про те, як з японцями їздили збирати фольклор
-Хуміко, бери ж локшину! - з характерним для українських бабів напідпитку напором припрошувала розчервоніла баба напідпитку. Хуміко кланялася, дякувала по-своєму і накладала локшину. Окрім локшини трьох японців змушували їсти ще карася заливного, гуску, рибу копчену, капусту квашену, сливу мариновану, помідори солені, коржі з маком в узварі, олів'є і всяке інше, що виставили господарі на це скромне застілля на честь гостей. Японці в таких кількостях їсти не звикли, смущалися. Але їжа то ще півбіди, а ось випивка... Два види горілки, самогон і домашнє вино. Українська супроводжувачка японців хитала головою: "І де я їх по селу збирати буду?". Її побоювання були небезпідставні, адже, пояснила вона, японці не мають ферменту, який би горілку розщіплював. Та і рисова їхня... "горілка" - 13 градусів лише. Це не 60 градусів самогону!
Баби дивилися на японців із жалістю. Ну що з них взяти, коли вони по-нашому навіть не вміють? Пити не вміють, їсти не вміють, балакають дивно та ще й не співають. А ось баби співають! Та й японців припрошують. Японці відмовляються, мовляв, куди їм. І лиш похитуються в такт. "Хитайся-хитайся, коли більше нічого не вмієш" - по-доброму і зі співчуттям говорить та бабця, що сидить біля мене. В той час господарка дому вже пішла обнімати гостей, а найп'яніший учасник вже каже їй по-нашому "мама"...
Коли повантажилися в машини на Київ, і ми їхали собі окремо з дітьми та внучкою бабусі, яку підкидали до міста, то враз почали згадувати про японців і пиятику:
- А чого ж ніхто тому дядькові не сказав, аби після самогонки вина не пив?
- Та біс його зна... Не подумали щось.
Схоже, гостей заморських вразило не так українське багатоголосся, як те, скільки бабки п'ють...
Ми теж щось фольклор не дуже запам'ятали. Якось невдало. Зате наїлися від пуза!
Баби дивилися на японців із жалістю. Ну що з них взяти, коли вони по-нашому навіть не вміють? Пити не вміють, їсти не вміють, балакають дивно та ще й не співають. А ось баби співають! Та й японців припрошують. Японці відмовляються, мовляв, куди їм. І лиш похитуються в такт. "Хитайся-хитайся, коли більше нічого не вмієш" - по-доброму і зі співчуттям говорить та бабця, що сидить біля мене. В той час господарка дому вже пішла обнімати гостей, а найп'яніший учасник вже каже їй по-нашому "мама"...
Коли повантажилися в машини на Київ, і ми їхали собі окремо з дітьми та внучкою бабусі, яку підкидали до міста, то враз почали згадувати про японців і пиятику:
- А чого ж ніхто тому дядькові не сказав, аби після самогонки вина не пив?
- Та біс його зна... Не подумали щось.
Схоже, гостей заморських вразило не так українське багатоголосся, як те, скільки бабки п'ють...
Ми теж щось фольклор не дуже запам'ятали. Якось невдало. Зате наїлися від пуза!