Про етноніми
Хоча серед інших, переважно необов’язкових ознак сформованої нації загальна самоназва відіграє мало не останню роль, для побутової свідомості маніпуляція з назвами та символами видається однією з найважливіших складових підтримки (або заперечення) національних прагнень. Не буду вдаватися в походження цього забобону, скажу лише, що він має глибоке коріння у первісному світогляді й часто проявляється у вигляді табу та магічних практиках.
На початку XIX ст., коли русини під Москвою вже давно і, здавалось, остаточно стали малоросіянами, а автономні структури колишньої Гетьманщини відмирали та відмінялись одна за одною, коли про національне пробудження та стародавні права і вольності могли міряти лише одиниці, а основна маса провідної верстви успішно інкорпорувалась до імперських структур, коли навіть перші граматики «малоросійського наріччя» почали створювати для того, щоб зафіксувати вмираючі говори, а «весну народів» ще ніщо не передвіщало, серед вірнопідданої провінційної еліти були люди, які відчували ненадійність та хисткість своєї ролі.
Полтавський поміщик Семен Михайлович Кочубей, відомий нам не лише своїм зрадливим невдахою прапрадідом, а головно тим, що саме він профінансував видання «Енеїди» Котляревського, наприкінці життя написав до малоросійського військового губернатора М. Г. Рєпніна кілька листів, в яких виклав свої міркування про необхідність якнайскорішого злиття малоросіян з росіянами та необхідні адміністративні міри.
Серед міркувань економічної та політичної уніфікації, піднімав нащадок козацької старшини і проблему самоназви. Саме ім’я «малоросійський козак» видавалось йому таким, що зберігає славу предків і роз’єднує народи:
Наконец, чтобы преобразовать для пользы ее Малороссию, не можно ли бы и самое имя козака заменить другим? Это совершенно было бы для земли сей благодеяние. В Польше оставшейся части Малороссии, имя сие исчезло и все слилось с именем поляка. Почему бы их не назвать, сих свободного состояния жителей, полтавскими украинцами и черниговскими украинцами? Можно бы и губернии назвать: Украинскою Полтавскою и Украинскою Черниговскою. Обе же губернии вместе сохранили бы название Малороссии, так как Могилевская и проч. вместе составляют Белоруссию, три губернии Новую Россию, десятки Великороссию и проч., и проч. По крайней мере не было бы малороссийского козака, столь званного для воспоминания многого и для лени и столь противящегося смешению сего народа с русским.
11 февр. 1832. *)
Якби полтавський поміщик Кочубей міг знати, що за наступні п’ятдесят років русини під тиском уніфікаторів приймуть ім’я українців як національне, а малоросами зневажливо називатимуть тих, хто поділяє викладені погляди на злиття народів...
Є в листах і цікаві передбачення. Так, досить впевнено була сформульована майбутня Погодинська теорія про різне походження українців і росіян, і бажане для автора об’єднання з росіянами подається далеко не як «воз’єднання», а як братське злиття різних народів, викликане політичною доцільністю.
Читаючи прості й чіткі міркування українського поміщика, спрямовані проти національності свого народу, на знищення його особливостей, усвідомлюєш, що ця втрата еліти даватиметься взнаки ще покоління і покоління. Хіба не вона породжувала надмірний індивідуалізм та призводила до браку солідарності в часи національних випробувань? [За спогадами начальника нацистських концтаборів Р.Дарре, українцями у Майданеку, Треблінці та інших концентраційних таборах було дуже легко маніпулювати; вони завжди трималися осібно один від одного і не намагалися утворити «земляцтв». Якщо хтось з українських в’язнів пробував організувати підпілля, то співвітчизники обов’язково здавали його німцям.]
*) Схід-Захід: Історико-культорологічний збірник. Вип. VI. - Х.-К., 2004. - С.101-128.
На початку XIX ст., коли русини під Москвою вже давно і, здавалось, остаточно стали малоросіянами, а автономні структури колишньої Гетьманщини відмирали та відмінялись одна за одною, коли про національне пробудження та стародавні права і вольності могли міряти лише одиниці, а основна маса провідної верстви успішно інкорпорувалась до імперських структур, коли навіть перші граматики «малоросійського наріччя» почали створювати для того, щоб зафіксувати вмираючі говори, а «весну народів» ще ніщо не передвіщало, серед вірнопідданої провінційної еліти були люди, які відчували ненадійність та хисткість своєї ролі.
Полтавський поміщик Семен Михайлович Кочубей, відомий нам не лише своїм зрадливим невдахою прапрадідом, а головно тим, що саме він профінансував видання «Енеїди» Котляревського, наприкінці життя написав до малоросійського військового губернатора М. Г. Рєпніна кілька листів, в яких виклав свої міркування про необхідність якнайскорішого злиття малоросіян з росіянами та необхідні адміністративні міри.
Серед міркувань економічної та політичної уніфікації, піднімав нащадок козацької старшини і проблему самоназви. Саме ім’я «малоросійський козак» видавалось йому таким, що зберігає славу предків і роз’єднує народи:
Наконец, чтобы преобразовать для пользы ее Малороссию, не можно ли бы и самое имя козака заменить другим? Это совершенно было бы для земли сей благодеяние. В Польше оставшейся части Малороссии, имя сие исчезло и все слилось с именем поляка. Почему бы их не назвать, сих свободного состояния жителей, полтавскими украинцами и черниговскими украинцами? Можно бы и губернии назвать: Украинскою Полтавскою и Украинскою Черниговскою. Обе же губернии вместе сохранили бы название Малороссии, так как Могилевская и проч. вместе составляют Белоруссию, три губернии Новую Россию, десятки Великороссию и проч., и проч. По крайней мере не было бы малороссийского козака, столь званного для воспоминания многого и для лени и столь противящегося смешению сего народа с русским.
11 февр. 1832. *)
Якби полтавський поміщик Кочубей міг знати, що за наступні п’ятдесят років русини під тиском уніфікаторів приймуть ім’я українців як національне, а малоросами зневажливо називатимуть тих, хто поділяє викладені погляди на злиття народів...
Є в листах і цікаві передбачення. Так, досить впевнено була сформульована майбутня Погодинська теорія про різне походження українців і росіян, і бажане для автора об’єднання з росіянами подається далеко не як «воз’єднання», а як братське злиття різних народів, викликане політичною доцільністю.
Читаючи прості й чіткі міркування українського поміщика, спрямовані проти національності свого народу, на знищення його особливостей, усвідомлюєш, що ця втрата еліти даватиметься взнаки ще покоління і покоління. Хіба не вона породжувала надмірний індивідуалізм та призводила до браку солідарності в часи національних випробувань? [За спогадами начальника нацистських концтаборів Р.Дарре, українцями у Майданеку, Треблінці та інших концентраційних таборах було дуже легко маніпулювати; вони завжди трималися осібно один від одного і не намагалися утворити «земляцтв». Якщо хтось з українських в’язнів пробував організувати підпілля, то співвітчизники обов’язково здавали його німцям.]
*) Схід-Захід: Історико-культорологічний збірник. Вип. VI. - Х.-К., 2004. - С.101-128.