Країна мрій 1
Том Купер, австрійський аналітик
17 ЖОВТНЯ 2024
( 2)
Привіт усім!
Останніми днями кілька читачів (цікаво, що всі вони із "Заходу") звернулися до мене з проханням щось на зразок "пом'якшити" мою критику на адресу політичного керівництва України, головнокомандувача Збройних Сил України та Генерального штабу ЗСУ, зокрема.
Я роздумував над цим, і досить довго. Мій висновок досить простий: вибачте, але я не можу.
Не тому, що я нещадний, або хочу розчарувати когось, або що я якийсь одинак чи вважаю себе розумнішим за всіх, чи щось у цьому роді, але: я просто не можу.
Я дуже рано в житті засвоїв, що єдиний спосіб рухатися вперед - це ніколи не припиняти критичного аналізу. Так само я аналізую і війну. Я віддаю перевагу реалістичному погляду на речі, ніж будь-якому науково-фантастичному баченню чи моделюванню реальності. Саме так я звик працювати, коли співпрацював із десятками різних газет або спеціалізованих журналів. Зрештою, це мало наслідком те, що понад десять років тому я припинив працювати з усіма ними.
Я не стверджую, що все, про що я повідомляю, чи кожен мій аналіз завжди "влучає в ціль". Геть не завжди. Але я можу чесно сказати, що маю чисту совість, і я не дав себе корумпувати зовнішнім впливам. Я намагаюся об’єктивно оцінювати наміри та можливості, зберігаючи необхідний рівень об'єктивності та реалізму.
Щоби бути здатним на це, я прагну спочатку зрозуміти передумови та контекст; постійно оновлюю свої знання в цьому плані; і постійно перевіряю та переперевіряю все знову, вивчаю нові речі та відповідно адаптую свої висновки. Вибачте, але результати цього процесу є такими, якими вони є.
Я розумію, що це часто змушує мене поводити так, ніби я граю роль "адвоката диявола", або, навіть, "стаю на бік ворога" тощо. Але це частина мого способу мислення: врешті-решт, однією з ключових речей у сучасній війні є розуміння того, як мислить інша сторона.
Суть полягає в тому, що я ніколи не знаю, якими будуть результати мого аналізу. Я "спонтанний" у цьому плані й, відповідно, ніколи не можу пообіцяти комусь: "Ось, із цього моменту я аналізуватиму та робитиму висновки з ентузіазмом", або "звісно, тепер я писатиму добре про персону XY" - бо коли я сідаю аналізувати та писати, я не маю жодного уявлення, чи буде для цього якась підстава, чи ні.
Тож вибачте: я не можу допомогти, якщо результати мого аналізу не подобаються комусь, і я не маю наміру підлаштовувати свої висновки, щоб вони відповідали тому, що хтось хоче почути.
Чи це збиває з пантелику деяких читачів? Вочевидь так. Принаймні тих людей, які очікують прочитати те, що хочуть прочитати; часто-густо тих, що роблять висновки, навіть не читаючи повністю текст, ґрунтуючись лише на заголовках, або не розуміючи того, що читають. Вони залишатимуться збентеженими впродовж усього життя. Ті, хто мають проблеми з моїм сарказмом - ще більше. Але тоді, будь ласка, майте на увазі: якщо ви хочете, щоб хтось вам брехав, щоб вам стало краще, чи що там у вас - вибачте, тут нема що читати.
Я розпочав із цього "дисклеймера", тому що останніми днями я мав кілька розмов із друзями, колегами та контактами щодо війни в Україні. Далі наведено щось на кшталт спроби викласти на папері висновки - їхні та мої. Зараз це не цілком структурований матеріал: радше "купа їжі для (подальших) роздумів". Можливо, там навіть є "прогалина" (чи кілька) у різних місцях.
Назвіть це "робочим документом", якщо хочете: я вважаю, що це буде досить корисно для пояснення того, що пішло добре - і того, що пішло не так у цій війні.
Спочатку…
Станом на лютий 2022 року, у мирний час Збройні Сили України (ЗСУ) налічували приблизно 200 тисяч військовослужбовців у бойових частинах Сухопутних військ. Тепер можна сперечатися, скільки з них було професіоналів, скільки новобранців, чи були вони краще підготовлені, чи ні, і чи достатньо їх було для протистояння російській навалі.
Однак це не було головною проблемою: справжньою проблемою ЗСУ в лютому 2022 року була "влада" [у Купера - уряд], яка вперто відмовлялася приймати реальність і, відповідно, "не вірила" в "широкомасштабне вторгнення" Росії. Майже до останнього моменту. Відповідно, мобілізація резервістів і приведення частин до бойової готовності почалося занадто пізно, і, за винятком колишньої "лінії розмежування" (фронту, замороженого з 2014-2015 років), російське вторгнення застало ЗСУ зненацька - так само як і ПСУ (Повітряні Сили та Сили Протиповітряної Оборони) - неготовими.
Що ще гірше, генерали - такі, як Содоль, на півдні припуститися помилки [тут Купер йде проти своїх попередніх висновків у назві того, що трапилося на півдні], давши змогу російським військам захопити Херсон і Мелітополь, [майже впритул] наблизитися до Миколаєва, а далі зробити спробу дістатися Одеси, водночас прориваючись у тил обороні Маріуполя. Отже, великі частини України опинилися в руках росіян без якогось серьйозного спротиву, Маріуполь опинився в облозі за лічені дні, ЗСУ та ПСУ втратили як мінімум дві, а то й чотири або п'ять бригад без великих боїв, і вони раптом опинилися на передовій, яка простяглася майже на 1500 км.
Мобілізацію резерву була розпочато 19 лютого, що дало незабаром змогу залучити оперативний резерв першої черги, а за три дні - оперативний резерв другої черги. Уже до кінця березня це довело загальну чисельність військ приблизно до 400 тисяч осіб. Це також було причиною того, чому росіяни почали втрачати позиції (наприклад, у районі Миколаєва), а потім відступили з Києва, Чернігова та Сум. Фактом є те, що до травня 2022 року ЗСУ мало більше військовослужбовців, ніж російські війська в Україні.
Однак завдяки тому, що як польові командири (тобто командири бригад і батальйонів, а особливо молодших чинів), так і війська були досвідченими й рішучими до бою, вони діяли набагато краще, ніж хтось міг би очікувати. Перші чотири місяці російського вторгнення вони в основному діяли гнучко. За винятком північно-західної частини Київщини та Маріуполя, вони вкрай нечасто брали участь у "траншейній війні": натомість постійно маневрували навколо російських флангів, влаштували засідки та/або контратакували там, де цього найменше очікували росіяни. Звичайно ж, можна сказати, що ЗСУ "обмінювали територію на час". Але - це спрацювало. Незалежно від того, чи в Чернігові, Сумах, у центральній, а потім західній частині Луганщини, у східній Харківщині, у районі Ізюм-Лиман-Сіверськ, чи на Херсонщині та Миколаївщині, українці завдавали величезних втрат російським військам, втрачаючи порівняно небагато власних солдатів.
Показові битви
Єдиним винятком із цього правила були райони, де ЗСУ отримали наказ від вищого командування не відступати. Це ті самі "політичні рішення", які призвели до "шоу для зомбі-ідіотів із Заходу" та наказів по типу "ані кроку назад".
Наприклад, на Київщині наприкінці лютого - на початку березня 2022 року. Чи то Зеленський, чи хтось із його радників, точно не скажу, вирішив, що "краще" захищати Мощун за будь-яку ціну, ніж дозволити росіянам зав’язнути, намагаючись дістатися міста. Залужний, головнокомандувач ЗСУ, не скаржився на цей наказ (якщо взагалі скаржився, то завжди постфактум), як і Сирський (на той час командувач сухопутних військ). Результат: вони не мали іншого вибору, як залишити 72-гу бригаду сам на сам. Як наслідок - бригада мала триматися в Мощуні "попри все", втративши один батальйон піхоти та майже всю артилерію, намагаючись зупинити наступ двох дивізій ПДВ (повітряно-десантних військ Росії).
Не можна сказати, що 72-га бригада не чинила спротиву: звісно, чинила, і ще і як. Зокрема, вона розгромила щонайменше три "елітних" полки ПДВ. Однак, що насправді врятувало ситуацію в Мощуні, так це затоплення після підриву дамби на Дніпровському водосховищі - що насправді можна було зробити на початку війни, отримавши своєчасний наказ від командування ЗСУ, у такий спосіб уникнувши втрат 72-ї бригади. Проте це неодноразово зривалося.
Фото: Третій понтонний міст, зведений росіянами для переправи через річку Ірпінь біля Мощуна, як видно в процесі змивання його затопленням після підриву дамби, що з’єднує цю річку з басейном Дніпра. Менш очевидними наслідками є кілька бойових машин десанту (БМД) та багато російських повітряних десантників, яких також змило водою…
Ані кроку назад
Керівництво в Києві не винесло уроків із цього.
Навпаки. Для генералів у Києві не мало жодного значення, як добре воювали їхні війська; не мало значення, які розумні ідеї для контратак мали їхні польові командири; і навіть які можливості надавали росіяни своїми безглуздими атаками (на які зазвичай віддавав накази Путін особисто). Вони дбали лише про кількість батальйонів, які мали, і скільки солдатів, техніки та постачання могли кинути на росіян. Бо "матеріальні бої" та "бої на виснаження" - це єдине, про що вони могли думати.
Тому верховне командування в Києві не вважало початкові 200 тисяч солдатів ЗСУ достатніми для війни, і не могло припустити, що загалом 400 тисяч військовослужбовців, яких було мобілізовано з першої та другої черги оперативних резервів, може бути достатньо. Вони потребували набагато більше.
Ба більше, і що найтрагічніше, відчуваючи, що його накази "ані кроку назад" "спрацьовують", Зеленський почав видавати дедалі більше таких наказів. Наприклад, у той час, коли в районі Ізюм-Лиман-Сіверськ ЗСУ весь час "танцювали" навколо росіян (це було у квітні, травні та червні 2022 року), громлячи одну з їхніх армій (не лише батальйонні тактичні групи, а цілі армії), як було у Попасній, Сєвєродонецьку та Лисичанську, Зеленський наказав: "ані кроку назад".
Цим він дав змогу росіянам затиснути кілька бригад ЗСУ та піддати їх багатотижневим авіаударам, артилерійським обстрілам та фланговим атакам. Результат: залучені частини ЗСУ - починаючи з 24-ї механізованої бригади (у Попасній) - зазнали значних втрат. Одна за одною. Що ще гірше: фактично, у кожному із цих випадків втрати ЗСУ були незначними до останніх 2-3 днів кожної із цих битв, коли війська змушені були - із запізненням - відступати з "котлів", які утворилися після того, як росіяни прорвалися на флангах.
Тому, замість того, щоб винести цілу низку інших уроків про ЗСУ (наприклад, що вона не "розвалиться", як широко очікувалося, і незалежно від того, під яким тиском вона перебуватиме), і політичне, і військове керівництво зробили неправильні висновки знову. Вони навчилися видавати накази утримувати позиції за будь-яку ціну, а потім "умивали руки", оскільки остаточне рішення про відступ ухвалювали місцеві командири, "які не підкорялися наказам". Будь-які скарги щодо стилю командування отримували у відповідь: "після війни"… бо впали в ілюзію, що війна закінчиться вже незабаром.
Насправді принаймні на той момент, ЗСУ - тобто Залужний (на той час головнокомандувач ЗСУ), Сирський та Генштаб ЗСУ - мали б усвідомити, що "ані кроку назад" - найгірша ідея, хоча б тому, що росіяни могли й далі втрачати десятки тисяч військовослужбовців заради досягнення тієї чи іншої позиції, і тому, що такі "бойові операції останнього шансу" наражали ЗСУ на всю потужність вогню, яку росіяни могли зібрати.
Проте донині я не знаю жодного випадку, коли хтось у ЗСУ прийшов до Зеленського і сказав йому, наскільки абсурдними є його накази.
Найгірше: через те, що Генштаб ЗСУ так і не адаптував свої процедури (тобто доктрину), ЗСУ бракує практики "вивчення уроків" (тобто огляду бойового досвіду на післяопераційних розборах), і такі уроки ігнорувалися навіть внутрішньо. Тому що вже тоді Залужний вагався (і/або був виснажений) пояснювати, чого він хоче (він дійсно відзначився скаргами на те, чого він не хоче, але завжди постфактум), тоді як сухопутні війська вже були під командуванням "сірого кардинала" Сирського, ЗСУ й далі виконували безглузді накази Зеленського "ані кроку назад".
Хоч це і досі мало висвітлюється, прорив російських військ в районі Попасної з 24 квітня по 7 травня 2022 року став першим успішним проривом укріплень ЗСУ вздовж старої лінії розмежування. Зрештою, це призвело до відступу Сєвєродонецька та Лисичанська, а також до значних втрат під час відступів з цих міст.
Випадкові успіхи
Далі, і Зеленський, і Сирський припустилися наступної помилки: ймовірно, через ідеї Зеленського про те, щоб "вразити Захід, продемонструвавши готовність українців до бою", на початку вересня 2022 року вони розпочали наступ.
На Херсонщині.
Нині ця операція - це щось на кшталт: "о, будь ласка, перемикаємося на іншу тему; я не хочу про це говорити" - для українського керівництва. Тому її навіть не обговорюють у ЗМІ.
Плануючи операцію за найкращими традиціями радянського воєнного мистецтва (що зробило її легко передбачуваною для росіян), Содоль із захопленням відправив кілька непідготовлених бригад на штурм добре укріплених позицій російських Повітряно-десантних військ та досвідчених у боях бійців із так званих ДНР та ЛНР. Звичайно ж, були певні тактичні адаптації на основі попереднього досвіду, але в загальному підсумку: за підтримки чималої кількості артилерії та всього, що могли надати Повітряно-космічні сили Росії (ПКС), росіяни розбили цю спробу. Не дивно, що за 2-3 дні це виявилося кривавим фіаско. Проте наступ не припинили: замість цього Сирський та Содоль і далі підкріплювали провал, раз за разом повторюючи спроби прориву з плацдарму в Давидовому Броді.
M113 - бронетранспортер ЗСУ, знищений під час однієї з перших - і невдалих - атак на північ Херсонської області, приблизно 4 вересня 2022 року
А потім, із запізненням, "наступали й далі" за підтримки ракетних систем M142 HIMARS та далекобійної артилерії, поки російське [командування] вже не могло тримати свої війська на правому березі Дніпра й дало наказ на відступ у листопаді того ж року.
… що, власне, і стало причиною того, що наступ "був успішним", а місто Херсон було звільнено.
Тим часом на щастя для України, і швидше випадково, ніж за планом, хтось (і досі не зрозуміло, хто) запропонував ідею контрнаступу на сході Харківської області. Те, що там спрацювало, полягало в тому, що "безпорадні поліціянти" (Keystone Cops) перекинули основну частину своїх резервів на Херсонщину й виявилися настільки дурними, що не залишили за своєю лінією оборони жодних резервів. Отже, атака всього кількох мотопіхотних батальйонів ЗСУ розірвала російські лінії оборони, що мало наслідком їхній обвал. За лічені тижні українці вже були на схід від річки Оскіл, а 1-ша гвардійська танкова армія була оточена та змушена відступити з Ізюма, залишивши більшу частину своєї важкої техніки. Хоча це було чудово, за три тижні "гонитви на схід" підрозділи ЗСУ буквально видихнулися: вони були цілком виснажені, оскільки Сирський та Генштаб ЗСУ повільно перекидали підкріплення на цей сектор, бо все ще підтримувала провал Содоля на Херсонщині.
Усе це було на руку росіянам, оскільки Путін розпочав мобілізацію, і безпорадні поліціянти" в Москві негайно почали кидати десятки тисяч погано підготовлених мобілізованих вояків на напрямок українського просування на західній Луганщині. Не дивно, що підрозділи зупинилися перед узяттям Сватового та Кремінної, що могло б стати вирішальним етапом у війні.
Манія батальйонів
Упродовж усієї моєї кар’єри аналітика сучасної війни я зустрічав багато того, що я називаю "одержимістю батальйонами". Бачите: неважливо де, маса стратегів і коментаторів, здається, одержимі формуваннями розміром у батальйон. Особливо професійні військовослужбовці часто ігнорують кількість дивізій або бригад: усе, що їх цікавить, це скільки батальйонів залучено. Це зайшло так далеко, що навіть з'явився вислів: "одна криза (або битва) - один батальйон". Я багато разів стикався з такою поведінкою, знову і знову, і незалежно від того, у якій армії. На мою думку, Сирський (і Генштаб ЗСУ) маютьб саме таке мислення: вони "ведуть цю війну батальйонами", а все інше для них не є важливим.
На перший погляд, це може здатися "не пов’язаними речами", але це пояснює майже все з того, що сталося далі.
Мобілізація українських оперативних резервів першої та другої черги мало наслідком те, що більшість бригад ЗСУ значно зросли. Уже в червні-липні 2022 року кілька бригад мали до 20 або навіть більше піхотних/стрілецьких батальйонів. Якщо ні, то їх було "посилено" додаванням кількох батальйонів Територіальної оборони. Також, ранні успіхи на Київщині, Чернігівщині, Сумщині, а потім на сході Харківщини мали на захоплення такої кількості російських танків, артилерійських систем та іншої важкої зброї, що ці бригади також були добре озброєні. Найприємніша частина цього: доки всі елементи однієї бригади залишалися разом, ланцюг командування працював хоча б "порівняно непогано".
Однак Генштаб ЗСУ не дбав про бригади чи (де-факто) дивізії. Його очільників цікавила лише кількість батальйонів. Вони також ніколи не думали про те, щоб надати будь-якій із таких "великих бригад" час, необхідний для передавання своїх знань новим, нещодавно мобілізованим та недосвідченим солдатам. Натомість вони почали "канібалізувати" їх: вони почали створювати нові підрозділи завдяки комбінуванню досвідчених кадрів (дійсно, часто "найкращих" офіцерів та інших чинів), набраних із наявних батальйонів та бригад, з мобілізованими військовослужбовцями, більшість із яких ніколи не мали належної підготовки. Що ще гірше: через те, що залишилося "багато зайвих генералів і полковників" із радянських часів (радянська армія була "перевантажена полковниками/генералами", тому що в них мало бути багато таких, щоб командувати підрозділами під час повної мобілізації), їх почали призначати на командні посади в новостворених батальйонах і бригадах. "Випадково", звісно, багато новопризначених командирів були (і залишаються) друзями Сирського, яким він був зобов'язаний. Якщо ні, то тоді їх "припарковували" - призначали до штабів "груп військ", номінально відповідальних за десятки бригад (див. "ОСГ" та "ОТГ" Таврія та Одеса), але які фактично не мали жодних виконавчих повноважень.
Наслідком було те, що наявні підрозділи, уже ослаблені втратами, яких вони зазнали, стримуючи й зупиняючи кілька ранніх російських наступів, було послаблено ще більше. Уже восени 2022 року багато з них мали лише 30-40 % своєї номінальної чисельності. Однак вони все одно мали утримувати ті ж самі ділянки фронту, як і раніше. Не дивно, що низка тих бригад так і не відновилися до сьогодні: вони мають у складі кілька батальйонів і, буквально, "вегетують у різних куточках фронту". У найкращому випадку про них згадують, коли їхні недосвідчені командири припускаються помилок, а росіяни завдають удару на якомусь несподіваному напрямку.
Ілюзії, які створено власноруч
На якийсь час здавалося, що це "не має значення". Через свій провал на сході Харківщини, за яким пішло - "відносно легке" визволення Лимана, а потім визволення Херсона, росіяни здавалися настільки слабкими, що виникла ілюзія, що "у разі, якщо українці ще трохи натиснуть, вони (росіяни) впадуть і втечуть". Дійсно, було створено ілюзія, що війну можна закінчити одним великим ударом. Це і призвело до ідеї "великого [контр]наступу 2023 року".
Зеленський переконав купу "зомбі-ідіотів" на Заході в цій ідеї, і наприкінці 2022 - на початку 2023 року Захід пообіцяв, здавалося б, "чималу" кількість важкої зброї, яка є необхідною для озброєння нових підрозділів, які планувалося залучити до цієї операції.
Однак, тоді як Зеленський і (принаймні) Сирський (не впевнений щодо Залужного, чи він тоді ще був "чинником", який на щось впливав) планували на короткий термін, Путін і "безпорадні поліціянти" в Москві почали планувати війну на довший період.
17 ЖОВТНЯ 2024
( 2)
Привіт усім!
Останніми днями кілька читачів (цікаво, що всі вони із "Заходу") звернулися до мене з проханням щось на зразок "пом'якшити" мою критику на адресу політичного керівництва України, головнокомандувача Збройних Сил України та Генерального штабу ЗСУ, зокрема.
Я роздумував над цим, і досить довго. Мій висновок досить простий: вибачте, але я не можу.
Не тому, що я нещадний, або хочу розчарувати когось, або що я якийсь одинак чи вважаю себе розумнішим за всіх, чи щось у цьому роді, але: я просто не можу.
Я дуже рано в житті засвоїв, що єдиний спосіб рухатися вперед - це ніколи не припиняти критичного аналізу. Так само я аналізую і війну. Я віддаю перевагу реалістичному погляду на речі, ніж будь-якому науково-фантастичному баченню чи моделюванню реальності. Саме так я звик працювати, коли співпрацював із десятками різних газет або спеціалізованих журналів. Зрештою, це мало наслідком те, що понад десять років тому я припинив працювати з усіма ними.
Я не стверджую, що все, про що я повідомляю, чи кожен мій аналіз завжди "влучає в ціль". Геть не завжди. Але я можу чесно сказати, що маю чисту совість, і я не дав себе корумпувати зовнішнім впливам. Я намагаюся об’єктивно оцінювати наміри та можливості, зберігаючи необхідний рівень об'єктивності та реалізму.
Щоби бути здатним на це, я прагну спочатку зрозуміти передумови та контекст; постійно оновлюю свої знання в цьому плані; і постійно перевіряю та переперевіряю все знову, вивчаю нові речі та відповідно адаптую свої висновки. Вибачте, але результати цього процесу є такими, якими вони є.
Я розумію, що це часто змушує мене поводити так, ніби я граю роль "адвоката диявола", або, навіть, "стаю на бік ворога" тощо. Але це частина мого способу мислення: врешті-решт, однією з ключових речей у сучасній війні є розуміння того, як мислить інша сторона.
Суть полягає в тому, що я ніколи не знаю, якими будуть результати мого аналізу. Я "спонтанний" у цьому плані й, відповідно, ніколи не можу пообіцяти комусь: "Ось, із цього моменту я аналізуватиму та робитиму висновки з ентузіазмом", або "звісно, тепер я писатиму добре про персону XY" - бо коли я сідаю аналізувати та писати, я не маю жодного уявлення, чи буде для цього якась підстава, чи ні.
Тож вибачте: я не можу допомогти, якщо результати мого аналізу не подобаються комусь, і я не маю наміру підлаштовувати свої висновки, щоб вони відповідали тому, що хтось хоче почути.
Чи це збиває з пантелику деяких читачів? Вочевидь так. Принаймні тих людей, які очікують прочитати те, що хочуть прочитати; часто-густо тих, що роблять висновки, навіть не читаючи повністю текст, ґрунтуючись лише на заголовках, або не розуміючи того, що читають. Вони залишатимуться збентеженими впродовж усього життя. Ті, хто мають проблеми з моїм сарказмом - ще більше. Але тоді, будь ласка, майте на увазі: якщо ви хочете, щоб хтось вам брехав, щоб вам стало краще, чи що там у вас - вибачте, тут нема що читати.
Я розпочав із цього "дисклеймера", тому що останніми днями я мав кілька розмов із друзями, колегами та контактами щодо війни в Україні. Далі наведено щось на кшталт спроби викласти на папері висновки - їхні та мої. Зараз це не цілком структурований матеріал: радше "купа їжі для (подальших) роздумів". Можливо, там навіть є "прогалина" (чи кілька) у різних місцях.
Назвіть це "робочим документом", якщо хочете: я вважаю, що це буде досить корисно для пояснення того, що пішло добре - і того, що пішло не так у цій війні.
Спочатку…
Станом на лютий 2022 року, у мирний час Збройні Сили України (ЗСУ) налічували приблизно 200 тисяч військовослужбовців у бойових частинах Сухопутних військ. Тепер можна сперечатися, скільки з них було професіоналів, скільки новобранців, чи були вони краще підготовлені, чи ні, і чи достатньо їх було для протистояння російській навалі.
Однак це не було головною проблемою: справжньою проблемою ЗСУ в лютому 2022 року була "влада" [у Купера - уряд], яка вперто відмовлялася приймати реальність і, відповідно, "не вірила" в "широкомасштабне вторгнення" Росії. Майже до останнього моменту. Відповідно, мобілізація резервістів і приведення частин до бойової готовності почалося занадто пізно, і, за винятком колишньої "лінії розмежування" (фронту, замороженого з 2014-2015 років), російське вторгнення застало ЗСУ зненацька - так само як і ПСУ (Повітряні Сили та Сили Протиповітряної Оборони) - неготовими.
Що ще гірше, генерали - такі, як Содоль, на півдні припуститися помилки [тут Купер йде проти своїх попередніх висновків у назві того, що трапилося на півдні], давши змогу російським військам захопити Херсон і Мелітополь, [майже впритул] наблизитися до Миколаєва, а далі зробити спробу дістатися Одеси, водночас прориваючись у тил обороні Маріуполя. Отже, великі частини України опинилися в руках росіян без якогось серьйозного спротиву, Маріуполь опинився в облозі за лічені дні, ЗСУ та ПСУ втратили як мінімум дві, а то й чотири або п'ять бригад без великих боїв, і вони раптом опинилися на передовій, яка простяглася майже на 1500 км.
Мобілізацію резерву була розпочато 19 лютого, що дало незабаром змогу залучити оперативний резерв першої черги, а за три дні - оперативний резерв другої черги. Уже до кінця березня це довело загальну чисельність військ приблизно до 400 тисяч осіб. Це також було причиною того, чому росіяни почали втрачати позиції (наприклад, у районі Миколаєва), а потім відступили з Києва, Чернігова та Сум. Фактом є те, що до травня 2022 року ЗСУ мало більше військовослужбовців, ніж російські війська в Україні.
Однак завдяки тому, що як польові командири (тобто командири бригад і батальйонів, а особливо молодших чинів), так і війська були досвідченими й рішучими до бою, вони діяли набагато краще, ніж хтось міг би очікувати. Перші чотири місяці російського вторгнення вони в основному діяли гнучко. За винятком північно-західної частини Київщини та Маріуполя, вони вкрай нечасто брали участь у "траншейній війні": натомість постійно маневрували навколо російських флангів, влаштували засідки та/або контратакували там, де цього найменше очікували росіяни. Звичайно ж, можна сказати, що ЗСУ "обмінювали територію на час". Але - це спрацювало. Незалежно від того, чи в Чернігові, Сумах, у центральній, а потім західній частині Луганщини, у східній Харківщині, у районі Ізюм-Лиман-Сіверськ, чи на Херсонщині та Миколаївщині, українці завдавали величезних втрат російським військам, втрачаючи порівняно небагато власних солдатів.
Показові битви
Єдиним винятком із цього правила були райони, де ЗСУ отримали наказ від вищого командування не відступати. Це ті самі "політичні рішення", які призвели до "шоу для зомбі-ідіотів із Заходу" та наказів по типу "ані кроку назад".
Наприклад, на Київщині наприкінці лютого - на початку березня 2022 року. Чи то Зеленський, чи хтось із його радників, точно не скажу, вирішив, що "краще" захищати Мощун за будь-яку ціну, ніж дозволити росіянам зав’язнути, намагаючись дістатися міста. Залужний, головнокомандувач ЗСУ, не скаржився на цей наказ (якщо взагалі скаржився, то завжди постфактум), як і Сирський (на той час командувач сухопутних військ). Результат: вони не мали іншого вибору, як залишити 72-гу бригаду сам на сам. Як наслідок - бригада мала триматися в Мощуні "попри все", втративши один батальйон піхоти та майже всю артилерію, намагаючись зупинити наступ двох дивізій ПДВ (повітряно-десантних військ Росії).
Не можна сказати, що 72-га бригада не чинила спротиву: звісно, чинила, і ще і як. Зокрема, вона розгромила щонайменше три "елітних" полки ПДВ. Однак, що насправді врятувало ситуацію в Мощуні, так це затоплення після підриву дамби на Дніпровському водосховищі - що насправді можна було зробити на початку війни, отримавши своєчасний наказ від командування ЗСУ, у такий спосіб уникнувши втрат 72-ї бригади. Проте це неодноразово зривалося.
Фото: Третій понтонний міст, зведений росіянами для переправи через річку Ірпінь біля Мощуна, як видно в процесі змивання його затопленням після підриву дамби, що з’єднує цю річку з басейном Дніпра. Менш очевидними наслідками є кілька бойових машин десанту (БМД) та багато російських повітряних десантників, яких також змило водою…
Ані кроку назад
Керівництво в Києві не винесло уроків із цього.
Навпаки. Для генералів у Києві не мало жодного значення, як добре воювали їхні війська; не мало значення, які розумні ідеї для контратак мали їхні польові командири; і навіть які можливості надавали росіяни своїми безглуздими атаками (на які зазвичай віддавав накази Путін особисто). Вони дбали лише про кількість батальйонів, які мали, і скільки солдатів, техніки та постачання могли кинути на росіян. Бо "матеріальні бої" та "бої на виснаження" - це єдине, про що вони могли думати.
Тому верховне командування в Києві не вважало початкові 200 тисяч солдатів ЗСУ достатніми для війни, і не могло припустити, що загалом 400 тисяч військовослужбовців, яких було мобілізовано з першої та другої черги оперативних резервів, може бути достатньо. Вони потребували набагато більше.
Ба більше, і що найтрагічніше, відчуваючи, що його накази "ані кроку назад" "спрацьовують", Зеленський почав видавати дедалі більше таких наказів. Наприклад, у той час, коли в районі Ізюм-Лиман-Сіверськ ЗСУ весь час "танцювали" навколо росіян (це було у квітні, травні та червні 2022 року), громлячи одну з їхніх армій (не лише батальйонні тактичні групи, а цілі армії), як було у Попасній, Сєвєродонецьку та Лисичанську, Зеленський наказав: "ані кроку назад".
Цим він дав змогу росіянам затиснути кілька бригад ЗСУ та піддати їх багатотижневим авіаударам, артилерійським обстрілам та фланговим атакам. Результат: залучені частини ЗСУ - починаючи з 24-ї механізованої бригади (у Попасній) - зазнали значних втрат. Одна за одною. Що ще гірше: фактично, у кожному із цих випадків втрати ЗСУ були незначними до останніх 2-3 днів кожної із цих битв, коли війська змушені були - із запізненням - відступати з "котлів", які утворилися після того, як росіяни прорвалися на флангах.
Тому, замість того, щоб винести цілу низку інших уроків про ЗСУ (наприклад, що вона не "розвалиться", як широко очікувалося, і незалежно від того, під яким тиском вона перебуватиме), і політичне, і військове керівництво зробили неправильні висновки знову. Вони навчилися видавати накази утримувати позиції за будь-яку ціну, а потім "умивали руки", оскільки остаточне рішення про відступ ухвалювали місцеві командири, "які не підкорялися наказам". Будь-які скарги щодо стилю командування отримували у відповідь: "після війни"… бо впали в ілюзію, що війна закінчиться вже незабаром.
Насправді принаймні на той момент, ЗСУ - тобто Залужний (на той час головнокомандувач ЗСУ), Сирський та Генштаб ЗСУ - мали б усвідомити, що "ані кроку назад" - найгірша ідея, хоча б тому, що росіяни могли й далі втрачати десятки тисяч військовослужбовців заради досягнення тієї чи іншої позиції, і тому, що такі "бойові операції останнього шансу" наражали ЗСУ на всю потужність вогню, яку росіяни могли зібрати.
Проте донині я не знаю жодного випадку, коли хтось у ЗСУ прийшов до Зеленського і сказав йому, наскільки абсурдними є його накази.
Найгірше: через те, що Генштаб ЗСУ так і не адаптував свої процедури (тобто доктрину), ЗСУ бракує практики "вивчення уроків" (тобто огляду бойового досвіду на післяопераційних розборах), і такі уроки ігнорувалися навіть внутрішньо. Тому що вже тоді Залужний вагався (і/або був виснажений) пояснювати, чого він хоче (він дійсно відзначився скаргами на те, чого він не хоче, але завжди постфактум), тоді як сухопутні війська вже були під командуванням "сірого кардинала" Сирського, ЗСУ й далі виконували безглузді накази Зеленського "ані кроку назад".
Хоч це і досі мало висвітлюється, прорив російських військ в районі Попасної з 24 квітня по 7 травня 2022 року став першим успішним проривом укріплень ЗСУ вздовж старої лінії розмежування. Зрештою, це призвело до відступу Сєвєродонецька та Лисичанська, а також до значних втрат під час відступів з цих міст.
Випадкові успіхи
Далі, і Зеленський, і Сирський припустилися наступної помилки: ймовірно, через ідеї Зеленського про те, щоб "вразити Захід, продемонструвавши готовність українців до бою", на початку вересня 2022 року вони розпочали наступ.
На Херсонщині.
Нині ця операція - це щось на кшталт: "о, будь ласка, перемикаємося на іншу тему; я не хочу про це говорити" - для українського керівництва. Тому її навіть не обговорюють у ЗМІ.
Плануючи операцію за найкращими традиціями радянського воєнного мистецтва (що зробило її легко передбачуваною для росіян), Содоль із захопленням відправив кілька непідготовлених бригад на штурм добре укріплених позицій російських Повітряно-десантних військ та досвідчених у боях бійців із так званих ДНР та ЛНР. Звичайно ж, були певні тактичні адаптації на основі попереднього досвіду, але в загальному підсумку: за підтримки чималої кількості артилерії та всього, що могли надати Повітряно-космічні сили Росії (ПКС), росіяни розбили цю спробу. Не дивно, що за 2-3 дні це виявилося кривавим фіаско. Проте наступ не припинили: замість цього Сирський та Содоль і далі підкріплювали провал, раз за разом повторюючи спроби прориву з плацдарму в Давидовому Броді.
M113 - бронетранспортер ЗСУ, знищений під час однієї з перших - і невдалих - атак на північ Херсонської області, приблизно 4 вересня 2022 року
А потім, із запізненням, "наступали й далі" за підтримки ракетних систем M142 HIMARS та далекобійної артилерії, поки російське [командування] вже не могло тримати свої війська на правому березі Дніпра й дало наказ на відступ у листопаді того ж року.
… що, власне, і стало причиною того, що наступ "був успішним", а місто Херсон було звільнено.
Тим часом на щастя для України, і швидше випадково, ніж за планом, хтось (і досі не зрозуміло, хто) запропонував ідею контрнаступу на сході Харківської області. Те, що там спрацювало, полягало в тому, що "безпорадні поліціянти" (Keystone Cops) перекинули основну частину своїх резервів на Херсонщину й виявилися настільки дурними, що не залишили за своєю лінією оборони жодних резервів. Отже, атака всього кількох мотопіхотних батальйонів ЗСУ розірвала російські лінії оборони, що мало наслідком їхній обвал. За лічені тижні українці вже були на схід від річки Оскіл, а 1-ша гвардійська танкова армія була оточена та змушена відступити з Ізюма, залишивши більшу частину своєї важкої техніки. Хоча це було чудово, за три тижні "гонитви на схід" підрозділи ЗСУ буквально видихнулися: вони були цілком виснажені, оскільки Сирський та Генштаб ЗСУ повільно перекидали підкріплення на цей сектор, бо все ще підтримувала провал Содоля на Херсонщині.
Усе це було на руку росіянам, оскільки Путін розпочав мобілізацію, і безпорадні поліціянти" в Москві негайно почали кидати десятки тисяч погано підготовлених мобілізованих вояків на напрямок українського просування на західній Луганщині. Не дивно, що підрозділи зупинилися перед узяттям Сватового та Кремінної, що могло б стати вирішальним етапом у війні.
Манія батальйонів
Упродовж усієї моєї кар’єри аналітика сучасної війни я зустрічав багато того, що я називаю "одержимістю батальйонами". Бачите: неважливо де, маса стратегів і коментаторів, здається, одержимі формуваннями розміром у батальйон. Особливо професійні військовослужбовці часто ігнорують кількість дивізій або бригад: усе, що їх цікавить, це скільки батальйонів залучено. Це зайшло так далеко, що навіть з'явився вислів: "одна криза (або битва) - один батальйон". Я багато разів стикався з такою поведінкою, знову і знову, і незалежно від того, у якій армії. На мою думку, Сирський (і Генштаб ЗСУ) маютьб саме таке мислення: вони "ведуть цю війну батальйонами", а все інше для них не є важливим.
На перший погляд, це може здатися "не пов’язаними речами", але це пояснює майже все з того, що сталося далі.
Мобілізація українських оперативних резервів першої та другої черги мало наслідком те, що більшість бригад ЗСУ значно зросли. Уже в червні-липні 2022 року кілька бригад мали до 20 або навіть більше піхотних/стрілецьких батальйонів. Якщо ні, то їх було "посилено" додаванням кількох батальйонів Територіальної оборони. Також, ранні успіхи на Київщині, Чернігівщині, Сумщині, а потім на сході Харківщини мали на захоплення такої кількості російських танків, артилерійських систем та іншої важкої зброї, що ці бригади також були добре озброєні. Найприємніша частина цього: доки всі елементи однієї бригади залишалися разом, ланцюг командування працював хоча б "порівняно непогано".
Однак Генштаб ЗСУ не дбав про бригади чи (де-факто) дивізії. Його очільників цікавила лише кількість батальйонів. Вони також ніколи не думали про те, щоб надати будь-якій із таких "великих бригад" час, необхідний для передавання своїх знань новим, нещодавно мобілізованим та недосвідченим солдатам. Натомість вони почали "канібалізувати" їх: вони почали створювати нові підрозділи завдяки комбінуванню досвідчених кадрів (дійсно, часто "найкращих" офіцерів та інших чинів), набраних із наявних батальйонів та бригад, з мобілізованими військовослужбовцями, більшість із яких ніколи не мали належної підготовки. Що ще гірше: через те, що залишилося "багато зайвих генералів і полковників" із радянських часів (радянська армія була "перевантажена полковниками/генералами", тому що в них мало бути багато таких, щоб командувати підрозділами під час повної мобілізації), їх почали призначати на командні посади в новостворених батальйонах і бригадах. "Випадково", звісно, багато новопризначених командирів були (і залишаються) друзями Сирського, яким він був зобов'язаний. Якщо ні, то тоді їх "припарковували" - призначали до штабів "груп військ", номінально відповідальних за десятки бригад (див. "ОСГ" та "ОТГ" Таврія та Одеса), але які фактично не мали жодних виконавчих повноважень.
Наслідком було те, що наявні підрозділи, уже ослаблені втратами, яких вони зазнали, стримуючи й зупиняючи кілька ранніх російських наступів, було послаблено ще більше. Уже восени 2022 року багато з них мали лише 30-40 % своєї номінальної чисельності. Однак вони все одно мали утримувати ті ж самі ділянки фронту, як і раніше. Не дивно, що низка тих бригад так і не відновилися до сьогодні: вони мають у складі кілька батальйонів і, буквально, "вегетують у різних куточках фронту". У найкращому випадку про них згадують, коли їхні недосвідчені командири припускаються помилок, а росіяни завдають удару на якомусь несподіваному напрямку.
Ілюзії, які створено власноруч
На якийсь час здавалося, що це "не має значення". Через свій провал на сході Харківщини, за яким пішло - "відносно легке" визволення Лимана, а потім визволення Херсона, росіяни здавалися настільки слабкими, що виникла ілюзія, що "у разі, якщо українці ще трохи натиснуть, вони (росіяни) впадуть і втечуть". Дійсно, було створено ілюзія, що війну можна закінчити одним великим ударом. Це і призвело до ідеї "великого [контр]наступу 2023 року".
Зеленський переконав купу "зомбі-ідіотів" на Заході в цій ідеї, і наприкінці 2022 - на початку 2023 року Захід пообіцяв, здавалося б, "чималу" кількість важкої зброї, яка є необхідною для озброєння нових підрозділів, які планувалося залучити до цієї операції.
Однак, тоді як Зеленський і (принаймні) Сирський (не впевнений щодо Залужного, чи він тоді ще був "чинником", який на щось впливав) планували на короткий термін, Путін і "безпорадні поліціянти" в Москві почали планувати війну на довший період.
- Шокований втратою східної Харківщини, у вересні 2022 року Путін розпочав мобілізацію в Росії. З того часу ситуація перетворилася на "гонку за часом", сутність якої полягала в тому, чи зможе ЗСУ знищити більше російських військ на місяць, ніж Росія мобілізує і направляє на фронт. Уже бої в районі Лимана в жовтні 2022 року дали чітку відповідь на це питання: так, ЗСУ звільнили цей населений пункт, але вже [не мали сил] наступати й далі на Сватове та Кремінну через те, що росіяни кидали в постійні контратаки буквально десятки тисяч бійців на напрямок наступу ЗСУ.
- Тим часом усвідомивши перевагу ЗСУ в маневреній війні, генерал Суровікін розпочав будівництво глибоких ліній оборони - мінних полів та масивних [фортифікаційних] укріплень, щоб запобігти повторенню сценарію "східної Харківщини". І, нарешті,
- Путін дав наказ приватній військовій компанії "Вагнер" штурмувати Бахмут, щоб виграти більше часу для мобілізації.