Володимир Свідзинський :: Поет надламаного місяця
Юрій Лавріненко у своїй антології «Розстріляне відродження» (Париж, 1959) поділив творче життя Свідзинського на два періоди: «відносного мовчання» до 1927 року і після цього, до самої загибелі, - період «повного мовчання»...
Вважаю Свідзинського, як і всіх генієїв доби модерну, непочутим і незрозумілим для більшості читачів.
Мене він вражає своїми образами, мовою, глибиною. Його вірші загадкові, бо написано ніби м"яко, а пече огнем внутрішньої правди й гідності. Один у житті, як у морі корабель в бурю, і вже вмерла надія, зостались тільки сили на мужнє чекання невідворотнього кінця. От таким я його відчуваю. Поетом надламаного місяця.
Більше писати не буду, читайте, хто не читав, і перечитуйте, хто любить поета разом зі мною.
Холодна тиша
Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.
1932
Із збірки "Медобір"
САРАЙ
Аби стемніла літня ніч,
То й починає клятий сич:
- Гей, дубе, дубе, князю дубе!
Да годі вже тобі в діброві
Стояти на горі дніпровій,
Та викривляти гілля грубе,
Та шумко вітер поборяти!
Ні з сьогобіччя, ні з заріччя
Не прийдуть красні сурмачі
Твоє величчя уславляти -
Недбалі прийдуть рубачі,
Поциркають крізь рівні зуби:
«Берімся, браття древогуби!»
Дарма, що велетень еси, -
Як бовдур, грянеш з високості,
Малим кущам поламлеш кості.
Тоді не вжалують краси:
Обсядуть, обчухрають чисто
Та й завдадуть у дальнє місто.
І там не будеш спати сном:
Ударять в серце долотом,
І голову проб'ють гвіздками,
І стягнуть гаком у ребрі,
І на смердючому дворі,
Над отвором глухої ями,
Тебе розіпнуть, як труну.
Тоді забудеш про весну!
Там шашелі, щури, тхори
Та плісняви холодний слиз,
Та тлін - беззубий костогриз,
Ще й цвіркотіння цвіркуна,
Неначе брязкання заліз.
Наточать з тебе порохна!
А що чужих нап'єшся сліз,
Коли надійде ніч осіння,
Наслухаєшся голосіння
На дрова рубаних беріз.
30.VII.1940
* * *
Як темно стало. Десь сонце скрилось.
Глуха стежинка у морок кличе;
Між сірих грабів берези білі -
Як похоронні свічі.
Збужаю пущі, повні дрімоти,
Тривожу думи конвалій.
Дерева шепчуть: «Мандрівче, хто ти?
Невже ти підеш ще далі?»
1927
із збірки «Вересень»
* * *
Вибігає на море човен -
Такі вигинисті груди.
На човні капелюх, як сито,
Попід тим капелюхом люди.
Небагато - один китаєць.
В руках вудочка тростинова.
Віють пальми, шугають баклани,
На горах снігу обнова.
А чомусь він сумний, китаєць.
Загадався, забув про вудку.
Виринає дельфін із моря:
- Китайче, не треба смутку.
- Ну як же «не треба смутку»!
Мій кораблик такий пасматий,
Сам я юний, тоненькі вуса,
Ще й червоні на мені шати.
А поглянь же ти - я невільний,
І з такою вродою пишною
Примальований до фаянсу
Чиєюсь рукою зловтішною!
14.III.1931
* * *
Куди пливем? Чого ці води
Так смутно плюскають у тьмі?
І в висоті ріка срібляста…
Не відаєм нічого ми.
Тяжать над нами мертві хмари,
Як темний попіл угорі.
Не вернемо очам погаслим
Карміну чистої зорі.
Лиши весло, печальний брате,
Згадаймо радість юних днів.
Як древо, осінню обняте,
Живий вінок наш облетів.
1927
із збірки «Вересень»
Коли над вільхами засвітиться
Вечірній місяць - і на березі
Запахне водяною м'ятою,
І стане тихо на млині;
Коли замовкне в місті музика,
І над вершинами дубовими
Шумне дрімлюга, блискавицею
Ламаючи свавільний лет, -
Тоді з долин, зарослих тернами,
Із лісових яруг, де урвища
Спредвіку тяжко захаращені
Уламками камінних брил,
Виходять звірі, дивні постаттю,
Нахмурені і настовбурчені,
І походою величавою
До берега поволі йдуть,
І там на скелях розлягаються,
І, перед себе лапи витягши,
Кладуть на них гривасті голови
І чола, повні темних дум.
І цілу ніч лежать, зітхаючи,
На дальнє місто видивляючись,
І на хребтах їм, проти місяця,
Вилискує зловісно шерсть.
1933
І задавнена тиша спить,
Як налита в миску вода.
... Речі спокійно живуть
Під глухою корою мовчання.
Спи, засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний - на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули.
І вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає
Морок недобрий.
Дальній лист тремтить, як протятий павук.
Будяки підіймають шпаги на обрій
І тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Свідзінський_Володимир_Євтимович
http://maysterni.com/user.php?id=1940
http://poezia.org/ua/personnels/254