юрко такоє, іхтіологом - не знаю, що б на те сказав Жебуньов.
***
Random bits of cultural trivia: в англомовному відповіднику логічної загадки про козу, вовка і капусту фігурують натомість лисиця, курка і мішок зерна. Майже чути плюскіт їхніх весел, коли вони на мить спиняються на бистрині поміж мов, ці нещасні харончики, і стомлено кивають один одному.
(Оце тепер думаю про вищі рівні гри, де гравцеві пропонують перевезти і козу, і вовка, і капусту, і лисицю, і курку, і зерно.)
***
І премію за найкраще перше речення в академічній статті під барабанний бій отримує Орест Левицький за статтю про архієреїв 16-17 століття у першому числі "Київської Старовини" (1882): "Известно, что конец XVI века в истории южно-русской церкви характеризуется поразительным упадком чистоты нравов в среде высшаго южно-русскаго духовенства".
Друзі-гуманітарії, розходьмося, здається, щось поетичніше годі вигадати:)
Який белетрист-декадент загинув у людині, яка писала штуки штибу "в среде высшей шляхты нравственная распущенность достигла высшаго развития"!
***
В англійській традиційній культурі був інститут "пожирача гріхів": людини, що перед похороном з'їдала щось у оселі покійного, і тим перебирала на себе його гріхи. В українській літературі цей інститут теж є - пожирачем гріхів радянської літератури виступає Тичина, який у популярній уяві чи не одним-однісінький відповідає за цілу ту етично сіру зону, в якій насправді були абсолютно всі, хто вижив (і більшість тих, хто - ні).
У своїх спогадах Іван Сенченко починає зі стандартного таврування Тичини, тим самим мовби натякаючи, що він не такий, він, очевидно, ніколи не боявся, ніколи не писав нічого на замовлення й нічого не зрікався. Описує, як у 1947 році Каганович на якихось зборах починає оптом картати всіх присутніх письменників, а Тичина втягує голову в плечі й каже, що його дарма картають, він лихого слова не заслужив, він написав "Партія веде". Це поклало край добросусідським стосункам Тичини і Сенченка. Аж раптом вони зустрілися десь у парку й розговорилися. Гуляють вони, значить, аж "треба було пересікти дорогу. Почали пересікати, і тут я витріщив очі від подиву. Павло Григорович не йшов, а ніби танцював, виробляв якісь дивні піруети, робив такі рухи, немов обминав незриму мені перепону. "Що з вами, Павле Григоровичу?" - спитав я. Він із стражданням на обличчі показав мені на мурашок, що густо мережали потріскане асфальтове покриття. Погнянув я на його страдницьку постать і - подарував йому все. Він боявся завдати кривди кузочці, що ж тоді говорити про людину!"
***
У спогадах Панаса Саксаганського є байка про те, як неефективність системи, як то кажуть, пом’якшує її нелюдську природу. Трупа Саксаганського приїздить до Казані. Він одразу йде до губернатора - просити дозволу на тимчасове перебування в місті для євреїв з команди. Губернатор починає комизитися, мовляв, це не до мене, це до міністра питання. Саксаганський наполягає: Ми не перший рік їздимо, в нас це питання з року в рік постає у Києві, Харкові, Ростові, Новочеркаську, на Кубані - євреям там жити не можна, але в повноваженнях губернатора дозволити тимчасове перебування. Губернатор мнеться, телиться, врешті, обіцяє подивитися, що можна зробити. Протягом двох місяців євреїв не чіпають. Врешті трупа рушає далі.
Fast forward на 4 місяці. Київ, кінець театрального сезону. В театр раптом приходить поліцмейстер, приносять папірець: “Канцелярія губернатора Казанського повідомляє артистові Саксаганському, що в Казані мешкати євреям заборонено”. Цей папірець ганяв за ними з Казані в Сімбірськ, з Сімбірська в Самару, з Самари в Саратов, з Саратова в Новочеркаськ, з Новочеркаська в Ростов, з Ростова в Бахмут, з Бахмута в Харків, і лише за чотири місяці наздогнав їх у Києві. (Тут зауважмо ще й географію того, де успішно ставили вистави українською; в Криму також гастролювали, теж успішно).
У Саксаганського це байка про бюрократію, але от що мене тут розчулює. Євреїв у команді Саксаганського двоє - один диригент, другий кравець (+ хтось у оркестрі, але оркестр як раз не конче возять). Думаю, за потреби можна було знайти диригента і кравця іншої національності. Але у Києві, Харкові, Ростові, Новочеркаську, на Кубані, в Казані Саксаганський щоразу, з року в рік, бровою не повівши йде до губернатора й отримує дозвіл на тимчасове перебування.
***
Карпові Тобілевичу з синами не пощастило. Це тепер є гарне слово дауншифтер, а тоді лишалося тільки рвати собі волосся на голові.
Приходить, скажімо, домів син Іванко та й каже:
- Це успіх! Нечуваний успіх на роботі!
І всі такі: що, Іванку? А Іванко такий:
- Мене, таку нікчемну персону як секретаря поліції, звільнили аж за телеграфним розпрядженням самого міністра!
Так українська література отримала драматурга фулл-тайм Івана Карпенка-Карого (на фото).
Молодшенький Микола (Садовський) також не виправдав батькових сподівань: "Який бравий офіцер, та ще й кавалер. Може, й до генерала дослужився б. А голос який! Дурний хлопець: не своєю дорогою пішов. А який би з нього протодиякон був! Рост - о! Голос, як у лева... Дурний хлопець!"
І це я ще про решту дітей Карпа Тобілевича нічого не кажу.
***
Друзі, доки я прокрастиную від написання дисертації, давайте пограємося в народну вгадайку українського філолога. Вгадайте, які з наведених нижче п'яти цитат з листів Василь Стефаник пише Вацлаву Морачевському, а які - своїй майбутній дружині?
1) “А як наша дорога зійдеться докупи і як одною будемо йти, то вона буде угинатися під нами як полотно. Я зіпруся на Вашу руку і буде мені хоть раз легонько.
Я на своїй дорозі вже здавна Вас виглядаю, а тепер Ви прийдете. Я до Вас свої думи і всі найкрасші слова як голубів посилаю. Видиться мені все, що вони злітають на Ваші плечі та за мене нагадують. Нічо не лишилося мені, лишень Ви, та до кого я їх буду посилати? Отих моїх голубів, хто їх пізнає, що вони мої?
Ви навернете на мене сонце, бо воно тепер поза мене падає.”
2) “Як я від’їхав від Вас, то лиш один Бог знає! Сум такий сивий, такий безконечний найшов на мене, що хотів-єм вертатися назад до Вас. Вернутися та й сказати: дійте, що хочете, а я не можу від Вас їхати, хочу бути у Вас. Лиш я виїхав від Вас та й почув, що я вітер у чистім полю - сам. Та й довго банував-єм за Вами”.
3) “Ваш лист, то як файна на весну розцвіла черешня. Цвіту, зеленого листя богато, а там від опівночи є галузка і на однім листочку єї слеза. Лиш одна слеза. Чи Вам не зависла одна слеза на віях?”
4) “Писав я до Вас та й писав, а як виріс під крильми Вашими, як нагрівся та й утік, та й людям писав. А ви не гнівалися і тішилися зі мною докупи. А тепер мені знов студено стало і я до вас знов утікаю. А Ви мене приймете. А як мами не маю, то Ви будете мені так, як вона була, що будете мені все прощати, все…”
5) “Я би хотів бути тепер коло Вас. Не говорив би-м нічо, бо не вмію говорити. Глипав би-м крадькома на Вас, йдучи попри Вас та й отак думав: “Як громи б’ють, як блискавиці небо підпалюють, то якби ти, земле, не здрігнулася, якби ви, буйні вітри, не тікали і дерев не гнули, якби ви, воздухи, в купу не збивалися, якби ви, чічки файні і листочки зелені, не дрожали і не плакали - то я би з такими сусідами жити не хотів. Я би перекинувся у вулкан вогневий і спалив вас і на порошинки розбив і межи зорі блукати пустив, бо там житє би було, бо рух би був, бо біль від пекучого сонця!” Та й тішив би-м ся, ой радував би-м ся і в долоні плескав би-м.”
Правильна відповідь: все це - листи Морачевському, майбутній дружині Стефаник такого не пише.
То випиймо ж за те, щоб у кожного з нас був хтось, хто б нам писав, як Стефаник Морачевському.
***
Чим дебільніша система, тим більше приводів для побутового героїзму.
Ось, наприклад, 1912 рік. Раптово помирає Лисенко. Він начебто хотів, аби на його похороні грав його марш до вистави "Гетьман Дорошенко", під який гетьман прощається зі стягами. Садовський - режисер вистави і друг Лисенка - вирішує, що волю покійного треба вволити, хай би чого це коштувало, й починає з'ясовувати масштаби цього самого "хай би чого".
Починає збирати військовий оркестр, щоб ішов разом з процесією і грав марш. Тодішній губернатор, україножер з довідкою, відрубує: "Ні под какім відом нє может бить разрєшено". Неілюзорно виростає дилема "воля покійного чи збереження театру".
На поміч несподівано приходить голова театральної комісії Йозефі, чорносотенець, але фанат Садовського і, судячи з усього, нормальний мужик (який уже раз рятував "Гетьмана Дорошенка" від губернаторської заборони, наполягаючи, що він сам виставу вже дозволив, а всі органи влади мають виявляти солідарнітсь між собою).
- Добре, військовий марш з процесією ніхто не пустить. А може оркестр у театрі грати марш Дорошенка, коли повз театр проходить похоронна процесія? - питає Садовський.
- Не може, - каже Йозефі, - а мусить.
У вікно рихтують гарний фотопортрет Лисенка. При відкритому вікні ставлять оркестр.
Тут треба розуміти, що похорон Лисенка - справа серйозна. Вулиці затоплює стотисячна процесія. Тим, кому ліньки штовхатися в натовпі, похорон транслюють у кіно. І от ця стотисячна юрма суне повз театр Садовського (нині театр оперети на Великій Васильківській), і з вікон долинає марш Дорошенка.
У поліцмайстра, який іде при похороні, починає сіпатися око.
- Чого це ви, - підскакує до Садовського, - портрет виставили на вулицю?
- Він не на вулиці, він у вікні, - каже Садовський. - У книгарні Ідзіковського на Хрещатику теж продають портрети Лисенка з вітрини, йому теж протокол складете?
(А марш грає.)
- Але ж у вас грає оркестр.
- Це репетиція до вистави.
(А марш грає.)
Поліцмайстер сумовито проводить поглядом процесію і каже:
- Пане Садовський, поскаржтеся начальству, що я склав на вас протокол.
- Ви складіть, покажіть мені, якщо протокол безпідставний, то поскаржуся, звісно.
Нарешті поліцмайстер посміхається:
- Та це ми для проформи. А ви все одно поскаржтеся.
І побіг доганяти процесію.
(Чикаленко, прагматик до шпику кісток, писав: молодець Лисенко, навіть смертю своєю поміг національній справі, Київ такого ще не бачив.)
***
Всі чомусь недооцінюють прагматичні переваги прогалин в освіті. Мені, скажімо, прогалини в освіті прикрашають читацький досвід несподіваними відкриттями.
Ось, наприклад, київський, подільський і волинський генерал-губернатор Михайло Драгомиров. Мені він знайомий як позитивний комічний герой другого плану українського культурного життя зламу століть - чоловік, який виклопотав право "Київській старовині" видавати книжки українською, прикривав немалу кількість діячів культури, "таємний Никодим українства" і любитель життя, який возив собі мадеру з Мадери. Ну, й жив задля того, щоб стати героєм анекдотів.
Про те, як він писав телеграму цареві "Третій день п'ємо за ваше здоров'я", і той відповідав "Спасибі тчк Час припиняти тчк" я вже переказувала, та?
Чи от, скажімо, впивається він у Чернігові на встановленні пам'ятників Олександрові ІІ і ІІІ і вирішує поділитися своїми думками про все на світі: "Поставили ви пам'ятники, правда, поганенькі, двом царям. Олександр ІІ заслужив пам'ятник - селян звільнив, завів самоурядування... Ну, а синок його що зробив, який те все поруйнував?" Чернігівський губернатор Андрієвський червоніє, потім полотніє, потім розуміє, що треба якось рятувати ситуацію, і шарпає на себе скатертину, змітаючи все зі столу, аби урвати ніякову паузу. Потім розуміє, що донос хтось все одно напише, й тому їде сам доповідати про крамолу в Петербург - лояльність засвідчити, колєгу підсидіти.
Минає кілька часу. Драгомиров знову опиняється проїздом у Чернігові, Андрієвський - який думав, що його вже ніколи не побачить)) - зустрічає його на вокзалі з хлібом-сіллю. Драгомиров відвертається: "Дякую, в Петербурзі наказано мені вам руки не подавати". Так Андрієвський злетів з посади губернатора.
Аж раптом взялася читати "Спомини з російсько-турецької війни 1877-1878 р." Миколи Садовського (між іншим, гарні), і кого ж я там зустрічаю? Мізансцена: нічна понтонна переправа через Дунай, під турецьким обстрілом. Драгомиров стежить, як вантажиться на понтони його дивізія, аж раптом йому під ноги, забризкуючи його прибережним мулом, падає турецька граната. Солдати налякано падають в мул, чекаючи на вибух. Драгомиров, і бровою не повівши: "Кому кланяєтесь? Знайому побачили? Вперед на понтони."
Так гартувалася сталь - впізнаю чоловіка, який потім писав губернатору на м'ятих клаптях паперу цидули про "Українську виставу дозволити", а коли режисер налякано казав, що не треба злити гусей і передавати цидули без конверта, Драгомиров стенав плечима: "А вам що до того? Як вам дали цидулу, так ви й передайте".
Саме з Драгомирова Рєпін писав Сірка у "Запорожці пишуть листа".
****
Ось, скажімо, трагічна історія про дрескод. Андрій Ніковський (редактор "Ради") скаржиться у 1913 році Чикаленкові: вакансій купа, заповнювати ніким, бо хто ж зголоситься працювати за такі гроші, приходила зголошуватися Надія Кибальчич, але "не завше зручно з одною жінкою в гурті: часом пиджак мусиш зняти, а то й комірець, як душно. Якби було їх дві в редакції, то вони собі й складали б свою компанію, а то не те щось".
Мені страшно й подумати, яку реакцію Ніковський чекав від жінки, яка побачила б його без піджака, не кажучи вже про без комірця. Але враховуючи, що свою новонароджену доньку він називав вилупком, а про дружину писав "поїхала в Одесу - і скатертю дорога, хоч працюватиму спокійно", дівоча честь Ніковського - навіть без комірця! - була в безпеці.
***
З початком Російсько-японської війни Микола Садовський (на фото) шалено тішився кожній звістці про поразку Росії, сподіваючись, що це доламає імперію. Так допсував і без того непрості стосунки з братами: в Івана Карпенка-Карого було двійко мобілізованих синів, Саксаганський став на бік ІКК. Ба більше, Садовський розказував, що Росія взагалі приречена на поразку, бо там все прогнило - йому ніхто не вірив, хоча, власне, з того товариства він чи не єдиний повоював і більш-менш уявляв, про що говорить.
Про військові мемуари Садовського я вже писала в останньому дописі на ЛітАкценті: http://tinyurl.com/jqchlqz Але відтоді мене вони не перестали тішити! При цьому Садовський не приписує собі якоїсь особливої хоробрості абощо (там взагалі текст підкреслено ухиляється від героїчного антуражу, навіть в очікуваних місцях штибу поховання загиблих) - вимахується він здебільшого вже у спогадах про театральну кар'єру, коли розказує, як добував дозволи на вистави.
Наприклад, каже йому губернатор Дрентельн, чоловік зусібіч мудак: І думати забудьте про ці ваші малорусскіє спектаклі!
А Садовський такий, побрязкуючи одягненим "на страх ворогам" Георгіївським хрестом: Ваше превосходительство, дозволити спектаклі чи не дозволити - це ваше право, але заборонити нам про них думати ви не в силі. Думати будемо.
Крутіший, звісно, тільки антрепренер Григорій Ашкаренко, який отримував дозволи на українські вистави, пишучи розпачливі листи напряму міністрові внутрішніх справ: так, мовляв, і так, я зробив все в моїх силах, але театральний сезон провальний і я не можу його кінчити з честю, так, як належить російському дворянинові - розплатившись належно з усіма. Рятуйте честь російського дворянина, дайте дозвіл на українські вистави, вони прибутковіші. (Що характерно, дозвіл отримав.)
***
Між іншим, сьогодні, 12 січня - день українського політв'язня (за датою покосу 1972 року, коли посадили Стуса, Ірину Калинець, Чорновола та інших). Я випадково, але дуже доречно читаю зараз "Українські силюети" Михайла Хейфеца - тож ділюся і з вами.
Ось, скажімо, доказ, що наша національна невловна модуляція "А я в попа обідала, - сирітка сказала" пройшла крізь віки й континенти:
"Зорян [Попадюк] того вечора розповідав мені, які дивовижні кадри українського народу заповнили в 1972 сумнозвісну Мордовію. Головним доказом людської добірности представників цієї нації стали в вустах юного українця їх величезні терміни ув'язнення. Всередині дротяного чотирикутника для нас обох було якось самозрозуміло: якщо людина має великий термін - значить, людина хороша. "А найбільші терміни в зонах маємо ми, українці", - це вимовлялося скромно, але з добре відчутною притаєною гордістю".
Випиймо сьогодні за те, щоб таким хизуватися більше ніколи не доводилося, чи що.
("Українські силюети" в мене - дешевий нью-йоркський пейпербек, геть на сторіночки розсипався. Він 1984 року, там перший розділ про Стуса. Стус тоді ще живий, від цього якось окремо щемко й лячно.)
***
Микола Садовський був піарник 80 lvl. Ось, скажімо, треба йому оновити репертуар, а нічого хорошого, як на те, автори й не несуть. Погляд падає на п’єсу “Чарівниця” - вторинну, слабеньку, але нових не зробиш, треба старих мити. Садовський стенає плечима й береться до роботи: “Сам я ніколи не сподівався, що ця слабенька п’єса матиме такий колосальний успіх у публіки. Намалювали декорації, п’єсу розучили, готово. Між іншим, у цій п’єсі в останній дії горить і обвалюється хата. Знаючи, що вогонь на сцені завжди лякає й хвилює публіку - від несподіванки вона може взяти це за справжню пожежу і викличе паніку в театрі - я написав на афіші таке попередження: “В останній дії пожежа й обвал хати. Просять публіку не хвилюватися”. І що ви думаєте? Це попередження зробило те, чого я ніколи не сподівався. Публіка посунула до театру лавою. Доходило до того, що коло каси за квитками були цілі бійки, і п’єса йшла без кінця”.
***
Писати критичні відгуки - це завжди певний ризик, бо, врешті, абсолютна більшість хоче видаватися радше милими доброзичливими людьми, аніж ні. Але, в принципі, що найгірше може статися з сучасним рецензентом? Сприкрений автор плюне у пиво в “Купідоні”, чи що? А от на зламі століть бувало й веселіше.
Наприклад, трупа Саксаганського гастролює в Одесі. Рецензент “Одеського вісника” Семенюта (“особа злобна, бездарна і неморальна”, як пише Саксаганський) у злобі своїй нескінченній пише негативну рецензію на постановку. І на ще одну. І ще. Тут у бравого козака Саксаганського “кров заговорила і почала переважувати розум”. Зустрічає він рецензента в театрі, очі наливаються кров’ю, та й каже: “Прошу вас не писати про мене”. А той такий: свобода преси, свобода преси. То Саксаганський йому й відвісив три лящі, та ще з крайньої вбиральні вискочив актор Науменко і вперіщив хлібиною в спину. Наступного ранку “Одеський вісник” пише: “На нашого рецензента підступно напали зі спини!” Саксаганський відповідає на сторінках іншої газети: “Напав, але не зі спини, а як чесна людина!” За тиждень театр отримує дві телеграми, одну з Петербурга, другу з Москви. В обох дякують Саксаганському за те, що почастував Семенюту - “Катюзі по заслузі”. І 120 підписів.
Гірше перепало лише чорносотенцю, який здуру забрів на галерею під час постановки “Камінного господаря” Лесі Українки. Він, злидень дурний, свиснув, то його публіка підгамселила, а поліція вивела з приміщення.
***
Мені рубрика "Над свіжими могилами" звучить як назва або кримінального триллера, або любовного романа про вампірів. А в "Літературно-науковому віснику" в 1902 році так називали спогади про милих небіжчиків. То були наївніші часи.
Дуже мене розчулюють історії про маленьких людей у цій культурі, весь той дріб'язок, який завалюється за підкладку часу й забувається, може, й першим.
От, скажімо, 1880-90-ті, часи глухі й темні, як глупа ніч. Всі практикують savoir vivre як миша під віником. Ніде ані шелесне. Якщо високим штилем, то всі ховаються, як у катакомбах, де тільки по знаках на стінах і знати, що там ще хтось був - а якщо низьким, то поховалися, як таргани.
От і в київській семінарії знаходиться "тихий і плохий, хоровитий семінарист" - сам на зборах не говорив, проминеш і не помітиш - зате якось так виходило, що навколо нього тусувалися всі семінаристи, зацікавлені у національній справі, книжечки він їм тягав, а потім і створив їм те, що на наші гроші назвалося б коворкінґом. Коли він став дяком у Йорданській церкві на Подолі (її знесли у 35-му), в нього на квартирі залягла бібліотека нової семінарської громади. "Чимось давнім, з перших віків християнства віяло од його постати та його життя", - пише про це Сергій Єфремов. У чотирикімнатній квартирі, напхом напханій напівзабороненими і геть підозрілими книжками про культуру, якої не мало бути, мовою, якої офіційно не існувало, постійно тусуються якісь шалені натовпи, інколи господар приходить - а всі спальні місця вже зайнято, то він, не ремствуючи, зніме двері з петель і так на дверях і спить; чи виголоднілі гості всі запаси харчів виточать - то чаю вип'є та й годі, самовар все ж хтось увесь час ганяв. Називали цю бібліотечку Ельдорадо, бо туди завжди можна було б прийти, там усіх прихистили б. "Все життя його було подвигом любови, незримої, нікому не знаної, ніким, може, не відчутої," - пише Єфремов.
І це, умовно кажучи, не Грушевський, який лишає по собі тексти, цього чоловіка не пам'ятає ніхто, крім вузьких фахівців з того періоду, але хто зна, що для збереження культурки-шмультурки насправді важливіше - тексти чи середовище? Себто, власне, я певна, що таки важливіше середовище - для тих, хто живий в будь-який момент, а не з перспективи читача, який живе на сто з гаком років пізніше. Ну, тепер от і ми з вами пам'ятаємо про бібліотечку-коворкінґ, і про її господаря, який спав на дверях і гримів порожнім начинням.
Звали його Лука Скочковський.
****
Я не люблю Булгакова (з етичних міркувань, але, як це не дивно, не за російський шовінізм - не любила його ще до того, як довідалася ще й про це). Зате Сергій Єфремов, людина-робот і мімімі, зробив, здавалося б, неможливе - мені вперше в житті стало шкода Булгакова-старшого, ледь не до сліз.
"Професор духовної академії "Афоня" Булгаков, спеціаліст духовної цензури, дуже конфузився свого становища, бо як професор усе ж таки розумів, що його роля в цензурі не дуже лицює професорові. Добродушний і не дуже розумний, Булгаков навіть не пробував якось маскувати свого конфузу. В першій же нашій розмові з приводу "Заметок на текущие темьі" він признався, що йому дуже мої статті подобаються [...] Червоніючи й заникуючись, ніяковіючи, Булгаков иноді здавався на мої резони й, хапаючись за голову з одчаю та вигукуючи: "Что вьі со мной делаете!" - поновляв викреслений текст. Але частіше бувало, що він тільки руками розводив і безупинно проказував: "Не могу-с, никак не могу-с... Ведь с меня взьіщется..." [...] Добродушний Афоня, увесь червоний та зніяковілий, скрикнув: "Ну, й що ви зо мною оце робите! Я ж не можу... Розумієте - не можу. Я знаю, колись ви в споминах своїх напишете, що був у мене такий і такий, мовляв, дурний цензор, але ж... Ну, робіть, що хочете, а я не можу...""
Ось людина, яка чітко розуміла, що опинитися не по той бік історії і все своє життя присвячує справі - як він сам розуміє - неправій і приреченій, - подумала я. Спасибі Єфремову, який таки написав у спогадах про дурного цензора, за цей недоладний і трагічний типаж.
***
Квітень 1917 року. Йде Перша світова. Відчутно пахне смаленим - чим далі, тим більше. Віра в історичний прогрес лежить в руїнах, на полях Фландрії квітнуть маки, над Соммою ще не вивітрився газ. Андрій Ніковський (на фото), вже незабаром міністр закордонних справ УНР, а тоді просто редактор газети, з револьвером чатує на Володимира Винниченка, вже незабаром міністра внутрішніх справ УНР, і обіцяє убити стерво, якщо іще раз піймає його на спробі переманити наборщиків із газети.
Всі пам'ятають демонічного метранпажа із "Санаторійної зони" Хвильового. Схоже, такі уявлення про професію - що це хтонічне зло, яке шкребеться, щирячи скривавлені ікла, із найнижчих кіл пекла - поділяли приблизно всі, хто стикалися з тогочасною видавничою справою. За рядок наборщику платили так само, як автору, а заманити їх був ще той квест. Пише Ніковський - між іншим, цікаво, чим заманювали робітників тоді:
"Приходить в редакцію наборщик. "Тут наборщиков надо, чи што?" - "А, драстуйте, господин... товариш! У нас 150 рублів жалування, 8 годинна праця, норма 200 рядків, демократична республіка, самовар, дешево достану вам підошов, сахару, вина і сала..." - "Харашо, подумаю..." І пішов. А я йому в слід: "ковбаси! бумазеї!.. калоші!! виходной день!.. не виходимо після Марії Магдалини, Ілії Пророка... Одстрочка! Медична допомога! акушерка..." Пішов. Їй-Богу, правда! Самовар спеціяльно для друкарні купив."
Відпустку їм обіцяли, знов-таки, місяць, що робить їхні умови праці - станом на розпал Першої світової - значно кращими, ніж у більшості моїх друзів у ХХІ столітті, яким відпустка у місяць лише сниться, а як медстраховку хтось і пропонує, то дешеві підошви, цукор, вино і сало - точно ні.
***
Квітень 1917 року. Ніковський, тоді редактор "Нової Ради", пише Чикаленкові: радію без краю! В нас тут молодий автор завівся, ми його до хазяйства пристосуємо! "Може буде фельєтончики писати" - з надією пише Ніковський (це такий наскрізний рефрен усіх редакторів "Ради": знайти когось, хто їм гумор писатиме). А тут от, значить, молодий і вразливий автор, і наче кмітливий, наче зрозумів, що треба редакції.
Далі це перетворюється на анекдот чи то про фрілансера і замовника, чи то про нашу життєрадісну національну вдачу, коли сказано тобі, що народ хоче фельєтонів - а ти одразу такий:
"Одчинились двері -
Горобина ніч!
Одчинились двері -
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ…"
(не кажучи вже про вірші про те, як мати в голод їсть свого маленького сина. і про всяке "а голів нема". Не зрослося, карочє, з фельєтонами. Тичина звали молодого автора, який, "може буде фельєтончики писати".
Так цікаво бачити, з чого починали ті, кого ти знаєш виключно в ролі бронзового погруддя!)
***
Я дуже люблю історію про те, як Чикаленко бідкався, що його друг не помер і не дав собі влаштувати бучний похорон, який мобілізував би українських діячів. Від статусу прагматика року Чикаленка тоді порятував Жебуньов, Чикаленко дуже радісно записує цю байку.
Отже, Леонід Жебуньов - український діяч старого гарту - просить Софію Русову поклопотатися за когось про посаду, але в Русової саме заслаб син Юрко, тож вона не може все кинути й бігти когось влаштовувати на роботу. На це Жебуньов їй:
- Хто знає, чи вийде з того Юрка свідомий українець, чи ні, а тут мусить гинути без заробітку вже готовий свідомий українець!
Виріс Юрко такоє, іхтіологом - не знаю, що б на те сказав Жебуньов.
***
Random bits of cultural trivia: в англомовному відповіднику логічної загадки про козу, вовка і капусту фігурують натомість лисиця, курка і мішок зерна. Майже чути плюскіт їхніх весел, коли вони на мить спиняються на бистрині поміж мов, ці нещасні харончики, і стомлено кивають один одному.
(Оце тепер думаю про вищі рівні гри, де гравцеві пропонують перевезти і козу, і вовка, і капусту, і лисицю, і курку, і зерно.)
***
І премію за найкраще перше речення в академічній статті під барабанний бій отримує Орест Левицький за статтю про архієреїв 16-17 століття у першому числі "Київської Старовини" (1882): "Известно, что конец XVI века в истории южно-русской церкви характеризуется поразительным упадком чистоты нравов в среде высшаго южно-русскаго духовенства".
Друзі-гуманітарії, розходьмося, здається, щось поетичніше годі вигадати:)
Який белетрист-декадент загинув у людині, яка писала штуки штибу "в среде высшей шляхты нравственная распущенность достигла высшаго развития"!
***
В англійській традиційній культурі був інститут "пожирача гріхів": людини, що перед похороном з'їдала щось у оселі покійного, і тим перебирала на себе його гріхи. В українській літературі цей інститут теж є - пожирачем гріхів радянської літератури виступає Тичина, який у популярній уяві чи не одним-однісінький відповідає за цілу ту етично сіру зону, в якій насправді були абсолютно всі, хто вижив (і більшість тих, хто - ні).
У своїх спогадах Іван Сенченко починає зі стандартного таврування Тичини, тим самим мовби натякаючи, що він не такий, він, очевидно, ніколи не боявся, ніколи не писав нічого на замовлення й нічого не зрікався. Описує, як у 1947 році Каганович на якихось зборах починає оптом картати всіх присутніх письменників, а Тичина втягує голову в плечі й каже, що його дарма картають, він лихого слова не заслужив, він написав "Партія веде". Це поклало край добросусідським стосункам Тичини і Сенченка. Аж раптом вони зустрілися десь у парку й розговорилися. Гуляють вони, значить, аж "треба було пересікти дорогу. Почали пересікати, і тут я витріщив очі від подиву. Павло Григорович не йшов, а ніби танцював, виробляв якісь дивні піруети, робив такі рухи, немов обминав незриму мені перепону. "Що з вами, Павле Григоровичу?" - спитав я. Він із стражданням на обличчі показав мені на мурашок, що густо мережали потріскане асфальтове покриття. Погнянув я на його страдницьку постать і - подарував йому все. Він боявся завдати кривди кузочці, що ж тоді говорити про людину!"
***
У спогадах Панаса Саксаганського є байка про те, як неефективність системи, як то кажуть, пом’якшує її нелюдську природу. Трупа Саксаганського приїздить до Казані. Він одразу йде до губернатора - просити дозволу на тимчасове перебування в місті для євреїв з команди. Губернатор починає комизитися, мовляв, це не до мене, це до міністра питання. Саксаганський наполягає: Ми не перший рік їздимо, в нас це питання з року в рік постає у Києві, Харкові, Ростові, Новочеркаську, на Кубані - євреям там жити не можна, але в повноваженнях губернатора дозволити тимчасове перебування. Губернатор мнеться, телиться, врешті, обіцяє подивитися, що можна зробити. Протягом двох місяців євреїв не чіпають. Врешті трупа рушає далі.
Fast forward на 4 місяці. Київ, кінець театрального сезону. В театр раптом приходить поліцмейстер, приносять папірець: “Канцелярія губернатора Казанського повідомляє артистові Саксаганському, що в Казані мешкати євреям заборонено”. Цей папірець ганяв за ними з Казані в Сімбірськ, з Сімбірська в Самару, з Самари в Саратов, з Саратова в Новочеркаськ, з Новочеркаська в Ростов, з Ростова в Бахмут, з Бахмута в Харків, і лише за чотири місяці наздогнав їх у Києві. (Тут зауважмо ще й географію того, де успішно ставили вистави українською; в Криму також гастролювали, теж успішно).
У Саксаганського це байка про бюрократію, але от що мене тут розчулює. Євреїв у команді Саксаганського двоє - один диригент, другий кравець (+ хтось у оркестрі, але оркестр як раз не конче возять). Думаю, за потреби можна було знайти диригента і кравця іншої національності. Але у Києві, Харкові, Ростові, Новочеркаську, на Кубані, в Казані Саксаганський щоразу, з року в рік, бровою не повівши йде до губернатора й отримує дозвіл на тимчасове перебування.
***
Карпові Тобілевичу з синами не пощастило. Це тепер є гарне слово дауншифтер, а тоді лишалося тільки рвати собі волосся на голові.
Приходить, скажімо, домів син Іванко та й каже:
- Це успіх! Нечуваний успіх на роботі!
І всі такі: що, Іванку? А Іванко такий:
- Мене, таку нікчемну персону як секретаря поліції, звільнили аж за телеграфним розпрядженням самого міністра!
Так українська література отримала драматурга фулл-тайм Івана Карпенка-Карого (на фото).
Молодшенький Микола (Садовський) також не виправдав батькових сподівань: "Який бравий офіцер, та ще й кавалер. Може, й до генерала дослужився б. А голос який! Дурний хлопець: не своєю дорогою пішов. А який би з нього протодиякон був! Рост - о! Голос, як у лева... Дурний хлопець!"
І це я ще про решту дітей Карпа Тобілевича нічого не кажу.
***
Друзі, доки я прокрастиную від написання дисертації, давайте пограємося в народну вгадайку українського філолога. Вгадайте, які з наведених нижче п'яти цитат з листів Василь Стефаник пише Вацлаву Морачевському, а які - своїй майбутній дружині?
1) “А як наша дорога зійдеться докупи і як одною будемо йти, то вона буде угинатися під нами як полотно. Я зіпруся на Вашу руку і буде мені хоть раз легонько.
Я на своїй дорозі вже здавна Вас виглядаю, а тепер Ви прийдете. Я до Вас свої думи і всі найкрасші слова як голубів посилаю. Видиться мені все, що вони злітають на Ваші плечі та за мене нагадують. Нічо не лишилося мені, лишень Ви, та до кого я їх буду посилати? Отих моїх голубів, хто їх пізнає, що вони мої?
Ви навернете на мене сонце, бо воно тепер поза мене падає.”
2) “Як я від’їхав від Вас, то лиш один Бог знає! Сум такий сивий, такий безконечний найшов на мене, що хотів-єм вертатися назад до Вас. Вернутися та й сказати: дійте, що хочете, а я не можу від Вас їхати, хочу бути у Вас. Лиш я виїхав від Вас та й почув, що я вітер у чистім полю - сам. Та й довго банував-єм за Вами”.
3) “Ваш лист, то як файна на весну розцвіла черешня. Цвіту, зеленого листя богато, а там від опівночи є галузка і на однім листочку єї слеза. Лиш одна слеза. Чи Вам не зависла одна слеза на віях?”
4) “Писав я до Вас та й писав, а як виріс під крильми Вашими, як нагрівся та й утік, та й людям писав. А ви не гнівалися і тішилися зі мною докупи. А тепер мені знов студено стало і я до вас знов утікаю. А Ви мене приймете. А як мами не маю, то Ви будете мені так, як вона була, що будете мені все прощати, все…”
5) “Я би хотів бути тепер коло Вас. Не говорив би-м нічо, бо не вмію говорити. Глипав би-м крадькома на Вас, йдучи попри Вас та й отак думав: “Як громи б’ють, як блискавиці небо підпалюють, то якби ти, земле, не здрігнулася, якби ви, буйні вітри, не тікали і дерев не гнули, якби ви, воздухи, в купу не збивалися, якби ви, чічки файні і листочки зелені, не дрожали і не плакали - то я би з такими сусідами жити не хотів. Я би перекинувся у вулкан вогневий і спалив вас і на порошинки розбив і межи зорі блукати пустив, бо там житє би було, бо рух би був, бо біль від пекучого сонця!” Та й тішив би-м ся, ой радував би-м ся і в долоні плескав би-м.”
Правильна відповідь: все це - листи Морачевському, майбутній дружині Стефаник такого не пише.
То випиймо ж за те, щоб у кожного з нас був хтось, хто б нам писав, як Стефаник Морачевському.
***
Чим дебільніша система, тим більше приводів для побутового героїзму.
Ось, наприклад, 1912 рік. Раптово помирає Лисенко. Він начебто хотів, аби на його похороні грав його марш до вистави "Гетьман Дорошенко", під який гетьман прощається зі стягами. Садовський - режисер вистави і друг Лисенка - вирішує, що волю покійного треба вволити, хай би чого це коштувало, й починає з'ясовувати масштаби цього самого "хай би чого".
Починає збирати військовий оркестр, щоб ішов разом з процесією і грав марш. Тодішній губернатор, україножер з довідкою, відрубує: "Ні под какім відом нє может бить разрєшено". Неілюзорно виростає дилема "воля покійного чи збереження театру".
На поміч несподівано приходить голова театральної комісії Йозефі, чорносотенець, але фанат Садовського і, судячи з усього, нормальний мужик (який уже раз рятував "Гетьмана Дорошенка" від губернаторської заборони, наполягаючи, що він сам виставу вже дозволив, а всі органи влади мають виявляти солідарнітсь між собою).
- Добре, військовий марш з процесією ніхто не пустить. А може оркестр у театрі грати марш Дорошенка, коли повз театр проходить похоронна процесія? - питає Садовський.
- Не може, - каже Йозефі, - а мусить.
У вікно рихтують гарний фотопортрет Лисенка. При відкритому вікні ставлять оркестр.
Тут треба розуміти, що похорон Лисенка - справа серйозна. Вулиці затоплює стотисячна процесія. Тим, кому ліньки штовхатися в натовпі, похорон транслюють у кіно. І от ця стотисячна юрма суне повз театр Садовського (нині театр оперети на Великій Васильківській), і з вікон долинає марш Дорошенка.
У поліцмайстра, який іде при похороні, починає сіпатися око.
- Чого це ви, - підскакує до Садовського, - портрет виставили на вулицю?
- Він не на вулиці, він у вікні, - каже Садовський. - У книгарні Ідзіковського на Хрещатику теж продають портрети Лисенка з вітрини, йому теж протокол складете?
(А марш грає.)
- Але ж у вас грає оркестр.
- Це репетиція до вистави.
(А марш грає.)
Поліцмайстер сумовито проводить поглядом процесію і каже:
- Пане Садовський, поскаржтеся начальству, що я склав на вас протокол.
- Ви складіть, покажіть мені, якщо протокол безпідставний, то поскаржуся, звісно.
Нарешті поліцмайстер посміхається:
- Та це ми для проформи. А ви все одно поскаржтеся.
І побіг доганяти процесію.
(Чикаленко, прагматик до шпику кісток, писав: молодець Лисенко, навіть смертю своєю поміг національній справі, Київ такого ще не бачив.)
***
Всі чомусь недооцінюють прагматичні переваги прогалин в освіті. Мені, скажімо, прогалини в освіті прикрашають читацький досвід несподіваними відкриттями.
Ось, наприклад, київський, подільський і волинський генерал-губернатор Михайло Драгомиров. Мені він знайомий як позитивний комічний герой другого плану українського культурного життя зламу століть - чоловік, який виклопотав право "Київській старовині" видавати книжки українською, прикривав немалу кількість діячів культури, "таємний Никодим українства" і любитель життя, який возив собі мадеру з Мадери. Ну, й жив задля того, щоб стати героєм анекдотів.
Про те, як він писав телеграму цареві "Третій день п'ємо за ваше здоров'я", і той відповідав "Спасибі тчк Час припиняти тчк" я вже переказувала, та?
Чи от, скажімо, впивається він у Чернігові на встановленні пам'ятників Олександрові ІІ і ІІІ і вирішує поділитися своїми думками про все на світі: "Поставили ви пам'ятники, правда, поганенькі, двом царям. Олександр ІІ заслужив пам'ятник - селян звільнив, завів самоурядування... Ну, а синок його що зробив, який те все поруйнував?" Чернігівський губернатор Андрієвський червоніє, потім полотніє, потім розуміє, що треба якось рятувати ситуацію, і шарпає на себе скатертину, змітаючи все зі столу, аби урвати ніякову паузу. Потім розуміє, що донос хтось все одно напише, й тому їде сам доповідати про крамолу в Петербург - лояльність засвідчити, колєгу підсидіти.
Минає кілька часу. Драгомиров знову опиняється проїздом у Чернігові, Андрієвський - який думав, що його вже ніколи не побачить)) - зустрічає його на вокзалі з хлібом-сіллю. Драгомиров відвертається: "Дякую, в Петербурзі наказано мені вам руки не подавати". Так Андрієвський злетів з посади губернатора.
Аж раптом взялася читати "Спомини з російсько-турецької війни 1877-1878 р." Миколи Садовського (між іншим, гарні), і кого ж я там зустрічаю? Мізансцена: нічна понтонна переправа через Дунай, під турецьким обстрілом. Драгомиров стежить, як вантажиться на понтони його дивізія, аж раптом йому під ноги, забризкуючи його прибережним мулом, падає турецька граната. Солдати налякано падають в мул, чекаючи на вибух. Драгомиров, і бровою не повівши: "Кому кланяєтесь? Знайому побачили? Вперед на понтони."
Так гартувалася сталь - впізнаю чоловіка, який потім писав губернатору на м'ятих клаптях паперу цидули про "Українську виставу дозволити", а коли режисер налякано казав, що не треба злити гусей і передавати цидули без конверта, Драгомиров стенав плечима: "А вам що до того? Як вам дали цидулу, так ви й передайте".
Саме з Драгомирова Рєпін писав Сірка у "Запорожці пишуть листа".
****
Ось, скажімо, трагічна історія про дрескод. Андрій Ніковський (редактор "Ради") скаржиться у 1913 році Чикаленкові: вакансій купа, заповнювати ніким, бо хто ж зголоситься працювати за такі гроші, приходила зголошуватися Надія Кибальчич, але "не завше зручно з одною жінкою в гурті: часом пиджак мусиш зняти, а то й комірець, як душно. Якби було їх дві в редакції, то вони собі й складали б свою компанію, а то не те щось".
Мені страшно й подумати, яку реакцію Ніковський чекав від жінки, яка побачила б його без піджака, не кажучи вже про без комірця. Але враховуючи, що свою новонароджену доньку він називав вилупком, а про дружину писав "поїхала в Одесу - і скатертю дорога, хоч працюватиму спокійно", дівоча честь Ніковського - навіть без комірця! - була в безпеці.
***
З початком Російсько-японської війни Микола Садовський (на фото) шалено тішився кожній звістці про поразку Росії, сподіваючись, що це доламає імперію. Так допсував і без того непрості стосунки з братами: в Івана Карпенка-Карого було двійко мобілізованих синів, Саксаганський став на бік ІКК. Ба більше, Садовський розказував, що Росія взагалі приречена на поразку, бо там все прогнило - йому ніхто не вірив, хоча, власне, з того товариства він чи не єдиний повоював і більш-менш уявляв, про що говорить.
Про військові мемуари Садовського я вже писала в останньому дописі на ЛітАкценті: http://tinyurl.com/jqchlqz Але відтоді мене вони не перестали тішити! При цьому Садовський не приписує собі якоїсь особливої хоробрості абощо (там взагалі текст підкреслено ухиляється від героїчного антуражу, навіть в очікуваних місцях штибу поховання загиблих) - вимахується він здебільшого вже у спогадах про театральну кар'єру, коли розказує, як добував дозволи на вистави.
Наприклад, каже йому губернатор Дрентельн, чоловік зусібіч мудак: І думати забудьте про ці ваші малорусскіє спектаклі!
А Садовський такий, побрязкуючи одягненим "на страх ворогам" Георгіївським хрестом: Ваше превосходительство, дозволити спектаклі чи не дозволити - це ваше право, але заборонити нам про них думати ви не в силі. Думати будемо.
Крутіший, звісно, тільки антрепренер Григорій Ашкаренко, який отримував дозволи на українські вистави, пишучи розпачливі листи напряму міністрові внутрішніх справ: так, мовляв, і так, я зробив все в моїх силах, але театральний сезон провальний і я не можу його кінчити з честю, так, як належить російському дворянинові - розплатившись належно з усіма. Рятуйте честь російського дворянина, дайте дозвіл на українські вистави, вони прибутковіші. (Що характерно, дозвіл отримав.)
***
Між іншим, сьогодні, 12 січня - день українського політв'язня (за датою покосу 1972 року, коли посадили Стуса, Ірину Калинець, Чорновола та інших). Я випадково, але дуже доречно читаю зараз "Українські силюети" Михайла Хейфеца - тож ділюся і з вами.
Ось, скажімо, доказ, що наша національна невловна модуляція "А я в попа обідала, - сирітка сказала" пройшла крізь віки й континенти:
"Зорян [Попадюк] того вечора розповідав мені, які дивовижні кадри українського народу заповнили в 1972 сумнозвісну Мордовію. Головним доказом людської добірности представників цієї нації стали в вустах юного українця їх величезні терміни ув'язнення. Всередині дротяного чотирикутника для нас обох було якось самозрозуміло: якщо людина має великий термін - значить, людина хороша. "А найбільші терміни в зонах маємо ми, українці", - це вимовлялося скромно, але з добре відчутною притаєною гордістю".
Випиймо сьогодні за те, щоб таким хизуватися більше ніколи не доводилося, чи що.
("Українські силюети" в мене - дешевий нью-йоркський пейпербек, геть на сторіночки розсипався. Він 1984 року, там перший розділ про Стуса. Стус тоді ще живий, від цього якось окремо щемко й лячно.)
***
Микола Садовський був піарник 80 lvl. Ось, скажімо, треба йому оновити репертуар, а нічого хорошого, як на те, автори й не несуть. Погляд падає на п’єсу “Чарівниця” - вторинну, слабеньку, але нових не зробиш, треба старих мити. Садовський стенає плечима й береться до роботи: “Сам я ніколи не сподівався, що ця слабенька п’єса матиме такий колосальний успіх у публіки. Намалювали декорації, п’єсу розучили, готово. Між іншим, у цій п’єсі в останній дії горить і обвалюється хата. Знаючи, що вогонь на сцені завжди лякає й хвилює публіку - від несподіванки вона може взяти це за справжню пожежу і викличе паніку в театрі - я написав на афіші таке попередження: “В останній дії пожежа й обвал хати. Просять публіку не хвилюватися”. І що ви думаєте? Це попередження зробило те, чого я ніколи не сподівався. Публіка посунула до театру лавою. Доходило до того, що коло каси за квитками були цілі бійки, і п’єса йшла без кінця”.
***
Писати критичні відгуки - це завжди певний ризик, бо, врешті, абсолютна більшість хоче видаватися радше милими доброзичливими людьми, аніж ні. Але, в принципі, що найгірше може статися з сучасним рецензентом? Сприкрений автор плюне у пиво в “Купідоні”, чи що? А от на зламі століть бувало й веселіше.
Наприклад, трупа Саксаганського гастролює в Одесі. Рецензент “Одеського вісника” Семенюта (“особа злобна, бездарна і неморальна”, як пише Саксаганський) у злобі своїй нескінченній пише негативну рецензію на постановку. І на ще одну. І ще. Тут у бравого козака Саксаганського “кров заговорила і почала переважувати розум”. Зустрічає він рецензента в театрі, очі наливаються кров’ю, та й каже: “Прошу вас не писати про мене”. А той такий: свобода преси, свобода преси. То Саксаганський йому й відвісив три лящі, та ще з крайньої вбиральні вискочив актор Науменко і вперіщив хлібиною в спину. Наступного ранку “Одеський вісник” пише: “На нашого рецензента підступно напали зі спини!” Саксаганський відповідає на сторінках іншої газети: “Напав, але не зі спини, а як чесна людина!” За тиждень театр отримує дві телеграми, одну з Петербурга, другу з Москви. В обох дякують Саксаганському за те, що почастував Семенюту - “Катюзі по заслузі”. І 120 підписів.
Гірше перепало лише чорносотенцю, який здуру забрів на галерею під час постановки “Камінного господаря” Лесі Українки. Він, злидень дурний, свиснув, то його публіка підгамселила, а поліція вивела з приміщення.
***
Мені рубрика "Над свіжими могилами" звучить як назва або кримінального триллера, або любовного романа про вампірів. А в "Літературно-науковому віснику" в 1902 році так називали спогади про милих небіжчиків. То були наївніші часи.