Pampa Galeras, Puqio, Abancay - Перу 2
Було на світі плем'я - інки.
Було на світі - і нема.
Одних приставили до стінки,
а інших вбили крадькома.
Кого улещено дарами,
кого утоплено в крові.
І тільки храми, древні храми
стоять по груди в кропиві.
І тільки вітер, вітер, вітер...
І тільки сонце, сонце, сон...
над нерозгаданістю літер
на скелі дикій, як бізон.
І місто, вгвинчене в могили,
гібрид валторни і кота,
напнеться нервами тугими
на звук священного щита....
("Іма Сумак" Л.Костенко, уривок)
Продовження
Перша частина - Паракас, о-ви Баєстас, місто Наска.
Прокинувшись вранці о 5 годині я не відразу зорієнтувалась, де я. Дались взнаки втома і півтора доби без сну. А потім наступило якесь дивне відчуття гармонії, спокою, чистоти думки. Не було ранкової метушні, рухи були чіткими і зібраними. Я не знаю чому я і мої друзі так себе почували, може чай з листя коки так впливав, може ми нарешті розслабились і почали по справжньому насолоджуватись відпусткою, але факт залишається фактом - це було якесь інше відчуття. Неспішно ми поснідали якимись своїми запасами (сніданок в хостелі починався о 7), забрали авто з гаражу (трохи довго прийшлось будити власника), і виїхали.
Сонце вже було високо, світанок в Перу наступає дуже швидко, і в 6 ранку видно як вдень. Покриття було ідеальне - прекрасна дорога, чиста, жодних вибоїн. Доїхавши до перевалу наш настрій трохи підупав: це був жах. Я багато подорожувала, але такого я ще ніколи не бачила - круті повороти, вузька дорога, різкі підйоми і спуски. "Курва пеліґроса" (небезпечний поворот) - такі знаки зустрічались нам частіше, ніж ми встигали їх читати.
Обабіч дороги - численні хрести в пам"ять тих, хто загинув на цій дорозі.
Ніякого забезпечення (захисту) на поворотах немає - дорога просто закінчується прірвою. Гальмівних заїздів також. Кілька разів траплялись ситуації, коли при підйомі на повороті нам назустріч на нашу смугу вилітала якайсь вантажівка. Після 4-го випадку ми почали сигналити перед кожним поворотом.
Крім того, після підйому вище 4000 м почались не дуже приємні відчуття: страшенно боліла голова, якісь "зірочки" в очах миготіли, нудота і т.д.
Навколо були одні лисі пустельні гори, без рослинності, будівель, тварин. Пустеля без кінця і краю. Так ми їхали майже 4 години.
І ось за наступним схилом ландшафт різко змінився: з"явились вікуньї - тварини, що живуть вище 3500 м. Ми в"їхали на територію заповідника Pampa Galeras.
Холод був неймовірний, складно було повірити, що всього кілька годин тому ми нарікали на спеку. В тіні струмки вкривались льодом.
Згодом Анди зазеленіли, почали зустрічатись струмки, озера, а незабаром і загони для лам і альпак.
По мірі спуску почали траплятись і люди. Ми доїхали до містечка Пукіо з населенням у 10 тис.чол. Ми в"їхали у країну інків.
Майже всі жінки були одягнені в традиційний одяг. Тут було все ще холодно, і люди були навдягані у багато шарів. Дітки бавились просто при дорозі.
Обшарпані будівлі, "прикрашені" лише політичною рекламою (за місяць в країні мали відбутись президентські вибори). І краса навколишньої природи...
Вже хотілось їсти, а хліб, куплений в Лімі у нас закінчився, тому ми з своєю примітивною іспанською почали шукати "пан" (хліб). У крамничках розводили руками, і казали, що вже пізно, розкупили. Зайшли в якусь забігайлівку, і о чудо, нам винесли маленкі, розміром в долоню, хлібчики 5 штук на 1 песо. Стали на узбіччі коло ріки, і тут мали першу неприємність: якісь малесенькі мушки обсіли всі відкриті частини тіла і моментально руки покрились дрібними укусами. Найгірше було те, що ми абсолютно не відчували моменту укусу, тільки коли бачили мушку, розуміли, що вже пізно. Прийшлось дожовувати все швидко, постійно обмахуючись і тікати. В якомусь селі показали руки жінці, яка брала оплату за проїзд дорогою, діагноз був "ун покіта проблема". І справді, нічого не свербіло, тільки руки були всі в червоних плямах.
Наступним великим містом було Абанкай з населенням у 58 тис.чол. Велике, по перуанських мірках, місто. Тут ми не зупинялись, лише поповнили запаси води і хліба, ми були в дорозі вже понад 10 годин.
Слінго-мама ))
Яйця в Перу споживають у величезних кількостях
Краса навколо була неймовірна. В цьому районі панує вічна весна, з"явились пальми, тропічні рослини. Тут вперше ми побачили славнозвісні андські тераси. Села зустрічались частіше.
Незабаром буквально в"їхали у хмару дощу. Краса неймовірна, я не могла заставити себе повернутись в авто, хотілось фотографувати кожну гору. Тепер зрозуміло, чому прапор інків має кольори веселки: веселок було багато, навіть не рахувала скільки. Надзвичайне явище - безліч веселок між горами, яскраві, великі. І абсолютно чисте, прозоре, пахуче повітря.
Це свято природи продовжувалось до ночі, яка, на жаль наступає занадто швидко.
О 6 вечора знову наступила повна темінь, і ми могли оцінювати, що діється навіколо, тільки в населених пунктах, які на вечір оживали. Було багато людей на вулицях, відкриті двері кафе, які більше нагадували радянські їдальні. Дорога бігла вздовж ріки, серпантинів майже не було.
Коло 8 вечора ми доїхали до столиці древньої інкської імперії - Куско. Навіть сьогодні це місто відіграє дуже важливу роль в Перу. Одне з найбільших, найвигідніше розташованих міст зустріло нас світлом будівель, розлитим між гір. І тут ми знову відчули всю "прєлєсть" водіння в Перу - велика кількість машин хаотично рухаються, незважаючи на дорожні знаки, немарковані вулиці, зварйований серед гір навігатор і ми після 14 годин подорожі (на якісь нещасні 660 км). Якось знайшли потрібну нам булицю і адресу. Це був наш притулок на цю ніч: хостел Santa Rosa de Lima, який знаходиться в приміщенні школи при монастирі. Соціальний проект, доходи від якого йдуть на допомогу дітям. Ви не знайдете його у переліку хостелів, це тихе місце в центрі Куско, приємна обслуга, гаряча вода, затишні кімнатки і хороший сніданок. Як тільки ми запаркували своє авто на шкільному загородженому спортивному майданчику, нас напоїли чаєм. А через пів години ми вже спали, бо планували знову встати о 5 ранку, щоб присвятити початок дня Куско.
Але про це у наступному записі...