Країна мрій 2
Том Купер, австрійський аналітик
17 ЖОВТНЯ 2024
( 1)
Спотворена реальність
Іншими словами, і як би це не звучало абсурдно, на перший погляд: чи визнають вони це, чи ні, але з вересня-жовтня 2022 року Путін і його "безпорадні поліціянти" почали вважати Україну та ЗСУ серйозним супротивником. Вони ухвалили відповідні рішення (дійсно, "безпорадні поліціянти" зайшли так далеко, що почали адаптувати не лише свою доктрину і стратегію, а навіть тактику, запровадивши нові тактичні настанови для своїх польових командирів).
А в той самий час Зеленський і ЗСУ де-факто перестали вважати російські війська серйозним супротивником. Принаймні на певний час…
Ба більше, озираючись назад, можна дійти висновку, що ідея Генштабу ЗСУ про створення десятків нових бригад була хибною. Дійсно, Бахмут упав саме через проблему, яка виникла внаслідок цієї ідеї: досвідчену бригаду вивели з міцно укріпленого Соледара (де вона трималася пів року) і замінили недосвідченою. Росіяни вдарили в момент ротації, і нова бригада втекла. Тоді ЗСУ втратило кілька батальйонів у запізнілих контратаках… і з падінням Соледара для росіян відкрився шлях до Бахмута.
Те, що сталося далі, можна описати як найгірше можливе поєднання ілюзій Зеленського (особливо тієї, що "зомбі-ідіоти на Заході будуть задоволені"), його політики "ані кроку назад" і практики Сирського щодо "латання фронту поодинокими батальйонами". Так, звісно, ЗСУ знищувало сотнями бійців ПВК "Вагнер" повсюдно в Бахмуті. Однак ЗСУ могло б діяти набагато краще, якби Сирський не кидав у Бахмут додаткові батальйони з різних бригад (замість того, щоб відправляти туди цілі бригади), що призводило до хаосу, коли підрозділи ЗСУ часто обстрілювали один одного або заходили на позиції, які росіяни захопили через неправильну комунікацію.
Це було нічим іншим, як рецептом для чергової катастрофи: коли стало ясно, що місто втрачається, Зеленський наказав відправити до Бахмута деякі з найкращих бригад ЗСУ, що залишилися. І знову ж таки, як і в Попасній, Сєвєродонецьку та Лисичанську, ЗСУ зазнало найбільших втрат упродовж останніх днів бою, намагаючись вивести тих, хто вижив, з котла, що було [штучно] створено.
Звичні виправдання
Як завжди, влада тримала напоготові пояснення: "Ми мали це зробити, інакше росіяни б пішли на Часів Яр, а потім… ну, й аж до Києва".
Насправді це був нонсенс: наприкінці битви за Бахмут бійці ПВК "Вагнер" були виснажені та змушені поступитися своїм місцем повітряному десанту. Іншими словами, хтось там - імовірно, СБУ - не виконав своєї домашньої роботи: Київ не знав, що через те, що багато російських підрозділів ПДВ було розбито на початку війни, росіяни стали надзвичайно неохоче використовувати такі підрозділи для штурмових дій (за винятком таких "інтервенцій", як у вересні, коли вони намагалися сповільнити український наступ безпосередньо на Глушкове).
Всупереч цьому, рішення, які ґрунтувалися на ілюзіях і хибних уявленнях, тривали й надалі.
Далі, за наказом Зеленського, Сирський і Генштаб ЗСУ розпочали реалізацію плану "великого контрнаступу (на Токмак, а потім на Азовське море)". Найгірше полягає в тому, що цей план було розроблено аж восени 2022 року, приблизно в той час, коли було звільнено Лиман. Тоді, ймовірно, він міг би спрацювати, тому що російські війська на півдні Запоріжжя були розбиті й не мали укріплень чи чогось подібного до "ешелонованої оборони". До того ж, основну масу російських підкріплень (ПДВ насамперед) було залучено до оборонних боїв на Херсонщині.
Однак цей план не було скориговано впродовж наступних 8-9 місяців: чи то це був прокол СБУ, чи польової розвідки ЗСУ, чи ідеальне поєднання некомпетентних рішень у Києві, але: ніхто у вищому командуванні ЗСУ не врахував, що за цей час за наказом Суровікіна було встановлено мінні поля і збудовано укріплення. Щобільше, Захід не зміг надати артилерійські ракети та снаряди, які він обіцяв. Отже, ЗСУ не змогло підготувати наступ завчасно, завдаючи ударів по російських штабах та складах боєприпасів (перед самим наступом) або "розм’якшуючи" їхні лінії оборони: це почалося лише за 2-3 тижні після початку наступу…
… а до цього моменту ЗСУ втратило низку найкращих підрозділів у Бахмуті.
Підкріплення провалу
"Великий" український [контр]наступ на півдні було розпочато на підставі застарілого плану; він отримав мінімальну авіаційну та артилерійську підтримку, а до нього було залучено тільки-но створені, недосвідчені бригади. Не дивно, що ці бригади одну за одною було розбито. Кілька з них зазнали серйозних втрат ще під час організації своїх атак, коли вони перебували за кілька кілометрів від лінії фронту. І це ще не говорячи про втрати, яких вони зазнали, пробиваючись через мінні поля глибиною 10-15 км.
Виявилося, що за два дні після початку цього наступу Сирський - а, отже, і Залужний, і Зеленський - уже знали, що наступ зазнав невдачі.
Що вони зробили?
Всупереч найосновнішому принципу війни ("ніколи не підкріплюй провал"), вони всі вирішили й далі підкріплювати невдачу: перейшли на піхотні атаки "замість" і потім робили це навіть тоді, коли мали розуміти, що неможливо досягти будь-чого. Мало того, Зеленський раз за разом наполягав на подальших атаках навіть у вересні та жовтні 2023 року, коли й друга, а потім і третя "хвиля" новостворених підрозділів вже були цілком виснажені.
Можна констатувати, що ЗСУ під час ["контрнаступу"] розбили вщент 6 російських дивізій. Однак їм так і не вдалося прорвати російську лінію фронту, а загальна кількість російських втрат у довготривалій перспективі не мали значення, оскільки після початкового хаосу російська мобілізація "виробляла" більше військ щомісяця, ніж ЗСУ могло вбити. Іншими словами: навіть після всіх втрат улітку минулого року російська армія вийшла із цього ще сильнішою, ніж раніше.
Не дивно, що російські війська змогли зупинити трагедію Зеленського своїм власним наступом на Авдіївку.
Бізнес-модель НАТО
Цікаво, що російський наступ на Авдіївку було розпочато приблизно тоді, коли США повністю припинили постачання артилерійських боєприпасів Україні, а "фантастична трійця" [Байден, Салліван та Блінкен] - і це попри чітке рішення всього НАТО від вересня минулого року - повністю перемикнулася на "порятунок Ізраїлю". Протягом наступних шести місяців Україна не отримала від США майже нічого.
Те, що надсилала ЄС, було просто недостатнім, оскільки "зомбі-ідіоти" в Брюсселі, Берліні, Парижі та подібних місцях досі не розуміють важливості цієї війни. Як і для американців, для них це - "бізнес-модель": позбутися старої зброї, зробивши Україну щасливою; дозволити своїм друзям заробляти гроші, модернізуючи це старе обладнання, щоб українці отримали "щось, що [хоча б] працює"; але, на додачу, дати можливість своїм друзям та спонсорам заробляти набагато більше грошей, купуючи суперсучасне нове обладнання для своїх збройних сил… що пояснюється такими безглуздими ідеями, як "Путін біля воріт… у 2030-му або коли-небудь пізніше".
Іншими словами: "Захід" також почав підкріплювати власні невдачі - що "Захід" може собі дозволити. Це виходить із факту, що "Захід" не заворушився навіть після програшу в кожній війні, яку він вів останні 20+ років. Тому що програвати війни - це також бізнес-модель на "Заході". Тобто: війни ведуться для отримання прибутку, а не для перемоги, і є витрачанням трильйонних сум коштом платників податків, через відмивання їх до кишень "спонсорів". І це триває багато років.
… а потім, вірно дотримуючись доктрини Зеленського "ані кроку назад", 110-та механізована бригада в Авдіївці трималася, трималася і трималася… місяцями без відпочинку. Яким було єдине рішення Сирського? Перекинути 47-му механізовану бригаду, уже вкрай пошарпану від спроби пробитися через російські укріплення на півдні, до цього сектору. І знову ж таки, серйозні підкріплення було спрямовано до Авдіївки лише тоді, коли стало абсолютно ясно, що залишки гарнізону доведеться виводити. І, знову ж таки, ЗСУ зазнали найбільших втрат у цій битві лише впродовж останніх кількох днів.
… і, як зазвичай, ніхто в Києві не виніс жодних уроків. Щонайбільше, Зеленський звільнив Залужного й замінив його саме тим генералом, який весь час помилявся: Сирським.
В Авдіївці 3-й штурмова бригада мала завдання вивести тих, хто залишився в оточенні, оскільки, як завжди, наказ на відступ було видано занадто пізно. "Шоу" та ілюзія про можливість чимось вразити зомбі-ідіотів на Заході були важливішими за військову реальність.
Від героя до "повного нуля"
Коли все це складається докупи, результати зовсім не дивують. "Захід" тим часом "глибоко вражений" Україною [тим, що відбувається] - але через те, що Зеленський забагато обіцяв, анонсував ще більше, але "не зміг виконати". Бо в нього не було іншої стратегії, крім як "вичавлювати" з Вашингтона, Берліна, Лондона та Парижа дедалі більше й більше зброї. На жаль, його обіцянки "загнати росіян у море" не спрацювали. І через впертість Сирського щодо будь-яких порад. Для "зомбі-ідіотів" на Заході це рівнозначно "зраді": для них двоє керманичів у Києві нині стали "нездатними балакунами", бо це "погано впливає на наші рейтинги".
(І, будь ласка, шановні українці, які можуть зараз поскаржитися: чи є в НАТО стільки ж некомпетентних, поразницьких, навіть проросійських генералів, як в Україні - абсолютно неважливо. Згадані країни вже є членами цього "ексклюзивного клубу", і тому якість їхнього вищого командування не має значення. Навпаки: "Україна має спершу себе довести". І завдяки своєму керівництву вона постійно не справляється із цим завданням).
Не дивно, що "Захід" де-факто припинив звертати увагу на дедалі нові прохання України про зброю, про дозвіл на удари по Росії західною зброєю тощо. Чому вони мають слідувати порадам і підтримувати прохання персонажів, які "не спроможні"? Приблизно з березня цього року Україна може розраховувати лише на обмежену фінансову підтримку з боку ЄС і періодичне постачання артилерійських снарядів - також із боку США. І так, кілька країн-членів НАТО з ЄС відправлять свої старі винищувачі F-16 та Mirage-2000 на утилізацію в Україну.… і навіть це тільки тому, що ЄС вирішив, що це найдешевший спосіб "підтримати" Україну, водночас його бізнес-модель працює дуже добре. Цього разу завдяки наданню відсотків із заморожених на Заході російських грошей як кредитів, які Київ має повернути.
Абсурдність
Тим часом створення нових батальйонів і формування з них нових бригад стало одним із найбільш охоче підтримуваних "хобі" Сирського і його Генштабу ЗСУ. Тому що чим більше друзів залучено, тим більше послуг повертається, і чим більше друзів - тим більше можливостей для отримання хабарів та вигод.
Якщо вони створили приблизно 40+ бригад у 2022 році та на початку 2023-го, то за останній рік вони створили щонайменше 20, а можливо, і 30 додаткових бригад - і це попри те, що добре знали, що нові підрозділи навряд чи будуть озброєні належним чином. І дійсно, важко уявити, що "Захід" коли-небудь доставить всю необхідну важку техніку, щоб оснастити всі нові бригади (ще менше - всю необхідну артилерію та боєприпаси).
(… в інших випадках Захід пообіцяв надати, потім не надав, потім усе ж-таки надав "щось", але за багато місяців пізніше, ніж було оголошено… і так сталося, що кілька нових бригад було створено як "механізовані", потім їх перекваліфікували в "піхотні", і, зрештою, вони з’явилися на фронті як "механізовані").
Насправді не тільки новостворені підрозділи, а й наявні бригади критично відчувають нестачу звичайних транспортних засобів (тобто, позашляховиків). Не кажучи вже про бронетехніку та артилерію. Звісно, багато хто вважає, що їхні "механізовані" підрозділи отримали багато західних MRAP (машини із захистом від мін та засідок). І безсумнівно, що MRAP є порівняно дешевими транспортними засобами, які забезпечують певний рівень захисту та які можна легко виготовляти великими партіями - особливо компаніями "друзів" VIP-персон. Як результат - саме вони наразі є "броньованими" транспортними засобами, які надані Україні Заходом або виготовлені в Україні.
Однак MRAP розшифровується як "машина із захистом від мін і засідок" - але не як "броньований транспортер", і вже точно не як "бойова машина піхоти", і, безумовно, не "танк". Звичайно, виробники хвалять свої MRAP, але запитайте людей, які розробляли такі машини, і перше, що вони підкреслять, - це те, що ці машини призначені для перевезення військовослужбовців або доставлення боєприпасів та припасів, але не для штурму ворожих позицій. MRAP не призначені для використання як штурмові машини, ані в наступальних, ані в оборонних операціях. Ось чому вони - MRAP, а не БМП і не навіть не БТР.
Іншими словами: усі ці новостворені "механізовані" батальйони та бригади ЗСУ можна, у кращому випадку, назвати "моторизованими", але аж ніяк не "механізованими".
Найгірше те, що більшість цих підрозділів скеровуються в окопи для відбиття постійних російських штурмів. У таких сценаріях їхні MRAP майже не є корисними. Як ці новостворені бригади, так і кілька відновлених старих не використовуються для маневреної війни. Через накази Зеленського "ані кроку назад" ЗСУ сьогодні витрачає 99 % свого часу на бої на виснаження проти противника, який може дозволити собі втрати.
… і цей процес повторюється знову і знову… створюється враження, що ніхто не може пояснити чому, ані має на це відповідь.
Іншими словами: це можна описати як ще один процес підкріплення провалу. Дійсно: підкріплення провалів до абсурдних масштабів.
… і ще більше абсурду
Наче цього всього було недостатньо, останньою "перлиною" стала так звана "мирна угода" Зеленського. Як виявилося, вона ґрунтується на всіх можливих ідеях, які НАТО вже відхилило. Ну, насправді: вступ України до НАТО, дозвіл НАТО завдавати ударів вглиб Росії за допомогою західної зброї, спільна протиповітряна оборона українського неба тощо.
Я маю на увазі: яким дурнем треба бути, щоб вигадати саме ті ідеї, які вже відкинули, а потім сподіватися, що НАТО змінить свою думку? Звідки з'явився такий політик? З країни мрій? Це виглядало б смішно, якби хтось намагався використати це як сценарій для телевізійної комедії.
Висновки
Повертаючись до 2022 року, ЗСУ змогли розгромити повномасштабне російське вторгнення не через "блискучого та улюбленого" Залужного, а через те, що її 200 тисяч, а потім і 400 тисяч вояків усе ще очолювали Офіцери, які знали свою справу й мали свободу діяти відповідно до свого досвіду. Відповідно, вони також мали свободу дозволяти своїм військам воювати з росіянами так, як вони вміють найкраще: з майстерністю та запалом. Саме ці люди знищили російські війська: вони досягли того, чого не досяг жоден український генерал, і вже точно не Зеленський. Однак до 50 % із цих "людей" уже не залишилося: їх або убили, або вони стали інвалідами й вийшли з ладу.
З 2023 року ЗСУ не досягає успіху саме через своїх генералів і через Зеленського. Тому що їхні "лідери" є групою некомпетентних осіб, які не мають ідей та рішень - але є експертами в організації телевізійних шоу, виступів у соціальних мережах, "дисциплінуванні" та мікроменеджменті. Це зайшло так далеко, що з огляду на тотальну некомпетентність, невдачі, ілюзії, фантазії, корупцію та непотизм у Києві, можна лише дивуватися, як ЗСУ досі тримаються. Проте вони тримаються - завдяки майстерності деяких молодших командирів і сотень тисяч військовослужбовців, які б'ються попри все.
Отже, висновки очевидні:
17 ЖОВТНЯ 2024
( 1)
Спотворена реальність
Іншими словами, і як би це не звучало абсурдно, на перший погляд: чи визнають вони це, чи ні, але з вересня-жовтня 2022 року Путін і його "безпорадні поліціянти" почали вважати Україну та ЗСУ серйозним супротивником. Вони ухвалили відповідні рішення (дійсно, "безпорадні поліціянти" зайшли так далеко, що почали адаптувати не лише свою доктрину і стратегію, а навіть тактику, запровадивши нові тактичні настанови для своїх польових командирів).
А в той самий час Зеленський і ЗСУ де-факто перестали вважати російські війська серйозним супротивником. Принаймні на певний час…
Ба більше, озираючись назад, можна дійти висновку, що ідея Генштабу ЗСУ про створення десятків нових бригад була хибною. Дійсно, Бахмут упав саме через проблему, яка виникла внаслідок цієї ідеї: досвідчену бригаду вивели з міцно укріпленого Соледара (де вона трималася пів року) і замінили недосвідченою. Росіяни вдарили в момент ротації, і нова бригада втекла. Тоді ЗСУ втратило кілька батальйонів у запізнілих контратаках… і з падінням Соледара для росіян відкрився шлях до Бахмута.
Те, що сталося далі, можна описати як найгірше можливе поєднання ілюзій Зеленського (особливо тієї, що "зомбі-ідіоти на Заході будуть задоволені"), його політики "ані кроку назад" і практики Сирського щодо "латання фронту поодинокими батальйонами". Так, звісно, ЗСУ знищувало сотнями бійців ПВК "Вагнер" повсюдно в Бахмуті. Однак ЗСУ могло б діяти набагато краще, якби Сирський не кидав у Бахмут додаткові батальйони з різних бригад (замість того, щоб відправляти туди цілі бригади), що призводило до хаосу, коли підрозділи ЗСУ часто обстрілювали один одного або заходили на позиції, які росіяни захопили через неправильну комунікацію.
Це було нічим іншим, як рецептом для чергової катастрофи: коли стало ясно, що місто втрачається, Зеленський наказав відправити до Бахмута деякі з найкращих бригад ЗСУ, що залишилися. І знову ж таки, як і в Попасній, Сєвєродонецьку та Лисичанську, ЗСУ зазнало найбільших втрат упродовж останніх днів бою, намагаючись вивести тих, хто вижив, з котла, що було [штучно] створено.
Звичні виправдання
Як завжди, влада тримала напоготові пояснення: "Ми мали це зробити, інакше росіяни б пішли на Часів Яр, а потім… ну, й аж до Києва".
Насправді це був нонсенс: наприкінці битви за Бахмут бійці ПВК "Вагнер" були виснажені та змушені поступитися своїм місцем повітряному десанту. Іншими словами, хтось там - імовірно, СБУ - не виконав своєї домашньої роботи: Київ не знав, що через те, що багато російських підрозділів ПДВ було розбито на початку війни, росіяни стали надзвичайно неохоче використовувати такі підрозділи для штурмових дій (за винятком таких "інтервенцій", як у вересні, коли вони намагалися сповільнити український наступ безпосередньо на Глушкове).
Всупереч цьому, рішення, які ґрунтувалися на ілюзіях і хибних уявленнях, тривали й надалі.
Далі, за наказом Зеленського, Сирський і Генштаб ЗСУ розпочали реалізацію плану "великого контрнаступу (на Токмак, а потім на Азовське море)". Найгірше полягає в тому, що цей план було розроблено аж восени 2022 року, приблизно в той час, коли було звільнено Лиман. Тоді, ймовірно, він міг би спрацювати, тому що російські війська на півдні Запоріжжя були розбиті й не мали укріплень чи чогось подібного до "ешелонованої оборони". До того ж, основну масу російських підкріплень (ПДВ насамперед) було залучено до оборонних боїв на Херсонщині.
Однак цей план не було скориговано впродовж наступних 8-9 місяців: чи то це був прокол СБУ, чи польової розвідки ЗСУ, чи ідеальне поєднання некомпетентних рішень у Києві, але: ніхто у вищому командуванні ЗСУ не врахував, що за цей час за наказом Суровікіна було встановлено мінні поля і збудовано укріплення. Щобільше, Захід не зміг надати артилерійські ракети та снаряди, які він обіцяв. Отже, ЗСУ не змогло підготувати наступ завчасно, завдаючи ударів по російських штабах та складах боєприпасів (перед самим наступом) або "розм’якшуючи" їхні лінії оборони: це почалося лише за 2-3 тижні після початку наступу…
… а до цього моменту ЗСУ втратило низку найкращих підрозділів у Бахмуті.
Підкріплення провалу
"Великий" український [контр]наступ на півдні було розпочато на підставі застарілого плану; він отримав мінімальну авіаційну та артилерійську підтримку, а до нього було залучено тільки-но створені, недосвідчені бригади. Не дивно, що ці бригади одну за одною було розбито. Кілька з них зазнали серйозних втрат ще під час організації своїх атак, коли вони перебували за кілька кілометрів від лінії фронту. І це ще не говорячи про втрати, яких вони зазнали, пробиваючись через мінні поля глибиною 10-15 км.
Виявилося, що за два дні після початку цього наступу Сирський - а, отже, і Залужний, і Зеленський - уже знали, що наступ зазнав невдачі.
Що вони зробили?
Всупереч найосновнішому принципу війни ("ніколи не підкріплюй провал"), вони всі вирішили й далі підкріплювати невдачу: перейшли на піхотні атаки "замість" і потім робили це навіть тоді, коли мали розуміти, що неможливо досягти будь-чого. Мало того, Зеленський раз за разом наполягав на подальших атаках навіть у вересні та жовтні 2023 року, коли й друга, а потім і третя "хвиля" новостворених підрозділів вже були цілком виснажені.
Можна констатувати, що ЗСУ під час ["контрнаступу"] розбили вщент 6 російських дивізій. Однак їм так і не вдалося прорвати російську лінію фронту, а загальна кількість російських втрат у довготривалій перспективі не мали значення, оскільки після початкового хаосу російська мобілізація "виробляла" більше військ щомісяця, ніж ЗСУ могло вбити. Іншими словами: навіть після всіх втрат улітку минулого року російська армія вийшла із цього ще сильнішою, ніж раніше.
Не дивно, що російські війська змогли зупинити трагедію Зеленського своїм власним наступом на Авдіївку.
Бізнес-модель НАТО
Цікаво, що російський наступ на Авдіївку було розпочато приблизно тоді, коли США повністю припинили постачання артилерійських боєприпасів Україні, а "фантастична трійця" [Байден, Салліван та Блінкен] - і це попри чітке рішення всього НАТО від вересня минулого року - повністю перемикнулася на "порятунок Ізраїлю". Протягом наступних шести місяців Україна не отримала від США майже нічого.
Те, що надсилала ЄС, було просто недостатнім, оскільки "зомбі-ідіоти" в Брюсселі, Берліні, Парижі та подібних місцях досі не розуміють важливості цієї війни. Як і для американців, для них це - "бізнес-модель": позбутися старої зброї, зробивши Україну щасливою; дозволити своїм друзям заробляти гроші, модернізуючи це старе обладнання, щоб українці отримали "щось, що [хоча б] працює"; але, на додачу, дати можливість своїм друзям та спонсорам заробляти набагато більше грошей, купуючи суперсучасне нове обладнання для своїх збройних сил… що пояснюється такими безглуздими ідеями, як "Путін біля воріт… у 2030-му або коли-небудь пізніше".
Іншими словами: "Захід" також почав підкріплювати власні невдачі - що "Захід" може собі дозволити. Це виходить із факту, що "Захід" не заворушився навіть після програшу в кожній війні, яку він вів останні 20+ років. Тому що програвати війни - це також бізнес-модель на "Заході". Тобто: війни ведуться для отримання прибутку, а не для перемоги, і є витрачанням трильйонних сум коштом платників податків, через відмивання їх до кишень "спонсорів". І це триває багато років.
… а потім, вірно дотримуючись доктрини Зеленського "ані кроку назад", 110-та механізована бригада в Авдіївці трималася, трималася і трималася… місяцями без відпочинку. Яким було єдине рішення Сирського? Перекинути 47-му механізовану бригаду, уже вкрай пошарпану від спроби пробитися через російські укріплення на півдні, до цього сектору. І знову ж таки, серйозні підкріплення було спрямовано до Авдіївки лише тоді, коли стало абсолютно ясно, що залишки гарнізону доведеться виводити. І, знову ж таки, ЗСУ зазнали найбільших втрат у цій битві лише впродовж останніх кількох днів.
… і, як зазвичай, ніхто в Києві не виніс жодних уроків. Щонайбільше, Зеленський звільнив Залужного й замінив його саме тим генералом, який весь час помилявся: Сирським.
В Авдіївці 3-й штурмова бригада мала завдання вивести тих, хто залишився в оточенні, оскільки, як завжди, наказ на відступ було видано занадто пізно. "Шоу" та ілюзія про можливість чимось вразити зомбі-ідіотів на Заході були важливішими за військову реальність.
Від героя до "повного нуля"
Коли все це складається докупи, результати зовсім не дивують. "Захід" тим часом "глибоко вражений" Україною [тим, що відбувається] - але через те, що Зеленський забагато обіцяв, анонсував ще більше, але "не зміг виконати". Бо в нього не було іншої стратегії, крім як "вичавлювати" з Вашингтона, Берліна, Лондона та Парижа дедалі більше й більше зброї. На жаль, його обіцянки "загнати росіян у море" не спрацювали. І через впертість Сирського щодо будь-яких порад. Для "зомбі-ідіотів" на Заході це рівнозначно "зраді": для них двоє керманичів у Києві нині стали "нездатними балакунами", бо це "погано впливає на наші рейтинги".
(І, будь ласка, шановні українці, які можуть зараз поскаржитися: чи є в НАТО стільки ж некомпетентних, поразницьких, навіть проросійських генералів, як в Україні - абсолютно неважливо. Згадані країни вже є членами цього "ексклюзивного клубу", і тому якість їхнього вищого командування не має значення. Навпаки: "Україна має спершу себе довести". І завдяки своєму керівництву вона постійно не справляється із цим завданням).
Не дивно, що "Захід" де-факто припинив звертати увагу на дедалі нові прохання України про зброю, про дозвіл на удари по Росії західною зброєю тощо. Чому вони мають слідувати порадам і підтримувати прохання персонажів, які "не спроможні"? Приблизно з березня цього року Україна може розраховувати лише на обмежену фінансову підтримку з боку ЄС і періодичне постачання артилерійських снарядів - також із боку США. І так, кілька країн-членів НАТО з ЄС відправлять свої старі винищувачі F-16 та Mirage-2000 на утилізацію в Україну.… і навіть це тільки тому, що ЄС вирішив, що це найдешевший спосіб "підтримати" Україну, водночас його бізнес-модель працює дуже добре. Цього разу завдяки наданню відсотків із заморожених на Заході російських грошей як кредитів, які Київ має повернути.
Абсурдність
Тим часом створення нових батальйонів і формування з них нових бригад стало одним із найбільш охоче підтримуваних "хобі" Сирського і його Генштабу ЗСУ. Тому що чим більше друзів залучено, тим більше послуг повертається, і чим більше друзів - тим більше можливостей для отримання хабарів та вигод.
Якщо вони створили приблизно 40+ бригад у 2022 році та на початку 2023-го, то за останній рік вони створили щонайменше 20, а можливо, і 30 додаткових бригад - і це попри те, що добре знали, що нові підрозділи навряд чи будуть озброєні належним чином. І дійсно, важко уявити, що "Захід" коли-небудь доставить всю необхідну важку техніку, щоб оснастити всі нові бригади (ще менше - всю необхідну артилерію та боєприпаси).
(… в інших випадках Захід пообіцяв надати, потім не надав, потім усе ж-таки надав "щось", але за багато місяців пізніше, ніж було оголошено… і так сталося, що кілька нових бригад було створено як "механізовані", потім їх перекваліфікували в "піхотні", і, зрештою, вони з’явилися на фронті як "механізовані").
Насправді не тільки новостворені підрозділи, а й наявні бригади критично відчувають нестачу звичайних транспортних засобів (тобто, позашляховиків). Не кажучи вже про бронетехніку та артилерію. Звісно, багато хто вважає, що їхні "механізовані" підрозділи отримали багато західних MRAP (машини із захистом від мін та засідок). І безсумнівно, що MRAP є порівняно дешевими транспортними засобами, які забезпечують певний рівень захисту та які можна легко виготовляти великими партіями - особливо компаніями "друзів" VIP-персон. Як результат - саме вони наразі є "броньованими" транспортними засобами, які надані Україні Заходом або виготовлені в Україні.
Однак MRAP розшифровується як "машина із захистом від мін і засідок" - але не як "броньований транспортер", і вже точно не як "бойова машина піхоти", і, безумовно, не "танк". Звичайно, виробники хвалять свої MRAP, але запитайте людей, які розробляли такі машини, і перше, що вони підкреслять, - це те, що ці машини призначені для перевезення військовослужбовців або доставлення боєприпасів та припасів, але не для штурму ворожих позицій. MRAP не призначені для використання як штурмові машини, ані в наступальних, ані в оборонних операціях. Ось чому вони - MRAP, а не БМП і не навіть не БТР.
Іншими словами: усі ці новостворені "механізовані" батальйони та бригади ЗСУ можна, у кращому випадку, назвати "моторизованими", але аж ніяк не "механізованими".
Найгірше те, що більшість цих підрозділів скеровуються в окопи для відбиття постійних російських штурмів. У таких сценаріях їхні MRAP майже не є корисними. Як ці новостворені бригади, так і кілька відновлених старих не використовуються для маневреної війни. Через накази Зеленського "ані кроку назад" ЗСУ сьогодні витрачає 99 % свого часу на бої на виснаження проти противника, який може дозволити собі втрати.
… і цей процес повторюється знову і знову… створюється враження, що ніхто не може пояснити чому, ані має на це відповідь.
Іншими словами: це можна описати як ще один процес підкріплення провалу. Дійсно: підкріплення провалів до абсурдних масштабів.
… і ще більше абсурду
Наче цього всього було недостатньо, останньою "перлиною" стала так звана "мирна угода" Зеленського. Як виявилося, вона ґрунтується на всіх можливих ідеях, які НАТО вже відхилило. Ну, насправді: вступ України до НАТО, дозвіл НАТО завдавати ударів вглиб Росії за допомогою західної зброї, спільна протиповітряна оборона українського неба тощо.
Я маю на увазі: яким дурнем треба бути, щоб вигадати саме ті ідеї, які вже відкинули, а потім сподіватися, що НАТО змінить свою думку? Звідки з'явився такий політик? З країни мрій? Це виглядало б смішно, якби хтось намагався використати це як сценарій для телевізійної комедії.
Висновки
Повертаючись до 2022 року, ЗСУ змогли розгромити повномасштабне російське вторгнення не через "блискучого та улюбленого" Залужного, а через те, що її 200 тисяч, а потім і 400 тисяч вояків усе ще очолювали Офіцери, які знали свою справу й мали свободу діяти відповідно до свого досвіду. Відповідно, вони також мали свободу дозволяти своїм військам воювати з росіянами так, як вони вміють найкраще: з майстерністю та запалом. Саме ці люди знищили російські війська: вони досягли того, чого не досяг жоден український генерал, і вже точно не Зеленський. Однак до 50 % із цих "людей" уже не залишилося: їх або убили, або вони стали інвалідами й вийшли з ладу.
З 2023 року ЗСУ не досягає успіху саме через своїх генералів і через Зеленського. Тому що їхні "лідери" є групою некомпетентних осіб, які не мають ідей та рішень - але є експертами в організації телевізійних шоу, виступів у соціальних мережах, "дисциплінуванні" та мікроменеджменті. Це зайшло так далеко, що з огляду на тотальну некомпетентність, невдачі, ілюзії, фантазії, корупцію та непотизм у Києві, можна лише дивуватися, як ЗСУ досі тримаються. Проте вони тримаються - завдяки майстерності деяких молодших командирів і сотень тисяч військовослужбовців, які б'ються попри все.
Отже, висновки очевидні:
- Україні потрібне політичне керівництво, яке буде безжально об'єктивним, надзвичайно самокритичним, здатним реформувати себе і країну за допомогою розроблення та впровадження реалістичних і розумних доктрин та стратегій. Наявне керівництво таким не є: воно живе в ілюзіях і надмірно залежить від допомоги з-за кордону (яка ніколи не буде надана достатньою мірою). Як таке, воно швидше "продасть" країну (або зажене її в боргову яму на століття), ніж зробить щось інше.
- ЗСУ потрібне військове керівництво, яке не прагне виконувати послуги для політичного керівництва або один для одного, забезпечувати свої позиції або брати хабарі, а керівництво, яке здатне на інноваційні рішення та на перемогу в цій війні, оперуючи меншою кількістю військ, зброї та ресурсів, ніж противник. Перш за все, це керівництво має бути здібним розпочати повну реформу нинішньої структури ЗСУ, розробити нову доктрину для перенавчання офіцерського корпусу та підрозділів, а також знайти й адаптувати сучасні технології. Нинішнє керівництво геть неспроможне це зробити: воно довело свою неспроможність робити щось інше, ніж те, що робили радянські генерали 40-80 років тому.
- Україні потрібне як політичне, так і військове керівництво, яке буде підзвітним, де "полетять голови" (тобто певних осіб буде звільнено), коли одна або обидві структури припустяться стільки ж помилок, скільки вони робили з початку 2023 року. І негайно, без будь-яких із (тепер уже звичних) виправдань, "офіційних розслідувань", вагань чи зволікань. Наразі цього немає. Адміністрація Зеленського ні перед ким не несе відповідальності, окрім кількох олігархів, які привели її до влади, тоді як головнокомандувач підзвітний лише Зеленському, але той утримує його на посаді, оскільки він погоджується з кожною ілюзією президента (і, ймовірно, сам їм вірить). Отже, вони підзвітні лише один одному, але не народу України.
- Виправдання на кшталт "Україні не вистачає чоловіків віком 19-21 року", щоб мобілізувати їх і відправити на війну, - це брехня. В Україні достатньо людей, щоби перемогти Росію (і є не лише чоловіки, а й жінки цього віку) - за умови, що вони будуть належним чином підготовлені, оснащені й - насамперед - матимуть правильне командування. Проблема в мобілізації, мотивації, а потім правильному використанні наявних людських ресурсів: це відповідальність уряду - за умови, що він виконує свої обов’язки, чого він не робить. І навпаки: з нинішнім керівництвом Україна не виграє цю війну навіть за умови мобілізації 10 мільйонів військовослужбовців. Тому що її нинішнє керівництво не має уявлення про те, як мобілізувати та організувати все суспільство й економіку, і не зацікавлене в пошуку командирів, спроможних виграти цю війну. Нинішнє керівництво лише спромоглося зіпсувати свою репутацію, просячи допомоги на Заході, тоді як його генерали відзначаються марнотратством мізерних ресурсів у масових боях на виснаження (або провалах, які вони створили, а потім підкріпили), позбуваючись неприємних підлеглих відправленням їх на безглузді фронтальні контратаки й отримуючи хабарі за кожної нагоди.