Навіяне "Реквіємом" Моцарта
Ніколи не думав, що насмілюсь колись написати ці рядки. Завжди тримав такі глибоко інтимні речі в собі. Я не намагаюся знайти однодумців чи співчуваючих, тому що твердо знаю -- в кожному з нас\вас, тих хто колись задумувався над цим або навіть не замислювався свідомо, живе червак такого ж сумніву і такої самої розпуки. Такий же ж як і в мені чи навіть більший, це не суть важливо. Підсвідомим лейтмотивом нашого буття завжди було бажання самореалізації, і завжди нас\вас роздирав сумнів доцільності, питомої ваги, ККД існування в цьому світі. Не лукавлячи, будь-хто в кожен окремо взятий момент життя, якщо взагалі момент можна виокремити з суцільного потоку, сумнівався в цінності своєї особи загалом для світу і для конкретно взятого моменту. Сумнівався як біблійний Яків (Богоборець -- зі староєврейської). Кожен сперечався зі своїм власним Богом-Творцем, шукав і не знаходив мотиву творення. І в той же час продовжував творити: свою долю, долю інших і світ загалом. А найважливішим питанням залишалось доцільність творіння, і відповідно самого буття як такого. Всередині постійно шкрябалось порівняння з кимось більш талановитим. Внутрішні Моцарт і Сальєрі не давали вільно дихати. Сальєрі постійно душив бажання бути деміургом через свою посередність у порівнянні з Моцартом. А ну ж якщо моє творіння буде черговою калькою, тінню або імітацією чогось більш вдало створеного Генієм. В постпостмодерному світі це особливо важко сприймається, бо логічний колапс вторинності переслідує будь-якого сучасного деміурга. А творити заради процесу творення не кожен осмілиться. Тому й переживаємо кожен свій апокаліпсис: цінностей, доцільності і мотивацій. Так і живемо у постійному бажанні і сумніві, намагаючись написати свою лакрімозу ще задовго до кінця аби хоч якось убезпечити собі місце у сонмі богів. До остатку не вірячи у безсмертя, не бачачи світла ні в кінці тунелю, ні що найгірше, взагалі його не бачачи. Головна біда мого покоління в тому, що ми не віримо в посмертя через те що не віримо в життя. Єдина невідворотня річ, об’єкт нашої віри -- смерть. А смерть передбачає собою кінець буття, неможливість подальшого самовираження. Ці танатологічні рефлексії остаточно перемогли в сучасній людині Ероса, того рушійного двигуна Середньовіччя, який не давав людині померти безповоротно. Який витягав з дев’ятого кола пекла і давав надію на Рай. Карнавал мутував у некромантію. Акценти зараз розтавлені не на його творчому началі а на побічній копрофілії. Пєлєвін очевидно навіть не сподівався, що його постфрейдистський орально-анальний вау-фактор стане альфою і омегою сучасного світовідчування. Що з’їдене, те мусить бути висране -- такий закон фізіології, але те що зараз відбувається діаметрально протилежне: те що висране -- мусить бути з’їдене. Найцікавіше, якщо далі підігрувати цій аналогії, це те, що навіть при найбільшому бажання виростити квіти на пустирі у нас немає перегною для їх росту. Весь перегній споживається нами самими. Як на мене це -- цивілізаційний колапс. Ніцшеанський бог помер не лише в філософських концепціях, він помер в нашому преапокаліптичному світогляді. Ми чекаємо смерті не як переходу в "світ кращий, світ інший, світ радісний", а як логічного закінчення буття. Відхід у небуття перестав бути мостом і перетворився на тупик. Dead end -- квінтесенція нашого буття. Ворота раю закрилися на переоблік. Святий Петро пішов на базу, на вічний обід від нині і до кінця часів. Фраза "Пива нема, буду за півгодини" повторюється циклічно до безкінечності. Цю табличку бачать всі страждущі і голодні і найгірше те, що вони реально повірили в те, що "пива не буде", повернулися сракою до едемського саду і парадокс в тому , що ця срака не здатна вже навіть підживити грунт для дерева Буття, тому що все висране (див. вище) мусить бути тут же ж з’їдене. Світ копрофілів приречений на голодну смерть, бо рано чи пізно не буде чим срати. Голодні роти проситимуть гівна, але змучена срака не матиме з чого його продукувати. Не знаю як ви, але я вже наївся по самі гланди. Гівно лізе вже вухами, його сморід перебиває всі інші життєво необхідні запахи. Далі все дуже легко прогнозується. Ніс зігниє як у старого сифілітика, і та хвилина, коли він відпаде, буде точкою неповернення, неповернення в світ "світ кращий, світ інший, світ радісний". Друзі, ми просрали Рай. Він десь тут, поряд, але ми не можемо вже відчути запах квітів дерева пізнання добра і зла, тому як брейгелівські сліпі ходимо довкола нього і рано чи пізно впадемо у прірву. Ми самі собі побудували Пекло і крутимось на конвеєрній стрічці по колу. Скептично себе запитую: "І що ти порадиш, який вихід з цього всього? Нахуя це все написано?" Не знаю. Єдине що приходить в голову це олдівське "Покайтесь, блядь!" Очевидно іншого не дано. Я хочу помилятись, всіма фібрами своєї змученої душі і прошу вас, друзі мої, переконайте мене в тому, що я не правий.