Пуцькіни бацькі проти України-18
...
Завершення боротьби розтягнулося ще на кілька років.
В 1952-1954 підпілля ще мало деякі організаційні структури, які діяли частіше розрізнено. Крім них, існували окремі бойові групи, підпільні групи, окремі члені підпілля, які продовжували боротьбу.
На 21 листопада 1953 року ще діяло 15 проводів ОУН (40 осіб), 32 підпільні організації та групи (164 особи) і 106 окремих бойовиків, тобто разом - 310 осіб.
(ЦДАГОУ, ф.1, оп.16, спр.73, арк.60)
У травні 1953 року було розкидано антирадянські листівки у Житомирській області, у жовтні 1953 року зафіксована активність провідника Турійського районного проводу ОУН «Хоми» та члена цього проводу «Степана».
(ЦДАГОУ, ф.1, оп.16, спр.73, арк.22-28)
У жовтні 1954 була надрукована та розповсюджена брошура референта пропаганди ОУН Любові Гайовської-«Рути».
В цілому 1954 року було зафіксовано 13 проявів активності підпілля, з них 7 - акти терору (які так і не були розкриті станом на 1955 рік), а також 25 випадків поширення антирадянських листівок.
На межі 1952-1953 року ще діяли і були знищені поступово підпільні групи в Центральній Україні. В Ставищенському районі на Київщині тоді перебував провідник Кам”янець-Подільського проводу ОУН «Кобзар» з особистим охоронцем «Богданом». З травня 1951 діяла на території Уманського, Христинівського, Ладижинського районів Київщини група Петра Колісника-«Черника». Дві бойові групи продовжували діяти з 1946 до 1952 у Володарському, Білоцерківському, Богуславському районах Київщини.
Певних змін можна було очікувати після смерті Сталіна, особливо у зв’язку з доповідною запискою Берія у Президію ЦК КПРС про ситуацію в Західній Україні (основні причини політичної напруженості - низька організація господарства, обмеження й утиски місцевого активу в кадровій роботі та мові, адміністрування та сваволя у ставленні до місцевого населення). 26 червня 1953 року було прийнято постанову ЦК КПРС з цього приводу, а на посту першого секретаря росіянина Мельникова замінив українець Кириченко (вперше з 1918 року!).
Але керівники підпілля ілюзій щодо влади не мали. Кук в листі до Охримовича влітку 1953 (вже напевне знаючи, що той схоплений…) писав про те, що зміни в верхах триватимуть, доки не з”явиться один мудрий вождь на весь Союз, а саму «українізацію зверху» розглядав як спосіб наставити вигідне новому вождю республіканське та обласне керівництво.
(Центр збереження сучасної документації, ф.5, оп.16, спр.6, арк.63)
Між тим, новим міністром МГБ у березні 1951 стає Павло Мешик, а його заступником - Соломон Мільштейн (обоє - люди Берія). Сам Лаврентій Беріія намагався домовитися з керівниками українського підпілля. За його наказом до Москви були доставлені В.Охримович, сестри С.Бандери, митрополит УГКЦ Й.Сліпий, президент УГВР К.Осьмак. АЛЕ з цього не вийшло. Відносно К.Осьмака повідомлялося таке: «Спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН - найлютіший ворог українського народу, не принесла позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН той заявив, що був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитись на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності».
За планом Мешика, «умиротворення» Західної України мало йти по лінії фіктивного проводу ОУН у регіоні н чолі з давнім агентом (з 20-х років) радянських спецслужб на псевдо «Бард». Через нього Мешик планував розкрити підпілля і вивести лідерів руху з-за кордону. Вже відомий такими справами полковник МГБ С.Карін-Даниленко склав листа до В.Кука, в якому пропонувалося всім повстанцям скласти зброю, вийти з підпілля під гарантію збереження життя, свободи й працевлаштування. Обіцяно було також повернення сімей підпільників із заслання.
З усіх цих планів нічого не вийшло, оскільки невдовзі Берія позбувся усього, як і його помічники в Україні…
11 липня 1953 року внаслідок провокації МГБ був захоплений провідник ОУН на південно-західних та південних українських землях В.Галаса з дружиною. При ньому був записник, який прискорив арешт В.Кука разом з дружиною 24 травня 1954 року.
У січні 1954 року застрелилася разом з охоронцем та хазяйкою конспіративної квартири Л.Гаєвська-«Рута», як до цього ЧОТИРИ РАЗИ уникала арештів МГБ.
17 травні 1954 року у Надвірнянському районі Станіславської області при арешті застрелився полковник УПА Микола Твердохліб-«Грім» разом з дружиною.
Останні збройні сутички в цьому районі були зафіксовані в кінці 1954 року.
І все ж таки на березень 1955 року в західних областях України, за даними КГБ, ще було 11 бойових груп (32 особи), 17 одинаків-бойовиків та близько 500 нелегалів.
За 1954-1959 роки було здійснено 159 терактів та замахів, 94 підпалення колгоспних будівель та майна активістів, п’ять з половиною тисяч випадків поширення антирадянської літератури.
Боротьба в Україні перемістилася почасти в табори ГУЛАГ. АЛЕ це окрема тема.
Підсумок боротьбі України проти сталінського режиму в 40-50-ті роки підвів В.Кук в тому ж листі до В.Охримовича. Він стверджував, що вже не бачить умов для розгортання широкої масової збройної боротьби в Україні на випадок війни, бо більшовики зуміли розправитися з українським та іншими визвольними рухами, які розвивалися в СРСР у вкрай несприятливих міжнародних обставинах. Та «свій обов”язок ми виконали чесно і створили грунт для майбутньої незалежної України».
Завершення боротьби розтягнулося ще на кілька років.
В 1952-1954 підпілля ще мало деякі організаційні структури, які діяли частіше розрізнено. Крім них, існували окремі бойові групи, підпільні групи, окремі члені підпілля, які продовжували боротьбу.
На 21 листопада 1953 року ще діяло 15 проводів ОУН (40 осіб), 32 підпільні організації та групи (164 особи) і 106 окремих бойовиків, тобто разом - 310 осіб.
(ЦДАГОУ, ф.1, оп.16, спр.73, арк.60)
У травні 1953 року було розкидано антирадянські листівки у Житомирській області, у жовтні 1953 року зафіксована активність провідника Турійського районного проводу ОУН «Хоми» та члена цього проводу «Степана».
(ЦДАГОУ, ф.1, оп.16, спр.73, арк.22-28)
У жовтні 1954 була надрукована та розповсюджена брошура референта пропаганди ОУН Любові Гайовської-«Рути».
В цілому 1954 року було зафіксовано 13 проявів активності підпілля, з них 7 - акти терору (які так і не були розкриті станом на 1955 рік), а також 25 випадків поширення антирадянських листівок.
На межі 1952-1953 року ще діяли і були знищені поступово підпільні групи в Центральній Україні. В Ставищенському районі на Київщині тоді перебував провідник Кам”янець-Подільського проводу ОУН «Кобзар» з особистим охоронцем «Богданом». З травня 1951 діяла на території Уманського, Христинівського, Ладижинського районів Київщини група Петра Колісника-«Черника». Дві бойові групи продовжували діяти з 1946 до 1952 у Володарському, Білоцерківському, Богуславському районах Київщини.
Певних змін можна було очікувати після смерті Сталіна, особливо у зв’язку з доповідною запискою Берія у Президію ЦК КПРС про ситуацію в Західній Україні (основні причини політичної напруженості - низька організація господарства, обмеження й утиски місцевого активу в кадровій роботі та мові, адміністрування та сваволя у ставленні до місцевого населення). 26 червня 1953 року було прийнято постанову ЦК КПРС з цього приводу, а на посту першого секретаря росіянина Мельникова замінив українець Кириченко (вперше з 1918 року!).
Але керівники підпілля ілюзій щодо влади не мали. Кук в листі до Охримовича влітку 1953 (вже напевне знаючи, що той схоплений…) писав про те, що зміни в верхах триватимуть, доки не з”явиться один мудрий вождь на весь Союз, а саму «українізацію зверху» розглядав як спосіб наставити вигідне новому вождю республіканське та обласне керівництво.
(Центр збереження сучасної документації, ф.5, оп.16, спр.6, арк.63)
Між тим, новим міністром МГБ у березні 1951 стає Павло Мешик, а його заступником - Соломон Мільштейн (обоє - люди Берія). Сам Лаврентій Беріія намагався домовитися з керівниками українського підпілля. За його наказом до Москви були доставлені В.Охримович, сестри С.Бандери, митрополит УГКЦ Й.Сліпий, президент УГВР К.Осьмак. АЛЕ з цього не вийшло. Відносно К.Осьмака повідомлялося таке: «Спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН - найлютіший ворог українського народу, не принесла позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН той заявив, що був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитись на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності».
За планом Мешика, «умиротворення» Західної України мало йти по лінії фіктивного проводу ОУН у регіоні н чолі з давнім агентом (з 20-х років) радянських спецслужб на псевдо «Бард». Через нього Мешик планував розкрити підпілля і вивести лідерів руху з-за кордону. Вже відомий такими справами полковник МГБ С.Карін-Даниленко склав листа до В.Кука, в якому пропонувалося всім повстанцям скласти зброю, вийти з підпілля під гарантію збереження життя, свободи й працевлаштування. Обіцяно було також повернення сімей підпільників із заслання.
З усіх цих планів нічого не вийшло, оскільки невдовзі Берія позбувся усього, як і його помічники в Україні…
11 липня 1953 року внаслідок провокації МГБ був захоплений провідник ОУН на південно-західних та південних українських землях В.Галаса з дружиною. При ньому був записник, який прискорив арешт В.Кука разом з дружиною 24 травня 1954 року.
У січні 1954 року застрелилася разом з охоронцем та хазяйкою конспіративної квартири Л.Гаєвська-«Рута», як до цього ЧОТИРИ РАЗИ уникала арештів МГБ.
17 травні 1954 року у Надвірнянському районі Станіславської області при арешті застрелився полковник УПА Микола Твердохліб-«Грім» разом з дружиною.
Останні збройні сутички в цьому районі були зафіксовані в кінці 1954 року.
І все ж таки на березень 1955 року в західних областях України, за даними КГБ, ще було 11 бойових груп (32 особи), 17 одинаків-бойовиків та близько 500 нелегалів.
За 1954-1959 роки було здійснено 159 терактів та замахів, 94 підпалення колгоспних будівель та майна активістів, п’ять з половиною тисяч випадків поширення антирадянської літератури.
Боротьба в Україні перемістилася почасти в табори ГУЛАГ. АЛЕ це окрема тема.
Підсумок боротьбі України проти сталінського режиму в 40-50-ті роки підвів В.Кук в тому ж листі до В.Охримовича. Він стверджував, що вже не бачить умов для розгортання широкої масової збройної боротьби в Україні на випадок війни, бо більшовики зуміли розправитися з українським та іншими визвольними рухами, які розвивалися в СРСР у вкрай несприятливих міжнародних обставинах. Та «свій обов”язок ми виконали чесно і створили грунт для майбутньої незалежної України».