ЗВІДКИ МЕНІ ЗНАКИ?
«Навіть найавторитетнішим фахівцям невідомо, що спонукає міцею (грибницю - підземну систему павутинок) в певний момент випускати на поверхню гриби, чому одні гриби ростуть під одним видом дерев, інші - під іншим, чому одні з них смертельно отруйні, інші ж - смачні й ароматні».
Michael Pollan, New York Times
«...гриби в процесі споживання їх людьми почали непомітно витісняти людську свідомість, і в результаті люди перетворилися на гриби».
Сергей Курехин, «Ленин - гриб»
У не надто обширному пантеоні українських класиків, які претендують на світове визнання, Григорій Сковорода займає унікальне, нішове, як кажуть тепер, місце: він уособлює собою весь неіснуючий у нашому культурному дідівстві, чи то пак - ландшафті, прошарок індепенденту-альтернативи-андеграунду. Такий прошарок міг би існувати, якби пантеон наш був повноцінний, репрезентуючи весь спектр людської думки, весь, так би мовити, асортимент естетичних, інтелектуальних та духовних пошуків і практик. Проте різноманітність згаданого асортименту - ознака зрілих культур з усталеними цивілізаційними нормами. Українство ж зі своєю розшматованою клаптиковою історією все ще продовжує ферментувати, то повертаючись замалим не до стадії первинного бульйону, то проростаючи грибами певних соціальних конструкцій. Справжня, невидима Україна - це, в певному сенсі, грибниця, котра навіть за повної консервації наземного життя, продовжує зберігати необхідний запас вітальності і генетичний код майбутньої (наголошу: майбутньої) нації.
Якщо піти далі за цією сумнівною метафорою, можна спробувати пояснити, чому Україна ніяк не може відбутися як стійкий соціальний конструкт, чому паростки державності ніколи не перетворюються на повноцінну зрілу рослину, на потужне й міцне дерево, скажімо.
Бо грибниці не продукують дерев. Грибниця як біологічне уособлення різоми - позбавленої центру та ієрархічності сукупності - структурно інша, ніж вибудуваний по вертикалі, чітко структурований та ієрархізований організм рослини, дерева.
Грибниця не формує крони, стовбура, коріння і листяно-гілкової периферії.
Грибниця проростає, сигналізуючи про своє підземне буття, маркерами окремих грибів.
Серед грибів є більші й менші, та серед них нема основних і другорядних, нема центральних і периферійних, немає поділу на касти і відсутня «кольорова диференціація штанів».
В переносі на соціокультурні національні реалії такі особливості можна сприйняти, скажімо, як «природну схильність українців до рівноправ’я, демократії та громадянських свобод», на різні способи пояснюючи, чому впродовж століть цю «природну схильність» так і не вдалося впровадити в стійкий суспільний устрій та соціальні норми.
А можна - пам’ятаючи про нецентровану, різоматичну сутність грибниці - замислитися про місце і роль грибниці в біосистемі лісу, і усвідомити, що як гриба не годуй, він ніколи не стане ані кущем, ані деревом.
Втім, ми ж про Сковороду.
Випадаючи з патріотичного іконостасу, та залишаючись потужним незалежним брендом у поп-культурі на кшталт Че Гевари, Сковорода зі своїм топ-директ-слоганом «Світ ловив мене, та не впіймав» потрапляє просто в трендову соціопатію притомних сучасників. Пошуки особистої свободи й позитивної самоідентифікації, підважування соціальних і ціннісних ієрархій, духовне й інтелектуальне дистанціювання від соціуму аж до хікікоморії - все це притаманне Григорію Савовичу так, якби він був нашим сучасником, працював айтішником, сповідував постліберальні цінності, користав з айпаду і, звичайно ж, був хіпстером і хакером.
Парадокс у тому, що докладно так само в 1960-ті образ Сковороди ідеально римувався з образом хіппі, а... (на перелік подальших паралелей брак місця). Бренд «мандрівного філософа» в масовій культурі - окрема тема.
Цікавіше те, що й основні ідеї та зацікавлення мислителя також залишаються навдивовижу актуальними. Згадана на початку різома як структурна модель світу, а заразом антитеза центробіжним уявленням сучасників - революційне, а навіть блюзнірське для філософа того часу прозріння.
Сковорода здогадувався, що ієрархізованим, пірамідально-структурованим є не світ, а свідомість людини. Що піраміда (як і спіраль чи кущ) - архітектонічний аналог психіки людини (і будови біологічних організмів загалом), а не Космосу. І що лише наділяючи непізнаваний зовнішній світ ознаками свого внутрішнього єства, людина створює цей світ для себе «на образ і подобу» і пізнає його по-своєму*.
Проте за таких обставин загострювався парадокс із пошуком Бога - в різоматичному Космосі не могло існувати навіть поняття Першопричини чи Абсолюту.
То з чого ж людина створила Бога?
(Феноменальна внутрішня свобода філософа Сковороди дозволяла не вважати такі питання єрессю. Адже істинна віра - це і є свобода.
Істинна віра - це істина як така.
Свобода й істина - одне і те ж. Як «так» і «навпаки»).
Людина не народжується з Богом у голові. Проте для успішної самореалізації їй, виявляється, абсолютно необхідний цей складний умоглядний бонус. Тому до Бога приходять усі, незалежно від того, чи сповідують вони якусь релігію. Людина повинна вірити у щось, що не потребує доказів і фактів, ба більше - фактам суперечить. Людському організму, щоб повноцінно функціонувати, необхідна складна психічна надбудова у формі певної абстрактної, «вищої» мотиваційної ідеї. Інакше збої відбуваються на «нижчих», біологічних рівнях - гормональному, енергетичному, емоційному. Себто психіка, свідомість людини структуровані так, що в них просто передбачено місце для Бога. А отже, Бог існує, незалежно від того, яким неструктурованим, чужим, байдужим і хаотичним є всесвіт. А отже - і тут Сковорода зважується на вкрай сміливе для своєї доби формулювання - «Бог - всередині».
Сакральний простір Сковороди цілком відповідає сучасній синтетичній і синкретичній т.зв. «новій релігійності», що її принципи й заповіді - згідно з правилом різоми - розосереджені по нинішніх нових медіа, трансльовані як із флангів новітніх парарелігій, ідеологів та соціотехнологів, так і з цілком притомних наукових та мистецьких джерел.
Немає єдиного Нового Заповіту.
Немає єдиного Автора.
Немає єдиного, спільного Бога. «Бог - всередині» - одинокий принцип, що знімає суто топологічну проблему «зовнішнього» і «внутрішнього», не суперечить теорії соліпсизму, і дає шанс спільноті на спільну віру. Ба більше - на справжню спільну Віру: адже коли кожне окреме Ego крізь пірамідальну призму свого світогляду бачитиме той самий світ, що й Ego бодай же сусідське, і коли у вершечках «психічних пірамід» певної спільноти через якісь космічні зрушення спалахне спільна «лампочка Ілліча», то з'являється надія, що окремі, розкидані по лісі гриби, усвідомлять себе виокремленнями єдиної грибниці, частинами єдиного організму, інкарнаціями фрагментів єдиної сутності, і Бог промовлятиме до них з єдиного неба.
Бог - всередині, панове. Як і весь створений Ним світ, як і знакові для цього світу апорії, події, закони, ери, імена.
У кожного свої «закони, ери, імена». І світ у кожного свій..
У світах багатьох моїх приятелів (як і в моєму власному) ім’я Григорія Сковороди приписується певній історичній постаті.
Більшість моїх приятелів визнає того ж, що і я, Бога.
А проте мій Бог - це лише мій Бог. І лише я знаю Його заповіді.
І мій Сковорода - це лише мій Сковорода. А що насправді думала й відчувала людина, яку називають цим ім’ям - звідки мені знати?
* Ця особливість нашої біопсихобудови не лише не дозволяє нам побачити-сприйняти-відчути дійсність такою як вона є, а й взагалі унеможливлює розуміння людиною чогось по-справжньому ІНШОГО, структурно, архітектонічно, концептуально НЕ ТАКОГО, як вона сама. Будь яке знання проникаючи у вертикальний, пірамідальний простір людської свідомості, набуває «вертикальності» й «пірамідальності». Ну і звісно, «матерія, що себе усвідомлює», неспроможна усвідомити, як може існувати світ без самоусвідомлення (це парадокс із царини формальної логіки, яка, своєю чергою, є - як і категоріальне мислення - одним із принципів функціонування тієї ж свідомості). Безліч інших всесвітів, які, не мають у собі нічого для усвідомлення власної всесвітньості, для нас - не існують.
Тому ми живемо в тому світі, який створив Бог, що виник методом самозародження в нашій свідомості, яка виникла невідомо звідки, раптом спалахнувши, як лампочка Ілліча, котра нічого не знала про своє існування аж до моменту, поки не ввімкнули струм.