Чижевский и Шевченко
К дню рождения Тараса Шевченко отсканирую и опубликую в блоге несколько статей Дмитрия Чижевского. В интернете не нашёл, думаю, будут полезны.
ДУМКИ ПРО ШЕВЧЕНКА
(Естетичні та історично-філософічні фрагменти)
До кожного ювілею Шевченка щорічно з'являється досить велика кількість ювілейної літератури. І серед неї щороку поважне місце займають етюди, що роблять спроби зв'язати ім'я Шевченка з тим чи іншим моментом сучасності: або довести, що Шевченко наближається до тієї чи іншої сучасної політичної або суспільно-ідеологічної течії, або відшукані в Шевченка ті чи інші відповіді на сучасні проблеми й питання біжучого житія. Вже не раз і не один із видатних українських письменників або й політиків (починаючи з Драгоманова) протестував проти цього; і ріжними аргументами обґрунтовували цю думку, - що не можна втягати поета в політику й ідейну боротьбу сучасності. Але ніяка аргументація, очевидно, не поможе там, де говорить пристрасть, та ще політична пристрасть. І знов пишуть твори, які тільки з почуття якогось внутрішнього сорому не дістають назв «Шевченко, як ______іст», «Шевченко проти сучасного комунізму», «Шевченко й земельна реформа», «Шевченко й резолюції X конгресу партії У». Зміст і без цих назв - завше той самий - «Шевченко та наша злоба денна».
Не треба й не варто повторювати старих аргументів проти зв'язування того, що має вічну н надчасову цінність, з тим, що дише часом, тлінням часового бування. гордістю «я» і страхом перед усім ширшим, більшим і вищим. Але треба й варто просто уважно подивитися, де йу чому значення Шевченка можна шукати й де його шукати не треба й не слід.
2
Коли словами Шевченка і його думками (дійсними, або такими, як їх розуміють наші сучасники) оперують як прикрасою та підтримкою політичних і ідеологічних реноме, то, по-перше, забувають про те, що ті слова й ті думки, які когось і щось можуть підтримувати, це теоретичні правди (дійсні або мнимі).
Бо ж дійсно - «теоретична правда» (себто правда, що с правда пізнання, не віри, не прозріння, не здогадки або передчуття). На калькуляції спирається можливість збудувати машину, будинок або міст; на знанні людського організму - лікування хороб; на підрахунку фінансових можливостей і ресурсів - скажемо - план стабілізації. На теоретичній правді «спирається» «техніка», спирається «вміння», спирається кожне опанування реальності, що може вести до реальних, дійсних змін у ній шляхом наперед передбачених, намічених, свідомих актів праці. І це тому, що теоретична правда має їй одній властивий характер - характер певності, непохитності, якоїсь майже матеріяльної тверезості і кріпості.
Кожна правда є у своїм єстві двобічна: «я» або «ми», якийсь суб'єкт пізнання її знає, але ніколи й ніде не продукує її зі себе, «мені» або «нам», суб'єктові протистоїть об'єкт, зміст пізнання. І в цьому об'єкті найважливіше й центральне - незалежне від «мене», від суб'єкта, непокірне йому, ним не опановується ні в меншій мірі. Як рок або присуд вищої сили тяжить наді мною зміст найпростішого й найдрібнішого об'єкта. Хіба в моїй - або цілого людства, з його найвищими геніями - силі змінити з своєї волі зміст пізнання - не тільки, скажемо, - закона тяжіння, але й зміст відомостей про будову кишкового тракту найдрібнішої тварини або найменшу теорему математики. Можна знайти, відшукати, одкрити щось нове й інше. Але й це нове й інше буде тяжіти тією самою незмінною необхідністю над усією творчою силою суб'єкта пізнання. Зміст і об'єкт пізнання є ніби вічно - ворожа суб 'єктові і йому протилежна сила.
Цей специфічний характер пізнання виявляється й у відношенні знаття до інших цінностей, що стоять поруч із ним - як етичні, естетичні, або підрядні йому - консеквентність, гармонійність, простота тощо. Якась думка може бути надзвичайно потрібна, просто конче потрібна для моралі, але якщо вона невірна, вона й не вийде поза межі неправди. І коли якась ідея робила б світ і життя в сотки разів краснішим, естетично-вартним, це все ж нічого не говорить на користь її теоретичної правдивості! - Так само навіть і підрядні теоретичні кваліфікації думок - як-от їх простота, ясність, гармонійність можуть щонайбільше пробуджувати в нас бажання, щоб ці думки були правдивими, але ніколи не будуть якимись аргументами на користь їх правдивості.
І без огляду на такий абсолютний характер теоретичної правди, а може, й завдяки йому, кожна правда, кожна правдива думка мас характер непримиримості, безкомпромісовості, не тільки в відношенні до суб'єкта пізнання, а й до інших думок, що теж (як і всякі й усі думки) претендують бути правдивими. А саме: Якщо визнана, обгрунтована, стає фактом теоретична правдивість якоїсь думки, тим самим заподіяна смерть безлічі інших (можливих) правд-гыпотез, теорій, припущень «невірних». Подібно матеріяльному тілу, що, посідаючи просторову непроникальність, і правда посідає «непроникальність», але не в просторовій, а в «ідейній» сфері.
І цим з'ясовується специфічний характер історії розвитку теоретичної думки, історія розвитку ідей. В історії теоретичної думки ми зустрічаємо справжню «bellum omnium contra omnes», справжню боротьбу на смерть - не на житія. Бо кожний елемент сфери теоретичної правди мас абсолютні претензії (на правдивість), які не можуть бути примирені з абсолютними претензіями ннших правд. 1 боротьба закінчується тут найбільшим у світі автодафе ідей, де гинуть великі теорії, що панували тисячоліття, що стояли в центрі великих культур і широкої творчості поколінь; гине поруч і дрібне й непомітне. Але «гине» справжньою смертю, бо між правдою й неправдою немає ніякою посереднього становища. Правда не може жевріти, а тільки - горіти повним полум'ям.
І в цьому характер теоретичної правди, що гак скупо й неповно ми накреслили, в цьому - і корінь парадоксального самовбивчого характеру теоре-I їїчтії правди. Кожна теоретична правда народжує з cede вищу правду, що несе їй самій смерть і забуття.
Кажучи словами одного з найбільших учених останніх часів: «кожний із нас знає, що те, що він зробив, перестаріє за 10, 20, 50 років. І le паша доля, та більше: це сенс наукової праці - кожне наукове «рішення» визначає нові «питання» і хоче перестаріти й бути перебореним. Але ж бути науково перебореним цс не тільки наша загальна доля, але й наша загальна ціль. Ми не можемо працювати без надії, що хтось інший піде далі, ніж ми» (Макс Вебер).
3
Чи ж не є цілком і наскрізь інший світ естетичних цінностей?
Хіба естетичне протистоїть суб'єктові естетичної творчості, митцеві та суб'єктові естетичного приймання - нам усім, хто приймає чужі витвори як естетичну даність? Хіба, навпаки, естетичне досягнення після довгого процесу боротьби з непокірною матерією для митця, з непокірним - «незрозумілим», «чужим» мені, «неясним» - об'єктом приймання для суб'єкта естетичного приймання - не є заспокоєнням і гармонійним відношенням визнанім естетичного об'єкту - «єдино можливим», «таким як і треба», «близьким», «зрозумілим»? Зміст естетичного об'єкту знаходиться нетичному - загальний закон широти й миру. Ми свідомо обмежились неповною характеристикою естетичної сфери. Та повне нам тут і непотрібне.
4
Ми можемо, виходячи з наших міркувань, дещо сказати про Шевченка. А саме поставити собі кілька запитань. - Чи хочемо ми в Шевченка чомусь теоретично вчитись? І чи можемо ми вважати, що думки Шевченка в теоретичній правдивості мають свій сенс, своє значення для нас і для нації? Та чи думаємо ми, що і для нас, і для Шевченка ліпше, важливіше бути в теоретичній згоді, ніж ув естетичній гармонії?
Відповісти на ці запитання для того, хто визнає правдивість наших теоретичних міркувань, не є важко.
Розуміється, теоретично ніхто й ніколи - навіть і з авторів статті В про «Шевченка та наші політичні завдання» - вчитись у Шевченка не хотів. Тільки певна неясність думки приводила до того, що в Шевченка шукали доказів для того або іншого твердження. Бо ж ув естетичному ніяких доказів ні для чого знайти не можна. Естетичне може мати (зокрема словесна творчість) теоретичний зміст, але цей теоретичний зміст не збільшує й не зменшує цінності естетичного й не мас до неї ніякого відношення. Ми повинні одвер-то визнати всі протиріччя в Шевченка, повну неясність його поглядів і оцінок, навіть до зафіксованої в щоденнику неясності поняття нації, - бо ж для Шевченка там і Лєрмонтов «наш поет», і Ґерцен - «наш вигнанець».
І тільки визнавши повну незначність для нас думок Шевченка теоретично, ми маємо змогу оцінити естетичне його колосальне національне значення. Найвища функція естетичного -з 'єднання, з'єднання індивідуумі», теж і груп, фракцій і партій, навіть народів і націй через межі їх теоретичного розбрату та роз'єднання. Українська нація розірвана не менш, а може, й більше, ніж інші нації й народи. Розірвана на партії й політичні угруповання, що одріжняються одне від одного думками й ідеалами, програмами й резолюціями. Розірвана на класи, що одріжняються цілями політичними й суспільними - а кожна така ціль формулюється як теоретичне положення - конкретна вимога або програма - себто система вимог. Розірвана й у межах партій, і через них. інтелектуальними і психологічними звичками, що виросли в «ворожім», а в дружньо-сиорідненім відношенні до суб'єкта пізнання. І чи не є через це цілком іншими і внутрішні відношення у сфері естетичних цінностей. Сфера естетичного буття є «м'яка», «спокійна» сфера - для суб'єкта (і у сфері естетичній багато боротьби, неспокою і трагізму, але в іншому, не в тім відношенню, що нас займає. Тому про це тут на цім місці можна й не говорити). Гармонійне відношення естетичного «визнання» рококо не заважає тому самому суб'єктові визнавати - і в інший момент життя і здійснювати це естетичне визнання у процесі приймання - «готичне» або «класичне». Якась самоперебудова, самозміна естетичної «настроєності» суб'єкта робить його здібним до естетичного визнання примітиву або екзотики, гротеску або карикатури.
Не вузькість теоретичної правди, що не може її не хоче витати поруч із собою якоїсь іншої відмінної правди, а, навпаки, широта і примиренність -характеристичні дія сфери естетичної, в якій ріжне і протилежне може стояти поруч одне з одним, де немає «непроникальності» окремих цінностей і де розвиток і поступ нікого не «вбиває» й нічого не знищує, де є ріст і збільшення, а не зміна, й де закон часу знає «забуття» (може, й вічне), але -не «спростовання».
Лише там, де естетичне доторкується до матерії або до теорії - у процесі творчості, що з матерією бореться й її формує, та в утворенні теоретичних течій (або збудованих на зразок теоретичних «шкіл») - там повстає боротьба проти якогось «напрямку» або «стилю» в мистецтві, повстає ворожнеча й суперечка. Але в суперечці й ворожнечі -тількилюде, але ніколи не цінності самі, «напрям», «течія», або «ухил» засуджується, але не «спростовується», не «звалюється».
Не дурно ж естетичне є те, що найбільше з'єднує й найдальше сягає. Чи близька нам культура негрів або Китаю? Але й у ній найближче, і в ній най-приступніше - мистецтво. Воно може безпосередньо підвести нас до душі найдальшого народу - якщо тільки ми здібні до якоїсь своєрідної настроєності, що дасть змогу співзвучання нашої душі з душею далекого, чужого й незрозумілого народу. В кожнім разі в цій сфері ми не будемо хотіти цей далекий нарід у чомусь переконувати, чогось навчати, вести за собою, бо тут - ув есте на фунті ріжних держав, а тепер на ґрунті іншого державного угруповання зміняються, поглиблюються і зростають. Розірвана і психологічним партикуляризмом, і індивідуалізмом, що - може, й дійсно, як дехто думає, властивий українській нації яко такій. І значення Шевченка саме в тому, що він «з'єднує всіх», що він через межі теоретичних та практичних перепон -бо ж естетична сила не знає теоретичних меж і кордонів - дивною силою зливає всі течії й напрями в одну стихію, що є можливістю однаковою і для національно-культурного, і для національно-політнчного життя. Тому Шевченко приймається й комуністами (що будуть соромливо шукати «соціальних мотивів» у поезії Шевченка й об'являтимуть його селянським або ліпше «незаможницьким», а то й «пролетарським» поетом), і вигнанцями (хоч і з них дехто шукатиме виправдання для свого естетичного права визнавати Шевченка в його «народницькій», або «марксівській», або «гетьманській» ідеології), і свідомими українцями та навіть культурними москвофілами (хоч останніх я й не маю бажання «окупувати» до українців) і для політика, і для «етнографічного» українця (а не слід ігнорувати й існування таких). І не дивно. Бо поезія Шевченка - цс ж космос українського життя. І не тому гарні постаті козаків або зі співчуттям згадуються гетьмани в Шевченка, що він у думках своїх мав теоретичну ідею відродження козацтва або гетьманщини -а через тс, що цс є образи й символи України. Шевченко об'єднує всіх - і вірних, і невірних синів нації, і правих теоретично та політично, і неправих - бо його прокльони невірним або неправим (з пункту погляду Шевченка), можливі тільки через те, що й вони, на його думку, належать до єдності національного цілого.
І в цьому - відповідь і на наше третє питання. Шевченко саме естетично одкриває, що українська нація є, - вже тим він з'єднує ті партикуляристичні одиниці та групи, які є хаосом, а не єдністю, бо над ними не носиться й не може носитися творчий «Дух Божий». Отже - або теоретичний Шевченко як представник розпаду єдності, або Шевченко як естетичне з'явище, - представник надіндивідуального буття національного!
5
Але чи правда, що в естетичній сфері відкривається (чомусь) онтологічне в нації? І чому це так?
Здається, що знов та сама естетична функція з'єднання є тому причиною. Ніяке буття не є буття, що замкнене в собі й у своїм унутрішнім обмежене й ним закінчене. Ні! Кожне буття - здобуває своєї повної реальності тільки в виході свойому поза свої межі. В історичній сфері цс значить - прорив до інших культур і до інших культурних сфер, як явище з іншої, для них чужої сфери. І тут ніхто й досі так, як Шевченко, не «репрезентував» українську націю назовні (якщо вжити цих вульгарних та тривіальних слів). Шевченко «з'єднує» українську націю з цілим культурним світом, хоч як він не є для чужинця незрозумілий та далекий. Але геній займає своє місце там, де немає місця для звичайних з'явищ. І в естетичній сфері визначається саме тс, що є своєрідного у з'явищі Шевченка - його національність, що саме б і ігнорувалась у вченні або діянні у практичній сфері.
Та Шевченко з'єднує, власне, українську націю і з майбутнім. Бо коли нація зникає (як деякі орієнтальні нації та, власне, і грецька нація, з якою новогрецька має дуже мало спільного), то через естетичне найбільше й най-ширше може вона жити все ж ув історичній стихії - у традиції (як живе Гомер або Софокл).
6
І що найбільш дивовижного якраз розкривається в естетичнім феномені Шевченка - це те, що його буття і його творчість належать до часів, коли найменше з усіх часів української історії реальним було все те в українській нації, що характеризує націю яко таку - політичне, культурне та навіть побутове життя. Шевченко - цс в естетичних формах ніби квінтесенція чистої реальності національного буття. І яко такий вияв реальності нації, що майже зникла назовні, життя якої заховалось під попелом культурної денаціоналізації, Шевченко, як естетичне з'явище, своїм значенням щось подібне до тих велетенських будов старовинних народів, що живуть і після їх (народів) загибелі, буття яких ніби відділяється від життя нації й дістає власну реальність, як-от єгипетські піраміди або обеліски. Але обеліски та піраміди повстали за часів найбільшої потуги й унутрішної сили єгипетської культури з колосальною витратою організованої сили, - Шевченко повстав ніби з нічого.
І це найбільш підкреслює в ньому ту стихійну міць естетичного, що часами піднімається ніби зі сфери культури у сферу природи та надісторичних цінностей. Бо в історії
Все йде, все минає і краю немає...
.............................................................
............................................................
.................................Одне зацвіло,
а друге зав'яло, навіки зав'яло,
І листя пожовкле вітри рознесли.
Між тим у природі - вічний процес:
....сонечко встане, як перше вставало;
І зорі червоні, як перше гілили.
Попливуть і потім.................................
Бо якраз людська творчість, душа людська ще вище над вічним повторенням часової зміни природних явищ, - бо в ній здійснюється надчасове. Чи не це предносилося Шевченкові, коли він образам зміни історичних подій та вічного коловороту природи протиставляв - «душу живу».
- Як небо блакитне, нема йому краю.
Так душі почину і краю немає.
І в цій сфері - весохопливого й вічного - треба шукати значення Шевченка - у сфері естетичній.
ДУМКИ ПРО ШЕВЧЕНКА
(Естетичні та історично-філософічні фрагменти)
До кожного ювілею Шевченка щорічно з'являється досить велика кількість ювілейної літератури. І серед неї щороку поважне місце займають етюди, що роблять спроби зв'язати ім'я Шевченка з тим чи іншим моментом сучасності: або довести, що Шевченко наближається до тієї чи іншої сучасної політичної або суспільно-ідеологічної течії, або відшукані в Шевченка ті чи інші відповіді на сучасні проблеми й питання біжучого житія. Вже не раз і не один із видатних українських письменників або й політиків (починаючи з Драгоманова) протестував проти цього; і ріжними аргументами обґрунтовували цю думку, - що не можна втягати поета в політику й ідейну боротьбу сучасності. Але ніяка аргументація, очевидно, не поможе там, де говорить пристрасть, та ще політична пристрасть. І знов пишуть твори, які тільки з почуття якогось внутрішнього сорому не дістають назв «Шевченко, як ______іст», «Шевченко проти сучасного комунізму», «Шевченко й земельна реформа», «Шевченко й резолюції X конгресу партії У». Зміст і без цих назв - завше той самий - «Шевченко та наша злоба денна».
Не треба й не варто повторювати старих аргументів проти зв'язування того, що має вічну н надчасову цінність, з тим, що дише часом, тлінням часового бування. гордістю «я» і страхом перед усім ширшим, більшим і вищим. Але треба й варто просто уважно подивитися, де йу чому значення Шевченка можна шукати й де його шукати не треба й не слід.
2
Коли словами Шевченка і його думками (дійсними, або такими, як їх розуміють наші сучасники) оперують як прикрасою та підтримкою політичних і ідеологічних реноме, то, по-перше, забувають про те, що ті слова й ті думки, які когось і щось можуть підтримувати, це теоретичні правди (дійсні або мнимі).
Бо ж дійсно - «теоретична правда» (себто правда, що с правда пізнання, не віри, не прозріння, не здогадки або передчуття). На калькуляції спирається можливість збудувати машину, будинок або міст; на знанні людського організму - лікування хороб; на підрахунку фінансових можливостей і ресурсів - скажемо - план стабілізації. На теоретичній правді «спирається» «техніка», спирається «вміння», спирається кожне опанування реальності, що може вести до реальних, дійсних змін у ній шляхом наперед передбачених, намічених, свідомих актів праці. І це тому, що теоретична правда має їй одній властивий характер - характер певності, непохитності, якоїсь майже матеріяльної тверезості і кріпості.
Кожна правда є у своїм єстві двобічна: «я» або «ми», якийсь суб'єкт пізнання її знає, але ніколи й ніде не продукує її зі себе, «мені» або «нам», суб'єктові протистоїть об'єкт, зміст пізнання. І в цьому об'єкті найважливіше й центральне - незалежне від «мене», від суб'єкта, непокірне йому, ним не опановується ні в меншій мірі. Як рок або присуд вищої сили тяжить наді мною зміст найпростішого й найдрібнішого об'єкта. Хіба в моїй - або цілого людства, з його найвищими геніями - силі змінити з своєї волі зміст пізнання - не тільки, скажемо, - закона тяжіння, але й зміст відомостей про будову кишкового тракту найдрібнішої тварини або найменшу теорему математики. Можна знайти, відшукати, одкрити щось нове й інше. Але й це нове й інше буде тяжіти тією самою незмінною необхідністю над усією творчою силою суб'єкта пізнання. Зміст і об'єкт пізнання є ніби вічно - ворожа суб 'єктові і йому протилежна сила.
Цей специфічний характер пізнання виявляється й у відношенні знаття до інших цінностей, що стоять поруч із ним - як етичні, естетичні, або підрядні йому - консеквентність, гармонійність, простота тощо. Якась думка може бути надзвичайно потрібна, просто конче потрібна для моралі, але якщо вона невірна, вона й не вийде поза межі неправди. І коли якась ідея робила б світ і життя в сотки разів краснішим, естетично-вартним, це все ж нічого не говорить на користь її теоретичної правдивості! - Так само навіть і підрядні теоретичні кваліфікації думок - як-от їх простота, ясність, гармонійність можуть щонайбільше пробуджувати в нас бажання, щоб ці думки були правдивими, але ніколи не будуть якимись аргументами на користь їх правдивості.
І без огляду на такий абсолютний характер теоретичної правди, а може, й завдяки йому, кожна правда, кожна правдива думка мас характер непримиримості, безкомпромісовості, не тільки в відношенні до суб'єкта пізнання, а й до інших думок, що теж (як і всякі й усі думки) претендують бути правдивими. А саме: Якщо визнана, обгрунтована, стає фактом теоретична правдивість якоїсь думки, тим самим заподіяна смерть безлічі інших (можливих) правд-гыпотез, теорій, припущень «невірних». Подібно матеріяльному тілу, що, посідаючи просторову непроникальність, і правда посідає «непроникальність», але не в просторовій, а в «ідейній» сфері.
І цим з'ясовується специфічний характер історії розвитку теоретичної думки, історія розвитку ідей. В історії теоретичної думки ми зустрічаємо справжню «bellum omnium contra omnes», справжню боротьбу на смерть - не на житія. Бо кожний елемент сфери теоретичної правди мас абсолютні претензії (на правдивість), які не можуть бути примирені з абсолютними претензіями ннших правд. 1 боротьба закінчується тут найбільшим у світі автодафе ідей, де гинуть великі теорії, що панували тисячоліття, що стояли в центрі великих культур і широкої творчості поколінь; гине поруч і дрібне й непомітне. Але «гине» справжньою смертю, бо між правдою й неправдою немає ніякою посереднього становища. Правда не може жевріти, а тільки - горіти повним полум'ям.
І в цьому характер теоретичної правди, що гак скупо й неповно ми накреслили, в цьому - і корінь парадоксального самовбивчого характеру теоре-I їїчтії правди. Кожна теоретична правда народжує з cede вищу правду, що несе їй самій смерть і забуття.
Кажучи словами одного з найбільших учених останніх часів: «кожний із нас знає, що те, що він зробив, перестаріє за 10, 20, 50 років. І le паша доля, та більше: це сенс наукової праці - кожне наукове «рішення» визначає нові «питання» і хоче перестаріти й бути перебореним. Але ж бути науково перебореним цс не тільки наша загальна доля, але й наша загальна ціль. Ми не можемо працювати без надії, що хтось інший піде далі, ніж ми» (Макс Вебер).
3
Чи ж не є цілком і наскрізь інший світ естетичних цінностей?
Хіба естетичне протистоїть суб'єктові естетичної творчості, митцеві та суб'єктові естетичного приймання - нам усім, хто приймає чужі витвори як естетичну даність? Хіба, навпаки, естетичне досягнення після довгого процесу боротьби з непокірною матерією для митця, з непокірним - «незрозумілим», «чужим» мені, «неясним» - об'єктом приймання для суб'єкта естетичного приймання - не є заспокоєнням і гармонійним відношенням визнанім естетичного об'єкту - «єдино можливим», «таким як і треба», «близьким», «зрозумілим»? Зміст естетичного об'єкту знаходиться нетичному - загальний закон широти й миру. Ми свідомо обмежились неповною характеристикою естетичної сфери. Та повне нам тут і непотрібне.
4
Ми можемо, виходячи з наших міркувань, дещо сказати про Шевченка. А саме поставити собі кілька запитань. - Чи хочемо ми в Шевченка чомусь теоретично вчитись? І чи можемо ми вважати, що думки Шевченка в теоретичній правдивості мають свій сенс, своє значення для нас і для нації? Та чи думаємо ми, що і для нас, і для Шевченка ліпше, важливіше бути в теоретичній згоді, ніж ув естетичній гармонії?
Відповісти на ці запитання для того, хто визнає правдивість наших теоретичних міркувань, не є важко.
Розуміється, теоретично ніхто й ніколи - навіть і з авторів статті В про «Шевченка та наші політичні завдання» - вчитись у Шевченка не хотів. Тільки певна неясність думки приводила до того, що в Шевченка шукали доказів для того або іншого твердження. Бо ж ув естетичному ніяких доказів ні для чого знайти не можна. Естетичне може мати (зокрема словесна творчість) теоретичний зміст, але цей теоретичний зміст не збільшує й не зменшує цінності естетичного й не мас до неї ніякого відношення. Ми повинні одвер-то визнати всі протиріччя в Шевченка, повну неясність його поглядів і оцінок, навіть до зафіксованої в щоденнику неясності поняття нації, - бо ж для Шевченка там і Лєрмонтов «наш поет», і Ґерцен - «наш вигнанець».
І тільки визнавши повну незначність для нас думок Шевченка теоретично, ми маємо змогу оцінити естетичне його колосальне національне значення. Найвища функція естетичного -з 'єднання, з'єднання індивідуумі», теж і груп, фракцій і партій, навіть народів і націй через межі їх теоретичного розбрату та роз'єднання. Українська нація розірвана не менш, а може, й більше, ніж інші нації й народи. Розірвана на партії й політичні угруповання, що одріжняються одне від одного думками й ідеалами, програмами й резолюціями. Розірвана на класи, що одріжняються цілями політичними й суспільними - а кожна така ціль формулюється як теоретичне положення - конкретна вимога або програма - себто система вимог. Розірвана й у межах партій, і через них. інтелектуальними і психологічними звичками, що виросли в «ворожім», а в дружньо-сиорідненім відношенні до суб'єкта пізнання. І чи не є через це цілком іншими і внутрішні відношення у сфері естетичних цінностей. Сфера естетичного буття є «м'яка», «спокійна» сфера - для суб'єкта (і у сфері естетичній багато боротьби, неспокою і трагізму, але в іншому, не в тім відношенню, що нас займає. Тому про це тут на цім місці можна й не говорити). Гармонійне відношення естетичного «визнання» рококо не заважає тому самому суб'єктові визнавати - і в інший момент життя і здійснювати це естетичне визнання у процесі приймання - «готичне» або «класичне». Якась самоперебудова, самозміна естетичної «настроєності» суб'єкта робить його здібним до естетичного визнання примітиву або екзотики, гротеску або карикатури.
Не вузькість теоретичної правди, що не може її не хоче витати поруч із собою якоїсь іншої відмінної правди, а, навпаки, широта і примиренність -характеристичні дія сфери естетичної, в якій ріжне і протилежне може стояти поруч одне з одним, де немає «непроникальності» окремих цінностей і де розвиток і поступ нікого не «вбиває» й нічого не знищує, де є ріст і збільшення, а не зміна, й де закон часу знає «забуття» (може, й вічне), але -не «спростовання».
Лише там, де естетичне доторкується до матерії або до теорії - у процесі творчості, що з матерією бореться й її формує, та в утворенні теоретичних течій (або збудованих на зразок теоретичних «шкіл») - там повстає боротьба проти якогось «напрямку» або «стилю» в мистецтві, повстає ворожнеча й суперечка. Але в суперечці й ворожнечі -тількилюде, але ніколи не цінності самі, «напрям», «течія», або «ухил» засуджується, але не «спростовується», не «звалюється».
Не дурно ж естетичне є те, що найбільше з'єднує й найдальше сягає. Чи близька нам культура негрів або Китаю? Але й у ній найближче, і в ній най-приступніше - мистецтво. Воно може безпосередньо підвести нас до душі найдальшого народу - якщо тільки ми здібні до якоїсь своєрідної настроєності, що дасть змогу співзвучання нашої душі з душею далекого, чужого й незрозумілого народу. В кожнім разі в цій сфері ми не будемо хотіти цей далекий нарід у чомусь переконувати, чогось навчати, вести за собою, бо тут - ув есте на фунті ріжних держав, а тепер на ґрунті іншого державного угруповання зміняються, поглиблюються і зростають. Розірвана і психологічним партикуляризмом, і індивідуалізмом, що - може, й дійсно, як дехто думає, властивий українській нації яко такій. І значення Шевченка саме в тому, що він «з'єднує всіх», що він через межі теоретичних та практичних перепон -бо ж естетична сила не знає теоретичних меж і кордонів - дивною силою зливає всі течії й напрями в одну стихію, що є можливістю однаковою і для національно-культурного, і для національно-політнчного життя. Тому Шевченко приймається й комуністами (що будуть соромливо шукати «соціальних мотивів» у поезії Шевченка й об'являтимуть його селянським або ліпше «незаможницьким», а то й «пролетарським» поетом), і вигнанцями (хоч і з них дехто шукатиме виправдання для свого естетичного права визнавати Шевченка в його «народницькій», або «марксівській», або «гетьманській» ідеології), і свідомими українцями та навіть культурними москвофілами (хоч останніх я й не маю бажання «окупувати» до українців) і для політика, і для «етнографічного» українця (а не слід ігнорувати й існування таких). І не дивно. Бо поезія Шевченка - цс ж космос українського життя. І не тому гарні постаті козаків або зі співчуттям згадуються гетьмани в Шевченка, що він у думках своїх мав теоретичну ідею відродження козацтва або гетьманщини -а через тс, що цс є образи й символи України. Шевченко об'єднує всіх - і вірних, і невірних синів нації, і правих теоретично та політично, і неправих - бо його прокльони невірним або неправим (з пункту погляду Шевченка), можливі тільки через те, що й вони, на його думку, належать до єдності національного цілого.
І в цьому - відповідь і на наше третє питання. Шевченко саме естетично одкриває, що українська нація є, - вже тим він з'єднує ті партикуляристичні одиниці та групи, які є хаосом, а не єдністю, бо над ними не носиться й не може носитися творчий «Дух Божий». Отже - або теоретичний Шевченко як представник розпаду єдності, або Шевченко як естетичне з'явище, - представник надіндивідуального буття національного!
5
Але чи правда, що в естетичній сфері відкривається (чомусь) онтологічне в нації? І чому це так?
Здається, що знов та сама естетична функція з'єднання є тому причиною. Ніяке буття не є буття, що замкнене в собі й у своїм унутрішнім обмежене й ним закінчене. Ні! Кожне буття - здобуває своєї повної реальності тільки в виході свойому поза свої межі. В історичній сфері цс значить - прорив до інших культур і до інших культурних сфер, як явище з іншої, для них чужої сфери. І тут ніхто й досі так, як Шевченко, не «репрезентував» українську націю назовні (якщо вжити цих вульгарних та тривіальних слів). Шевченко «з'єднує» українську націю з цілим культурним світом, хоч як він не є для чужинця незрозумілий та далекий. Але геній займає своє місце там, де немає місця для звичайних з'явищ. І в естетичній сфері визначається саме тс, що є своєрідного у з'явищі Шевченка - його національність, що саме б і ігнорувалась у вченні або діянні у практичній сфері.
Та Шевченко з'єднує, власне, українську націю і з майбутнім. Бо коли нація зникає (як деякі орієнтальні нації та, власне, і грецька нація, з якою новогрецька має дуже мало спільного), то через естетичне найбільше й най-ширше може вона жити все ж ув історичній стихії - у традиції (як живе Гомер або Софокл).
6
І що найбільш дивовижного якраз розкривається в естетичнім феномені Шевченка - це те, що його буття і його творчість належать до часів, коли найменше з усіх часів української історії реальним було все те в українській нації, що характеризує націю яко таку - політичне, культурне та навіть побутове життя. Шевченко - цс в естетичних формах ніби квінтесенція чистої реальності національного буття. І яко такий вияв реальності нації, що майже зникла назовні, життя якої заховалось під попелом культурної денаціоналізації, Шевченко, як естетичне з'явище, своїм значенням щось подібне до тих велетенських будов старовинних народів, що живуть і після їх (народів) загибелі, буття яких ніби відділяється від життя нації й дістає власну реальність, як-от єгипетські піраміди або обеліски. Але обеліски та піраміди повстали за часів найбільшої потуги й унутрішної сили єгипетської культури з колосальною витратою організованої сили, - Шевченко повстав ніби з нічого.
І це найбільш підкреслює в ньому ту стихійну міць естетичного, що часами піднімається ніби зі сфери культури у сферу природи та надісторичних цінностей. Бо в історії
Все йде, все минає і краю немає...
.............................................................
............................................................
.................................Одне зацвіло,
а друге зав'яло, навіки зав'яло,
І листя пожовкле вітри рознесли.
Між тим у природі - вічний процес:
....сонечко встане, як перше вставало;
І зорі червоні, як перше гілили.
Попливуть і потім.................................
Бо якраз людська творчість, душа людська ще вище над вічним повторенням часової зміни природних явищ, - бо в ній здійснюється надчасове. Чи не це предносилося Шевченкові, коли він образам зміни історичних подій та вічного коловороту природи протиставляв - «душу живу».
- Як небо блакитне, нема йому краю.
Так душі почину і краю немає.
І в цій сфері - весохопливого й вічного - треба шукати значення Шевченка - у сфері естетичній.