Пропозиція Бартелемі - невикористаний шанс "політиканів" ЗУНР
Напевно всі пам'ятають про закиди проросійських політиків в Україні, мовляв Україну українцям створив/збудував/подарував Сталін і його наступники.. Та це не цілком вірно. Розглянемо хоча б факт існування ЗУНР, яка хоч і програла війну і була включена до складу Польщі, та все ж згідно офіційних домовленостей, через 25 років вона мала стати незалежною...
ЗІ статті П. Парипи і Я. Оленчука:
Після майже двох місяців існування ЗУНР (територія ЗУНР на мапі зліва) - наприкінці січня 1919 р. до Галичини прибула місія Антанти під проводом французького генерала Бартелемі для укладення миру між Польщею й Західною Україною і навернення військ обох держав проти більшовиків. У прикрий для поляків момент міжнародні переговірники зажадали від галичан перемир’я. За участь ЗУНР у цій військовій акції місія гарантувала визнання її суверенною державою з урядом президента Петрушевича та допущення її делегації на Паризьку мирну конференцію на тих самих засадах, що й представників інших новоутворених держав, а також обіцяла допомогу альянтів припасами та експертами в поході проти більшовиків. За тимчасову розмежувальну лінію між Польщею та ЗУНР місія Бартелемі пропонувала тодішню бойову лінію з умовою, що остаточні кордони будуть визначені Версальською конференцією з участю української сторони. Українці мали відступити по всьому фронту на лінію Буг-Дністер, яка дістала назву «лінія Бартелемі», не лише відмовитися від вже контрольованого поляками Львова, а й віддати Бориславсько-Дрогобицький нафтовий район (хоча обумовлювалось, що половину видобутої тут нафти поляки зобов’язані продавати Українській державі).
Л. Цегельський (справа) , який вів ті переговори, згадував і про плебісцитову нейтральну зону по 50 км на схід та на захід від лінії Керзона включно зі Львовом, що мала перебувати під італійським контролем. Бартелемі, до речі, вважав, що поляки програють плебісцит включно зі Львовом.
На думку Л. Цегельського, це могло стати вдалим розв’язанням проблеми. Але проти плебісциту виступили не тільки поляки, а й парламент ЗУНР. А Цегельський через ці помилкові рішення подав у демісію (відставку).
Місія Антанти фактично запропонувала українцям поступитися третиною найкращої території. Командування УГА рішуче заперечувало мир із поляками на таких умовах. Серед галицьких українців тоді переважала думка, що місія Бартелемі вислана спеціально для стримання їхнього успішного наступу на Львів, здобуття якого вважалося справою кількох тижнів, якщо не днів. Очевидно, що й політичне керівництво ЗУНР навряд чи могло не дослуховуватися до думки своїх військовиків...
Нові умови Антанти
Втім, українсько-польські мирні переговори з участю представників Франції та США поновилися наприкінці березня, коли політичному керівництву ЗУНР та командуванню УГА стало зрозуміло: наступ на Львів провалився, а ініціатива на фронті перейшла до поляків. А отже, були вже явні обставини для кращого розуміння необхідності замирення. Делегація ЗУНР і тут не погодилася на умови «лінії Бартелемі», хоч поляки були готові на деякі незначні поступки, пропонуючи припинити вогонь і залишитися на тих позиціях, що їх займали війська. В передостанній день переговорів голова польської делегації граф А. Скарбек попередив українців: «Коли ж ви тепер не підпишете перемир’я, то за місяць ми матимемо армію Галлера і тоді викинемо вас з Галичини». Так воно, власне, й сталося. Оскільки українці не пристали на пропозиції Антанти, то вона не дуже сердилася на поляків, коли ті використали армію Галлера проти українців.
Армія генерала Галлера, сформована у Франції, мала близько 20 тисяч вояків. Згідно з угодою вона мала воювати влітку 1919 року тільки проти Червоної армії на білоруському напрямі. Поляки ж цю умову порушили і спершу завдали удар по Галичині. Влітку 1919 року, коли війська генерала Денікіна успішно наступали на Москву і радянська влада була на волосині від повного розгрому, командувач польськими військами генерал Йозеф Пілсудський віддав наказ своїм військам зупинитися в Білорусі на р. Березіна. Цим самим дав можливість більшовикам зупинити наступ Денікіна (на мапі зліва, положення армії Денікіна на фронті. Станом на жовтень 1919 року) .
Це був хитрий і далекоглядний задум Пілсудського, оскільки Денікін воював за «вєлікую і нєдєлімую» Росію. Пілсудський боявся, що відновлення імперії може ліквідувати польську державну незалежність.
Таким чином, наприкінці березня 1919 року через непоступливість галицькі українці втратили реальну можливість укласти мир і зберегти власну державу. Чи врятувало б визнання Антантою ЗУНР від польської окупації? Показовими тут є польсько-литовські паралелі. 1920 року поляки захопили Вільно (Вільнюс), яке мало для них не менше значення, ніж Львів, проте утрималися від того, щоб повністю окупувати Литву, визнану Антантою. Вірогідно, що так було би й у випадку із ЗУНР.
Однак західноукраїнський парламент - Українська Національна Рада у Станиславові відкинула мирні пропозиції двома третинами голосів на тій підставі, що, по-перше, західний кордон (від Польщі) не був ще остаточно усталений, і, по-друге, альянти не хотіли офіційно заявити свою позицію стосовно долі Великої України, бо Росія офіційно вважалася її союзником. Своє рішення західноукраїнський уряд мотивував і тим, що Львів повинен належати українцям, тим часом як демаркаційна лінія залишала його тимчасово під поляками. і тільки третина УНР за пропозицією
Л. Цегельського проголосувала тоді за прийняття умов Антанти.
Сам Цегельський вважав, що це рішення західноукраїнської влади, яка задля Львова відкинула запропоноване міжнародне визнання ЗУНР, було не просто історичною помилкою, а історичним злочином. Це стало цілком зрозумілим уже в грудні 1919 р., коли мирна конференція визначила, що східним кордоном Польщі буде т. зв. лінія Керзона-Полка, яка залишала Львів і Дрогобич, Володимир-Волинський, Мостиська і т. д. українцям. Тодішній міністр закордонних справ Великобританії Керзон і державний підсекретар США Полк чітко дотримувалися думки, що Львів не повинен належати до Польщі.
Версальська конференція
У березні 1919 р. галицький уряд одержав запрошення за підписами президента США Вільсона, прем’єр-міністрів Франції - Клемансо, Британської імперії - Ллойда Джорджа та італії - Орландо (Клемансо, Вільсон, Ллойд Джордж справа на фото) прислати свою делегацію до Версаля. До її складу ввійшли наступний після Цегельського державний секретар (тобто міністр) закордонних справ В. Панейко і відомий історик професор С. Томашівський. У Версалі альянти створили ще одну комісію з метою припинення українсько-польського протистояння. За дорученням альянтів вона звернулася до української делегації з аналогічною, як і раніше місія Бартелемі, пропозицією - про державну суверенність ЗУНР, допущення її делегації до Версальської конференції, допомогу проти більшовиків.
Панейко і Томашівський пропонували своєму урядові відповісти на це позитивно, але президент Петрушевич та закордонна комісія УНР знову виступили проти цього з тих самих причин, що й у лютому, вирішивши, однак, зміцнити галицьку делегацію ще кількома політиками. Коли президент Петрушевич для цього висунув кандидатуру Цегельського, той сказав, що доручення прийме за погодження з пропозицією альянтів. Тож у результаті до Парижа поїхали інші - анархіст М. Лозинський і полковник Д. Вітовський, які невдовзі покинули галицьку делегацію, вступивши натомість до місії Директорії з Великої України, з якою альянти, стоячи на позиції неподільності Росії, навіть не бажали говорити. У той же час місія Директорії протестувала проти самостійних переговорів галицької делегації з альянтами та міжнародного визнання ЗУНР (!).
Л. Цегельський у своїх споминах згадує про розмову з президентом ЗУНР, коли застерігав того про небезпеку від польської армії Галлера (генерал Юзеф Галлер зліва на фото в польському однострої) , яку Захід готував на більшовиків. Якщо альянти визнають галичан своїм союзником, міркував Цегельський, то Польща не посміє нападати на Галичину. Та президент вперто залишався на принципі повного самовизначення.
Як і передбачав Бартелемі, Антанта, зокрема Франція, відрядила на схід польський контингент під проводом генерала Ю. Галлера, в якому було всього 20 тисяч добре обмундированих та озброєних вояків. У травні 1919 р. Галлер зламав дану Вільсонові обіцянку й атакував українську Галичину і цим допоміг польським військам відсунути Галицьку Армію за Збруч.
Проект автономії
У вересні 1919 р., коли поляки вже окупували Галичину, а УГА опинилася в степах України, альянти погодились на тимчасову мілітарну окупацію Галичини Польщею. Але за умови, що Галичина до Польщі не належить і що Польща поверне її. У листопаді 1919 р. альянти знову запропонували галицькій делегації в Парижі проект державної автономії Галичини з сеймом, урядом і армією тимчасово на 25 років у федерації з Польщею. Більшість членів делегації цього разу вже була підтримала цю пропозицію, але президент Петрушевич, котрий перебував тоді вже на вигнанні у Відні, скликав присутніх там членів УНР, і вони спільно відкинули цю пропозицію як «зрадницьку» й фактично залишили край з нічим. Серед тих, хто підтримував пропозиції Заходу стосовно одержавлення Галичини, був і Цегельський.
Слід зазначити, що такі відомі українські діячі, як Євген Петрушевич і Кость Левицький були дуже амбітними, проте не змогли піднятися вище рівня провінційних адвокатів (обидва були юристами). Особливо це стосується Євгена Петрушевича. Він у січні 1918 усунув значно сильнішого К. Левицького від керівництва урядом і призначив на його місце дуже слабкого С. Голубовича.
На переговорах з Антантою поляки вміло використали тезу, що українці не мають достатньо кваліфікованих людей для створення власної держави і лише через років 20-25 зможуть їх підготувати. Все це було враховано Антантою на нараді амбасадорів (послів) у березні 1923 року, коли Галичину передали полякам з правами широкої автономії і т. д. Але все це потім було відкинуто, поляки натомість встановили жорстокий окупаційний режим, провели пацифікацію 1930 року, ліквідували українські школи. Вони відкрито проводили насильницьку політику полонізації України під гаслом «Хочеш України - марш за Збруч».
На переговорах у Версалі поляки також переконували представників Антанти, що в УГА служить багато німецьких і австрійських офіцерів та генералів, які прагнуть взяти реванш за програну війну. Слід наголосити, що це було майже справді так: німці та австріяки служили Україні вірою й правдою, будучи на високих командних постах. Серед них - начальник штабу УГА генерал Ціріц (загинув разом із генералом Микиткою у більшовицькому концтаборі в Кожухові під Москвою), успішно командували корпусами буковинський німець генерал Антон Кравс і генерал Арнольд Вольф, полковник А. Шеманик (загинув у бою з більшовиками в Кам’янці-Подільському), підполковник Альфред Бізанс (бродівський німець), 1943 року один з ініціаторів формування дивізії «Галичина», якого розстріляли поляки 1945 року. Цей перелік можна б продовжувати й далі...
Наступного місяця мирна конференція у Версалі сформувала окрему комісію під керівництвом англійського міністра Керзона для усталення східного кордону Польщі, і її рішенням, попри польські й українські протести, було визначено т. зв. лінію Керзона-Полка, за якою до Польщі відходили західне Підляшшя й Холмщина, повіти Ярослав, Любачів, Перемишль, Лісько, Сянік (близько 400 000 українського населення). Зате на міжнародному рівні визнавалося, що Східна Галичина - це не Польща.
Про значення цього свідчить приклад із відкритою навесні 1921 р. дипломатичною місією ЗУНР у Вашингтоні, яку організував і якою керував Л. Цегельський. Його як офіційного представника Галичини часто приймали у Державному департаменті США, тобто міністерстві закордонних справ за нашою аналогією, визнавали паспорти до Східної Галичини, які він видавав, звертались в урядових справах до нього, а не до польського посольства, навіть за поданням Цегельського відкликали з конгресу проект закону про імміграційні квоти, де Галичину було віднесено до Польщі, ухваливши натомість виправлений на основі протесту проект, де Східна Галичина входила до переліку держав Європи. Протест на це польського посольства залишився, до речі, без уваги.
Історична ціна
Майже через два десятиліття після визвольних змагань 1918-1920 рр., а саме 1938 року, Л. Цегельський зустрічався з генералом Бартелемі, й у розмові вони торкнулися подій 1919 року. Француз тоді сказав, що Антанта (зображення Антанти (Франції, Росіії та Англії) на пропагандистському плакаті справа) помилилася, поставивши тільки на польську карту, бо Польща для розв’язання проблем на Сході Європи, як виявилося згодом, зовсім не надавалася. А українці, відкидаючи пропозиції перемир’я з поляками, на думку Бартелемі, також себе не виправдали, бо самі себе виключили перед Антантою з числа дієвих факторів Східної Європи.
Отже, ЗУНР цілком реально могла постати на території двох третин Східної Галичини та частини Закарпаття, східні райони якого УГА контролювала до травня 1919 року. Якби наприкінці березня 1919 року між ЗУНР та Польщею було укладено мир, тоді західний фронт для ЗУНР був би ліквідований і основний тягар боротьби перемістився б на схід, де війська Директорії безуспішно намагалися стримати більшовицький наступ. Прихід УГА на допомогу армії УНР створив би військову перевагу українців на східному фронті, й, мабуть, більшовицько-російську агресію було б відбито.
Але кілька реальних можливостей утвердити ЗУНР на політичній мапі Європи з допомогою самої ж Європи наші прадіди змарнували. Їхній політичний максималізм, романтичність, невміння реально оцінити власні національні можливості призвели до того, що західноукраїнські землі згодом були розшматовані поміж сусідніми державами. З нинішньої перспективи можна тільки здогадуватися, яким важливим фактором для українців могло стати існування галицької держави. Можливо, і вся східноєвропейська історія була б пішла дещо іншим річищем. Може, дещо інакшою була б і доля східноукраїнських земель. Маючи на кордоні Українську державу, радянське керівництво навряд чи наважилося б вчинити жахливий голодомор 1932-1933 років.
Принаймні майже 20-річне існування ЗУНР було б зовсім не зашкодило сучасним поколінням. Ровесникам ЗУНР - Литві, Латвії, Естонії навіть попри їх подальшу узурпацію Москвою в 40-х роках нині набагато легше будувати своє державне життя, ніж українцям, саме через навіть коротке передвоєнне існування своїх держав.
А отже, Україна, навіть ставши частиною СРСР, після розвалу цієї Московської імперії мала б можливість реально інтегруватися в Європу, як це зробили Польща та Балтійські держави, й нині не була б і ментально, і політично російським «близьким зарубіжжям». У підсумку ж галицький «П‘ємонт» виявився не менш совєтським, ніж решта України.