Про стамбульський затишок
Я вже почала розповідати, якими казковими були ці стамбульські дні з ночами. Але нічого з того не було б, якби Senturia не подарувала мені квиточків - не було би тому, що Туреччина ніколи не входила до мого переліку мандрівних мрій, проте, ставши одинадцятою країною в моєму житті, зуміла в себе закохати. До речі, турбота працівників компанії усміхнула мене перед зльотом обидва рази: вони подбали про те, щоби місця у мене були біля вікна, A і F.
Я сміялася, коли вірменин, що сидів поруч, вигукнув: «Какой красата! А мнє ето будєт снітца?» Але відколи я повернулася додому, мені самій ночами сниться море.
До речі, коли мене розпитували, що привело мене сюди, я розповідала, що займаюся «blogging as a hobby». Дехто не дочув «б» і вирішив, що я займаюся «logging» (лісоповалом), та ще й у якості хобі! Згодом казали, що здивувало їх не сама химерність заняття, а мої тендітні габарити в такому світлі. А я сміялася, що, оскільки то була «reason to come here», вони мусіли зробити висновок, що дерев у моїй країні не залишилося, і я приїхала chop-ити їх сюди.
Перед від’їздом я забронювала місце в «Second Home Hostel», де влаштовувало мене все, окрім змішаної кімнати. Але вартувало мені обмовитися під час адобівських семінарів, куди я поїду після їх завершення, як ціла купа чудових людей взялися мені допомагати. Рік, наприклад, порадив перебронювати собі місце, зупинившись у «Harmony Hostel», і, зрештою, сам зробив це для мене. Добувшись туди (а добиратися було дуже просто, система транспорту в Стамбулі працює, як годинник), я зустрілася з хлопцем із Нової Зеландії, який сказав мені: «Спершу підіймися на терасу на даху. Це найкрутіше місце тут. Коли вона тебе зачарує, тобі буде подобатися все». Він сам піднявся зі мною, виліз ще вище, на дах, наче Карлсон, зі своєю гітарою, і почав грати. Я вмостилася на зручних східних подушках і одразу зачарувалася - справа зачаровування мені взагалі дається легко. Джош (так звали хлопця) виявився геологом, який працює в Замбії, а у свої вихідні тижні мандрує світом. Потім піднялися туди й інші жителі. Анвар із Морокко поспішив взяти чай із власних запасів і принести мені горнятко нереальної смакоти - і з того часу всі наступні дні пильнував, аби я не була голодна, не мерзла і не сумувала. Хоча сумувати й так не доводилося.
Прекрасна господиня з Ірану, Назанін, яка завершила навчання в Лондоні і вже могла би працювати дантистом, але змушена була покинути країну через політичні суперечки ВБ з Іраном і тепер чекає на поновлення візи, готувала неймовірно смачні страви. Хлопці з різних країн розповідали свої історії й розпитували про мою країну - побратимів-слов’ян я там так і не зустріла. Про їхні історії також якось напишу окремо - дуже вже вони барвисті й складні.
У хостелі я також познайомилася з прекрасною канадійською співачкою Жулі й канадійським художником Жульєном, без якого я побачила би значно менше Стамбула, напевне. Про нього теж - в окремій історії. Що-що, а історій хостел подарував мені ну дуже багато. Звідти, до речі, відкривався вигляд на Айю-Софію та Мармурове море. А ще на галасливих чайок і феєрверки над морем.
Коли я повернулася додому, мене чекав стосик листів від сусідів і працівників - добрих, зворушливих, надихаючих. Вони писали, що сумують за мною всім хостелом, а я сумувала за ними як мінімум половиною серця - друга була зайнята втіхою повернення додому.
Я сміялася, коли вірменин, що сидів поруч, вигукнув: «Какой красата! А мнє ето будєт снітца?» Але відколи я повернулася додому, мені самій ночами сниться море.
До речі, коли мене розпитували, що привело мене сюди, я розповідала, що займаюся «blogging as a hobby». Дехто не дочув «б» і вирішив, що я займаюся «logging» (лісоповалом), та ще й у якості хобі! Згодом казали, що здивувало їх не сама химерність заняття, а мої тендітні габарити в такому світлі. А я сміялася, що, оскільки то була «reason to come here», вони мусіли зробити висновок, що дерев у моїй країні не залишилося, і я приїхала chop-ити їх сюди.
Перед від’їздом я забронювала місце в «Second Home Hostel», де влаштовувало мене все, окрім змішаної кімнати. Але вартувало мені обмовитися під час адобівських семінарів, куди я поїду після їх завершення, як ціла купа чудових людей взялися мені допомагати. Рік, наприклад, порадив перебронювати собі місце, зупинившись у «Harmony Hostel», і, зрештою, сам зробив це для мене. Добувшись туди (а добиратися було дуже просто, система транспорту в Стамбулі працює, як годинник), я зустрілася з хлопцем із Нової Зеландії, який сказав мені: «Спершу підіймися на терасу на даху. Це найкрутіше місце тут. Коли вона тебе зачарує, тобі буде подобатися все». Він сам піднявся зі мною, виліз ще вище, на дах, наче Карлсон, зі своєю гітарою, і почав грати. Я вмостилася на зручних східних подушках і одразу зачарувалася - справа зачаровування мені взагалі дається легко. Джош (так звали хлопця) виявився геологом, який працює в Замбії, а у свої вихідні тижні мандрує світом. Потім піднялися туди й інші жителі. Анвар із Морокко поспішив взяти чай із власних запасів і принести мені горнятко нереальної смакоти - і з того часу всі наступні дні пильнував, аби я не була голодна, не мерзла і не сумувала. Хоча сумувати й так не доводилося.
Прекрасна господиня з Ірану, Назанін, яка завершила навчання в Лондоні і вже могла би працювати дантистом, але змушена була покинути країну через політичні суперечки ВБ з Іраном і тепер чекає на поновлення візи, готувала неймовірно смачні страви. Хлопці з різних країн розповідали свої історії й розпитували про мою країну - побратимів-слов’ян я там так і не зустріла. Про їхні історії також якось напишу окремо - дуже вже вони барвисті й складні.
У хостелі я також познайомилася з прекрасною канадійською співачкою Жулі й канадійським художником Жульєном, без якого я побачила би значно менше Стамбула, напевне. Про нього теж - в окремій історії. Що-що, а історій хостел подарував мені ну дуже багато. Звідти, до речі, відкривався вигляд на Айю-Софію та Мармурове море. А ще на галасливих чайок і феєрверки над морем.
Коли я повернулася додому, мене чекав стосик листів від сусідів і працівників - добрих, зворушливих, надихаючих. Вони писали, що сумують за мною всім хостелом, а я сумувала за ними як мінімум половиною серця - друга була зайнята втіхою повернення додому.