Канів. Історичний центр
Канів - райцентр на півночі Черкаської області, а колись це було найпівденніше місто Київської Русі, якщо не рахувати окремих віддалених форпостів типу Олешшя чи Тмутаракані. Заснований він був у XI ст. як як один із форпостів південної оборонної лінії вздовж річки Рось разом із такими містами як Корсунь, Богуслав та Юр’їв. В 1144 році князь Всеволод Ольгович заснував тут церкву святого Георгія, яка дійшла до наших часів і відома як Успенський собор. У 1155 року Канів відомий як офіційне місце зустрічей руських князів з половецькими послами. Подальша історія міста досить типова для Наддніпрянщини: спочатку монгольська навала у 1240 р; відродження за часів литовських князів, з XVI ст. стає козацьким осередком: Літні запорожці, які вже не могли брати участь у походах і боях, почали селитися та доживати віку на Чернечій горі, неподалік Канівського монастиря. У 1678 р. місто зазнало нищівної руйнації віт турецько-татарського війська, від якої тривалий час не могло оговтатись. У XVIII ст. право на володіння містом отримує князь Станіслав Понятовський, від якого до наших часів збереглася василіанська школа. У 1793 р. після другого поділу Речі Посполитої Канів опиняється у складі Російської імперії і стає центром Канівського повіту у складі Київської губернії. Дійсно відомим місто стає у 1861 році, коли тут було поховано найвизначнішого українського поета Тараса Шевченка, після цього воно стає місцем паломництва для багатьох українських патріотів. Тим не менш, слава, наближеність до Дніпра та статус повітового центру не сприяли особливо активному міському розвиткові. Повітова забудова представляла дуже скромні одно і двоповерхові будиночки, фактично позбавлені архітектурних прикрас. Певного економічного поштовху Канів отримав вже за радянських часів. У 1939 році через райцентр було прокладено залізничну гілку Золотоноша-Миронівка. На жаль, внаслідок наступу німецьких військ у 1941 році залізничний міст через Дніпро було висаджено в повітря і більше не відновлювався, внаслідок чого залізничного сполучення з Каневом на сьогодні немає. Новий етап у розвитку міста розпочався з 1964 року в зв’язку з будівництвом гідроелектростанції і електромеханічного заводу «Магніт», внаслідок чого він істотно змінився, набрав рис індустріального міста.
Оскільки залізничного сполучення з Каневом немає, а суднохідне сполучення відбувається рідко і коштує дорого, єдиний оптимальний спосіб дістатися з Києва це автобуси, які відправляються від автостанції «Видубичі». Щоправда особисто мені ніколи не випадало їхати туди громадським транспортом. Перша поїздка відбулася на екскурсійному автобус ще коли я був студентом, а вдруге сюди мене підкинув на своїй машині чоловік сестри, коли їздив у справах. Шлях у 100 км було подолано за дві години, при чому останні 40 км від Кагарлика ми їхали по жахливому бездоріжжі, на якому машину постійно підкидало. Тим не менш близько години дня ми доїхали до цього давнього міста.
Майже при в'їзді до міста я здалеку угледів конструкцію салатового кольору біля гаю і попросив водія зупинитися біля неї. Анотаційний камінь сповіщав, що це - пам’ятник бійцям і командирам легендарного бронепотяга №56, що героїчно боролися на канівському напрямку в серпні 1941 року. Макет потяга в натуральну величину споруджено колективом заводу «Магніт» в честь 35-річчя перемоги над Фашистською Німеччиною.
Бронепоїзд №56 належав до військ НКВС з охорони залізниць і діяв у 1941 р. в районі канівської переправи, прикриваючи відхід частин Червоної армії через залізничний міст, який пізніше був зруйнований.
Бронепоїзд №56 мав дві бронемайданчики з чотирма 76-мм знаряддями і шістнадцятьма станковими кулеметами, бронепаротягу з зенітним кулеметом та двох платформ прикриття, передньої з протитанковою гарматою та зенітним кулеметом та задньої бронедрезини з двома кулеметами. Екіпаж бронепотягу складав понад 100 чоловік: артилеристи, кулеметники, взвод розвідки та зв’язку, взвод керування, бригада ремонтників та паровозна бригада. Макет створений на базі паровоза серії «Ов» і двох вагонів, обшитих листовим залізом.
Вид з торця. Зазначу, що в жовтні 2012 року, через кілька місяців після мого візиту, бронепоїзд перефарбували, а поряд встановили виставку військової техніки часів Другої світової.
Все так «органічно» в цьому написі: тризуб і Червоний прапор, НКВС СРСР і внутрішні війська МВС України.
Після огляду потяга, я пройшов по вулиці Енергетиків 2,5 км до Успенської вулиці. Єдиною цікавою спорудою виявились дві багатоповерхівки з модерновим корпусом посередині.
Піднявшись по Успенській вулиці, дійшов до районної лікарні. Вона складається з кількох нових і кількох старих корпусів.
Цей корпус, певно ще з тих часів, коли лікарня була повітовою.
Меморіальна дошка хірургу Олександру Вишневському, творцю відомої лікувальної мазі; пам’ятний знак на честь нагородження Канівської районної лікарні грамотою Президії ВР УРСР та каплиця на території лікарні.
Піднявшись по Успенській вулиці підходжу до довоєнної школи, в якій розміщується гімназія ім. Івана Франка.
На території гімназії скромний пам’ятник знак В’ячеславу Чорноволу
З парадного входу знаходиться стела 1970 р. з висіченим текстом телеграми І з’їзду Рад Канівського повіту до В. І. Леніна в 1919 році. Щось подібне я бачив у Корсунь-Шевченківському заповіднику.
Поряд стояв і пам’ятник адресату телеграми, демонтований у 2014 році. Постамент і стела стоять і досі.
Навпроти школи через дорогу розташовується бібліотека ім. Аркадія Гайдара збудована у 1966 році. Фасад прикрашає сграфіто з комсомольцем-трубачем. Також тут знаходиться музей «Літературна Канівщина».
Біля бібліотеки несподівано виявилася замурована капсула з посланням нащадкам, яку заклали 9 травня 1975 року і яку треба відкрити 9 травня 2045 року, тобто в день 100-річчя Перемоги у ВВВ. Цікаво про що там написано?
Перетин Успенської, Київської та вулиці Небесної сотні утворюють безіменну площу.
Найзначнішим об’єктом на площі є Канівський районний будинок культури. Збудований у 1961 р. за досить поширеним типовим проектом. Подібні можна знайти в багатьох містах України: Острі, Новомиргороді та ін.
Навпроти БК у старій двоповерхівці розташувався клуб-музей ветеранів війни та праці, біля якого встановлено ряд пам’ятних знаків.
Пам’ятна стела воїнам 206-ї стрілецької дивізії, що звільнили Канів від німецько-фашистських загарбників.
Пентагон-пам’яник Героям Радянського Союзу і повним кавалерам орденів Слави, уродженцям Канівщини.
Пам’ятний знак прикордонникам.
Пам’ятна дошка в честь 80-тиріччя Повітряно-десантних військ.
Пам’ятник загиблим в Афганській війні 1979-1989 рр.
Навпроти цієї групи пам’ятників починається алея Парку Перемоги.
Початок алеї акцентує стела-заклик.
Завершує алею меморіал Слави з братською могилою загиблих під час визволення Канева в 1943 р.
За меморіалом оглядовий майданчик з якого відкривається чудовий вид на Канівське водосховище і ГЕС.
Вид на житлову забудову.
По суті Парк Перемоги перетворився на невеликий некрополь, при чому не так давно: сюди було перенесено багато поховань.
Є тут могила російського актора і театрального режисера Олександра Ленського (Вервіціотті), який був похований у своєму маєтку в селі Селище під Каневом, яке нині затоплене водосховищем. Перепохований у 1955 році.
Є тут могила одного з найвідоміших російських дитячих письменників Аркадія Гайдара (Голікова), автора таких творів як "Тимур і його команда", "Чук і Гек". Він загинув у 1941 році під час боїв за Ліпляве, навпроти Канева і був тут перепохований у 1953 році.
Пам’ятник канівському архімандриту Макарію, страчено турками у 1678 році після захопленні міста та скульптура Богородиці.
Нарешті підходимо до найцікавішої пам’ятки Канева, найдавнішої церкви на Черкащині, Георгіївського або Успенського собору.
Анотаційна дошка інформує, що собор було закладено 1144 року київським і чернігівським князем Всеволодом Ольговичем.
Від первісного вигляду храму майже нічого не лишилося: лише два аркові портали і фрагменти розкритої плінфи.
У 1578 році тут був похований страчений у Львові молдавський господар і козацький лідер Іван Підкова. У березні 1678 року собор було спалено турками і татарами, після чого він тривалий час стояв у запустінні.
Сучасного вигляду собор набув після реконструкції у 1805-1810 рр., коли храм було передано греко-католикам, яких вигнали звідси у 1833 році, а собор став православним і став іменуватись Успенським.
З 20 по 22 травня 1961 році у храмі стояла домовина з прахом Тараса Шевченка, яку перевезли з Санкт-Петербургу.
У 1972-1990 роках тут розміщувався музей декоративного мистецтва.
Після 1990 року собор було повернено віруючим, а музей переміщено до колишньої Василіанської школи.
Школа була збудованої в 1791 році коштом власника міста шляхтича Понятовського і закрита у 1839 році.
Перед входом встановлено пам’ятник комісару «Молодої Гвардії» Олегу Кошовому, який жив у Каневі у 1939-1940 рр.
Біля балкону музею - пам’ятний знак, який відмічає місце з якого везли труну Шевченка на Чернечу гору.
Навпроти музею ще якась старовинна будівля, в якій зараз спілка дитячих і юнацьких організацій.
Після огляду пам’яток в районі парку Перемоги починаю спускатися по вулиці Небесної Сотні в напрямку центра міста.
Ресторан з назвою, на честь літописного міста Родень, що існувало на південь від Канева.
Ресторан збудовано за типовим проектом у 1950-х роках. Подібні є у Козельці та Золотоноші.
Торгові ряди Корковича поч. ХХ ст.
Типовий універмаг Укоопспілки 1950-х років. Зараз тут магазин сантехніки "Комфортхаус".
Історичний музей в крамниці єврейських торгових рядів 1898 року.
Сучасна Спасо-Преображенська церква, що належить автокефалам.
Пам’ятний знак «Чорнобиль - біль наш довічний».
Модернова будівля Укртелекому і Укрпошти, очевидно зведена наприкінці 1980-х років.
Сучасний готель із претензійною назвою «Замок Рода».
Посеред центральної площі Шевченка стирчить величезна недобудова міського будинку культури.
Канів, як місто енергетиків, забажало мати величезний БК достойний обласного центру, однак не розрахувало часу і фінансів для його спорудження до економічної кризи 90-х років.
Тож стоїть цей велет і не знають що з ним робити: чи переробити під щось чи просто розібрати.
На даний момент міський будинок культури розміщується у кінотеатрі "Канів" 1970-х років.
На зупинках громадського транспорту встановлені інформаційні стенди з туристичною мапою Канева та схемою останнього шляху Шевченка з Петербургу до Чернечої гори.
Навпроти кінотеатру Торговий центр 1960-х (?), від якого починається вулиця Олега Кошового, що веде до Привокзальної площі.
На Привокзальній площі найбільшою спорудою є будинок побуту з оригінальною назвою «Канів».
А центральним об’єктом є звісно ж автовокзал, непоганий приклад сучасної архітектури.
Цікаво, що автовокзал є одночасно і річковим вокзалом, хоча водний рух тут неактивний очевидно.
Вид на вододільну смугу, що відділяє вузьке суднохідне русло зі шлюзами від широкого з греблею ГЕС.
Від автовокзалу я пішов набережним парком, в якому збереглися залишки старих атракціонів.
На березі річки у 1980 р. встановлено бронекатер - пам'ятник морякам Дніпровської військової флотилії.
На першому поверсі багатоповерхівки знайшовся отакий артефакт із 80-х.
Пам’ятник грузинському поетові, автору «Суліко» Акакію Церетелі біля школи №6. Не знаю, чому тут встановлено йому монумент, можливо це було рамках українсько-грузинських дружніх зв'язків.
За школою фактично закінчується міська забудова і вулиця Шевченка підходить впритул до Дніпра. Тут мені несподівано посигналила якась машина, як виявилось це був сестрин чоловік, який закінчив свої справи і тому вирішив знову мене підвезти, хоча я і не сподівався. У наступній частині буде про могилу Шевченка на Чернечій горі, ГЕС і Канівське водосховище.
Оскільки залізничного сполучення з Каневом немає, а суднохідне сполучення відбувається рідко і коштує дорого, єдиний оптимальний спосіб дістатися з Києва це автобуси, які відправляються від автостанції «Видубичі». Щоправда особисто мені ніколи не випадало їхати туди громадським транспортом. Перша поїздка відбулася на екскурсійному автобус ще коли я був студентом, а вдруге сюди мене підкинув на своїй машині чоловік сестри, коли їздив у справах. Шлях у 100 км було подолано за дві години, при чому останні 40 км від Кагарлика ми їхали по жахливому бездоріжжі, на якому машину постійно підкидало. Тим не менш близько години дня ми доїхали до цього давнього міста.
Майже при в'їзді до міста я здалеку угледів конструкцію салатового кольору біля гаю і попросив водія зупинитися біля неї. Анотаційний камінь сповіщав, що це - пам’ятник бійцям і командирам легендарного бронепотяга №56, що героїчно боролися на канівському напрямку в серпні 1941 року. Макет потяга в натуральну величину споруджено колективом заводу «Магніт» в честь 35-річчя перемоги над Фашистською Німеччиною.
Бронепоїзд №56 належав до військ НКВС з охорони залізниць і діяв у 1941 р. в районі канівської переправи, прикриваючи відхід частин Червоної армії через залізничний міст, який пізніше був зруйнований.
Бронепоїзд №56 мав дві бронемайданчики з чотирма 76-мм знаряддями і шістнадцятьма станковими кулеметами, бронепаротягу з зенітним кулеметом та двох платформ прикриття, передньої з протитанковою гарматою та зенітним кулеметом та задньої бронедрезини з двома кулеметами. Екіпаж бронепотягу складав понад 100 чоловік: артилеристи, кулеметники, взвод розвідки та зв’язку, взвод керування, бригада ремонтників та паровозна бригада. Макет створений на базі паровоза серії «Ов» і двох вагонів, обшитих листовим залізом.
Вид з торця. Зазначу, що в жовтні 2012 року, через кілька місяців після мого візиту, бронепоїзд перефарбували, а поряд встановили виставку військової техніки часів Другої світової.
Все так «органічно» в цьому написі: тризуб і Червоний прапор, НКВС СРСР і внутрішні війська МВС України.
Після огляду потяга, я пройшов по вулиці Енергетиків 2,5 км до Успенської вулиці. Єдиною цікавою спорудою виявились дві багатоповерхівки з модерновим корпусом посередині.
Піднявшись по Успенській вулиці, дійшов до районної лікарні. Вона складається з кількох нових і кількох старих корпусів.
Цей корпус, певно ще з тих часів, коли лікарня була повітовою.
Меморіальна дошка хірургу Олександру Вишневському, творцю відомої лікувальної мазі; пам’ятний знак на честь нагородження Канівської районної лікарні грамотою Президії ВР УРСР та каплиця на території лікарні.
Піднявшись по Успенській вулиці підходжу до довоєнної школи, в якій розміщується гімназія ім. Івана Франка.
На території гімназії скромний пам’ятник знак В’ячеславу Чорноволу
З парадного входу знаходиться стела 1970 р. з висіченим текстом телеграми І з’їзду Рад Канівського повіту до В. І. Леніна в 1919 році. Щось подібне я бачив у Корсунь-Шевченківському заповіднику.
Поряд стояв і пам’ятник адресату телеграми, демонтований у 2014 році. Постамент і стела стоять і досі.
Навпроти школи через дорогу розташовується бібліотека ім. Аркадія Гайдара збудована у 1966 році. Фасад прикрашає сграфіто з комсомольцем-трубачем. Також тут знаходиться музей «Літературна Канівщина».
Біля бібліотеки несподівано виявилася замурована капсула з посланням нащадкам, яку заклали 9 травня 1975 року і яку треба відкрити 9 травня 2045 року, тобто в день 100-річчя Перемоги у ВВВ. Цікаво про що там написано?
Перетин Успенської, Київської та вулиці Небесної сотні утворюють безіменну площу.
Найзначнішим об’єктом на площі є Канівський районний будинок культури. Збудований у 1961 р. за досить поширеним типовим проектом. Подібні можна знайти в багатьох містах України: Острі, Новомиргороді та ін.
Навпроти БК у старій двоповерхівці розташувався клуб-музей ветеранів війни та праці, біля якого встановлено ряд пам’ятних знаків.
Пам’ятна стела воїнам 206-ї стрілецької дивізії, що звільнили Канів від німецько-фашистських загарбників.
Пентагон-пам’яник Героям Радянського Союзу і повним кавалерам орденів Слави, уродженцям Канівщини.
Пам’ятний знак прикордонникам.
Пам’ятна дошка в честь 80-тиріччя Повітряно-десантних військ.
Пам’ятник загиблим в Афганській війні 1979-1989 рр.
Навпроти цієї групи пам’ятників починається алея Парку Перемоги.
Початок алеї акцентує стела-заклик.
Завершує алею меморіал Слави з братською могилою загиблих під час визволення Канева в 1943 р.
За меморіалом оглядовий майданчик з якого відкривається чудовий вид на Канівське водосховище і ГЕС.
Вид на житлову забудову.
По суті Парк Перемоги перетворився на невеликий некрополь, при чому не так давно: сюди було перенесено багато поховань.
Є тут могила російського актора і театрального режисера Олександра Ленського (Вервіціотті), який був похований у своєму маєтку в селі Селище під Каневом, яке нині затоплене водосховищем. Перепохований у 1955 році.
Є тут могила одного з найвідоміших російських дитячих письменників Аркадія Гайдара (Голікова), автора таких творів як "Тимур і його команда", "Чук і Гек". Він загинув у 1941 році під час боїв за Ліпляве, навпроти Канева і був тут перепохований у 1953 році.
Пам’ятник канівському архімандриту Макарію, страчено турками у 1678 році після захопленні міста та скульптура Богородиці.
Нарешті підходимо до найцікавішої пам’ятки Канева, найдавнішої церкви на Черкащині, Георгіївського або Успенського собору.
Анотаційна дошка інформує, що собор було закладено 1144 року київським і чернігівським князем Всеволодом Ольговичем.
Від первісного вигляду храму майже нічого не лишилося: лише два аркові портали і фрагменти розкритої плінфи.
У 1578 році тут був похований страчений у Львові молдавський господар і козацький лідер Іван Підкова. У березні 1678 року собор було спалено турками і татарами, після чого він тривалий час стояв у запустінні.
Сучасного вигляду собор набув після реконструкції у 1805-1810 рр., коли храм було передано греко-католикам, яких вигнали звідси у 1833 році, а собор став православним і став іменуватись Успенським.
З 20 по 22 травня 1961 році у храмі стояла домовина з прахом Тараса Шевченка, яку перевезли з Санкт-Петербургу.
У 1972-1990 роках тут розміщувався музей декоративного мистецтва.
Після 1990 року собор було повернено віруючим, а музей переміщено до колишньої Василіанської школи.
Школа була збудованої в 1791 році коштом власника міста шляхтича Понятовського і закрита у 1839 році.
Перед входом встановлено пам’ятник комісару «Молодої Гвардії» Олегу Кошовому, який жив у Каневі у 1939-1940 рр.
Біля балкону музею - пам’ятний знак, який відмічає місце з якого везли труну Шевченка на Чернечу гору.
Навпроти музею ще якась старовинна будівля, в якій зараз спілка дитячих і юнацьких організацій.
Після огляду пам’яток в районі парку Перемоги починаю спускатися по вулиці Небесної Сотні в напрямку центра міста.
Ресторан з назвою, на честь літописного міста Родень, що існувало на південь від Канева.
Ресторан збудовано за типовим проектом у 1950-х роках. Подібні є у Козельці та Золотоноші.
Торгові ряди Корковича поч. ХХ ст.
Типовий універмаг Укоопспілки 1950-х років. Зараз тут магазин сантехніки "Комфортхаус".
Історичний музей в крамниці єврейських торгових рядів 1898 року.
Сучасна Спасо-Преображенська церква, що належить автокефалам.
Пам’ятний знак «Чорнобиль - біль наш довічний».
Модернова будівля Укртелекому і Укрпошти, очевидно зведена наприкінці 1980-х років.
Сучасний готель із претензійною назвою «Замок Рода».
Посеред центральної площі Шевченка стирчить величезна недобудова міського будинку культури.
Канів, як місто енергетиків, забажало мати величезний БК достойний обласного центру, однак не розрахувало часу і фінансів для його спорудження до економічної кризи 90-х років.
Тож стоїть цей велет і не знають що з ним робити: чи переробити під щось чи просто розібрати.
На даний момент міський будинок культури розміщується у кінотеатрі "Канів" 1970-х років.
На зупинках громадського транспорту встановлені інформаційні стенди з туристичною мапою Канева та схемою останнього шляху Шевченка з Петербургу до Чернечої гори.
Навпроти кінотеатру Торговий центр 1960-х (?), від якого починається вулиця Олега Кошового, що веде до Привокзальної площі.
На Привокзальній площі найбільшою спорудою є будинок побуту з оригінальною назвою «Канів».
А центральним об’єктом є звісно ж автовокзал, непоганий приклад сучасної архітектури.
Цікаво, що автовокзал є одночасно і річковим вокзалом, хоча водний рух тут неактивний очевидно.
Вид на вододільну смугу, що відділяє вузьке суднохідне русло зі шлюзами від широкого з греблею ГЕС.
Від автовокзалу я пішов набережним парком, в якому збереглися залишки старих атракціонів.
На березі річки у 1980 р. встановлено бронекатер - пам'ятник морякам Дніпровської військової флотилії.
На першому поверсі багатоповерхівки знайшовся отакий артефакт із 80-х.
Пам’ятник грузинському поетові, автору «Суліко» Акакію Церетелі біля школи №6. Не знаю, чому тут встановлено йому монумент, можливо це було рамках українсько-грузинських дружніх зв'язків.
За школою фактично закінчується міська забудова і вулиця Шевченка підходить впритул до Дніпра. Тут мені несподівано посигналила якась машина, як виявилось це був сестрин чоловік, який закінчив свої справи і тому вирішив знову мене підвезти, хоча я і не сподівався. У наступній частині буде про могилу Шевченка на Чернечій горі, ГЕС і Канівське водосховище.