Автостопом до Трансільванії. Частина перша
«Люди ходять на роботу, увечері п’ють пиво й дивляться телевізор по вихідних. Та вони втрачають основну ідею, вони втрачають сенс», - говорив мені Маріус на кухні своєї квартири в Брашові. Саме з цієї звичності й буденності я намагалася вирватися, пакуючи свій маленький наплічник. Я хотіла побачити те, що відкривається поза нею. Моєю метою був не відпочинок і не відвідання основних культурних і природних пам’яток - основною ідеєю було пізнати світ і людей у ньому. Емпірично, у процесі польового дослідження. Для дослідження була обрана Румунія. Серед засобів дослідження основне місце посідали каучсерфінг і автостоп.
Звичайно, довелося поборотися зі своїми страхами. Я дівчина, і я подорожую одна. Більше того, я їду в Румунію, де, як говорить народна мудрість, одні шахраї, цигани та вампіри. Їдучи в цю країну, я не знала жодного слова румунською, дуже приблизно орієнтувалася в румунській історії та географії. Але сподівалася, що моя вільна англійська й більш-менш пристойна іспанська стануть мені в пригоді.
Вибір мій зупинився саме на Румунії, бо хотілося скористатися відкритою шенгенської візою, не витрачати багато грошей і часу на переїзди та побачити дещо справжнє, аутентичне, неглобалізоване. Зрештою, після моїх інтернет-пошуків «must see spots» - місць, обов'язкових для відвідання, маршрут був обраний наступний: Київ - Чернівці - Сучава - Брашов - Бран - Сігішоара. А назад? Я про це не думала. Може, потягом із Бухареста, може, автостопом...
Потяги на Чернівці познімали (час такий, розклад пасажирських перевезень змінюється мало не щодня). Лишився якийсь незручний, тож замість нього їхала автобусом за 170 грн. з копійками. Міняти електронний квиток на київському автовокзалі за 10 хвилин до відправлення було лячно й нервово. Працювала одна каса (Центральний автовокзал!), але люди в черзі пропустили вперед, співчутливо реагуючи на мої розпачливі голосіння.
У автобусі відкрилася нова реальність. Почалася дорога. Дорога як усвідомлення нового відрізку життя, переміна людей, місць, звичного розпорядку. Особливо гостро усвідомлюєш це, коли подорожуєш одна. І тут радієш дрібницям - привітним сусідам в автобусі, рожевому заходу сонця, зупинкам на автостанціях із кавою та туалетами.
До речі, про туалети. Туалети на автовокзалах України - це окрема тема. Я ще пам’ятаю дев’яності та безплатні вигрібні ями. Нині тітоньки й дядечки беруть по півтори-дві гривні за послугу з відносною чистотою відхожого місця. Проте, можна натрапити на цікаві штуки. Наприклад, о другій ночі в одній із кабінок жіночої вбиральні в Хмельницькому спав пес. Відчиняєш у напівсні двері, а звідти на тебе кліпає очима собака - є чому здивуватися. Добре, що це була не єдина кабінка. У Чернівцях я мала на руках квиток, тож запитала, чи можна скористатися послугами вбиральні безкоштовно. «Так», - похмуро відповіла тітонька, розкладаючи перед собою на купки економно порізані серветки, - «але без туалетного паперу».
Міжнародний культурний обмін і Couchsurfing
Автобус Чернівці-Сучава курсує щодня. Заздалегідь придбаний по Інтернету квиток був обміняний на вокзалі на справжній. Вартість - 100 грн., зате водії бувалі й переймаються своїми пасажирами. Контингент автобусу складають здебільшого місцеві, що займаються не зовсім легальною комерцією, і деякі поодинокі мандрівники, як-то я.
Я написала Альваро повідомлення з автостанції в Сучаві, де ми домовилися з ним зустрітися. Він не відповів. Я подзвонила, але той не брав трубку. Зробилося трохи лячно - навколо звичайна вокзальна публіка з валізами, сільські мешканці, бездомні невизначеного віку, циганка в кислотному салатово-малиновому платті, що намагалася продати мені якусь біжутерію. І всі розмовляють румунською, а я не розумію ні слова!
У мене була записана адреса будинку Альваро, але я лишила її на план «Б». Не втрачаючи віри в людей я поміняла валюту на румунські леї в сусідньому банку, і, знайшовши собі місце на лавці між місцевих маргіналів, вирішила набратися терпіння. А за одно й випробувати удачу, знайти відкритий wi-fi, і Румунія мене одразу ж здивувала таким гостинним прийомом. «Все добре. Жива», - відписалася я друзям і рідним, намагаючись заспокоїти й себе, і їх. А за якісь півгодини прийшов і Альваро. «Я ж іспанець», - нагадав він, ніяково вибачаюсь за своє спізнення. Я зітхнула полегко - мене забрали, і сьогодні я матиму дах над головою.
Альваро був моїм першим «хостом» (від англ. - host), тобто господарем, у якого я зупинилася по каучсерфінгу. Couchsurfing (couchsurfing.org) - це соціальна мережа, реєструючись у якій і розміщуючи свою анкету, ти маєш можливість знайти безоплатне житло чи компанію для походу в бар у будь-якому більш-менш населеному місці планети. Couch - із англійської диван, спальне місце; surf - шукати, користуватися ресурсами. Для реєстрації необхідно заплатили невелику суму грошей на розвиток мережі. Ця процедура відсіює випадкових людей. За кілька тижнів адміни надсилають листівку з кодом, який засвідчує твою особу на сайті. Після відвідання того чи іншого господаря, адміністратори сайту просять заповнити анкету про цю людину та написати на його стіні відгук-рекомедацію. Приймати у себе гостей чи ні - особистий вибір кожного. Є люди, які лише приймають, є такі, що лише подорожують, або ті, що зареєструвалися, та ніколи не відповідають на листи, відвідуючи лише інтернаціональні вечірки, влаштовані членами мережі в своїх містах.
Каучсерфери - люди різного достатку, та зазвичай освічені й дуже відкриті. Люди, що подорожують таким чином не завжди шукають просто «вписки» на ніч, вони шукають спілкування й досвід. Жити у місцевих, розмовляти з ними, гуляти разом містом - чи може бути кращий спосіб вивчення нової країни? «Наскільки це безпечно, зупинятися в незнайомих людей?» - питають мене, - «До того ж, ти дівчина...» Ніколи не знаєш на сто відсотків. Все основане на довірі, людяності та взаємній добрій волі. Ніхто не примушуватиме тебе мити посуд, кувати продукти чи вступати в інтимні стосунки з господарем. Важливо пам’ятати, що господар приймає тебе безоплатно й не чекаючи винагороди, все останнє - за твоїм особистим бажанням. Власне, я завжди читаю рекомендації і зупиняюся лише в рекомендованих людей. І за всі мої шість років подібної практики я мала виключно позитивний досвід. Різний, але завжди позитивний.
Отже, повертаючись до мого першого хоста... Альваро - іспанський студент по програмі обміну Erasmus Mundus в Сучаві, вивчає літературу. Саме були його останні дні перебування в Румунії. Мекав він із іншими іноземними студентами, тож я одразу потрапила до міжнародної тусовки. Тут всі мови вперемішку - англійська, іспанська, французька, румунська і навіть українська, яку Альваро добровільно вивчав у інституті. Отже, моє перше знайомство з Румунією відбулося через призму іноземців, які за рік уже встигли закохатися в цю відкриту країну.
Я відчула себе в комуні, яку показують у французьких арт-хаусних фільмах. Розмови до півночі, пісні під гітару, пиво на прокуреній кухні, неочікувані гості. Один із найкращих моментів подорожі - спільне приготування їжі. В меню був український овочевий салат, іспанська тортілья та кус-кус.
Сучава. Перше знайомство
За регіональним поділом Сучава знаходиться в Буковині. Саме місто доволі цікаве, із фортецею, музеями та церквами. У часи, коли місто було столицею Молдавського князівства, тут, у Тронній фортеці, коронували молдавських володарів, так само тут була резиденція молдавського митрополита. У більшості своїй румуни православні, тож у Сучаві можна побачити характерну для ортодоксальних румун сакральну архітектуру, а поблизу в горах - кілька відомих мальовничих монастирів.
Альваро повів мене на прогулянку, і ми обійшли все місто. Найдивніше трапилося, коли я заходила до православної церкви. На шиї в мене замість шалика була арафатка, тож я вирішила покрити нею голову. Священик, що саме вийшов із храму, подивився на мене й сказав: «Extrimalka». Я пояснила, що не розумію, але він лише зневажливо знизав плечима. Досі не знаю, що він мав на увазі - арабську арафатку чи що-інде, але я вирішила, що я буду відповідати цьому слову принаймні в Румунії, і таки поїду автостопом до Брашова.
Не знаючи мови, це було досить сміливе рішення. Альваро подарував мені свій румунсько-український розмовник і зрештою, я склала для себе список із п’яти слів, які необхідно знати в будь-якій країні, якщо хочеш видати себе за місцеву:
Так - da
Ні - nu
Добрий день - bună ziua
До побачення - la revedere
Дякую - mulțumesc
Особливо важлива фраза - я не володію румунською - nu vorbesc română - не раз виручала мене надалі, навіть при тому, що я завчила її абсолютно невірно.
Автостопом через півкраїни
Рано-вранці (годині о дванадцятій, враховуючи іспанську пунктуальність) Альваро відвіз мене на автобусі за місто, де зазвичай забирають автостопщиків. Варто зазначити, що сполучення між румунськими містами посереднє, одного-двох автобусів на день бракує, а коштують вони досить дорого, тож люди пересуваються «попутками». Альваро провів зі мною довгу бесіду про принципи автостопу й особливості локального варіанту. Каже: «Це зовсім не страшно й безпечно! Але сам, один, певно, я би не поїхав», - додає. До речі, саме зараз він їде з Румунії стопом додому в Іспанію…
Автостоп є добровільною безоплатною допомогою мандрівникам, і це абсолютно нормальне й поширене в Європі явище. У Румунії водії зазвичай підбирають людей із метою підзаробити. Беруть недорого, 4-6 леїв, близько 15-25 грн. Із боку жебрацької свідомості (та, напевно, і комерції), це логічно - ти надаєш послугу, тобі оплачують бензин. Я була готова платити, бо автобусів усе рівно не передбачалося, а той, що був о шостій ранку, я все рівно вже пропустила. Поки Альваро говорив, мені робилося все страшніше. Тіло вже не слухалося, наростала тривожна невизначеність - я не звикла подорожувати без купленого в касі квитка. До того ж, збиралася на дощ. Але відступати назад уже не було як.
Майже одразу під’їхала тітонька, така поважна, доглянута. Вона забрала бабусю, що стояла поруч, і Альваро, не гаючи часу, домовився про мене, перекинувшись кількома словами румунською. Я була непевна до якого міста мене везуть і на яких умовах, але вирішила не перебирати й зітхнувши подумала: «Ну, з почином!»
Ми приїхали до наступного міста, Фельтичені. Бабуся вийшла, вручаючи 4 леї. Далі тітонька звернулась до мене. Звісно, румунською, але було зрозуміло, що вона питає, де мене висадити. Англійською тітонька не володіла, із іноземних мов знала лише італійську, тож вона говорила по-італійськи, а я відповідала по-іспанськи. Тицьнула їй пальцем у листочок, де було написано Альваро: «cu оcazie - hitchhiking», автостоп. І тут тітонька жваво почала мене відмовляти від моєї затії. Мовляв, далеко, 350 км... Виразно звучали слова «autоbus», «treni», та зрештою, вона здалася й відвезла мене на виїзд із міста. Саме тут почалися дива. Тітонька вийшла зі мною з машини, підійшла до людей на зупинці й почала розпитувати про автобус на Брашов. Я намагалася їй пояснити, що сьогодні вже автобуса не буде. Тоді консиліум на зупинці, що складався з доволі маргінальних особистостей, вирішив, що мені просто необхідна табличка з написом міст, до яких я їду. Не встигла я сказати, що вже підготувала таку, як тітонька витягла ручку й заходилася шукати папір, щоб зробити знак для мене. Та її випередив вусатий дядечко, який уже, збиваючись із ніг, біг до нас із карткою, на якій маркером було написані «Bacau, Brasov». Тоді добросердні бабусі на зупинці на мигах показали мені - що ж, підіймай табличку вгору й чекай. І я чекала. Час тягнувся довго, коли я з надією вдивлялася в очі зустрічних водіїв. Та вистояла я від сили хвилин 15, як до мене підійшов молодий чоловік у костюмі й з краваткою, і про щось заговорив. «Nu vorbesc română!» - одразу попередила я. «English?» - «Oh, yes, definitely!» - зраділа я, щасливо зітхаючи. Він їхав до Бакеу, а це була більша частина дороги!
Якщо я правильно розчула, то його звали Маріус, і йому не дозволялось нікого брати в свою машину, коли він їздив по роботі. Ледь не одразу Маріус почав виносити мені догану - як це я, дівчинка, іноземка, не знаючи мови й місцевих звичаїв, наважилася подорожувати стопом. Головний його аргумент був у тому, що румуни - бідний народ, і що кожен так і норовить обікрасти. Усе куплено, скрізь корупція, на дорогах цигани продають малину... ну, жах просто! Мені самій уже зробилося ніяково й лячно. А й справді, як же я наважилася на таку авантюру в такій країні! Байдуже, що Євросоюз, недаремно ж в Україні про румун говорять: «Ай, ці цигани!» Сам Маріус сказав, що ні за які гроші не лишиться жити в цій країні. Він - цивільний інженер, лише закінчив магістратуру. Мешкає в маленькому містечку Сірет, неподалік кордону України. Інженерія - це його пристрасть, але тут, у Румунії, заробити професією неможливо. Тож працює агентом із продажу, продає фільтри для води. Роботу не любить, але каже, що за півроку заробив немалі гроші. Зате його запросили на роботу в Норвегію, інженером. Саме туди він невдовзі і поїде зі своєю дівчиною та собакою, геть із цієї країни, і зароблятиме три тисячі євро щомісяця.
Коли я сповістила, що буду мешкати в незнайомих мені румун, Маріус зовсім зблід. Але потроху дослухався про мої оповіді про каучсерфінг, слухав про мої наміри написати статтю і зрештою попросив не змальовувати Румунію в таких темних фарбах, які він сам обрав на початку розмови.
Приїхавши в Бакеу, Маріус запропонував мені пообідати. Після обіду в місцевому буфеті, який мій рятівник ласкаво оплатив, ми почали шукати автостанцію, щоб посадити мене на автобус. Після його застережень, я вже й сама була не рада, що наважилася на стоп. А Маріус щиро жалкував, що не має змоги відвезти мене прямо в Брашов, бо за годину зустрічається з шефом. Спитавши за квитки на вокзалі, ми виявили, що автобусів на Брашов сьогодні вже не буде. Маріус заламував руки, а я просто попросила відвезти мене на трасу. Зітхнувши, він виконав моє прохання.
Лиш ми дісталися на зупинку, де стояли інші мандрівники, як під’їхала машинка, що збирала пасажирів. Маріус миттєво зорієнтувався, приніс мої речі, і я опинилася затиснута на задньому сидінні між двома іншими людьми. Я встигла лише обійняти Маріуса на прощання, і навіть не лишила свою візитівку. Маріус бігло пояснив мені, що водій їде в Онешть, місто, напівдороги до Брашова. Я зраділа, що мене так легко передали з рук у руки, і поїхала мальовничою дорогою через Карпати.
Треба зазначити, що чим далі в гори, тим менше шиферних дахів й інших очевидних пережитків Країни Совєтів. Гарненька червоно-коричнева черепиця на дахах, різьблені балкони. Деякі села виглядали дуже достойно, багато. Деякі, особливо циганські поселення, перебували в розрусі.
Тим часом, поки я милувалася краєвидами, водій намагався говорити зі мною англійською. Я була дивиною, зі мною було цікавіше, ніж із місцевими пасажирами. Англійської його вистачило на кілька загальних фраз, але він умудрився показати мені портрет своєї дружини й розказати про своїх дітей. Усі пасажири виходячи, платили гроші. Я нишком підглядала, скільки вони платять, щоб не прогадати. 5-6 лей, це як чашка кави в ресторані в будь-якому більш-менш пристойному румунському місті. Власне, приблизно як чашка кави у Києві. Зрештою, вийшли всі. У водія була рація. Спершу, я подумала, що він таксист, бо саме так нелегальні таксисти в Румунії заробляють собі на життя, аж потім я збагнула, що він пов’язаний із перевезенням товарів, а рацією колеги сповіщають одне одного про місцезнаходження міліції. По рації він щось говорив колегам румунською, і я чітко чула назву Брашов. Як виявилося, він шукав для мене машину. Приїхавши в Онешть, він попросив мою адресу на фейсбуці, сам обійняв мене на прощання та передав мене з рук в руки водію грузовика, із яким я благополучно доїхала до Брашова.
Альваро передрікав мені годин вісім, у кращому випадку. Я доїхала за сім, подолавши майже 350 км чотирьма машинами, та й то, лише тому, що грузовик тягнувся дуже повільно через перевал. Після цієї дороги, зустрічаючи людей із різних прошарків суспільства, різним доходом і різним рівнем освіти, я впевнилася в тому, що людяність іще існує в людях. І десь там, серед гір, серед простого населення, яке мусило би мене обікрасти й взяти втридорога, можливо, її ще більше. Кажуть, що таке ставлення у них лише до іноземців, одне одного ж вони не дуже жаліють... Утім, мені пощастило бути для них іноземкою. І отак, не витративши жодного лея за всю дорогу, я дочекалася на заправці свого хоста, і поспішила поділитися враженнями.
Та мого господаря важко було здивувати. Він і сам виявився зі стопщиків. Більше того, за місяць він мав звільнитися з роботи й поїхати подорожувати світом. Першою на його мапі розташована Туреччина, далі інші азійські країни, Латинська Америка. Він збирався туди, де світ іще справжній. Подорож тривалістю в три роки. Основний засіб пересування - ноги. Хобі Маріуса (популярне серед румунів ім’я) - бігати. Він два метри три сантиметри заввишки, має звабливу посмішку й атлетичну будову. Не подумайте, він гарно заробляє, працює в IT сфері, любить свою роботу й Румунію, по роботі подорожує світом. Але каже, що після заняття йогою та візиту в Індію збагнув, що люди забувають про головне - навіщо ми живемо.
Зранку Маріус поїхав на роботу, залишивши мені свій єдиний ключ від квартири й дозвіл користуватися холодильником із їжею. Нарешті видався час прийти до тями й присвятити трохи вільного часу собі. У замок Бран, що вважається туристичною забавкою - замком Дракули - я не поїхала. Місцеві не рекомендували. Насправді, навколо Брашова багато різних красивих і досить добре збережених замків, більшість із яких належали Владу Цепешу, прототипу Дракули. Та зрештою, вирішено було взагалі нікуди не їздити бодай день і просто гуляти по Брашову.
Частина друга (продовження)