Усі міста мають свої маски. Коли моя бабуся була маленькою і приїздила сюди з батьками з польського села неподалік, Люблін був геть іншим. Декілька часових хвиль обмили з того часу його береги. Бабуся виросла, у неї народилися діти. Тоді - внуки. Наймолодшою була я. Приїхавши до міста її дитинства, я намагалася розгадати декілька загадок. Але місто лише загадало мені нові.
Ми всі маємо свої маски, і різні люди розкривають нас по-іншому. Комусь ми загадуємо загадки, а комусь - розповідаємо таємниці. Для когось ми завжди будемо асоціюватися з тим, що ми робимо (акторам, письменникам і перекладачам з цим особливо складно - мене от постійно асоціюють з героями книжок, чи то моїх, чи то мною перекладених :о)); для когось - і з тим, кого (або що) любимо. Хтось пам’ятає не нас, а наш образ у втіленні якогось міста. Чи місця. Чи навіть музики. Маски бувають такими різними.
Коли мої коліна схилені, усі маски осипаються додолу. Але є Той, Хто відкриває в мені нові грані, часом - нові світи. Усі міста мають свої маски, свої історії, свої підземні ходи. Якраз у Любліні я дізналася, що всі старі міста насправді - айсберги. Дві третини тих міст насправді розляглися під землею. Моє внутрішнє місто теж наполовину заховане. І як добре, що є Той, хто має ключі до всіх моїх внутрішніх коридорів і чує мою внутрішню музику.