ЛЕСЯ УКРАЇНКА :: Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, й бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати...
Бояриня
.Леся Українка
(Лариса Косач - Квітка)
25 лютого - 140 років з дня її народження.
(25.02.1871 - 01.08.1913)
Цілий день по ТБ корпус журналістів та іншої братії укупі з наближеною до тіла челяддю, розвісивши вуха, слухали балачки і всілякі "туруси на колесах" у виконанні безталанного актерішкі, за сумісництвом - поганенького співака, так що стало зрозуміло - "любимый город может спать спокойно - и видеть сны, и видеть сны..." - сни політика про своє жалюгідне сьогодення і нездійснене майбутнє.
Про ювілей великої письменниці і поета Лесі Українки одним тихеньким слівцем згадали в новинах, так, між іншім, без патетики.
Огидно і соромно знати, що мало кому у нас є діло до всього істинно українського, скоріше, це скидається на піар, особливо окремих політиків.
Відсутнє глибоке розуміння тієї ролі, яку грає українська культура та її геніальні представники в світі.
У розвитку нашого суспільства і культури Леся Українка, безсумнівно, є однією з ключових фігур, а її творчість, пронизана любов'ю до рідної країни, вабить до себе як своєю красою і вихорами емоцій, так і глибиною думки.
З її творів постає постать величної, гордої й шляхетної українки, яка не уявляє собі як це - поступитись честю, то вже краще вмерти...
- Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, -
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!
Леся силою своєї особистості і мужністю духу надає наснаги всім нам, ця маленька жінка ніколи не корилася долі, і всією своєю душею залишається з нами в будь-які часи.
Не тільки лірика, але і п"єси Українки - набуток світової культури.
До речі, феерія "Лісова пісня" в липні теж буде відзначати ювілей - 100 років.
Не буду додавати тексти біографічного характера, які всі знають, тільки кілька улюбленних віршів...
FA
Сонет
Фантазіє! Ти - сило чарівна,
Що збудувала світ в порожньому просторі,
Вложила почуття в байдужий промінь зорі,
Збудила мертвих з вічного їх сна,
Мету вказала буйній хвилі в морі, -
До тебе обертаюсь я сумна:
Скажи мені, фантазіє дивна,
Як помогти в безмірнім людськім горі?
Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Як час вернуть, що марне проминув?
Як певную мету вказати розпачливим?
Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим!
Плач Єремії
«Як злото стемніло, -
змінилося срібло пречисте!»
Ще листя сухе так недавно ясніло…
«Як злото стемніло!..»
Мов око сліпе, мріє озеро млисте…
«Змінилося срібло пречисте…»
Щось давнє так смутно в душі забриніло…
«Як злото стемніло!..»
На серце лягло щось страшне, урочисте…
«Змінилося срібло пречисте…»
«Я знала те…»
Я знала те, що будуть сльози, мука,
багато праці марної, дрібної,
невидної і часто, дуже часто
даремне вжитої. Не тільки надгороди
за все те я не жду, а ледве-ледве
від власного картання захищаюсь
і ледве стримую докори свого серця
за те, що завинила без вини.
Коли часами в сутіні щоденній
яскрава квітка щастя процвіте,
її приймаю не як надгороду, -
як дар, як диво, як нежданий рай,
відкритий на хвилину з ласки неба,
як легендарний з папороті цвіт.
А потім, коли знов наплине сутінь,
я думаю: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так мусить бути…
Може, хутко прийде
година та, коли в сльозах побачу,
що я навік зів’яла, помарніла,
і квітка щастя раз назавжди зникла,
як легендарний з папороті цвіт.
Заплачу я кривавими сльозами, -
так, певне, плакали вигнанці з раю, -
але й тоді скажу: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так мусить бути…
Хоч би вже не сутінь,
а тьма сувора залягла кругом,
я ще не здамся, буду прислухатись,
чи не заглух в душі мій давній грім,
тривожно думкою загляну в саме серце,
чи в ньому ще спалахують часами
колишні блискавиці, - а як ні,
якщо мене зима пройме до серця,
мою весну таємну переможе,
мої дивниці-квіти поморозить,
то я скажу: ні, я сього не ждала!
Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
так жить не варт!
Тифліс, 3.02.1904
ХВИЛИНА РОЗПАЧУ
О горе тим, що вроджені в темниці!
Що глянули на світ в тюремнеє вікно.
Тюрма - се коло злої чарівниці,
Ніколи не розіб’ється воно.
О горе тим очам, що звикли бачить зроду
Каміння сіре, вогкий мур цвілий!
Їм сірим здасться все, як небо у негоду,
І світ, немов тюремний двір малий.
О горе тим рукам, що звикли у неволі
Носить кайдани ржаві та важкі,
На волю вирвуться, і там бридкі мозолі
Їм нагадають, хто вони такі.
О горе тим, що мають душу чесну!
Коли вони ще вірять у богів,
Благати мусять силу ту небесну:
“Пошли нам, боже, чесних ворогів!”
О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!
16/IX 1896
Ой я постреляна, порубана словами,
душа моя на рани знемагає,
неначе стрілами і гострими мечами,
мене його рука здалека досягає.
Ой ви, слова, страшна, двусічна зброє,
спиніться, дайте спокій на хвилинку,
уже ж ми в серце ранені обоє,
хоч я не стала з ним до поєдинку.
Не стала я, ой ні, додолу впала,
мої слова не зброя, а ридання,
я вилила усе, що в серці мала,
стлумила тільки се одно благання:
«Добий мене, дай згинути одразу!»
Ох, як сей поклик з серця поривався,
та знала я, що тим завдам уразу,
і змовкла я, і голос мій порвався,
і заніміло серце. Краща доля
була тим лицарям, з сідельця збитим, -
по праву давньому була їм щира воля
гукнути: «Вбий мене!»… і - бути вбитим.
S.-Remo, 17.12.1901
МРIЇ
У дитячi любi роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вiк лицарства.
Тiльки дивно, що не принци,
Таємницею укритi,
Не вродливi королiвни
Розум мiй очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцiв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: "Здайся!"
Погляд мiй спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: "Убий, не здамся!"
Не здававсь менi величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокiрну
Взяв оружною рукою.
Тiльки серце чарувала
Бранки смiлива вiдповiдь:
"Ти мене убити можеш,
Aле жити не примусиш!"
Роки любiї, дитячi,
Як веснянi води, зникли,
Але гомiн вод весняних
Не забудеться нiколи.
Вiн, було, менi лунає
У безсоннi довгi ночi
I єднається так дивно
З вiзерунками гарячки:
Мрiє стеля надо мною,
Мов готичнее склепiння,
А гiлки квiток сплелися
На вiкнi, неначе грати.
Од вiкна до мене в хату
Червонясте свiтло впало, -
Чи то вуличнее свiтло,
Чи то полиски пожежi?
Що се так шумить невпинно?
Навiсний, безладний гомiн!
Чи в кровi гарячка грає,
Чи вiйна лютує в мiстi?
Чи се лютий бiль у мене
Тихий стогiн вириває.
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:
"Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зiйди на вежу,
Подивись на бойовисько!
Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в'ється
Корогва хрещата наша?
Коли нi, - зiрву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рiдний край пролита!
Нi, я чую наше гасло
Ось воно все голоснiше…
Зав'яжiть тiснiше рани,
Шкода кров губити марне!.."
Так дитячi мрiї грали
Мiж примарами гарячки.
А тепер? - гарячка зникла,
Але мрiї не зникають.
I не раз менi здається,
Що сиджу я у полонi
I закута у кайдани
Невидимою рукою,
Що в руцi у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менi кайдани.
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчуваеться здалека
Дикий гомiн з бойовиська.
Так i хочеться гукнути,
Наче лицар мрiй дитячиx:
"Хто живий? Зiйди на вежу,
Подивися наоколо!
Подивись, чи в полi видко
Нашу чесну короговку?
Коли нi, не хочу жити,
Хай менi вiдкриють жили,
Хай джерелом кров поллється,
Згину я вiд згуби кровi.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!.."
Ялта, 18. ХI. 1897
Останні квітки
Ох, розкрились троянди червоні,
наче рани палкі, восени,
так жалібно тремтять і палають -
прагнуть щастя чи смерті вони?
Не осиплються тихо ті квіти,
не настане життя в них нове,
ні, ударить мороз до схід сонця
і приб’є поривання живе.
І зчорніють червоні троянди,
наче в ранах запечена кров…
Ох, нехай же хоч сонця нап’ються,
поки ще їх мороз не зборов!
«Ти хотів би квіток на дорозі моїй?»
Ти хотів би квіток на дорозі моїй?
Нащо сипати їх попід ноги?
Хай живуть вони в ніжній красі чарівній, -
я сама їх знайду край дороги.
До маленьких, низеньких сама нахилюсь,
до високих очима докину,
обережно та ніжно лицем притулюсь,
стрівши в білім убранні тернину.
Будуть шарпати одіж суворі гілки
і скривавлять колючками руки,
та гілкам не поможуть лагідні квітки,
ні, вони надгородять за муки.
Та й за віщо б ті квіти карали мене,
я ж не буду їх рвати руками,
ні під ноги топтати, мов зілля дрібне,
тільки злегка торкнуся устами.
Не плямив поцілунок мій зроду квіток,
чи то пишні були туберози, чи квітки,
що зродив найпростіший садок,
чи до краю вразливі мімози.
23.02.1902
ХВИЛИНИ
Якби мої думи німії
Та піснею стали без слова.
Тоді б вони більше сказали,
Ніж вся отся довга розмова.
Якби мої думи німії
На струни проречисті впали,
Зайшлись би плачем мої струни
І сміхом дитячим заграли.
Мов хвиля морська в ясну бурю,
І темна, й блискуча, й раптова,
І сонцеві рідна, й безодні,
Була б моя пісня без слова.
Важкі побережнії скелі
Зрива переможнеє море;
Невже переможная пісня
Важкого жалю не поборе?
Невже моя пісня не хвиля?
Ой леле! Даремні питання…
Німі мої думи, а руки
Дають лиш німії стискання…
5.02.1900
Королівна
- Королівно, ясна панно,
ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?
- Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, -
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!
- Королівно, ясна панно,
стану вашому належить
багряниця і корона,
а не ся буденна одіж.
- Мій лицарю, любий пане,
та невже я вам миліша
в багряниці та короні,
ніж у простих темних шатах?
- Королівно, ясна панно,
я зовсім безславний лицар,
бо від зрадницької зброї
умираю вдома, в ліжку.
- Мій лицарю, любий пане,
хай впаде за зраду сором,
слави ж маєте доволі:
ви обранець королівни.
- Королівно, ясна панно,
чує серце, що загину, -
хто ж вас буде боронити
від неслави, поговору?
- Мій лицарю, любий пане,
не боюсь я поговору, -
все чиню по власній волі,
бо на те я королівна.
- Королівно, ясна панно,
тяжко буде вам дивитись,
як мене ховати будуть
простим звичаєм, непишно.
- Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
якби мала вас ховати?
- Королівно, ясна панно,
заклинаю вас коханням,
майте гідність і в жалобі,
як належить королівні.
- Мій лицарю, любий пане,
нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо -
непрозора, горда туга…
* * *
У сільській убогій церкві
грають Requiem органи,
хор голосить Miserere,
люд зітхає De profundis.
В домовині труп лицарський,
біля нього королівна
стала тихо та поважно,
мов до шлюбу наречена.
Не тремтить серпанок чорний,
що вкрива її обличчя,
і горить спокійним світлом
у руці воскова свічка.
По кутках дівчата плачуть,
а в юрбі йдуть поговори:
«Он ота його кохала…»
«Он ота вінка втеряла…»
«Он ота босоніж бігла
і ловила за стремена…»
«Хто ж ота, що стала поруч
коло гробу?» - «Королівна».
* * *
У палаті королівській
темний смуток і тривога
серед челяді двірської, -
щось король сьогодні гнівний:
очі мечуть стріли гострі,
гучно брязкають остроги,
руки стиснулися міцно
на хресті злотистім шпаги.
На порозі паж маленький
став наляканий, несмілий
і промовив ледве чутно:
«Ясна панна там чекає…»
Твердим голосом відмовив
гнівний владар: «Що ж, хай прийде,
хай почує привселюдно
від отця свого прокляття».
Ще не встиг король скінчити
слів безжалісних, недобрих,
як в юрмі загомоніло:
«Гей, дорогу королівні!»
Поміж лицарів блискучих,
поміж дам препишно вбраних
королівна йде поволі
у буденних чорних шатах,
без серпанку й покривала,
з непокритою косою;
не спуска очей журливих,
не схиля блідого чола.
Затаїло дух лицарство,
пишні дами всі поблідли,
ждуть, мов грому серед бурі,
королівського прокляття.
Але що се? тихо й смутно
забринів старечий голос:
«Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино…»
Ледве вчула королівна
ту лагідну, тиху мову,
затремтіла вся і впала,
мов росиночка, додолу.
Мов росинка, що холодна
та бліда трималась довго,
цілу ніч на верховітті,
поки сонце не пригріло…
У палати королівські
загостили жаль і туга, -
се були найвищі гості,
та прийшли без етикети.
20.06.1901, Кімполунг
Музей Лесі Українки у селі Колодяжному, це 70 км від Луцька, на Волині. Ліворуч - будиночок Лесі, праворуч - батьківський будинок, це меморіальні музеї. Прямо, за пам"ятником - великий Літературний музей, затишний і люди там працюють надзвичайно привітні.
Музей було засновано в 1949р. на території садиби, де Леся Українка прожила дитячі й юнацькі роки.
У травні 1882 р. сім'я Косачів переїжджає з Луцька в с. Колодяжне. Родина мешкала у будинку, який називали між собою великим. Тут народилися молодші сестри та брати Лесі. Діти підростали, тому в 1890 р. на садибі побудували будиночок для Лесі
Експозиція музею складається з таких розділів:
Волинськими стежками Лесі Українки;
Колодяжне - колиска Лесиного таланту;
Крізь все житія - до "Лісової пісні";
Історія музею. Трагедія родини Косачів.
Леся Українка. Київ. Фото 11 (24) травня 1913 р.
Під час останнього приїзду Лесі Українки до Києва (28.04 (11.05) - 12 (25).05.1913 р.) було зроблено кілька її фотографійє
Колишня лучанка, а нині жителька США 50-річна Тамара Скрипка повернула Україні документи приватного архіву Лесі Українки. Вона привезла до Луцька 58 експонатів - книги, фото і рукописи поетеси.
- У світі залишилися одиниці документів, які належали Лесі Українці. Ми намагаємося повернути їх в Україну, - каже Юрій Савчук, 44 роки. Він керує Державною службою контролю за переміщенням культурних цінностей. Церемонія передачі архіву відбувається в музеї поетеси у Волинському національному університеті.
Найцінніші експонати - два фото Лесі. На одному, датованому 1901 роком, вона із письменницею Ольгою Кобилянською. Друга картка - фотопортрет, зроблений 24 травня 1913-го. Це остання прижиттєва світлина поетеси. На ній Леся сидить у кріслі й сумно дивиться вдалечінь.
- У спогадах Лесина сестра Ізідора Косач-Борисова назвала цю фотографію ”Лесиним прощанням із життям”. Тоді в поетеси були надзвичайно голубі очі. Жаль, що на чорно-білій фотографії цього не розгледіти, - каже Тамара Скрипка, співробітниця Української вільної академії наук у Нью-Йорку. Вона знайшла документи поетеси.
Нащадки Ізідори Косач-Борисової живуть в американському місті Піскатавей. Молодша від Лесі на 17 років Ізідора врятувала в еміграції частину родинного архіву Косачів і Драгоманових.
Документи зберігатимуть у спеціальних футлярах, виставлятимуть для дослідників і студентів. Копії ввійдуть до видання ”Спогади про Лесю Українку”, яке готують до друку науковці Волині та столичного Інституту літератури ім. Тараса Шевченка.
- Третину архіву Косачів втрачено назавжди. Частина її документів досі перебуває у США та Канаді. Їх іще можна врятувати, - каже Тамара Скрипка.
http://www.l-ukrainka.name/ сайт-вірші-статті-інше
http://gazeta.ua/post/288353 фото
http://vidomosti-ua.com/volyn/21740 на Волині святкують