Канів. Тарасова (Чернеча) гора
З ініціативи українського маляра Григорія Честахівського, прах Тараса Шевченка було вирішено перепоховати у Каневі. Як ми знаємо із «Заповіту», поет заповідав поховати себе на Дніпрових кручах. Місцем було обрано Чернечу гору, оскільки це єдина гора на Черкащині, батьківщині Шевченка, яка нависає над Дніпром. До того ж Канів був традиційним місцем перепоховань козацьких ватажків, таких як Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка. Цю ж традицію продовжили і у ХХ ст., коли біля Успенського собору було перепоховано письменника Аркадія Гайдара і театрального режисера Олександра Ленського. Тож можна стверджувати, що вибір місця перепоховання Кобзаря не був випадковим. 22 травня 1861 року після дводенної панахиди в Успенському соборі Чернеча гора прийняла до себе прах того, хто надовго став одним із основних символів України. А 22 травня стало важливою датою для патріотів, які збираються у цей день у цьому місці.
Тривалий час царська влада забороняла не тільки влаштовувати тут будь-які заходи, а й навіть встановлювати хрест. І лише у 1884 році було впорядковано могилу і встановлено великий металевий хрест-пам’ятник роботи Віктора Сичугова. За радянських часів Тарасову гору було оголошено історичним і природним заповідником. У 1934-1939 році за проектом Василя Кричевського було збудовано музей Шевченка, а над могилою встановлено новий пам’ятник роботи Матвія Манізера. У 1970-х роках збудовано нові сходи з оглядовими майданчиками і комплекс фактично набув того вигляду, що має і сьогодні.
Тарасова, або Чернеча гора знаходиться десь на відстані 2 км від забудови міста, після огляду якого я вже вирішив йти пішки, однак мене раптом наздогнав на власному авто сестрин чоловік, який вже владнав усі свої справи і запропонував мені підвезти до самої гори.
На шляху почали траплятись усілякі чудернацькі скульптури, які нині модно встановлювати в історичних місцях.
Серед цього параду абстрактних скульптур є і цілком пам’ятник конкретній особі.
Це монумент на честь козацького ватажка Івана Підкови, якого було страчено у Львові і поховано у Каневі в Успенському соборі. Окрім підкови, на пам’ятному камені висічено імена гетьманів Якова Шаха, Самійло Кішки, канівських князів Мстислава Володимировича і Святослава Ярославовича та інших історичних діячів, пов’язаних із Каневом.
Мортира.
Нарешті доходимо до Шевченківського національного заповідника.
Територія у підніжжя Чернечої гори дуже охайна.
Перед сходами на гору влаштовано резервуар.
Загальна довжина сходів складає 200 метрів і складаються з кількох секцій, які розташовані одне до одного під кутом.
Між секціями влаштовано місця відпочинку.
Сходи зроблено було таким чином, щоб не зрізати дерев, то ж інколи вони часто змінюють свій напрям.
Інколи трапляються отакі стели з віршами Шевченка, в одному з яких читаємо про його мрію на старість жити на Дніпрових горах.
Посеред сходів також встановлено лавки, якщо є необхідність відпочити.
Нарешті сходи закінчуються.
Сходи з видовими майданчиками і місцями відпочинку були збудовані у 1977 році архітекторами А. Мощенським і О. Ренькасом.
З гори відриваються хороші види на лівий берег Дніпра.
Хвилеріз і острівець посеред Дніпра.
Видно і ГЕС і напівзруйнований залізничний міст.
Головною стежкою виходжу до центрального і найважливішого об’єкта - могили Тараса Шевченка.
Сучасний пам’ятник на могилі було встановлено 18 червня 1939 року. Бронзова скульптуру створив Матвій Манізер, постамент збудовано за проектом архітектора Євгена Левінсона.
На постаменті встановлено дошки з фрагментами віршів поета.
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.
Гранітна дошка сповіщає, що тут поховано великого поета-революціонера-демократа Т. Г. Шевченка (9 березня 1814 - 10 березня 1861). Далі цитата із «Заповіту»:
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим тихим словом.
Цікаво, що біля музею збереглися і пам’ятники, що стояли на Шевченковій могилі до 1939 року:
Хрест, встановлений у 1884 році за проектом Віктора Сичугова та погруддя роботи Каленя Терещенка, встановленого у 1923 році.
Сам музей Шевченка, збудований у 1934-1939 роках за проектом архітектора Василя Кричевського.
Нинішня експозиція музею, створена у 2003-2010 р., повністю розчаровує.
Більшість експонатів - це збільшені бліді копії картин, жодного оригіналу. Єдине що зацікавило - стара табличка з труни поета.
В кожній залі є смарт-екрани з інформацією про життєвий шлях Шевченка. Чомусь деякі сторінки одразу двома мовами.
Після огляду музею, що вже зачинявся, продовжив гуляти по території заповідника. Пам’ятний знак на місці загибелі дисидента Олекси Гірника, який 21 січня 1978 р., у переддень 60-ї річниці самостійності УНР вчинив акт самоспалення на знак протесту проти русифікації України.
Поховання Івана Ядловського, який доглядав могилу Шевченка з 1884 по 1933 рік.
Тарасова світлиця - перший музей, присвячений Шевченку. Створений у 1883 р. з ініціативи інженера Олексія Якубенка. Тут же жив і Іван Ядловський. Нинішня будівля є копією хати, відновленої у 1991 році.
Після огляду музею, спускаюся знову до Дніпра. Оглянув річковий причал «Тарасова гора», до якого пристають круїзні катери.
Відновлення причалу профінансувала «Наша Ряба».
Ще трохи скульптур з вусатими й чубатими козаками.
Перед від’їздом з міста було вирішено заїхати на дамбу Канівського водосховища. При в’їзді зустрічає кобзар піднятою рукою.
Звідси водосховище дійсно нагадує море.
Саму ГЕС я не став знімати побоюючись охорони. Тому лише парку кадрів із вікна машини.
Видно і напівзруйнований залізничний міст, пам’ятка свого часу.
На цьому все. Очевидно, колись мені доведеться ще раз з’їздити до Канева при сонячній погоді і оглянути ті об’єкти, які цього разу пройшли повз моєї уваги.
Тривалий час царська влада забороняла не тільки влаштовувати тут будь-які заходи, а й навіть встановлювати хрест. І лише у 1884 році було впорядковано могилу і встановлено великий металевий хрест-пам’ятник роботи Віктора Сичугова. За радянських часів Тарасову гору було оголошено історичним і природним заповідником. У 1934-1939 році за проектом Василя Кричевського було збудовано музей Шевченка, а над могилою встановлено новий пам’ятник роботи Матвія Манізера. У 1970-х роках збудовано нові сходи з оглядовими майданчиками і комплекс фактично набув того вигляду, що має і сьогодні.
Тарасова, або Чернеча гора знаходиться десь на відстані 2 км від забудови міста, після огляду якого я вже вирішив йти пішки, однак мене раптом наздогнав на власному авто сестрин чоловік, який вже владнав усі свої справи і запропонував мені підвезти до самої гори.
На шляху почали траплятись усілякі чудернацькі скульптури, які нині модно встановлювати в історичних місцях.
Серед цього параду абстрактних скульптур є і цілком пам’ятник конкретній особі.
Це монумент на честь козацького ватажка Івана Підкови, якого було страчено у Львові і поховано у Каневі в Успенському соборі. Окрім підкови, на пам’ятному камені висічено імена гетьманів Якова Шаха, Самійло Кішки, канівських князів Мстислава Володимировича і Святослава Ярославовича та інших історичних діячів, пов’язаних із Каневом.
Мортира.
Нарешті доходимо до Шевченківського національного заповідника.
Територія у підніжжя Чернечої гори дуже охайна.
Перед сходами на гору влаштовано резервуар.
Загальна довжина сходів складає 200 метрів і складаються з кількох секцій, які розташовані одне до одного під кутом.
Між секціями влаштовано місця відпочинку.
Сходи зроблено було таким чином, щоб не зрізати дерев, то ж інколи вони часто змінюють свій напрям.
Інколи трапляються отакі стели з віршами Шевченка, в одному з яких читаємо про його мрію на старість жити на Дніпрових горах.
Посеред сходів також встановлено лавки, якщо є необхідність відпочити.
Нарешті сходи закінчуються.
Сходи з видовими майданчиками і місцями відпочинку були збудовані у 1977 році архітекторами А. Мощенським і О. Ренькасом.
З гори відриваються хороші види на лівий берег Дніпра.
Хвилеріз і острівець посеред Дніпра.
Видно і ГЕС і напівзруйнований залізничний міст.
Головною стежкою виходжу до центрального і найважливішого об’єкта - могили Тараса Шевченка.
Сучасний пам’ятник на могилі було встановлено 18 червня 1939 року. Бронзова скульптуру створив Матвій Манізер, постамент збудовано за проектом архітектора Євгена Левінсона.
На постаменті встановлено дошки з фрагментами віршів поета.
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.
Гранітна дошка сповіщає, що тут поховано великого поета-революціонера-демократа Т. Г. Шевченка (9 березня 1814 - 10 березня 1861). Далі цитата із «Заповіту»:
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим тихим словом.
Цікаво, що біля музею збереглися і пам’ятники, що стояли на Шевченковій могилі до 1939 року:
Хрест, встановлений у 1884 році за проектом Віктора Сичугова та погруддя роботи Каленя Терещенка, встановленого у 1923 році.
Сам музей Шевченка, збудований у 1934-1939 роках за проектом архітектора Василя Кричевського.
Нинішня експозиція музею, створена у 2003-2010 р., повністю розчаровує.
Більшість експонатів - це збільшені бліді копії картин, жодного оригіналу. Єдине що зацікавило - стара табличка з труни поета.
В кожній залі є смарт-екрани з інформацією про життєвий шлях Шевченка. Чомусь деякі сторінки одразу двома мовами.
Після огляду музею, що вже зачинявся, продовжив гуляти по території заповідника. Пам’ятний знак на місці загибелі дисидента Олекси Гірника, який 21 січня 1978 р., у переддень 60-ї річниці самостійності УНР вчинив акт самоспалення на знак протесту проти русифікації України.
Поховання Івана Ядловського, який доглядав могилу Шевченка з 1884 по 1933 рік.
Тарасова світлиця - перший музей, присвячений Шевченку. Створений у 1883 р. з ініціативи інженера Олексія Якубенка. Тут же жив і Іван Ядловський. Нинішня будівля є копією хати, відновленої у 1991 році.
Після огляду музею, спускаюся знову до Дніпра. Оглянув річковий причал «Тарасова гора», до якого пристають круїзні катери.
Відновлення причалу профінансувала «Наша Ряба».
Ще трохи скульптур з вусатими й чубатими козаками.
Перед від’їздом з міста було вирішено заїхати на дамбу Канівського водосховища. При в’їзді зустрічає кобзар піднятою рукою.
Звідси водосховище дійсно нагадує море.
Саму ГЕС я не став знімати побоюючись охорони. Тому лише парку кадрів із вікна машини.
Видно і напівзруйнований залізничний міст, пам’ятка свого часу.
На цьому все. Очевидно, колись мені доведеться ще раз з’їздити до Канева при сонячній погоді і оглянути ті об’єкти, які цього разу пройшли повз моєї уваги.