Роман "Заколот проти Петлюри". Частина друга. Продовження.
Продовжую викладати глави свого роману.
Дмитро Калинчук. ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Тут - попередня частина
Тут - початок другої частини
А тут - початок твору.
На дворі вихід перегородила розстрільня озброєних з червоними стрічками на шапках. Вона прилинула під його руку.
- Всьо пітлюравци, дабєгалісь. Брасай аружиє.
«Кінець», - він не збирався віддавати їм Тетяну.
- Лягай! - пролунало з-за спин.
Під її коліна ногу і на землю. Загриміла черга льюїса. Бахнули карабіни. Червоних здуло. Ясько підхопився на ноги скинув рушницю і добив червінця з гранатою. З магазина вибіг Архипич.
- Сайонара*, як кажуть японці. Як ви?
Артем кивнув, нормально, мовляв. На подвір’я збіглися козаки.
- Забиратися треба, - мовив один з розвідників. - Зараз на нас вся Червона армія навалить.
- Всі в зборі? - спитав Артем. - Вперед!
Тепер бігли навпростець - Німецькою вулицею. Розвідники пересувалися ланцюжком, задні прикривали передніх, а десь посередині Артем тягнув захекану Тетяну. Він міцно тримав її за руку. За потреби він міг її втримати на повороті або підтримати при падінні. Серце шалено калатало. Попри всю небезпеку, про яку казали розвідники, тепер він раював від щастя. Вона була з ним - а значить, і вокзалу вони дістануться. Інакше й бути не могло.
Біля Миколаївської церкви вони ніс до носа стикнулися з групою більшовиків. Шаблі з піхов!
- Па-а-аскуди! - загорлали козаки.
Артем притиснув Тетяну до стіни і стиснув в обіймах. Забагато пережила дівчина за один день, аби милуватися як його козаки батували шаблями живих людей. Досить було й того, що їй довелося перескакувати через калюжі крові і трупи. Дівчина мовчала. Артем знав цей стан отупіння від надто сильних вражень. Рано чи пізно він мав вибухнути бурною істерикою, але поки що влаштовував розвідника найбільше.
У готелі, де містився штаб, було пусто і самотньо. Біля мосту - ані душі. Розвідники перебігли Лопань. Вдарили постріли. Скрикнули поранені. Артем затягнув дівчину за кам’яний бордюр, притис до бруківки і оглянув своє вояцтво. Один козак лежав в калюжі крові без рухів. Другий борсався, силячись підтягнути побиті ноги.
- Почекай, зараз витягнемо, - гукнув Архипич. - Хлопці! Вогонь.
На тому березі вже зібралася група людей у шинелях кольору фельдграу*. Кулі притиснули їх до землі. Пораненого розвідника затягли за дерево.
- Ні, облиште мене, - ревів той. - Дайте кулемета і лишіть.
- Тебе що, в голову поранили?! - крикнув Артем. - Хто тебе лишить?
- Облиште, бо самі загинете!
Артем поглянув на Архипича. Підстраршина кивнув. Пораненому козакові підтягнули льюїса. У шапку кожен розвідник поклав по гранаті. Попрощалися швидко.
Грюкіт чобіт по залитій сніговою кашею бруківці змішувався зі стрекотом кулемета за їхніми спинами. Час від часу стрекіт уривався вибухом гранати. Відновлювався знову. Потім бахнуло, мов від кількох гранат водночас. Кулемет замовчав.
Архипич гірко сплюнув у сніг.
- Тікусьо*, як кажуть японці.
- Дивіться, - скрикнув козак попереду.
Дорогу їм перерізала група солдатів у шинелях та німецьких шоломах.
- Розстрільню, - скомандував Артем. - Вогонь.
Рушниці змусили німців сховатися, але не втекти. Кулі засвистіли над їхніми головами. Розвідники залягли в коло і це їх врятувало - невдовзі сталеві шоломи з’явилися у них за спинами. Артем притиснув дівчину до землі під стіною будинку, відповз та витяг з кобури парабелум. Набої витрачав економно - тільки по тих, хто проривався ближче за відстань бою карабіна. Стикнувшись з украй прицільною стрільбою, німці відступили і залягли.
- Набої скінчилися, - гукнув Архипич. Він стріляв з карабіну пораненого і запасу не мав.
- Лови, - Ясько перекинув йому обойму.
- Зараз німці позалазять на дахи і закидають нас гранатами.
- Повзи до під’їзду, - скомандував Артем.
- Дивіться!
За будинками застрекотала шоша. Німці підхопилися на ноги і дали драла на бічну вулицю. До розвідників бігли вояки у сірих черкесках.
- Кармалюківці! - заволав Ясько. - Ми врятовані!
- Вам що, повилазило?! - лаявся підстаршина-кармалюківець. - Мерщій на станцію! Останній потяг вже відходить.
Сідати довелося на бігу. Добігти до підніжки і заскочити у вагон потребувало певної спритності, якої і в кармалюківців, і в розвідників було зі статком. Інша справа - вже заморена бігом Тетяна. Артем тягнув її, як міг, але у дівчини збивалося дихання та запліталися ноги. На щастя, її пакунок вчасно підхопив Ясько. Потяг наздоганяли по шпалах.
- Артеме, я не можу! - волала дівчина.
- Мусиш!
Відступати не було куди. Перон у них за спиною вже заполонили люди у бекешах, кожухах та шинелях-фельдграу. Залунали постріли.
На посадковому майданчику позаду вагону Ясько тягнув руки.
- Давай! Чіпляйся!
Тетяну затягнули удвох. Артем забрався на майданчик без допомоги. Вчасно.
За неспішним ще потягом уже гналася дрезина. Артем потягнувся до кобури. Над головами загриміла черга, а на них посипалися стріляні гільзи. Червінців пригостив максим, установлений у задньому вікні вагону. Дрезина відстала.
Треба було іти у вагон, але і в нього, і в неї вже не було ніяких сил. Вона сиділа під стіною заморена, замурзана, спітніла та скуйовджена. Він підсунувся до неї та обійняв за плечі.
Її мов струмом вдарило. Вона видряпалася з його обіймів та кинулася на нього з кулаками:
- Ти! Ти що наробив? Що ти наробив? Це моє місто! Я тут жити хотіла! Я - харків’янка!
Пояснювати їй щось він був не здатен. Просто відпустив ляпас. Потім другий.
- Дурепа! Ідіотка недоумкувата! Тебе від ґвалту врятували! Від смерті! Там хлопці мої загинули, тебе рятуючи! Що, все дарма?
Вона не відповіла. Вона раптом обм’якла, відкинулася на стінку вагону і протяжно гірко заревіла. Це був навіть не плач, а один безкінечний нестримний крик, породжений нелюдським жахом людини, яку щойно вибрали з пазурів смерті. Людини, яка вперше усвідомила, як ті пазурі виглядають. Артем згріб її в обійми. Вона линула до його плеча і плакала знову.
- Все гаразд, Таню, - казав він. - Все буде добре. Ми повернемося. Ми обов’язково повернемося.
Грюкіт коліс. Хитання вагону на рейках. Поля, вкриті талим снігом обабіч залізниці. Її тепло.
А над ними у вікні два козаки, сміючись, набивали кулеметну стрічку.
_______________
Сайонара - (з японської) До побачення! Бувай!
Фельдграу - типовий колір мундирів німецької армії, сірий із зеленим відтінком.
Тікусьо - (з японської, лайливе) сука.
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману можна закачати тут: Заколот проти Петлюри