Подорож до NYC, дні 0 та 1
-2 -1 0 1 2 3 4 5
Після довгих суперечок, маршрут було обрано такий:
- поїздом до Києва;
- літаком до Москви;
- літаком до Нью Йорка;
І зворотній:
- літаком до Москви;
- літаком до Дніпра.
Так, між Дніпром і Москвою є прямий рейс, але... Ну ви знаєте - гроші, час. Економлять, одним словом. Оскільки виліт у нас 6-го числа, то у Київ їхали вночі. І уже за звичкою, так як нас було п’ятеро, четверо їхали разом, а я у окремому купе. Але про це я узнав не одразу.
Шосте число - це п’ятниця, виїхали ми в четвер ввечері, близько десятої. Дніпро „порадував“ вітром і дрібним дощем. Поїзд до Києва - довжелезна зміюка. Я таких давно не бачив, я йшов і йшов у пошуках свого вагону, а поїзд все не скінчався... Якби це було у сні, я йшов би до самого ранку. Але це був не сон, і я все-таки дійшов до свого вагону. На пероні нікого із знайомих. Часу було вдосталь, тому замість того щоб іти у вагон я залишився дихати свіжим повітрям і чекати на колег. І одного таки дочекався. Колега О. прийшов із величезним баулом, на що я спитав у нього: „Нафіга тобі такий чумодан?!“. Сам-то я їхав із рюкзаком у якому був тільки ноут і папери, і сумкою з речами. О. сказав що це не його, він позичив і все таке. Ми трохи постояли, почесали язиками і пішли у вагон, бо вітер почав діставати. Тут і виявились дві речі: двоє наших шефів (а ми з О. у різних командах) уже на місці (п’ятий „член екіпажу“ приєднається до нас у Дніпродзержинську). А я їду у окремому купе.
Сусідами мені дістались три тітоньки. Судячи із розмов - „ sales enginneers“, що їдуть у Київ чи то на корпоративне свято, чи-то на корпоративний тренінг. Дуже шумні. І навіть не тому що гучно балакали, а більше тому що їх балачка складалась в основному із шуму. Та і вони в кінці кінців ковтнули якісь пігулки („Ой бабоньки, здається діє!“ - близько до змісту) і повкладались спати.
Київ зустрів нас вранці похмурим небом і вітром, збиралося на дощ. Часу було вдосталь, тому спочатку ми заскочили у „Дрова“ (скоро традиція буде) поснідати, а потім на автобус у Бориспіль. На шляху до автобуса побачив музей поїздів:
Термінал D порадував. Точніше це зараз я розумію що порадував, бо до того я аеропортів не бачив (ну тільки наш Дніпровський, і то - ззовні). Все сучасне, модернове, чистеньке і свіженьке. Зареєструвались, здали багаж, пройшли митницю. Цікавий факт: реєстрацію пам’ятаю прекрасно, а от митниця випала із пам’яті. Потім прикордонники: тут треба було поставити відмітку у паспорті для нашої бухгалтерії - одну при виїзді за кордон, одну при в’їзді - щоби, значить, грошей заплатили, бо тарифи на відрядження за кордон і всередині країни відрізняються на порядок. Я „зелений“ був, думав вони самі ставлять. А фіг там - треба казати. Пройшов прикордонників, а шеф питає: „Поставив відмітку?“. Дивлюсь - немає! І бігом назад, ставити. А то ще грошей не дадуть :)
Після цього формально ми уже були не в Україні. Наш гейт був у самому кінці залу. Тут всі розбрелись хто куди: хтось у туалет, хтось у інтернет, хтось до вікна - дивитись на літаки, фотографувати літаки, фотографуватись на фоні літаків. А я на телефон - сказати всім кому треба що я того, не в Україні вже, і вимкнути його, бо не збирався користуватись у роумінгу. Часу, як я казав, було вдосталь, тому і я встиг на літачки подивитись і пофотографувати:
Рейс затримали, якщо не помиляюсь, на годину. А запасу по часу у Москві у нас практично не було, за оригінальним розкладом у нас було півтори години щоб перебігти від терміналу F у Шерємєтьєво до терміналу D. Навіть менше, бо треба ж пройти прикордонників ще всяких. Тоді я не звернув уваги на цей тривожний знак, але згадав про нього пізніше, коли летіли назад. Нарешті, підігнали наш літак, Airbus A321:
Літак цілком відповідає своїй назві - автобус. Перше враження коли потрапив в середину - потрапив у маршрутку! Ті ж самі два ряди вузьких крісел, низька стеля (добряче приклався потилицею об полицу зверху коли залазив). Мені дісталось місце B у економ-класі (ну я вже казав про економію грошей), але несподівано на сусідніх місцях летіли мої колеги! Коли вже сиділи - почався дощ. Ну потім були звичайні формальності - „Вас вітає... бла-бла-бла... у разі посадки на воду...“. Точніше це тепер формальності, а тоді все було в новинку. І я навіть інструкцію прочитав :) Ну шо, застебнулись, розігнались і полетіли. Хмари тягнулись від самого Києва (підозрюю що навіть від Дніпра) до Москви, землю бачив тіки раз - здається ми тоді вже знижувались. Хмари красиві, схожі на піну для гоління :) На жаль, фотографії не передають всієї краси (та і знімати прийшлось із витягнутих рук, бо сидів не біля вікна):
Тіки злетіли, тіки погасло табло - підігнали бутерброди, сік і чай. Бутерброд із холодильника - бррр. Але я тоді був уже голодний, тому зжер його моментально. Тільки поїли - все зібрали і вже знижуємось. Я думаю, поїзди треба давно закопати, літаки наше все! Це ж треба, півтори години - і ти у Москві! В процесі чергового маневру, коли „лягли“ на ліве крило, вдалося побачити шматочок землі:
Хтозна шо то було за земля. Може навіть і не близько від Москви, бо я точно не пам’ятаю коли я те знімав. Але коли маневрували - землю було видно, це точно пам’ятаю. Трясло кілька разів - при зльоті, при посадці і один раз в польоті. Навіть якась тітка у салоні почала охкати і ахкати коли черговий раз „провалились“. Чого б я ото кричав? Ну да, трошки впали, але ж не до кінця :). Сіли. Сіли й побігли! Я маю на увазі - ногами побігли! Бо, як нам повідомили, рейс Москва - Нью Йорк затримали на 20 хвилин щоб ми встигли! Але поспіх поспіхом, а через рамку пройти треба. І рюкзак просвітити. І прикордоннику показати „ксіву“. Мене тітонька питає: „Грін кард“? Ні, кажу, звичайна віза. Чо це вона про грін карту згадала? Поки стояли у черзі до неї один із працівників аеропорту попрохав пропускати вперед тих хто на Нью Йорк. Слушна порада, але не в нашому випадку. У нас всі транзитні були на Нью Йорк. Та підказкою спробували скористватись дві противні тітки з купою сумок і дітьми. „Ми на Нью Йорк, ми на Нью Йорк! Пропустіть!“ - і попхались вперед. Та їх швиденько осадили (хоча вони таки добряче встигли пропхатись). Одна з них намагалась протиснутись поперед мене коли я вже збирався йти до віконця, але я її зневажливо „відтер“. Тут всім треба.
Потім був спринт по аеропорту до терміналу D. Одна із співробітниць взялася нас направляти і побігла в голові натовпу. Хоч і на каблуках, але спритна - десь на середині у натовпі залишились тільки п’ятеро нас і дядечко який, важко дихаючи, подивувався спритності тітоньки. Вона ж просто сказала: „Робота така“. Спрямувала нас до потрібного гейту, а сама побігла збирати тих хто відстав. На виході нас уже чекали, буквально вихопили із рук квиток і швиденько пропустили у літак. Тому Boeing 777 ззовні я бачив тільки у Нью Йорку, і то на зворотньому шляху. А от всередині... Boeing 777, я вам скажу, це така монструозна трубень! Інакше не скажеш! У порівнянні з крихіткою Ейрбасом це просто літаючий кінотеатр! І не тому що під стелею висять дисплеї, а також у кожного є свій персональний у підголов’ї крісла попереду. А тому що сидушки стоять у три ряди, і в ширину вмішається їх аж десять штук! Тут вже нас розкидало по салону, ніхто із наших не сидів поряд. Мені дісталось знову B, але близько до хвоста, тому тут збоку стояло тільки діва крісла а не три і можна було сидіти більш-менш вільно. Принаймні вільно з одного боку :)
У салоні було повно дітей різного віку: починаючи, на око, років з чотирьох. Тому всі десять годин польоту мене супроводжував галас і вереск :) Трапився навіть один хлопчина (як раз років чотирьох), що летів з татом, мамою, бабусею і дідусем - він бігав по проходу, повзав і всіх лупцював. Вкінці, коли всі стояли на вихід, йому вдалося навіть зарядити по обличчу своїй матері. Отак! Але то було потім. А спочатку було „Вас вітає... бла-бла-бла...“. Злетіли. За рахунок свого велетенського розміру Boeing 777 злітає м’яко, майже не трусить. Пробили хмари і рвучко набрали висоту. Значно більшу ніж на „автобусі“. Щось біля 10 км. І швидкість - за 900 км/год. Це я узнав із геоінформаційної системи що була доступна серед їхніх розваг. А також там був вид із камери на носу (нічого цікавого, одні хмари) і тривимірна карта Землі із нанесеним маршрутом і позначкою поточної позиції літака на курсі. Всі ці надзвичайно цікаві і інформативні штуки „зламались“ (разом із доступом в інтернет - 100500 грошей за мегабайт) десь на третині польоту. Там ще багато чого було, але дивитись фільми щось не хотілось, рівно як і слухати їх підбірку музики, аудіокниг чи читати їх підбірку електронних книг. У мене з собою була читалка і ноут із записами доповідей з останньої DConf. Чим я і займався, з перервами на їжу. Ну і ще трохи програмував.
Кормили тут уже краще ніж у „автобусі“ - гарячою кашею з м’ясом, салатом і десертом. Ну і вино. Вино так собі, а їжа годна. В польоті кілька разів трусило, кілька разів просили застебнути ремені через турбулентність. Але знаєте, коли 10 годин летиш м’якше ніж у автобусі по нашим дорогам - це хоч якась розвага. Тому я радів кожній такій події :) І да, ми летіли вслід за сонцем, тому наш світловий день тривав і тривав. Годин тридцять десь. Свідомість цьому вірила, а організм - ні. І вони боролись один із одним. Оце і є сумнозвісний jet lag. Ну розказувати про 10 годин нуднючого польоту не буду. Інформацію про те що ми починаємо зниження я сприйняв радісно, і почав насолоджуватись видами у віконці, коли літак закладав ліві віражі (бо я знову сидів зліва, і знову не біля вікна). Спочатку я з подивом побачив землю, рослинність, будиночки - думав же що з боку океану підлітатимемо! Але океан ми пролетіли і летіли над материком. Потім показалось велике місто із хмарочосами. Скоріше за все то був не Нью Йорк. Ми пролетіли ще і знову летіли над океаном - видно було лінію пляжів, гребінці хвиль і кораблики. Кружляли так довгенько, залітаючи то на материк, то знову відлітаючи в океан. Кілька разів бачив інші літаки у повітрі. А потім швиденько знизились і сіли у JFK. Потім ще довго котились по бетонці. За бортом було сонячно, зеленіла травичка і було видно чи то озеро, чи то хз шо вздовж бетонки. Після похмурого і дощового Дніпропетровська, Києва і Москви це було як прибуття у казку. Звісно тільки но ми зупинились всі вскочили з місць. Стюардеси намагались посадити всіх назад, але марно. Так і стояли як у автобусі, поки нас буксирували до гейту. Тут-то хлопчина і зарядив матері ляпаса. Потім знову були формальності, багаж і зелений коридор. Чомусь одного з наших завернули і направили у червоний, хоча для того не було ніяких причин. Ну шо сказати, у них там по той бік усі параноїки трохи!
Перше що вкинулось у очі (ще навіть як не вилізли з літака) - велика кількість негрів і мексів серед працівників аеропорту. Я навіть не певен чи стикнулись ми у той день з кимось із „білих“. Ну а серед туристів... господь з ними. Повний набір! По виходу виникла невелика суперечка: С. пропонував взяти таксі, В. казав що, мовляв, давайте по хардкору - на метро. Майже всі погодились подивитись на метро, тому на тому й порішили (хоча потім ще довго сперечались і рахували що вийшло б дешевше).
Щоб добратись до метро треба спочатку виїхати з аеропорту на AirTrain. Це такий а-ля трамвай. Вхід з аеропорту безкоштовний, вихід платний. Бувалі знають що треба купити MetroCard - картку з магнітною полоскою, якою можна розраховуватись у більшості (всіх?) видів рейкового транспорту. Готівка у всіх, як водиться, була крупна, думали розміняти як раз на купівлі картки. Але сталося не так як гадалося, касс не було, були тільки автомати які здачу не дають! Ми трошки розгубились, не знаючи шо з цим вдіяти, і навіть позвали одного із працівників AirTrain щоб він підказав де можна купити картку за готівку зі здачею. Але він почав видумувати якісь вигідні варіанти щоб ми залишили сотенну купюру в автоматі, а це нам аж ніяк не підходило. Потім згадали що у нас є кредитні картки. Спочатку купили одну карту і так порахували що пройдемо нею усі. Пройшов В., С. докинув на картку грошей на всіх і теж пройшов. За ним пройшов я. А от О. і В. В. пройти вже не вдалось! Ми не врахували що ми не тільки виходимо із AirTrain, але і входимо у NYC Subway! Вихід із AirTrain - $5. Вхід у Subway - $2.5. Тому і не вистачило. О. і В. В. докинули ще грошей і О. пройшов. А В. В. не пустило (причина невідома досі). Але працівник AirTrain задовбався дивитись на таких ідіотів і просто провів його окремо :)
Метро у NYC зовсім не таке як у Києві (я не бачив нашого дніпровського, і не бував у московському, але приблизно уявляю собі їх вигляд). У нас це на рівні витвору архітектурного мистецтва. У них це чисто функціональна штука. Ніяких тобі фресок, красивих світильників і просторих залів. Тунелі, перони, сталеві балки, павутиння на стелі і все таке. Вагони із нержавіючої сталі вкритої лаком. Нам дістався старуватий вагон, лак уже почав жовкнути, і вигляділо все дуже... атмосферно. Особливо коли туди почав заходити народ дуже характерної зовнішньості. Бачили як у кіно про америку показують молодіжні банди нігерів? Ото знайте, то все правда :) Згодом, через кілька днів, Б. (він тут давно живе) розказав нам що ми попали у такий час - вечір п’ятниці, ще і напрям з аеропорту. І дійсно, потім нам такі колоритні персонажі зустрічались рідко.
Метро йде по New York City, але жили ми не у NYC, і навіть не у штаті New York :) Жили ми у Jersey City, New Jersey. І до нього теж іде тіпа-метро. Тільки називається не Subway а PathTrain. І пересадка як раз там де раніше стояли вежі WTC (до речі і офіс наш там теж поряд). Тому доїхали ми до центру Манхеттена (довгенько, до речі, їхали, я і книжку встиг почитати) і пересіли на той самий PathTrain. Їхати ним - одну зупинку. Від WTC до Exchange Place. Під дном Гудзону. Тому на роботу ми потім добирались швидко.
А да, ще забув згадати. Як вийшли із метро - звісно задерли голову догори. Ну да, хмарочоси жеж. У-у-у... И-и-и... І всяке таке. Тим паче у такому місці... Але всі були вимучені перельотом, та і вечір наближався, тому швиденько добрались до Jersey City, а там по набережній Гудзона пройшлись до готелю Candlewood Suites. На ходу намагались підрахувати хто кому й скільки грошей винен за проїзд (не підрахували). Нам було заброньовано 3 гм... квартири? Не знаю як вони називаються у готелях. Дві на двох і одна на одного. Я думав що з моїм везінням я буду жити один, але одному випало жити В. В. Я ж оселився зі своїм шефом В. (а О. зі своїм - С.). Квартира хороша, спальня і велика кімната суміщена з кухнею:
(вид на двері)
(вид на вікно)
На кухні є й індукційна плита, і мікрохвильовка, і духовка, і посудомийка. І холодильник. І кавоварка. Посуд увесь (крім сковорідки - ми її потім поцупили у колег О. та С. :) ). Також у квартирі суміщений санвузол (великий) і стінна шафа (у спальні своя). Доступ у квартиру знову-таки по картці. WiFi по паролю. Ноут ловив WiFi без проблем, а всякі мобільні девайси ловили дюже погано - колиги блукали по готелю з відсутнім виразом на обличчі у пошуках хорошого зв’язку :). Поки розмістились - уже і вечір. Пам’ятаю що швиденько поснідали чим бог послав (попкорн, печиво і кава), підбили, нарешті, бабки, і, здається, полягали спати. Принаймні більше я з того довжелезного дня нічого не пам’ятаю. І у нотатках які я писав щоб нічого не забути теж з цього приводу пусто.
-2 -1 0 1 2 3 4 5
Після довгих суперечок, маршрут було обрано такий:
- поїздом до Києва;
- літаком до Москви;
- літаком до Нью Йорка;
І зворотній:
- літаком до Москви;
- літаком до Дніпра.
Так, між Дніпром і Москвою є прямий рейс, але... Ну ви знаєте - гроші, час. Економлять, одним словом. Оскільки виліт у нас 6-го числа, то у Київ їхали вночі. І уже за звичкою, так як нас було п’ятеро, четверо їхали разом, а я у окремому купе. Але про це я узнав не одразу.
Шосте число - це п’ятниця, виїхали ми в четвер ввечері, близько десятої. Дніпро „порадував“ вітром і дрібним дощем. Поїзд до Києва - довжелезна зміюка. Я таких давно не бачив, я йшов і йшов у пошуках свого вагону, а поїзд все не скінчався... Якби це було у сні, я йшов би до самого ранку. Але це був не сон, і я все-таки дійшов до свого вагону. На пероні нікого із знайомих. Часу було вдосталь, тому замість того щоб іти у вагон я залишився дихати свіжим повітрям і чекати на колег. І одного таки дочекався. Колега О. прийшов із величезним баулом, на що я спитав у нього: „Нафіга тобі такий чумодан?!“. Сам-то я їхав із рюкзаком у якому був тільки ноут і папери, і сумкою з речами. О. сказав що це не його, він позичив і все таке. Ми трохи постояли, почесали язиками і пішли у вагон, бо вітер почав діставати. Тут і виявились дві речі: двоє наших шефів (а ми з О. у різних командах) уже на місці (п’ятий „член екіпажу“ приєднається до нас у Дніпродзержинську). А я їду у окремому купе.
Сусідами мені дістались три тітоньки. Судячи із розмов - „ sales enginneers“, що їдуть у Київ чи то на корпоративне свято, чи-то на корпоративний тренінг. Дуже шумні. І навіть не тому що гучно балакали, а більше тому що їх балачка складалась в основному із шуму. Та і вони в кінці кінців ковтнули якісь пігулки („Ой бабоньки, здається діє!“ - близько до змісту) і повкладались спати.
Київ зустрів нас вранці похмурим небом і вітром, збиралося на дощ. Часу було вдосталь, тому спочатку ми заскочили у „Дрова“ (скоро традиція буде) поснідати, а потім на автобус у Бориспіль. На шляху до автобуса побачив музей поїздів:
Термінал D порадував. Точніше це зараз я розумію що порадував, бо до того я аеропортів не бачив (ну тільки наш Дніпровський, і то - ззовні). Все сучасне, модернове, чистеньке і свіженьке. Зареєструвались, здали багаж, пройшли митницю. Цікавий факт: реєстрацію пам’ятаю прекрасно, а от митниця випала із пам’яті. Потім прикордонники: тут треба було поставити відмітку у паспорті для нашої бухгалтерії - одну при виїзді за кордон, одну при в’їзді - щоби, значить, грошей заплатили, бо тарифи на відрядження за кордон і всередині країни відрізняються на порядок. Я „зелений“ був, думав вони самі ставлять. А фіг там - треба казати. Пройшов прикордонників, а шеф питає: „Поставив відмітку?“. Дивлюсь - немає! І бігом назад, ставити. А то ще грошей не дадуть :)
Після цього формально ми уже були не в Україні. Наш гейт був у самому кінці залу. Тут всі розбрелись хто куди: хтось у туалет, хтось у інтернет, хтось до вікна - дивитись на літаки, фотографувати літаки, фотографуватись на фоні літаків. А я на телефон - сказати всім кому треба що я того, не в Україні вже, і вимкнути його, бо не збирався користуватись у роумінгу. Часу, як я казав, було вдосталь, тому і я встиг на літачки подивитись і пофотографувати:
Рейс затримали, якщо не помиляюсь, на годину. А запасу по часу у Москві у нас практично не було, за оригінальним розкладом у нас було півтори години щоб перебігти від терміналу F у Шерємєтьєво до терміналу D. Навіть менше, бо треба ж пройти прикордонників ще всяких. Тоді я не звернув уваги на цей тривожний знак, але згадав про нього пізніше, коли летіли назад. Нарешті, підігнали наш літак, Airbus A321:
Літак цілком відповідає своїй назві - автобус. Перше враження коли потрапив в середину - потрапив у маршрутку! Ті ж самі два ряди вузьких крісел, низька стеля (добряче приклався потилицею об полицу зверху коли залазив). Мені дісталось місце B у економ-класі (ну я вже казав про економію грошей), але несподівано на сусідніх місцях летіли мої колеги! Коли вже сиділи - почався дощ. Ну потім були звичайні формальності - „Вас вітає... бла-бла-бла... у разі посадки на воду...“. Точніше це тепер формальності, а тоді все було в новинку. І я навіть інструкцію прочитав :) Ну шо, застебнулись, розігнались і полетіли. Хмари тягнулись від самого Києва (підозрюю що навіть від Дніпра) до Москви, землю бачив тіки раз - здається ми тоді вже знижувались. Хмари красиві, схожі на піну для гоління :) На жаль, фотографії не передають всієї краси (та і знімати прийшлось із витягнутих рук, бо сидів не біля вікна):
Тіки злетіли, тіки погасло табло - підігнали бутерброди, сік і чай. Бутерброд із холодильника - бррр. Але я тоді був уже голодний, тому зжер його моментально. Тільки поїли - все зібрали і вже знижуємось. Я думаю, поїзди треба давно закопати, літаки наше все! Це ж треба, півтори години - і ти у Москві! В процесі чергового маневру, коли „лягли“ на ліве крило, вдалося побачити шматочок землі:
Хтозна шо то було за земля. Може навіть і не близько від Москви, бо я точно не пам’ятаю коли я те знімав. Але коли маневрували - землю було видно, це точно пам’ятаю. Трясло кілька разів - при зльоті, при посадці і один раз в польоті. Навіть якась тітка у салоні почала охкати і ахкати коли черговий раз „провалились“. Чого б я ото кричав? Ну да, трошки впали, але ж не до кінця :). Сіли. Сіли й побігли! Я маю на увазі - ногами побігли! Бо, як нам повідомили, рейс Москва - Нью Йорк затримали на 20 хвилин щоб ми встигли! Але поспіх поспіхом, а через рамку пройти треба. І рюкзак просвітити. І прикордоннику показати „ксіву“. Мене тітонька питає: „Грін кард“? Ні, кажу, звичайна віза. Чо це вона про грін карту згадала? Поки стояли у черзі до неї один із працівників аеропорту попрохав пропускати вперед тих хто на Нью Йорк. Слушна порада, але не в нашому випадку. У нас всі транзитні були на Нью Йорк. Та підказкою спробували скористватись дві противні тітки з купою сумок і дітьми. „Ми на Нью Йорк, ми на Нью Йорк! Пропустіть!“ - і попхались вперед. Та їх швиденько осадили (хоча вони таки добряче встигли пропхатись). Одна з них намагалась протиснутись поперед мене коли я вже збирався йти до віконця, але я її зневажливо „відтер“. Тут всім треба.
Потім був спринт по аеропорту до терміналу D. Одна із співробітниць взялася нас направляти і побігла в голові натовпу. Хоч і на каблуках, але спритна - десь на середині у натовпі залишились тільки п’ятеро нас і дядечко який, важко дихаючи, подивувався спритності тітоньки. Вона ж просто сказала: „Робота така“. Спрямувала нас до потрібного гейту, а сама побігла збирати тих хто відстав. На виході нас уже чекали, буквально вихопили із рук квиток і швиденько пропустили у літак. Тому Boeing 777 ззовні я бачив тільки у Нью Йорку, і то на зворотньому шляху. А от всередині... Boeing 777, я вам скажу, це така монструозна трубень! Інакше не скажеш! У порівнянні з крихіткою Ейрбасом це просто літаючий кінотеатр! І не тому що під стелею висять дисплеї, а також у кожного є свій персональний у підголов’ї крісла попереду. А тому що сидушки стоять у три ряди, і в ширину вмішається їх аж десять штук! Тут вже нас розкидало по салону, ніхто із наших не сидів поряд. Мені дісталось знову B, але близько до хвоста, тому тут збоку стояло тільки діва крісла а не три і можна було сидіти більш-менш вільно. Принаймні вільно з одного боку :)
У салоні було повно дітей різного віку: починаючи, на око, років з чотирьох. Тому всі десять годин польоту мене супроводжував галас і вереск :) Трапився навіть один хлопчина (як раз років чотирьох), що летів з татом, мамою, бабусею і дідусем - він бігав по проходу, повзав і всіх лупцював. Вкінці, коли всі стояли на вихід, йому вдалося навіть зарядити по обличчу своїй матері. Отак! Але то було потім. А спочатку було „Вас вітає... бла-бла-бла...“. Злетіли. За рахунок свого велетенського розміру Boeing 777 злітає м’яко, майже не трусить. Пробили хмари і рвучко набрали висоту. Значно більшу ніж на „автобусі“. Щось біля 10 км. І швидкість - за 900 км/год. Це я узнав із геоінформаційної системи що була доступна серед їхніх розваг. А також там був вид із камери на носу (нічого цікавого, одні хмари) і тривимірна карта Землі із нанесеним маршрутом і позначкою поточної позиції літака на курсі. Всі ці надзвичайно цікаві і інформативні штуки „зламались“ (разом із доступом в інтернет - 100500 грошей за мегабайт) десь на третині польоту. Там ще багато чого було, але дивитись фільми щось не хотілось, рівно як і слухати їх підбірку музики, аудіокниг чи читати їх підбірку електронних книг. У мене з собою була читалка і ноут із записами доповідей з останньої DConf. Чим я і займався, з перервами на їжу. Ну і ще трохи програмував.
Кормили тут уже краще ніж у „автобусі“ - гарячою кашею з м’ясом, салатом і десертом. Ну і вино. Вино так собі, а їжа годна. В польоті кілька разів трусило, кілька разів просили застебнути ремені через турбулентність. Але знаєте, коли 10 годин летиш м’якше ніж у автобусі по нашим дорогам - це хоч якась розвага. Тому я радів кожній такій події :) І да, ми летіли вслід за сонцем, тому наш світловий день тривав і тривав. Годин тридцять десь. Свідомість цьому вірила, а організм - ні. І вони боролись один із одним. Оце і є сумнозвісний jet lag. Ну розказувати про 10 годин нуднючого польоту не буду. Інформацію про те що ми починаємо зниження я сприйняв радісно, і почав насолоджуватись видами у віконці, коли літак закладав ліві віражі (бо я знову сидів зліва, і знову не біля вікна). Спочатку я з подивом побачив землю, рослинність, будиночки - думав же що з боку океану підлітатимемо! Але океан ми пролетіли і летіли над материком. Потім показалось велике місто із хмарочосами. Скоріше за все то був не Нью Йорк. Ми пролетіли ще і знову летіли над океаном - видно було лінію пляжів, гребінці хвиль і кораблики. Кружляли так довгенько, залітаючи то на материк, то знову відлітаючи в океан. Кілька разів бачив інші літаки у повітрі. А потім швиденько знизились і сіли у JFK. Потім ще довго котились по бетонці. За бортом було сонячно, зеленіла травичка і було видно чи то озеро, чи то хз шо вздовж бетонки. Після похмурого і дощового Дніпропетровська, Києва і Москви це було як прибуття у казку. Звісно тільки но ми зупинились всі вскочили з місць. Стюардеси намагались посадити всіх назад, але марно. Так і стояли як у автобусі, поки нас буксирували до гейту. Тут-то хлопчина і зарядив матері ляпаса. Потім знову були формальності, багаж і зелений коридор. Чомусь одного з наших завернули і направили у червоний, хоча для того не було ніяких причин. Ну шо сказати, у них там по той бік усі параноїки трохи!
Перше що вкинулось у очі (ще навіть як не вилізли з літака) - велика кількість негрів і мексів серед працівників аеропорту. Я навіть не певен чи стикнулись ми у той день з кимось із „білих“. Ну а серед туристів... господь з ними. Повний набір! По виходу виникла невелика суперечка: С. пропонував взяти таксі, В. казав що, мовляв, давайте по хардкору - на метро. Майже всі погодились подивитись на метро, тому на тому й порішили (хоча потім ще довго сперечались і рахували що вийшло б дешевше).
Щоб добратись до метро треба спочатку виїхати з аеропорту на AirTrain. Це такий а-ля трамвай. Вхід з аеропорту безкоштовний, вихід платний. Бувалі знають що треба купити MetroCard - картку з магнітною полоскою, якою можна розраховуватись у більшості (всіх?) видів рейкового транспорту. Готівка у всіх, як водиться, була крупна, думали розміняти як раз на купівлі картки. Але сталося не так як гадалося, касс не було, були тільки автомати які здачу не дають! Ми трошки розгубились, не знаючи шо з цим вдіяти, і навіть позвали одного із працівників AirTrain щоб він підказав де можна купити картку за готівку зі здачею. Але він почав видумувати якісь вигідні варіанти щоб ми залишили сотенну купюру в автоматі, а це нам аж ніяк не підходило. Потім згадали що у нас є кредитні картки. Спочатку купили одну карту і так порахували що пройдемо нею усі. Пройшов В., С. докинув на картку грошей на всіх і теж пройшов. За ним пройшов я. А от О. і В. В. пройти вже не вдалось! Ми не врахували що ми не тільки виходимо із AirTrain, але і входимо у NYC Subway! Вихід із AirTrain - $5. Вхід у Subway - $2.5. Тому і не вистачило. О. і В. В. докинули ще грошей і О. пройшов. А В. В. не пустило (причина невідома досі). Але працівник AirTrain задовбався дивитись на таких ідіотів і просто провів його окремо :)
Метро у NYC зовсім не таке як у Києві (я не бачив нашого дніпровського, і не бував у московському, але приблизно уявляю собі їх вигляд). У нас це на рівні витвору архітектурного мистецтва. У них це чисто функціональна штука. Ніяких тобі фресок, красивих світильників і просторих залів. Тунелі, перони, сталеві балки, павутиння на стелі і все таке. Вагони із нержавіючої сталі вкритої лаком. Нам дістався старуватий вагон, лак уже почав жовкнути, і вигляділо все дуже... атмосферно. Особливо коли туди почав заходити народ дуже характерної зовнішньості. Бачили як у кіно про америку показують молодіжні банди нігерів? Ото знайте, то все правда :) Згодом, через кілька днів, Б. (він тут давно живе) розказав нам що ми попали у такий час - вечір п’ятниці, ще і напрям з аеропорту. І дійсно, потім нам такі колоритні персонажі зустрічались рідко.
Метро йде по New York City, але жили ми не у NYC, і навіть не у штаті New York :) Жили ми у Jersey City, New Jersey. І до нього теж іде тіпа-метро. Тільки називається не Subway а PathTrain. І пересадка як раз там де раніше стояли вежі WTC (до речі і офіс наш там теж поряд). Тому доїхали ми до центру Манхеттена (довгенько, до речі, їхали, я і книжку встиг почитати) і пересіли на той самий PathTrain. Їхати ним - одну зупинку. Від WTC до Exchange Place. Під дном Гудзону. Тому на роботу ми потім добирались швидко.
А да, ще забув згадати. Як вийшли із метро - звісно задерли голову догори. Ну да, хмарочоси жеж. У-у-у... И-и-и... І всяке таке. Тим паче у такому місці... Але всі були вимучені перельотом, та і вечір наближався, тому швиденько добрались до Jersey City, а там по набережній Гудзона пройшлись до готелю Candlewood Suites. На ходу намагались підрахувати хто кому й скільки грошей винен за проїзд (не підрахували). Нам було заброньовано 3 гм... квартири? Не знаю як вони називаються у готелях. Дві на двох і одна на одного. Я думав що з моїм везінням я буду жити один, але одному випало жити В. В. Я ж оселився зі своїм шефом В. (а О. зі своїм - С.). Квартира хороша, спальня і велика кімната суміщена з кухнею:
(вид на двері)
(вид на вікно)
На кухні є й індукційна плита, і мікрохвильовка, і духовка, і посудомийка. І холодильник. І кавоварка. Посуд увесь (крім сковорідки - ми її потім поцупили у колег О. та С. :) ). Також у квартирі суміщений санвузол (великий) і стінна шафа (у спальні своя). Доступ у квартиру знову-таки по картці. WiFi по паролю. Ноут ловив WiFi без проблем, а всякі мобільні девайси ловили дюже погано - колиги блукали по готелю з відсутнім виразом на обличчі у пошуках хорошого зв’язку :). Поки розмістились - уже і вечір. Пам’ятаю що швиденько поснідали чим бог послав (попкорн, печиво і кава), підбили, нарешті, бабки, і, здається, полягали спати. Принаймні більше я з того довжелезного дня нічого не пам’ятаю. І у нотатках які я писав щоб нічого не забути теж з цього приводу пусто.
-2 -1 0 1 2 3 4 5