, у якій ми поховаємо Тараса Григоровича. Про татарів, князів, козаків, гетьманів, поляків, імператорів було в
першій і
другій частині.
Як і належить місту козацької слави, Канів у складі Росії ледь жевріє. Скасовується навіть повітовий статус містечка. Мешкає тут біля п’яти тисяч жителів, тобто удвічі менше, як двісті років тому. Лише в 1840-му році знову утворюється Канівський повіт. Із Богуслава сюди переїздять поліція, повітова управа.
Літом 1845-го року Дніпром до Переяслава повз Канів подорожує Тарас Шевченко. Навколишня краса глибоко вражає поета. Того ж року, ближче до зими Шевченкові стає зле: піднялася висока температура, маріння. Господар помешкання, де жив поет, закутав того у кожух і повіз до Переяслава.
Коні швидко бігли. Вони вже виїхали на найвище місце - біля Виблої могили, звідки все як на долоні, - і Дніпро, і кручі. Хворий раптом звівся і жагучими очима оглянув далину: Як умру, то поховайте... На оцій могилі...
Шевченкові був лише 31 рік.
Згодом Шевченко не раз буде вертатись у ці краї.
У листах до троюрідного брата Варфоломія Шевченка Тарас переказував, щоб той купив йому землю у Каневі. Мріяв приїхати сюди навесні 1861-го, привезти молоду дружину, поставити хату й запанувати. Вважається, що й останні слова, які промовив, були “до Канева, до Канева”.
Спочатку тіло поета було поховане на Смоленському кладовищі Санкт-Петербурга. Проте вже скоро з’являються плани перепоховання Шевченка в Києві, на горі
Щекавиця. (Нині там будується ісламський комплекс з мечеттю і медресе). Проте вже вирита могила залишилась пустою - друзі і рідні Тараса Григоровича наполягли на похованні в Каневі.
Тіло з церкви Різдва на Подолі по Дніпру доправили до Канева. В Успенському соборі міста відслужили панахиду й мали намір поховати неподалік церкви. Проте і третя могила залишилась пустою - тіло повезли на Чернечу Гору.
Ця земля належала місту. Та згодом особливому статусу поховання почали загрожувати плани утворити тут загальний цвинтар або почати видобуток глини. Тож Варфоломій Шевченко викуповує кілька десятин землі.
Проте лише за двадцять років по тому могила поета вже є цілковитою руїною. Дерев’яний хрест звалився до Дніпра, розбившись на два шматки. Його залишки палять підлітки-пастухи, гріючись від холоду біля насипу могили. Публікація про це сколихнула Україну. Починають надходити пожертви, кілька меценатів беруться за створення меморіалу.
На могилі встановлюють новий чавунний хрест. Неподалік селиться сторож, якого на кілька років винаймають меценати для догляду за могилою. Натомість 49 років (!) прослужив той біля могили Кобзаря і помер в голодному 1933-му.
Сторожка стала і першим музеєм Шевченка. За рішенням Симона Петлюри планувалося утворення заповідника. Від планів Петлюри як не дивно не відмовились і більшовики. 20 серпня 1925 року рішенням уряду радянської республіки було створено Державний історико-культурний заповідник “Могила Тараса Григоровича Шевченка”.
Весною 1934-го починається будівництво нового музею. А в 1939-му на могилі встановлюють нинішній пам’ятник Шевченкові. Хрест, знищений на початку 20-х, більше не відновлювався.
Відому історію самоспалення Олекси Гірника переказувати не буду. Була також спроба збудувати в цих краях великий промисловий вузол. Зупинити будову вдалося за сприяння Раїси Горбачової.
В наші дні триває реконструкція меморіалу,
…причалу,
З підніжжя Тарасової Гори до могили ведуть сходи. Їх спорудили під час масштабної реконструкції 1970-х років. Стилістика того часу збереглася тут у всьому.
На одному з перепочинків сходів мала бути споруджена Церква Єднання. На неї навіть якийсь час збирали гроші. Ясне діло, що ні церкви, ні грошей. Ні, власне, єднання.
Закінчення ще буде.