Полюбити Стамбул
Я повернулася додому. Трохи іншою, як то буває після кожної подорожі, трохи засмаглою, дуже щасливою.
До зустрічі зі Стамбулом я була підготована краще, ніж до зустрічі з будь-яким іншим містом до нього: зважуючись на цю подорож, я читала різноманітні пости, журнали й книжки. Декілька друзів наперебій ділилися своїм досвідом і енергійно водили пальцями по мапі. І все ж, коли я, нарешті, добулася туди, він не припиняв мене дивувати. Інколи здавалося, що місто саме мене водить за руку, знайомить з нереальними людьми, показує казкові краєвиди, відкриває таємниці, нашіптуючи їх на вушко чи проспівуючи своєю неземною музикою.
Одне з найдивовижніших відчуттів, які подарував мені Стамбул, - це дуже домашній затишок у кожному з місць, де я опинялася. Мені нізвідки не хотілося йти, бо здавалося, що краще, ніж тут, ніде вже не буде. Але я ішла - і було так само добре, і так само хотілося залишитися там на маленьку вічність.
Тераса на даху з виглядом на море і Айю-Софію, де ми проводили більшість вечорів і ночей під звуки гітар, мандрівні розповіді й сміх; Босфор з його красою і повітрям, яке хотілося набрати в крихітну пляшечку й завжди носити на шиї; велична прохолода Айї-Софії та Цистерни Базиліки, вузькі вулички, гостинні господарі, привітні люди, кішки-кішки-кішки, парк і набережна; феєрверки над морем, танець дервіша, малюнки Жюльєна, співи муедзинів і ще так багато всього, що я старалася нотувати принаймні двома словами в своєму маленькому записнику й про що дуже хочу колись розповісти…
А зараз я вдома. І так, це таке прекрасне відчуття - повертатися додому, бачити чоловіка, рідних, наших собак; їсти свіжі полуниці й помітити, що квіти, які коханий подарував мені перед від’їздом 10 днів тому, досі квітнуть. Я слухаю диск нереальної Жулі Руссо, канадійської співачки, з якої мені пощастило жити в одній кімнаті, переглядаю фотографії і майже не вірю, що все це відбувається в моєму житті. А ще дякую дівчаткам, які зробили мій від’їзд і повернення такими затишними.
Уже скучаю - за ними, за дорогою, за Стамбулом, за подушками на терасі, запахом моря і ще за багато чим. Я, взагалі-то, завжди скучаю - як не за домом, то за дорогою. І так добре, що в мене є те й інше. Таке моє маленьке щастя…
До зустрічі зі Стамбулом я була підготована краще, ніж до зустрічі з будь-яким іншим містом до нього: зважуючись на цю подорож, я читала різноманітні пости, журнали й книжки. Декілька друзів наперебій ділилися своїм досвідом і енергійно водили пальцями по мапі. І все ж, коли я, нарешті, добулася туди, він не припиняв мене дивувати. Інколи здавалося, що місто саме мене водить за руку, знайомить з нереальними людьми, показує казкові краєвиди, відкриває таємниці, нашіптуючи їх на вушко чи проспівуючи своєю неземною музикою.
Одне з найдивовижніших відчуттів, які подарував мені Стамбул, - це дуже домашній затишок у кожному з місць, де я опинялася. Мені нізвідки не хотілося йти, бо здавалося, що краще, ніж тут, ніде вже не буде. Але я ішла - і було так само добре, і так само хотілося залишитися там на маленьку вічність.
Тераса на даху з виглядом на море і Айю-Софію, де ми проводили більшість вечорів і ночей під звуки гітар, мандрівні розповіді й сміх; Босфор з його красою і повітрям, яке хотілося набрати в крихітну пляшечку й завжди носити на шиї; велична прохолода Айї-Софії та Цистерни Базиліки, вузькі вулички, гостинні господарі, привітні люди, кішки-кішки-кішки, парк і набережна; феєрверки над морем, танець дервіша, малюнки Жюльєна, співи муедзинів і ще так багато всього, що я старалася нотувати принаймні двома словами в своєму маленькому записнику й про що дуже хочу колись розповісти…
А зараз я вдома. І так, це таке прекрасне відчуття - повертатися додому, бачити чоловіка, рідних, наших собак; їсти свіжі полуниці й помітити, що квіти, які коханий подарував мені перед від’їздом 10 днів тому, досі квітнуть. Я слухаю диск нереальної Жулі Руссо, канадійської співачки, з якої мені пощастило жити в одній кімнаті, переглядаю фотографії і майже не вірю, що все це відбувається в моєму житті. А ще дякую дівчаткам, які зробили мій від’їзд і повернення такими затишними.
Уже скучаю - за ними, за дорогою, за Стамбулом, за подушками на терасі, запахом моря і ще за багато чим. Я, взагалі-то, завжди скучаю - як не за домом, то за дорогою. І так добре, що в мене є те й інше. Таке моє маленьке щастя…