Автостопом до Трансільванії. Частина друга
Продовження Частини першої
У серці Трансільванії
За часів Середньовіччя Трансільванія була в складі Угорського королівства, а після османського правління й сторіччя відносної незалежності на початку XVIІІ ст. знову повернулася під владу угорських Габсбургів. Лише після Першої світової війни вона була приєднана до складу об’єднаної Румунії, тож значна частина населення тут досі розмовляє угорською й вважає себе етнічними угорцями. Трансільванці прийняли й угорський варіант протестантизму, проте союз Священною римською імперією, що мав сприяти укріпленню позицій проти турок, спричинив значну германізацію й окатоличення населення.
Перші укріплення в Брашові були створені Тевтонським орденом у 1211 році. Фортеця в Брашові в чертвер виявилася майже безлюдною. Кажуть, що сезон тут взимку. Та й у вихідні, певно, людей більше. Музею як такого в фортеці не було, зате був ресторан і клуб. Принаймні, доглянуто і відносно збережено дух середньовічної цитаделі. Ну, не беручи до уваги інтер’єри.
Відомою пам’яткою Середньовіччя тут є велетенська Чорна церква, лютеранська церква святої Марії. Про ті часи нагадують і готичні вулички, одна з яких носить ім’я Влада Цепеша. До речі, Трансільванія - батьківщина не лише Влада ІІІ, якого прозвали Dracul - дияволом, але й Стефана Баторія, що пізніше став королем Польщі й великим князем Литовським.
Стара німецька назва Брашова - Кронштадт, його ще поетично називають румунським Зальцбургом. Проте, як на мене, місто має особливу атмосферу, румунський дух, який не можна порівняти з Австрією чи Німеччиною. У першу чергу, цей дух створюється людьми. Наразі, чергова історійка для порівняння.
До вечора я обійшла вже все місто, побувала в не надто інформативному й зручному для іноземців історичному музеї та забрела на старовинні міські мури. Мури ті розташовані просто під горою, де розбиті доріжки, протоптані стежки й прокладені пішохідні маршрути. Піднімаючись вище, потрапляєш в справжній ліс. Все досить цивілізовано, із картами й маркуванням, іноді трапляються
перехожі. Розповідають, що раніше і цьому лісі можна було навіть зустріти недоброзичливого ведмедя. Добре, що я про це дізналася вже після спуску! А гора височіє просто посеред міста... «Дзвінки в межах країни дуже дешеві, тож ти можеш попросити людей зателефонувати мені в кінця дня, щоб ми зустрілися», - радив мені Маріус. Уже вечоріло, ми мали зустрітися, а sms зовсім не допомагало скординуватися, дзвонити ж було дуже дорого - роумінг. Майже на самому піку гори зустрічаю двох чоловіків, що йдуть назустріч. А, поспитаю, думаю! Ви говорите англійською? А можна зателефонувати? Я з України... пожаліли мене, згадали й політику. Один виявився німцем. Неспішно дістаючи свій крутий айфон, із німецькою практичністю поцікавився, чи я дві хвилини говоритиму, чи двадцять... Натомість другий чоловік, румун, коли збагнув, що я набираю місцевий номер, а не дзвоню в Україн
у, одразу протягнув мені свій дешевенький телефончик, із уже ввімкненим сигналом виклику. На, мовляв, говори по моєму! Я дуже подякувала, а румун стиснув мене в обіймах на прощання, щиро посміхаючись, наче це я його виручила, а не він мене.
Наступний етап: Тиргу Муреш
Згідно початкового плану я збиралася провести в Брашові три дні, здійснюючи звідти різні радіальні маршрути по замкам Дракули. Проте перед самим моїм виїздом Маріус
написав, що до нього приїздить сестра, тож на останню, третю ніч, я шукала кого-небудь люб’язного в Сігішоарі. Ніхто не відгукнувся. Але мій запит був відкритим, тобто інші місцеві могли теж його побачити й запросити в гості. Так, мені написав Данні з Тиргу Муреш, і запропонував зупинитися в нього. Це було не зовсім за маршрутом, трохи далі від Сігішоари, але я погодилася, бо інших варіантів не було, тим паче, що Тиргу Муреш на гуглфото виглядав дуже красивим. До того ж, Данні виявив бажання поїхати в Сігішоару разом зі мною, а після цілого дня наодинці в Брашові я була дуже рада компанії.
Зрештою, я почала серйозно задумуватися
над маршрутом назад, подивилася розклад автобусів і зрозуміла, що на Тиргу Муреш треба відвести днів два, бо з Трансільванії виїхати ще важче, ніж туди заїхати. «Не проблема, приїзди на два дні», - відповів Данні. А де два, там і три, як виявилося потім.
Тож зранку Маріус відвіз мене на трасу. Я була підбадьорена минулим успіхом автостопу. Зробивши табличку, я терпляче почала чекати. Нарешті визирнуло сонце, розпогодилося, і я раділа першому по-справжньому теплому дню моєї подорожі. Але машини проїздили повз мене, не зупиняю
чись. Дехто з водіїв розводив руками, більшість навіть не дивилося в мій бік. Підійшов дядечко з табличкою «Сігішоара», поглянув на мою й похитав головою, мовляв, далеко. Я й сама вже майже втратила надію, як через 45 хвилин чекання зупинилася вантажівка. «Тиргу Муреш? Сідай!» Яке це щастя, бути підібраною на трасі!
Водій був говіркий, але англійською й російською володів погано. Зате він два роки працював на будівництві в Іспанії! Тож усю дорогу, три години поспіль, я практикувала свою іспанську, а потім весь день ходила цим пишаючись! Еміліо розповідав про себе. Він мріє про свій будинок і овечок, яких буде розводити. Наразі працює перевізником, заробляючи дуже мало. Еміліо напоїв мене кавою, нагодував печивом і розказав про традиції румунської гостинності, коли гостя постійно припрошують їсти, хоче він того, чи ні. Справді, румуни дуже схожі з українцями за менталітетом! Як і інші щиросердні румуни, Еміліо показував мені портрети дружини, дітей і собаки, усе розпитував, до кого я їду. «Хто тебе чекає в Тиргу Муреш?» - «Друг», - «А як ви познайомилися? По Інтернету?» - «Так», - «А, з нареченим знайомитися їдеш...» Тоді я знову пояснювала про каучсерфінг. Еміліо зацікавився й навіть взяв адресу сайту. Утім, разом із моєю адресою на фейсбуці. Ми попили кави, сфотографувалися разом, і він завіз мене в центр міста Тиргу Муреш, просто на моє місце зустрічі.
До зустрічі з Данні лишалося ще три години, тож я подалася обідати й досліджувати центральну частину містечка. У Тиргу Муреш навіть назви вулиць були написані угорською, а в архітектурі дуже сильно відчувалися впливи сецесії - місцевого варіанту модерну.
Назва міста перекладається як «ринок на річці Муриш». Місто, що спершу слугувало оборонним пунктом, потроху розросталося й набувало державного значення. Дивовижно демократичне місто - саме тут кілька разів збивався Трансільванський сейм, оголошуючи 1571 року свободу віросповідання для кальвіністів, лютеран, католиків і уніатів Трансільванії, а у 1613 році поселення здобуло статус вільного королівського міста.
У місті мене здивували цигани. Вони були гарно вдягнені в традиційні строї (для жінок - яскраві довгі спідниці, яскраві кофти, хустки; для чоловіків - костюми й капелюхи). На відміну від обідраних жебраків і торговців із жалібним виразом облич «ну купі-і-іть!», місцеві цигани в Тиргу Муреш поводили себе як звичайні міські мешканці. Проте, часом, вони були надто голосними. Та й циганську ходу ні з якою не сплутаєш - циганка ходить, ніби то вона господиня всього навкруг, тож краще відійти з її дороги вбік.
Данні зустрів мене з посмішкою, уважно вислуховуючи мою захоплену тираду про нові відкриття, автостоп та інші пригоди в Румунії. На питання, чи він колись подорожував стопом, мій новий друг розказав свою історію про те, як їздив автоспопом до дівчини в Луганськ, без жодної гривні в кишені. Настала моя черга дивуватися. Дані інженер, на його столі розкладені дивні схеми, проводки й конструкції. Він багато подорожував Європою, був у Штатах, Японії, Індії, але на моє питання, чи хотів би виїхати з країни відповів негативно. Данні, Іов-Даниіл, етнічно наполовину угорець, наполовину румун, володіє обома мовами з дитинства, так як обидві використовувалися в сім’ї, вільно говорить англійською й вставляє польські, українські й російські фрази. Нарешті мене повели в місця з традиційною кухнею, тож я спробувала угорський лангош (перепічку з сиром, сметаною й часником або ж іншою начинкою) і карпатську мамалигу зі шкварками.
Сігішоара - батьківщина графа Дракули
Наступний день ми провели в Сігішоарі. Данні возився зі мною, показував місця й розповідав історії. Звісно, популярними були жарти про Дракулу та іншу нечисту силу, що вилазить цього дня, під час літнього сонцестояння... Саме в Сігішоарі народився Влад ІІІ Дракуль, якого після смерті назвали Владом Цепешом, тобто тим, хто простромлює списами або ж кілками. Ходили легенди про його нещадність до ворогів і хронічне несприйняття будь-якої брехні. Досі виникають питання щодо правдивості цих легенд, оскільки навіть у часи Дракули велися досить жорсткі інформаційні війни й використовувався чорний піар. Утім, дякуючи Браму Стокеру тут активно продаються футболки з портретами Влада Цепеша та брелоки з вампірами.
Велична цитадель розташовуються на горі. Але це не просто фортеця - це ціле місто, огороджене стінами. Центр Сігішоари занесений до спадщини UNESCO, він досі має дух старовини. А зверху башти будиночки виглядають зовсім іграшковими.
Остання ніч сонцестояння
Далі був автобус на Сучаву. Переводячи на гривні, він обійшовся близько 230 грн. «Стопом дешевше», - подумала я, але була вже надто втомлена для стопу. До того ж, будучи ще в Тиргу Муреші, придбала по Інтернету квиток на потяг Чернівці-Київ, щоб не труситися останню ніч в автобусі. А назад їхати завжди складніше, ніж вперед...
Дорога через Карпати була мальовничою. Гори, села... Автобус забитий, він єдиний на день, а подорожують ним у основному сільські мешканці. Кому забракло місць - їде стоячи. А поруч зі мною сиділа бабця, Ана. Вона намагалася говорити російською й одразу взяла наді мною шефство, контролюючи, щоб автобус без мене не поїхав, щоб я вийшла на потрібній станції... Бабця була дуже набожною, колись відвідувала навіть Києво-Печерську Лавру, і на прощання обійняла мене, розцілувала двічі, і подарувала флакончик арома-олії - на згадку її матері Анастасії.
Мені пощастило, останній румунський вечір, саме фінальну, третю ніч літнього сонцестояння, я знову провела зі студентами в Сучаві: із іспанцем Альваро й молдаванином Сергієм. Наступного дня вони теж їхали додому, тож все склалося дуже вдало, адже я ще застала Альваро в Сучаві! До того ж, треба було з’їсти всю їжу, що лишалася в холодильнику - дуже вигідно! Звісно, не обійшлося без розмов про політику. За все перебування в Румунії я чула стільки негативу про людей з Молдови (зокрема, Молдовського регіону Румунії), що цікаво було дізнатися думку мешканця цієї країни. Тут треба повернутися до історії Румунії, яка, власне, складалася з різних князівств. У 1600 році Михай Хоробрий об’єднав Валахію, Трансільванію та Молдову, але за рік його вбили, і у князівстві знову почалися усобиці. Цілісна країна була знову створена лише в середині ХІХ сторіччя. Мешканці кожного із князівств, а нині - регіонів і жудеців, перетягують на себе ковдру, показуючи мені, як гості, який чудовий їхній регіон, і які погані інші. Із Молдовою взагалі оказія. Румунія продовжує вважати її своєю. Сергій розповів, як на його ім’я прийшов лист - схвальна відповідь на запит про зміну громадянства, хоча жодних запитів він не робив. Молдова опинилася між Румунією і Росією, нею править маріонетковий президент, а фінансові потоки з Заходу йдуть на купівлю міліцейських мотоциклів. Тим часом, всі критикують одне одного. Сергій натякав на недоброзичливість румун Буковини, мешканці Брашова твердили, що вони самі працьовиті, а жителі західного Ораду, що саме вони найкращі господарі. Нехай це дещо мінорне закінчення моїх спостережень за цієї дивовижною країною, але чи не це є однією з найбільших проблем сьогодення - поділ сфер впливу, спроби самоутвердитися за рахунок приниження інших і абсолютна неготовність слухати свого сусіда.
Та зрештою, незважаючи на задекларовану байдужість світу, я знайшла свою частинку теплоти й людяності тут, у Румунії, і везла її від карпатських мешканців додому в Київ, відчуваючи себе щасливою. Щасливою, що світ іще не зовсім збайдужів, що я знайшла в ньому щирих і відкритих людей, що черговий раз закохалася в гори й перестала боятися ще цілого переліку речей, які просто жахали раніше. Підраховуючи витрачені на всю мандрівку кошти, я зрозуміла, що за вісім днів витратила близько 130 доларів на все, включаючи деякі сувеніри друзям. А в Румунію я ще напевно повернуся, бо вона мене причарувала. Напевно, у всьому винне літнє сонцестояння…
P.S. Минуло рівно шість місяців, як відбувалися описані події. Час вдихнути літо…
У серці Трансільванії
За часів Середньовіччя Трансільванія була в складі Угорського королівства, а після османського правління й сторіччя відносної незалежності на початку XVIІІ ст. знову повернулася під владу угорських Габсбургів. Лише після Першої світової війни вона була приєднана до складу об’єднаної Румунії, тож значна частина населення тут досі розмовляє угорською й вважає себе етнічними угорцями. Трансільванці прийняли й угорський варіант протестантизму, проте союз Священною римською імперією, що мав сприяти укріпленню позицій проти турок, спричинив значну германізацію й окатоличення населення.
Перші укріплення в Брашові були створені Тевтонським орденом у 1211 році. Фортеця в Брашові в чертвер виявилася майже безлюдною. Кажуть, що сезон тут взимку. Та й у вихідні, певно, людей більше. Музею як такого в фортеці не було, зате був ресторан і клуб. Принаймні, доглянуто і відносно збережено дух середньовічної цитаделі. Ну, не беручи до уваги інтер’єри.
Відомою пам’яткою Середньовіччя тут є велетенська Чорна церква, лютеранська церква святої Марії. Про ті часи нагадують і готичні вулички, одна з яких носить ім’я Влада Цепеша. До речі, Трансільванія - батьківщина не лише Влада ІІІ, якого прозвали Dracul - дияволом, але й Стефана Баторія, що пізніше став королем Польщі й великим князем Литовським.
Стара німецька назва Брашова - Кронштадт, його ще поетично називають румунським Зальцбургом. Проте, як на мене, місто має особливу атмосферу, румунський дух, який не можна порівняти з Австрією чи Німеччиною. У першу чергу, цей дух створюється людьми. Наразі, чергова історійка для порівняння.
До вечора я обійшла вже все місто, побувала в не надто інформативному й зручному для іноземців історичному музеї та забрела на старовинні міські мури. Мури ті розташовані просто під горою, де розбиті доріжки, протоптані стежки й прокладені пішохідні маршрути. Піднімаючись вище, потрапляєш в справжній ліс. Все досить цивілізовано, із картами й маркуванням, іноді трапляються
перехожі. Розповідають, що раніше і цьому лісі можна було навіть зустріти недоброзичливого ведмедя. Добре, що я про це дізналася вже після спуску! А гора височіє просто посеред міста... «Дзвінки в межах країни дуже дешеві, тож ти можеш попросити людей зателефонувати мені в кінця дня, щоб ми зустрілися», - радив мені Маріус. Уже вечоріло, ми мали зустрітися, а sms зовсім не допомагало скординуватися, дзвонити ж було дуже дорого - роумінг. Майже на самому піку гори зустрічаю двох чоловіків, що йдуть назустріч. А, поспитаю, думаю! Ви говорите англійською? А можна зателефонувати? Я з України... пожаліли мене, згадали й політику. Один виявився німцем. Неспішно дістаючи свій крутий айфон, із німецькою практичністю поцікавився, чи я дві хвилини говоритиму, чи двадцять... Натомість другий чоловік, румун, коли збагнув, що я набираю місцевий номер, а не дзвоню в Україн
у, одразу протягнув мені свій дешевенький телефончик, із уже ввімкненим сигналом виклику. На, мовляв, говори по моєму! Я дуже подякувала, а румун стиснув мене в обіймах на прощання, щиро посміхаючись, наче це я його виручила, а не він мене.
Наступний етап: Тиргу Муреш
Згідно початкового плану я збиралася провести в Брашові три дні, здійснюючи звідти різні радіальні маршрути по замкам Дракули. Проте перед самим моїм виїздом Маріус
написав, що до нього приїздить сестра, тож на останню, третю ніч, я шукала кого-небудь люб’язного в Сігішоарі. Ніхто не відгукнувся. Але мій запит був відкритим, тобто інші місцеві могли теж його побачити й запросити в гості. Так, мені написав Данні з Тиргу Муреш, і запропонував зупинитися в нього. Це було не зовсім за маршрутом, трохи далі від Сігішоари, але я погодилася, бо інших варіантів не було, тим паче, що Тиргу Муреш на гуглфото виглядав дуже красивим. До того ж, Данні виявив бажання поїхати в Сігішоару разом зі мною, а після цілого дня наодинці в Брашові я була дуже рада компанії.
Зрештою, я почала серйозно задумуватися
над маршрутом назад, подивилася розклад автобусів і зрозуміла, що на Тиргу Муреш треба відвести днів два, бо з Трансільванії виїхати ще важче, ніж туди заїхати. «Не проблема, приїзди на два дні», - відповів Данні. А де два, там і три, як виявилося потім.
Тож зранку Маріус відвіз мене на трасу. Я була підбадьорена минулим успіхом автостопу. Зробивши табличку, я терпляче почала чекати. Нарешті визирнуло сонце, розпогодилося, і я раділа першому по-справжньому теплому дню моєї подорожі. Але машини проїздили повз мене, не зупиняю
чись. Дехто з водіїв розводив руками, більшість навіть не дивилося в мій бік. Підійшов дядечко з табличкою «Сігішоара», поглянув на мою й похитав головою, мовляв, далеко. Я й сама вже майже втратила надію, як через 45 хвилин чекання зупинилася вантажівка. «Тиргу Муреш? Сідай!» Яке це щастя, бути підібраною на трасі!
Водій був говіркий, але англійською й російською володів погано. Зате він два роки працював на будівництві в Іспанії! Тож усю дорогу, три години поспіль, я практикувала свою іспанську, а потім весь день ходила цим пишаючись! Еміліо розповідав про себе. Він мріє про свій будинок і овечок, яких буде розводити. Наразі працює перевізником, заробляючи дуже мало. Еміліо напоїв мене кавою, нагодував печивом і розказав про традиції румунської гостинності, коли гостя постійно припрошують їсти, хоче він того, чи ні. Справді, румуни дуже схожі з українцями за менталітетом! Як і інші щиросердні румуни, Еміліо показував мені портрети дружини, дітей і собаки, усе розпитував, до кого я їду. «Хто тебе чекає в Тиргу Муреш?» - «Друг», - «А як ви познайомилися? По Інтернету?» - «Так», - «А, з нареченим знайомитися їдеш...» Тоді я знову пояснювала про каучсерфінг. Еміліо зацікавився й навіть взяв адресу сайту. Утім, разом із моєю адресою на фейсбуці. Ми попили кави, сфотографувалися разом, і він завіз мене в центр міста Тиргу Муреш, просто на моє місце зустрічі.
До зустрічі з Данні лишалося ще три години, тож я подалася обідати й досліджувати центральну частину містечка. У Тиргу Муреш навіть назви вулиць були написані угорською, а в архітектурі дуже сильно відчувалися впливи сецесії - місцевого варіанту модерну.
Назва міста перекладається як «ринок на річці Муриш». Місто, що спершу слугувало оборонним пунктом, потроху розросталося й набувало державного значення. Дивовижно демократичне місто - саме тут кілька разів збивався Трансільванський сейм, оголошуючи 1571 року свободу віросповідання для кальвіністів, лютеран, католиків і уніатів Трансільванії, а у 1613 році поселення здобуло статус вільного королівського міста.
У місті мене здивували цигани. Вони були гарно вдягнені в традиційні строї (для жінок - яскраві довгі спідниці, яскраві кофти, хустки; для чоловіків - костюми й капелюхи). На відміну від обідраних жебраків і торговців із жалібним виразом облич «ну купі-і-іть!», місцеві цигани в Тиргу Муреш поводили себе як звичайні міські мешканці. Проте, часом, вони були надто голосними. Та й циганську ходу ні з якою не сплутаєш - циганка ходить, ніби то вона господиня всього навкруг, тож краще відійти з її дороги вбік.
Данні зустрів мене з посмішкою, уважно вислуховуючи мою захоплену тираду про нові відкриття, автостоп та інші пригоди в Румунії. На питання, чи він колись подорожував стопом, мій новий друг розказав свою історію про те, як їздив автоспопом до дівчини в Луганськ, без жодної гривні в кишені. Настала моя черга дивуватися. Дані інженер, на його столі розкладені дивні схеми, проводки й конструкції. Він багато подорожував Європою, був у Штатах, Японії, Індії, але на моє питання, чи хотів би виїхати з країни відповів негативно. Данні, Іов-Даниіл, етнічно наполовину угорець, наполовину румун, володіє обома мовами з дитинства, так як обидві використовувалися в сім’ї, вільно говорить англійською й вставляє польські, українські й російські фрази. Нарешті мене повели в місця з традиційною кухнею, тож я спробувала угорський лангош (перепічку з сиром, сметаною й часником або ж іншою начинкою) і карпатську мамалигу зі шкварками.
Сігішоара - батьківщина графа Дракули
Наступний день ми провели в Сігішоарі. Данні возився зі мною, показував місця й розповідав історії. Звісно, популярними були жарти про Дракулу та іншу нечисту силу, що вилазить цього дня, під час літнього сонцестояння... Саме в Сігішоарі народився Влад ІІІ Дракуль, якого після смерті назвали Владом Цепешом, тобто тим, хто простромлює списами або ж кілками. Ходили легенди про його нещадність до ворогів і хронічне несприйняття будь-якої брехні. Досі виникають питання щодо правдивості цих легенд, оскільки навіть у часи Дракули велися досить жорсткі інформаційні війни й використовувався чорний піар. Утім, дякуючи Браму Стокеру тут активно продаються футболки з портретами Влада Цепеша та брелоки з вампірами.
Велична цитадель розташовуються на горі. Але це не просто фортеця - це ціле місто, огороджене стінами. Центр Сігішоари занесений до спадщини UNESCO, він досі має дух старовини. А зверху башти будиночки виглядають зовсім іграшковими.
Остання ніч сонцестояння
Далі був автобус на Сучаву. Переводячи на гривні, він обійшовся близько 230 грн. «Стопом дешевше», - подумала я, але була вже надто втомлена для стопу. До того ж, будучи ще в Тиргу Муреші, придбала по Інтернету квиток на потяг Чернівці-Київ, щоб не труситися останню ніч в автобусі. А назад їхати завжди складніше, ніж вперед...
Дорога через Карпати була мальовничою. Гори, села... Автобус забитий, він єдиний на день, а подорожують ним у основному сільські мешканці. Кому забракло місць - їде стоячи. А поруч зі мною сиділа бабця, Ана. Вона намагалася говорити російською й одразу взяла наді мною шефство, контролюючи, щоб автобус без мене не поїхав, щоб я вийшла на потрібній станції... Бабця була дуже набожною, колись відвідувала навіть Києво-Печерську Лавру, і на прощання обійняла мене, розцілувала двічі, і подарувала флакончик арома-олії - на згадку її матері Анастасії.
Мені пощастило, останній румунський вечір, саме фінальну, третю ніч літнього сонцестояння, я знову провела зі студентами в Сучаві: із іспанцем Альваро й молдаванином Сергієм. Наступного дня вони теж їхали додому, тож все склалося дуже вдало, адже я ще застала Альваро в Сучаві! До того ж, треба було з’їсти всю їжу, що лишалася в холодильнику - дуже вигідно! Звісно, не обійшлося без розмов про політику. За все перебування в Румунії я чула стільки негативу про людей з Молдови (зокрема, Молдовського регіону Румунії), що цікаво було дізнатися думку мешканця цієї країни. Тут треба повернутися до історії Румунії, яка, власне, складалася з різних князівств. У 1600 році Михай Хоробрий об’єднав Валахію, Трансільванію та Молдову, але за рік його вбили, і у князівстві знову почалися усобиці. Цілісна країна була знову створена лише в середині ХІХ сторіччя. Мешканці кожного із князівств, а нині - регіонів і жудеців, перетягують на себе ковдру, показуючи мені, як гості, який чудовий їхній регіон, і які погані інші. Із Молдовою взагалі оказія. Румунія продовжує вважати її своєю. Сергій розповів, як на його ім’я прийшов лист - схвальна відповідь на запит про зміну громадянства, хоча жодних запитів він не робив. Молдова опинилася між Румунією і Росією, нею править маріонетковий президент, а фінансові потоки з Заходу йдуть на купівлю міліцейських мотоциклів. Тим часом, всі критикують одне одного. Сергій натякав на недоброзичливість румун Буковини, мешканці Брашова твердили, що вони самі працьовиті, а жителі західного Ораду, що саме вони найкращі господарі. Нехай це дещо мінорне закінчення моїх спостережень за цієї дивовижною країною, але чи не це є однією з найбільших проблем сьогодення - поділ сфер впливу, спроби самоутвердитися за рахунок приниження інших і абсолютна неготовність слухати свого сусіда.
Та зрештою, незважаючи на задекларовану байдужість світу, я знайшла свою частинку теплоти й людяності тут, у Румунії, і везла її від карпатських мешканців додому в Київ, відчуваючи себе щасливою. Щасливою, що світ іще не зовсім збайдужів, що я знайшла в ньому щирих і відкритих людей, що черговий раз закохалася в гори й перестала боятися ще цілого переліку речей, які просто жахали раніше. Підраховуючи витрачені на всю мандрівку кошти, я зрозуміла, що за вісім днів витратила близько 130 доларів на все, включаючи деякі сувеніри друзям. А в Румунію я ще напевно повернуся, бо вона мене причарувала. Напевно, у всьому винне літнє сонцестояння…
P.S. Минуло рівно шість місяців, як відбувалися описані події. Час вдихнути літо…