Альгеро ч.4. Каталонія посеред Сардинії, де ми б залюбки жили
За однією з легенд, острів Сардинія (або, як його називають місцеві мешканці сарди - Сарденья) не просто так має форму відбитка ступні. Бо Бог, створивши світ, вирішив його оглянути й перший крок зробив саме тут - відпечатав Сардинію.
Маючи достатню уяву, можна припустити, що цей острів - слід лівої ноги. Якщо так, то улюблене нами місто Альгеро лежить акурат під відбитком відстовбурченого мізинця.
За нашою класифікацією, Альгеро з його околицями й навколишніми горами-пагорбами нам дуже сподобалося і ми тут жили б.
Тут - синьо від чистого моря і зелено від гаїв, привітні люди, хороше вино й лоукостовий аеропорт.
Про альгерську набережну й море, пляж, а також про тутешню зелень з усіма її пасифлорами й пальмами ми вже писали. Тепер нарешті тримайте розгорнутий пост про саме місто, зокрема стару його частину. Тут є чим насолодитися. Принаймні ми отримали величезний кайф і естетичну насолоду.
Якщо вас дратує многабукаф поміж сотні фоток - краще під кат не заходьте. Якщо не дратує - то перфаворе.
Розуміємо, що багато хто думає: і нафіга ото вони скільки пишуть? Ну, по-перше, фіксуємо власні емоції, враження та візії, аби потім відкривати і згадувати. А по-друге - може, хтось із наших читачів сюди колись заїде, а наша писанина і фотографанина - типу як путівник. Нам не шкода :). Тим паче, слов'яномовна блогосфера й узагалі інтернет досі ніби не звітували про миле містечко Альгеро, що в провінції Сассарі італійської області Сардинія.
Як ми вже писали, звернути мандрівний погляд на Сардинію нас спонукав Микола Янович Дапашліви. Щоправда, на відміну від згаданих ним лідерів "так званай апазіціі", "абтрушувати" нам випало пісок не найдорожчих, а досить демократичних курортів Сардинії.
Найдорожчі - це Коста Смеральда, де отаборилися численні російські, українські, середньоазіатські і нечисленні інші олігархи та мультимільйонери. Лазурове узбережжя Середземномор'я (у Франції) їм уже піднабридло, а Смарагдове (на Сардинії) - поки ще "саме те".
Якщо дивитися на "ступню", то Коста Смеральда - під "великим пальцем". Вілли і квартирки там, у районі міста Ольбія, продають за цінами від кількох і до кількох десятків мільйонів доларів, ціни на готелі зашкалюють.
Вид із літака на дорожчу Косту.
Інша річ - демократичне Альгеро, до головних достоїнств якого (з нашої точки зору) належить той факт, що туди літає, здається, найдешевша з усіх лоукостових компаній - Ryanair.
Нагадаємо, квитки «туди» з аеропорту Дюссельдорф-Вееце нам обійшлися рівно у 12 євро на двох (по акції, без жодних накруток - так буває досить часто), а назад - дещо дорожче, майже 50 євро.
До речі, от зараз, до ночі 2 грудня, Ryanair продає всі квитки на січень-лютий зі знижкою 25%, і з Франкфурта-Хан до Феса (Марокко) перед настанням весни можна злітати за 9 євро на одну людину, накрутки відсутні. Назад - так само. Залишилося тільки доїхати до Кельна і Wizzair'ом - у "Бориспіль" :)
І ще. За офіційними даними, у 2009 р. на Сардинії жило майже 1600 громадян України. За неофіційними - ви самі розумієте.
У Кальярі, де наших заробітчан найбільше, є навіть своя "українська площа" для зустрічей наших співвітчизників.
Але ми відволіклися. Продовжуємо про Альгеро.
Основний контингент альгерських відпочивальників - не російські олігархи й навіть не росіяни та інші вихідці з пострадянського табору взагалі. Здається, з усіх наших подорожей це вперше ми за чотири дні не почули ЖОДНОГО російського слова! (Хоча, треба зазначити, в листопаді сезон уже закінчився, напливу туристів немає.)
Наскільки ми зрозуміли, завдяки «Райанейру», який літає сюди з а/п "Вееце-Нідеррейн", Англії та Ірландії, Альгеро й околиці облюбували передусім британці, німці, голландці. Вееце - за 70 км від Дюссельдорфа й так близько до нідерландського кордону, що навіть роумінг МТС «вітав нас» у Нідерландах, а не в Німеччині.
Ну й, звісно, італійці, адже рейси «АльІталії» сполучають альгерський аеропорт з багатьма містами континентального "чобота".
На летовищі "Фертілья".
В аеропорту є кав'ярні й бари, але немає duty free.
В аеровокзалі - автомат із продажу книжок. Перший раз таке побачили.
На чільному місці - Грація Деледда, уродженка Сардинії, Нобелівська лауреатка 1926 р.
Її "Тростини на вітрі" коштують 10 євро.
Від аеропорту до "Альгеро-Фертілья" (а також до районного центру Сассарі, про який згодом буде окремий пост) регулярно ходять рейсові автобуси. Розклад можна подивитися в інтернеті або в самому аеропорту, в інформаційному бюро для туристів.
Красень-сардинець в інформбюро детально пояснив нам, куди, коли і звідки їхати та яку зупинку обрати, щоб вийти неподалік нашого готелю, й озброїв картою.
А продавець у барі приязно відреагував на прохання розміняти монетки для диво"грін-машини", в якій треба купувати квитки. До речі, поруч висить "ред-машін", але, судячи з усього, вона по жизні не працює - про що свідчить відповідна табличка і той факт, що під розкладом автобусів написано: "квитки купувати в зеленій".
Особливість цього автомата в тому, що відстань, на яку вам треба їхати, він розпізнає за єдиним параметром: сумою накиданих у нього монеток. І здачу не видає. Тобто якщо квиток до Сассарі коштує 4 євро - треба кидати саме 4, монетами від 5 центів до 2 євро. А щоб придбати квиток до Альгеро за 1 євро, треба кинути саме 1. Кинеш два однією монетою й натиснеш кнопочку - вилізе один квиток за 1 євро, а друге буде безповоротно втрачене. Власне, саме так вийшло у дядька, який купував квитки перед нами й не здогадався розміняти 2 євро по 1 (як здогадливі ми :).
Проїхавши через селище Фертілья, яке розляглося на самому березі між пляжів і дало назву аеропорту, опиняємося безпосередньо в Альгеро.
Наш готельчик, чи то пак, B&B ("бед енд брекфест" - обрали таке житло вперше і дуже задоволені), був неподалік залізничної станції. До історичного центру від нього треба пройти кілометра півтора по набережній.
Наш готельчик-гестхаус "Lu Palau de Antoni".
Вид із вікна готелю вночі.
Про залізницю - теж у наступних постах, це така супер-пупер-прикольна вузькоколійка із двома старими вагонами по типу трамвая, що жене між горами й ланами Сардині 30 км до Сассарі.
Історія, мова, ідентифікація
Місто Альгеро (Alghero, або l'Alguer) було засноване 1102 р. на місці доти скромного рибальського селища генуезьким сімейством Доріа. Воно тут і правило аж до 1353 р. (якщо не враховувати коротенький період протягом 1283-1284 рр., коли Альгеро завоювала Пізанська республіка).
У 1353 р. місто завоювало Арагонське королівство. Відтоді на зміну сардській мові в Альгеро (назва каталанською - л'Альгер) прийшла каталанська, яка була тут основною аж до початку ХVIII ст. Італійська ж стала головною аж у ХІХ ст.
Тутешній діалект каталанської так і називають - альгерським.
У мовній мозаїці та національній самоідентифікації мешканців Сардині легко зламати ногу навіть чортові, якщо він раптом стопить на цей слід Бога.
Головне, що треба розуміти: сарди, вони ж сардинці, - це окремий народ. І він пишається своєю автономією та окремішністю.
Сардська мова - не діалект італійської, а окрема мова, похідна від латини, яка приросла впливами каталанської, іспанської, мовою народів моря, давніх будівничих нураг, і т. д.
Сардки в національних костюмах.
На Сардинії у вжитку італійська і сардська мови, при цьому на півночі досить поширена корсиканська (діалект італійської). А саме в Альгеро та його окрлицях, де ми зависали найбільше, - ареал каталанської мови. І місцевий люд тут ототожнює себе з каталонцями - тими, що в Барселоні. І за свою каталонськість вони борються, як можуть, бо не сарди й не італійці.
Стела на честь каталанської мовної єдності в центрі міста.
Прапор Альгеро - це копія жовто-червоного смугастого прапора Каталонії.
Мерія Альгеро з трьома прапорами - ЄС, Італії, міста.
А прапор усієї Сардинії - це чотири відрізані голови маврів з пов'язками на очках на білому тлі, який розкреслює червоний хрест. Чотири голови ворогів - символ чотирьох перемог сардів над розбійниками з іншого берега моря.
Отак усе складно і неполіткоректно.
Може, буде трохи простіше зрозуміти це, якщо подивитися на карту поширення мов на Сардинії (а скільки того острова - 250 км по висоті).
Згідно зі статистикою, зараз більшість населення Альгеро - а в місті живе близько 44 тисяч людей - послуговується все-таки італійською, хоча близько 30 відсотків вважає рідною альгерську/каталанську. Яка на законодавчому (обласному) рівні визнана в цій місцевості офіційною. Розуміють її фактично всі, багато продавців нею заговорюють по-перше. Деякі написи італійською дублюються каталанською або навпаки.
Про любов альгерців до історичної батьківщини - Каталонії - свідчать і розвішані повсюди прапори, і назви вулиць, готелів та ресторанів - віа Каталонія, готель "Каталонія", ресторан "Тібідабо", кафе "Рамблас" (останні дві назви - пагорб у Барселоні та головна вулиця Барселони) тощо.
Тих, хто надміру зіталізувався, закликають на курси рідної каталанської мови такими гаслами: «Немає мови - немає держави». Їх розвішано скрізь - від супермаркетів до бензоколонок.
Але, ще раз підкреслимо, мешканці Альгеро - не показник для всієї Сардинії. У тих і тих окремі автохтонності, хоча в цьому місці вони подекуди вигадливо накладаються-перетинаються.
Як фани італійського футболу й особливо - це стосується чоловічої частини ledilid - малих, але гордих футбольних клубів, ми не могли не зайти на місцевий "Стадіо Маріотті" (2 815 місць).
Ну й купили за 17 євро футболку ФК "Л'Альгер", який зараз "пилить" у другій лізі чемпіонату області - Сардинії. Кольори клубу зайвий раз свідчать, що в Альгеро Каталонія юбер аллес.
Що цікаво: от ми були в Пізі, купили футболку ФК "Піза" (де свого часу тренером був Мірча Луческу, а в захисті грав сам Дунга) - і та "Піза" в міжсезоння банкрутує, міняє власників і з італійської серії B опускається в одну з численних груп серії D (нижче - тільки чемпіонати областей).
А варто нам було приїхати в Альгеро, як з'ясувалося, що тутешній донедавна міцненький клуб "Л'Альгер" теж збанкрутів, змінив засновників, назву, втратив професійний статус. І з серії С, де йому й місце - а це ніби третя-четверта ліга, опустився в другу (навіть не головну) лігу чемпіонату області. Правда, зараз там лідирує під назвою "Ла Пальма Альгеро", ми стежимо. Як і за "Пізою". :)
А загалом уся Сардинія "топить" за "Кальярі" - клуб зі столиці острова, що розташована знизу "ступні". Ось альгерці готуються дивитися трансляцію цетрального для сардів матчу туру серії А:
А ось такі смішні футболки з анекдотичними символами Сардинії можна знайти в одному з сувенірних магазинів у старій частині Альгеро:
У Старому місті
Колись головною брамою, крізь яку можна було увійти всередину міського муру, були Королівські ворота, вони ж Торре ді Порта Терра. Ось вони:
З боку площі Порта Терра на Королівських воротах висять меморіальні таблички з іменами мешканців Альгеро, загиблих у Першій та Другій світових війнах. Судячи зі списків, гинули цілими родинами, але загалом альгерців у ті криваві дні полягло небагато.
Ворота традиційно зачинялися після заходу сонця, і тим, хто не встиг потрапити до міста, доводилося чекати ранку. Так тривало аж до кінця ХІХ ст., аж поки Альгеро з укріпленого форту перетворилося на «звичайне» місто.
Нинішня брама зведена у XVI ст., зараз там музей, а також можна замовити екскурсійні тури. Вхід досередини - 2 євро, а дивитися фактично нічого, тому ми не заходили.
Усередині міського муру від Королівських воріт колись можна було пройти до інших башт, але тепер шматки стіни багато де зруйновано.
Путівники-карти можна отримати ось у цьому туристичному інформаційному бюро на віа Рома, навпроти Торра ді Порта Терра.
Тут вам розкажуть усе, що, де і як. По-англійському.
Узагалі, стара частина Альгеро, в якій більшість будинків, башт, церков, палаццо тощо датуються XV-XVIІ ст., справді виглядає як стара, не вельми доглянута, обдерта, але все ж зворушлива, бо - справжня. Це ніби архітектурне продовження характеру італійців, у даному випадку - сардинців. Вони - безалаберні, недисципліновані, непедантичні. Порядок і шик-блиск - не для них, а для німців, скажімо. А "макаронники" в цій старовині народжуються й помирають, усі ці колізеї-шмолізеї для них не "обожежмой-якакраса-і-яка-дрєвность!", а щось саме собою зрозуміле і прийнятне в саме такому, обшарпаному, вигляді. Ну як для нас розмальований паркан вічного довгобуду на вулиці Вишняківській.
Ми це розуміємо. І такі самі враження в нас були про Пізу і про Венецію. І таке саме замилування (не Венецією, а Пізою :))
Хоча, як на нас, то облуплений тиньк на "к'єзах" 1500-х років варто було б і підштукатурити, сміття з-під старовинних стін - прибрати, а пил подекуди протерти. Утім, це вже, мабуть, була б не Італія.
Таверна "Рай" - і тут же постійна ознака італійських міст: випрана білизна на шворках, що звисає з усіх боків житлових будинків.
Вузькі вулички Альгеро.
Один із давніх "палаццо".
Жалюгідно-зборушливе "кане" (італ. "собака" :)
На віа Сімон - інститут музики імені Джузеппе Верді.
Музичний магазин.
Громадський театр на п'яцца Театро.
Вежа Сан-Джованні.
П'яцца Суліс - одна з найгарніших площ Альгеро: дотична до старого міста, але вже не в лещатах старих будинків, а з виходом на набережну.
Вежа Королівської шпори на п'яцца Суліс тепер більше відома під назвою Вежа Суліса - на честь революціонера з міста Кальярі (столиця Сардинії) Вінченцо Суліса, який просидів у цій башті під арештом 22 роки.
Невесело йому було, бідоласі, адже море і свобода були геть поруч, а в'язня від волі відділяли шестиметрової товщини стіни.
З обох боків Вежі Суліса стоять старі гармати - на початку 1970-х їх підняли з іспанського галеона, який затонув біля берегів Альгеро близько 1500 р.
Вежа Сан-Джакомо.
Бастіони
Загалом ми нарахували в старому місті п'ять веж - свідчення того, що Альгеро колись було укріпленим фортом над морем, який був готовий відбивати напади ворожих кораблів та піратів. Вежі з'єднувалися мурами. Так само висока кам'яна стіна виходила в бік Середземного моря, що розбиває хвилі об тьмяно-руді блоки. На стіні й зараз можна вгадати розташування бійниць.
Уздовж муру - стіни житлових будинків, усе це - т. зв. "бастіоні Марко Поло".
У перший день ішов дощ...
Прохід крізь "бастіоні".
Коли нема дощу, тут добре посидіти, гріючись на сонці, цікаво гуляти.
Що за дерева?
Ніби слонячі ноги.
Можна спускатися сходами до моря.
На камінні сушаться кольорові човни...
Гріються ящірки...
Навіть у зоні припливу на камінні туляться кактуси...
Собакарі гуляють із трилапими собаками...
Цей мур-променад вигинається у формі серпа, і з його кінців відкриваються мальовничі краєвиди.
Удалині - Капо Качч'я, мис із гротом Нептуна, куди ми не потрапили, бо не сезон і кораблики вже не ходять, а автобус їде тільки рано-вранці (проспали).
Якщо пройтися в інший бік - тут уже й вілли, маєтки...
"Догана" - це по-їхньому "митниця".
Ця панорамна вузька фотка з видом на старе Альгеро здалеку виграє у великому форматі. А на таку ширину - не дуже цікава, та все ж:
Церкви
Катедральний собор Альгеро носить ім'я святої Марії.
Його видно далеку, майже з кожного куточка міста й пляжу, по дзвіниці в типовому готично-каталанському стилі - гранчасто-кубічному.
Зведення Catedrale di Santa Maria почалося 1567 р. Зараз фасад ремонтують.
Усередині.
Зі зворотного боку.
Дзвіниця-кампанілла побудована дещо пізніше - наприкінці XVI ст.
Із верхівок церков та башт, які височіють над містом, привертає увагу вкрита яскравою різнобарвною мозаїкою майолікою баня церкви святого Мікеле (Михайла) . Більше того - її зображення винесено на обкладинку путівника, який видають у туристичному бюро, розміщено на багатьох рекламних плакатах та буклетах Альгеро. Тож ми просто не могли повірити, що в самому буклеті про цю церкву навіть не згадується - є лише позначка, що на цьому місці храм, без жодної інформації й навіть назви церкви.
Ця Chiesa di San Michele нам дуже сподобалася - такий світлий, затишний і приємний храм.
Коли ми зайшли, у порожній церкві натхненно грав (репетирував?) молодий органіст.
Також у цій церкві - кафе-морозиво "Мікі Маус".
Вигляд обох головних церков - Мікеле і Марії.
Chiesa del Carmelo - церква кармелітів.
Chiesa della Misericordia - церква Милосердя.
Маючи достатню уяву, можна припустити, що цей острів - слід лівої ноги. Якщо так, то улюблене нами місто Альгеро лежить акурат під відбитком відстовбурченого мізинця.
За нашою класифікацією, Альгеро з його околицями й навколишніми горами-пагорбами нам дуже сподобалося і ми тут жили б.
Тут - синьо від чистого моря і зелено від гаїв, привітні люди, хороше вино й лоукостовий аеропорт.
Про альгерську набережну й море, пляж, а також про тутешню зелень з усіма її пасифлорами й пальмами ми вже писали. Тепер нарешті тримайте розгорнутий пост про саме місто, зокрема стару його частину. Тут є чим насолодитися. Принаймні ми отримали величезний кайф і естетичну насолоду.
Якщо вас дратує многабукаф поміж сотні фоток - краще під кат не заходьте. Якщо не дратує - то перфаворе.
Розуміємо, що багато хто думає: і нафіга ото вони скільки пишуть? Ну, по-перше, фіксуємо власні емоції, враження та візії, аби потім відкривати і згадувати. А по-друге - може, хтось із наших читачів сюди колись заїде, а наша писанина і фотографанина - типу як путівник. Нам не шкода :). Тим паче, слов'яномовна блогосфера й узагалі інтернет досі ніби не звітували про миле містечко Альгеро, що в провінції Сассарі італійської області Сардинія.
Як ми вже писали, звернути мандрівний погляд на Сардинію нас спонукав Микола Янович Дапашліви. Щоправда, на відміну від згаданих ним лідерів "так званай апазіціі", "абтрушувати" нам випало пісок не найдорожчих, а досить демократичних курортів Сардинії.
Найдорожчі - це Коста Смеральда, де отаборилися численні російські, українські, середньоазіатські і нечисленні інші олігархи та мультимільйонери. Лазурове узбережжя Середземномор'я (у Франції) їм уже піднабридло, а Смарагдове (на Сардинії) - поки ще "саме те".
Якщо дивитися на "ступню", то Коста Смеральда - під "великим пальцем". Вілли і квартирки там, у районі міста Ольбія, продають за цінами від кількох і до кількох десятків мільйонів доларів, ціни на готелі зашкалюють.
Вид із літака на дорожчу Косту.
Інша річ - демократичне Альгеро, до головних достоїнств якого (з нашої точки зору) належить той факт, що туди літає, здається, найдешевша з усіх лоукостових компаній - Ryanair.
Нагадаємо, квитки «туди» з аеропорту Дюссельдорф-Вееце нам обійшлися рівно у 12 євро на двох (по акції, без жодних накруток - так буває досить часто), а назад - дещо дорожче, майже 50 євро.
До речі, от зараз, до ночі 2 грудня, Ryanair продає всі квитки на січень-лютий зі знижкою 25%, і з Франкфурта-Хан до Феса (Марокко) перед настанням весни можна злітати за 9 євро на одну людину, накрутки відсутні. Назад - так само. Залишилося тільки доїхати до Кельна і Wizzair'ом - у "Бориспіль" :)
І ще. За офіційними даними, у 2009 р. на Сардинії жило майже 1600 громадян України. За неофіційними - ви самі розумієте.
У Кальярі, де наших заробітчан найбільше, є навіть своя "українська площа" для зустрічей наших співвітчизників.
Але ми відволіклися. Продовжуємо про Альгеро.
Основний контингент альгерських відпочивальників - не російські олігархи й навіть не росіяни та інші вихідці з пострадянського табору взагалі. Здається, з усіх наших подорожей це вперше ми за чотири дні не почули ЖОДНОГО російського слова! (Хоча, треба зазначити, в листопаді сезон уже закінчився, напливу туристів немає.)
Наскільки ми зрозуміли, завдяки «Райанейру», який літає сюди з а/п "Вееце-Нідеррейн", Англії та Ірландії, Альгеро й околиці облюбували передусім британці, німці, голландці. Вееце - за 70 км від Дюссельдорфа й так близько до нідерландського кордону, що навіть роумінг МТС «вітав нас» у Нідерландах, а не в Німеччині.
Ну й, звісно, італійці, адже рейси «АльІталії» сполучають альгерський аеропорт з багатьма містами континентального "чобота".
На летовищі "Фертілья".
В аеропорту є кав'ярні й бари, але немає duty free.
В аеровокзалі - автомат із продажу книжок. Перший раз таке побачили.
На чільному місці - Грація Деледда, уродженка Сардинії, Нобелівська лауреатка 1926 р.
Її "Тростини на вітрі" коштують 10 євро.
Від аеропорту до "Альгеро-Фертілья" (а також до районного центру Сассарі, про який згодом буде окремий пост) регулярно ходять рейсові автобуси. Розклад можна подивитися в інтернеті або в самому аеропорту, в інформаційному бюро для туристів.
Красень-сардинець в інформбюро детально пояснив нам, куди, коли і звідки їхати та яку зупинку обрати, щоб вийти неподалік нашого готелю, й озброїв картою.
А продавець у барі приязно відреагував на прохання розміняти монетки для диво"грін-машини", в якій треба купувати квитки. До речі, поруч висить "ред-машін", але, судячи з усього, вона по жизні не працює - про що свідчить відповідна табличка і той факт, що під розкладом автобусів написано: "квитки купувати в зеленій".
Особливість цього автомата в тому, що відстань, на яку вам треба їхати, він розпізнає за єдиним параметром: сумою накиданих у нього монеток. І здачу не видає. Тобто якщо квиток до Сассарі коштує 4 євро - треба кидати саме 4, монетами від 5 центів до 2 євро. А щоб придбати квиток до Альгеро за 1 євро, треба кинути саме 1. Кинеш два однією монетою й натиснеш кнопочку - вилізе один квиток за 1 євро, а друге буде безповоротно втрачене. Власне, саме так вийшло у дядька, який купував квитки перед нами й не здогадався розміняти 2 євро по 1 (як здогадливі ми :).
Проїхавши через селище Фертілья, яке розляглося на самому березі між пляжів і дало назву аеропорту, опиняємося безпосередньо в Альгеро.
Наш готельчик, чи то пак, B&B ("бед енд брекфест" - обрали таке житло вперше і дуже задоволені), був неподалік залізничної станції. До історичного центру від нього треба пройти кілометра півтора по набережній.
Наш готельчик-гестхаус "Lu Palau de Antoni".
Вид із вікна готелю вночі.
Про залізницю - теж у наступних постах, це така супер-пупер-прикольна вузькоколійка із двома старими вагонами по типу трамвая, що жене між горами й ланами Сардині 30 км до Сассарі.
Історія, мова, ідентифікація
Місто Альгеро (Alghero, або l'Alguer) було засноване 1102 р. на місці доти скромного рибальського селища генуезьким сімейством Доріа. Воно тут і правило аж до 1353 р. (якщо не враховувати коротенький період протягом 1283-1284 рр., коли Альгеро завоювала Пізанська республіка).
У 1353 р. місто завоювало Арагонське королівство. Відтоді на зміну сардській мові в Альгеро (назва каталанською - л'Альгер) прийшла каталанська, яка була тут основною аж до початку ХVIII ст. Італійська ж стала головною аж у ХІХ ст.
Тутешній діалект каталанської так і називають - альгерським.
У мовній мозаїці та національній самоідентифікації мешканців Сардині легко зламати ногу навіть чортові, якщо він раптом стопить на цей слід Бога.
Головне, що треба розуміти: сарди, вони ж сардинці, - це окремий народ. І він пишається своєю автономією та окремішністю.
Сардська мова - не діалект італійської, а окрема мова, похідна від латини, яка приросла впливами каталанської, іспанської, мовою народів моря, давніх будівничих нураг, і т. д.
Сардки в національних костюмах.
На Сардинії у вжитку італійська і сардська мови, при цьому на півночі досить поширена корсиканська (діалект італійської). А саме в Альгеро та його окрлицях, де ми зависали найбільше, - ареал каталанської мови. І місцевий люд тут ототожнює себе з каталонцями - тими, що в Барселоні. І за свою каталонськість вони борються, як можуть, бо не сарди й не італійці.
Стела на честь каталанської мовної єдності в центрі міста.
Прапор Альгеро - це копія жовто-червоного смугастого прапора Каталонії.
Мерія Альгеро з трьома прапорами - ЄС, Італії, міста.
А прапор усієї Сардинії - це чотири відрізані голови маврів з пов'язками на очках на білому тлі, який розкреслює червоний хрест. Чотири голови ворогів - символ чотирьох перемог сардів над розбійниками з іншого берега моря.
Отак усе складно і неполіткоректно.
Може, буде трохи простіше зрозуміти це, якщо подивитися на карту поширення мов на Сардинії (а скільки того острова - 250 км по висоті).
Згідно зі статистикою, зараз більшість населення Альгеро - а в місті живе близько 44 тисяч людей - послуговується все-таки італійською, хоча близько 30 відсотків вважає рідною альгерську/каталанську. Яка на законодавчому (обласному) рівні визнана в цій місцевості офіційною. Розуміють її фактично всі, багато продавців нею заговорюють по-перше. Деякі написи італійською дублюються каталанською або навпаки.
Про любов альгерців до історичної батьківщини - Каталонії - свідчать і розвішані повсюди прапори, і назви вулиць, готелів та ресторанів - віа Каталонія, готель "Каталонія", ресторан "Тібідабо", кафе "Рамблас" (останні дві назви - пагорб у Барселоні та головна вулиця Барселони) тощо.
Тих, хто надміру зіталізувався, закликають на курси рідної каталанської мови такими гаслами: «Немає мови - немає держави». Їх розвішано скрізь - від супермаркетів до бензоколонок.
Але, ще раз підкреслимо, мешканці Альгеро - не показник для всієї Сардинії. У тих і тих окремі автохтонності, хоча в цьому місці вони подекуди вигадливо накладаються-перетинаються.
Як фани італійського футболу й особливо - це стосується чоловічої частини ledilid - малих, але гордих футбольних клубів, ми не могли не зайти на місцевий "Стадіо Маріотті" (2 815 місць).
Ну й купили за 17 євро футболку ФК "Л'Альгер", який зараз "пилить" у другій лізі чемпіонату області - Сардинії. Кольори клубу зайвий раз свідчать, що в Альгеро Каталонія юбер аллес.
Що цікаво: от ми були в Пізі, купили футболку ФК "Піза" (де свого часу тренером був Мірча Луческу, а в захисті грав сам Дунга) - і та "Піза" в міжсезоння банкрутує, міняє власників і з італійської серії B опускається в одну з численних груп серії D (нижче - тільки чемпіонати областей).
А варто нам було приїхати в Альгеро, як з'ясувалося, що тутешній донедавна міцненький клуб "Л'Альгер" теж збанкрутів, змінив засновників, назву, втратив професійний статус. І з серії С, де йому й місце - а це ніби третя-четверта ліга, опустився в другу (навіть не головну) лігу чемпіонату області. Правда, зараз там лідирує під назвою "Ла Пальма Альгеро", ми стежимо. Як і за "Пізою". :)
А загалом уся Сардинія "топить" за "Кальярі" - клуб зі столиці острова, що розташована знизу "ступні". Ось альгерці готуються дивитися трансляцію цетрального для сардів матчу туру серії А:
А ось такі смішні футболки з анекдотичними символами Сардинії можна знайти в одному з сувенірних магазинів у старій частині Альгеро:
У Старому місті
Колись головною брамою, крізь яку можна було увійти всередину міського муру, були Королівські ворота, вони ж Торре ді Порта Терра. Ось вони:
З боку площі Порта Терра на Королівських воротах висять меморіальні таблички з іменами мешканців Альгеро, загиблих у Першій та Другій світових війнах. Судячи зі списків, гинули цілими родинами, але загалом альгерців у ті криваві дні полягло небагато.
Ворота традиційно зачинялися після заходу сонця, і тим, хто не встиг потрапити до міста, доводилося чекати ранку. Так тривало аж до кінця ХІХ ст., аж поки Альгеро з укріпленого форту перетворилося на «звичайне» місто.
Нинішня брама зведена у XVI ст., зараз там музей, а також можна замовити екскурсійні тури. Вхід досередини - 2 євро, а дивитися фактично нічого, тому ми не заходили.
Усередині міського муру від Королівських воріт колись можна було пройти до інших башт, але тепер шматки стіни багато де зруйновано.
Путівники-карти можна отримати ось у цьому туристичному інформаційному бюро на віа Рома, навпроти Торра ді Порта Терра.
Тут вам розкажуть усе, що, де і як. По-англійському.
Узагалі, стара частина Альгеро, в якій більшість будинків, башт, церков, палаццо тощо датуються XV-XVIІ ст., справді виглядає як стара, не вельми доглянута, обдерта, але все ж зворушлива, бо - справжня. Це ніби архітектурне продовження характеру італійців, у даному випадку - сардинців. Вони - безалаберні, недисципліновані, непедантичні. Порядок і шик-блиск - не для них, а для німців, скажімо. А "макаронники" в цій старовині народжуються й помирають, усі ці колізеї-шмолізеї для них не "обожежмой-якакраса-і-яка-дрєвность!", а щось саме собою зрозуміле і прийнятне в саме такому, обшарпаному, вигляді. Ну як для нас розмальований паркан вічного довгобуду на вулиці Вишняківській.
Ми це розуміємо. І такі самі враження в нас були про Пізу і про Венецію. І таке саме замилування (не Венецією, а Пізою :))
Хоча, як на нас, то облуплений тиньк на "к'єзах" 1500-х років варто було б і підштукатурити, сміття з-під старовинних стін - прибрати, а пил подекуди протерти. Утім, це вже, мабуть, була б не Італія.
Таверна "Рай" - і тут же постійна ознака італійських міст: випрана білизна на шворках, що звисає з усіх боків житлових будинків.
Вузькі вулички Альгеро.
Один із давніх "палаццо".
Жалюгідно-зборушливе "кане" (італ. "собака" :)
На віа Сімон - інститут музики імені Джузеппе Верді.
Музичний магазин.
Громадський театр на п'яцца Театро.
Вежа Сан-Джованні.
П'яцца Суліс - одна з найгарніших площ Альгеро: дотична до старого міста, але вже не в лещатах старих будинків, а з виходом на набережну.
Вежа Королівської шпори на п'яцца Суліс тепер більше відома під назвою Вежа Суліса - на честь революціонера з міста Кальярі (столиця Сардинії) Вінченцо Суліса, який просидів у цій башті під арештом 22 роки.
Невесело йому було, бідоласі, адже море і свобода були геть поруч, а в'язня від волі відділяли шестиметрової товщини стіни.
З обох боків Вежі Суліса стоять старі гармати - на початку 1970-х їх підняли з іспанського галеона, який затонув біля берегів Альгеро близько 1500 р.
Вежа Сан-Джакомо.
Бастіони
Загалом ми нарахували в старому місті п'ять веж - свідчення того, що Альгеро колись було укріпленим фортом над морем, який був готовий відбивати напади ворожих кораблів та піратів. Вежі з'єднувалися мурами. Так само висока кам'яна стіна виходила в бік Середземного моря, що розбиває хвилі об тьмяно-руді блоки. На стіні й зараз можна вгадати розташування бійниць.
Уздовж муру - стіни житлових будинків, усе це - т. зв. "бастіоні Марко Поло".
У перший день ішов дощ...
Прохід крізь "бастіоні".
Коли нема дощу, тут добре посидіти, гріючись на сонці, цікаво гуляти.
Що за дерева?
Ніби слонячі ноги.
Можна спускатися сходами до моря.
На камінні сушаться кольорові човни...
Гріються ящірки...
Навіть у зоні припливу на камінні туляться кактуси...
Собакарі гуляють із трилапими собаками...
Цей мур-променад вигинається у формі серпа, і з його кінців відкриваються мальовничі краєвиди.
Удалині - Капо Качч'я, мис із гротом Нептуна, куди ми не потрапили, бо не сезон і кораблики вже не ходять, а автобус їде тільки рано-вранці (проспали).
Якщо пройтися в інший бік - тут уже й вілли, маєтки...
"Догана" - це по-їхньому "митниця".
Ця панорамна вузька фотка з видом на старе Альгеро здалеку виграє у великому форматі. А на таку ширину - не дуже цікава, та все ж:
Церкви
Катедральний собор Альгеро носить ім'я святої Марії.
Його видно далеку, майже з кожного куточка міста й пляжу, по дзвіниці в типовому готично-каталанському стилі - гранчасто-кубічному.
Зведення Catedrale di Santa Maria почалося 1567 р. Зараз фасад ремонтують.
Усередині.
Зі зворотного боку.
Дзвіниця-кампанілла побудована дещо пізніше - наприкінці XVI ст.
Із верхівок церков та башт, які височіють над містом, привертає увагу вкрита яскравою різнобарвною мозаїкою майолікою баня церкви святого Мікеле (Михайла) . Більше того - її зображення винесено на обкладинку путівника, який видають у туристичному бюро, розміщено на багатьох рекламних плакатах та буклетах Альгеро. Тож ми просто не могли повірити, що в самому буклеті про цю церкву навіть не згадується - є лише позначка, що на цьому місці храм, без жодної інформації й навіть назви церкви.
Ця Chiesa di San Michele нам дуже сподобалася - такий світлий, затишний і приємний храм.
Коли ми зайшли, у порожній церкві натхненно грав (репетирував?) молодий органіст.
Також у цій церкві - кафе-морозиво "Мікі Маус".
Вигляд обох головних церков - Мікеле і Марії.
Chiesa del Carmelo - церква кармелітів.
Chiesa della Misericordia - церква Милосердя.
