Оборона Майдану (ч2)
Частина 1
Коли я підійшов на Майдан, десь по четвертій вже, то не знайшов там такого бажаного спокою. А знайшов там команду йти на Інститутську. Команда йшла від людини, яку я не міг ослухатись. Це та людина, яка керувала обороною Майдану 11 грудня, і яка взялася керувати обороною Майдану зараз. І за цей час нею не було прийнято жодного, жодного неправильного рішення! Всі заклики, які лунали зі сцени, були людьми виконані: коли треба було стояти - стояли, коли вже не могли стояти, йшла команда відійти, коли був необхідний перерозподіл сил, то відслідковувалось, щоб не залишалось вільних зон і після жодної передислокації ворог не отримував шансу на якусь слабину від нас. Я би цій людині вручив якусь державну нагороду за оборону Майдану, бо однозначно, якби не він, то Майдан був би розігнаний. Це Євген Ніщук, Голос Майдану!
І Голос Майдану говорив мені йти на Інститутську. А ситуація була яка: Беркут відтіснив самооборону з дальньої барикади та штурмував Жовтневий палац. Жовтневий палац важко обороняти, там такі підходи, що складно побудувати нормальні укріплення (я кажу це, бо сам приймав невеличку участь у їх побудові). Ніщук вже дав вказівку оборонцям обережно відступати звідти. Але для цього їм потрібно було спуститись із пагорбу на Інститутську, тому аби їх не відрізали силовики, ми мусили певний час тримати вулицю. В той час тримати означало ще, на щастя, просто стояти, аби своєю кількістю не дати Беркуту сюди зайти, тому це не було важко. Ось тільки коли ВВ таки зайняли Жовтневий палац, то стало гірше, бо вони почали закидати нас камінням і гранатами з пагорба і моста та стріляти з Глобуса. Як тільки наші всі вже спустились на Інститутську пролунала команда відійти трохи назад, в зону недольоту всього, що летіло зі сторони силовиків. Так ми і зробили, що спричинило вимушене перемир’я, адже ніхто не міг нічого докинути в бік ворога, а наближатись не хотів.
Зі сцени заговорив Луценко. Взагалі, ватро віддати йому належне: на відміну від більшості політиків, він був із нами весь день і всю ніч. Як завжди, колишній головний міліціонер звернувся до силовиків. Правда, чесно кажучи, ось це його «За чотири роки займання посади міністра внутрішніх справ я жодного разу не кидав вас проти власного народу» дістало вже навіть мене, що там казати про беркутівців. А ВВшники у цей час кривились та кидали у бік сцени непристойні жести. Стало ясно: вони готові не тільки виконувати злочинні накази, але ще й випереджати їх. Буде гаряче. Але, якщо посудити, 11 грудня нас «розганяло» коло 12-15 тис. силовиків, 18 лютого, як потім передати, по той бік було 5-7 тис. Тобто більша частина таки відмовилась йти проти народу. Але ті, хто залишились, будьте певні, готові були використати усі методи, будь то ВВ чи Беркут.
Стоячи там, я зрозумів, що втомився. Чи тому, що вже за день було багато емоцій, чи тому, що останніми ночами мало спав (студент же), чи тому, що просте стояння втомлює - мабуть, все разом. Але я знав, що триматись ще доведеться всю ніч. Я подумав, що штурмувати Майдан силовики почнуть саме по півночі, як вони то люблять, але напоготові слід бути кожну мить. Тому я вирішив піти до недавно поверненої Майданом КМДА і відпочити там трохи, може поспати, а коли б щось почалось, то мені би сказали. Так я і вчинив, там мені, до речі, обробили потилицю пероксидом і надали місце полежати. Так добре було в той момент розслабитись, знаючи, що не треба ні за чим слідкувати, що якщо що - розбудять і пхнуть на Майдан. Заснути я не заснув, але годинку спокійно повалявся і відпочив.
А через годину я почув слова «Почалось!». «Ех, не дали мені подрімати» - подумав я, але встав і повернувся на Майдан. І там я побачив, як різко все змінилось. На Інститутській вже стояли водомет та БТР. Крім того, лунали вибухи збоку барикади до Європейської площі, що означало, що силовики прорвали нашу оборону на Грушевського та підходили до Майдану вже з двох боків. Як я потім довідався, людей з Українського дому, яких чомусь попередньо не евакуювали, визволяв Автомайдан. Людей на Інститутській було в цей час так багато, що навіть якби у мене було велике бажання потрапити на передову, то довелось би їх розштовхувати. То ж я геройствувати не став і залишився у натовпі, в резерві, спостерігати за тим, що відбувалось. А відбувалось наступне: водомет та БТР по черзі намагались наїхати на людей, розчавити їх! Але люди не відступали, бо відступати було нікуди - позаду вже Майдан. Так, я усвідомив, що між дівчатами під сценою та БТР вже не стоїть жодної барикади, ніякого укріплення, тільки ми, люди. Мені було страшно, але відступити я не міг: позаду Майдан, позаду Україна!
В один момент хтось передав до передової великий смітник, щоб його підпалили: сміття швидко розгорається. Після цього у полум’я подокидували дерева та шини, створивши вогняну перешкоду для техніки. Водомет намагався тоє загасити, але, дякуючи святій Корупції, напору в ньому було недостатньо. Час від часу водомет під’їжджав та, діставшись до вогню, поливав водою людей, після чого від’їжджав назад. Продовжувалось це до тих пір, поки один з наших не влучив у цю машину молотовим. Ні, корпус у водомета, звісно, металевий і молотов його не розплавить, але розлитий бензин певний час продовжував горіти, жарячи і лякаючи машиніста. Тому після ще кількох влучних молотових у водомет та БТР техніка відступила.
Вогонь нас захищає, це ми зрозуміли. І вогнище на Інститутській було розширене через Майдан попід стелою аж до Філармонії. Але зайнялось ще одне полум’я, нами не бажане: з боку Європейської Беркут влучив феєрверком (а у їхньому арсеналі такий вид зброї теж був, як і у нашому) у намети, ті намети, які стояли на Хрещатику під Будинком профспілок. Ці намети перекривали силовикам шлях, але стало ясно, що це ненадовго. Я дивився і усвідомлював, що як тільки вони догорять, Беркут піде з того боку штурмом. Але відійти я все рівно не міг, я стояв і чекав. І тупив, бо інші наші виявилися кмітливіші та попідкидали у палаючі намети дрова та шини, аби підтримувати полум’я. Таким чином вогняна барикада розширилась ще й у цей бік та з часом з’єдналася з вогнем на Інститутській. Цікаво, що в наметах збоку Європейської позалишались запаси фейєерверків, тому поки там панував вогонь, салюти вилітали у найнепередбачуваніші сторони. Один салют розірвався в метрах п’яти від мене: він зовсім некривдний, лишень звук лякає, а так аби тільки очі були захищені.
Тут червоне - вогняна барикада; сині стрілки - напрямки атак силовиків; 4 - Будинок профспілок; 5 - Жовтневий палац.
Якось Беркуту таки вдалося розчистити собі прохід з Європейської: десь зі сторони, протилежної до профспілок, вони рушили на нас невеликою колоною. Це було добре видно зі сцени, тому Ніщук моментально звернув нашу увагу в той бік. Як можна було й очікувати, силовики потрапили під град каміння та зливу молотових, а через кілька секунд ті, хто стояв там поруч, широкою лавою полетіли на них в рукопашну. Беркут зрозумів, що потрапив трошки не туди та почав відступати. «Ура!» - кричали ми, але я швидко згадав, як ще раніше на Грушевського силовики подібним чином виманювали до себе активістів, після чого хапали їх по одному, тому я, а також ще кілька чоловіків практично у цей же час і незалежно один від одного, взяли на себе нахабність та крикнули «Стійте! Далеко не лізьте!» Таким чином ми не дозволили силовикам отримати хоч якусь вигоду від цього маневру і вони нічого подібного більше не повторювали.
Мушу сказати, що в цей час люди вже почали розходитись, причому у великій кількості. Це був вже вечір, година десь восьма. Чи через втому, чи через страх, чи через ускладнення транспорту, але нас ставало все менше. Але я знав, що на мене попереду чекає ще дуже довга ніч. Та тільки би Беркут не побачив, що нас стає менше… Треба було підсипати щось у вогонь, за вогнем та чорним димом ми могли би приховати нашу реальну кількість.
Вогонь нам треба було підтримувати, але чим? Ми не готувались до такого бою, у нас не було великих запасів дров, та і шини вже після Грушевського закінчувались. Тоді Ніщук сказав, аби ми розбирали дерев’яні будиночки навпроти сцени, в яких видавали теплий одяг, приймали пожертви та інше. Ось мені і знайшлось якесь діло: я став на передачі деревини. І ми розпалили великий вогонь, такий, аби жоден беркутівець не міг побачити наші обличчя. В цей момент мені в очі кинулась неймовірна, жахаюча, але символічна картина. І зараз ця картина у мене волею-неволею сама з’являється перед очима, її я зможу позбутись, мабуть, дуже нескоро. За все життя я пам’ятаю лише один візуальний образ, який був би сильніший за цей - прекрасні дівичі очі, бо краса, все-таки, перемагає. Але це було… Я дивлюся на пам’ятник засновникам Києва. Я бачу Либідь, чиє волосся здіймає могутній вітер і котра тримає поставлений вже революціонерами український прапор, як вона, прекрасна, кличе всіх підійматись за Батьківщину. А за нею - пожежа, полум’я, велетенське полум’я. Либідь у вогні, наш прапор у вогні… Я дивлюсь і розумію, в цю ніч горить не просто Майдан, горить весь Київ, вся Україна. І або ми зупинимо цю бандитську пожежу, або вся Україна згорить до тла.
Але я не мав часу розглядати це видовище. Коли дерев’яні будиночки скінчились, Ніщук закликав людей вирушити на Михайлівську вилицю: казали, там було що палити. І я пішов туди та знайшов свою роботу: я збирав все, що могло горіти, та відносив під барикади. Я вже був не в натовпі, і в якісь моменти я вже підходив під самий вогонь, туди, куди вже летіли гранати, каміння, а подекуди, і кулі. Мені мало бути страшно, але знаєте, коли робиш діло, це легше переноситься. Я знав, що я мушу принести дрова та покласти їх туди, звідки людям, котрі слідкують за вогнем, буде зручно їх підкидати, і я робив свою справу. Те, що поруч вибухали гранати - то технічні уточнення.
Коли я йшов за черговою порцією дров, зі мною познайомився Діма. Він з друзями носив металеві плити з паркану для нових барикад на Михайлівській та Костьольній вулицях (для захисту від помічених тітушок). Їм не вистачало рук, тож Діма мене й покликав. Дуже приємний хлопець, ми розговорились з ним, стало якось легше на душі. Певний час ми просто простояли на одній із тильних барикаді, думаючи, як її нормально укріпити, на передовій не з’являлися, але діло робили. Хоча ситуація нам нагадувала про себе своєю трагічністю: час від часу повз нас проносили поранених та навіть вбитих людей. Можливо, це мусило би нас налякати, але особисто мене це тільки спонукало до більшої роботи.
До першої ночі ми повідносили всі плити з двору і Діма з друзями вирішили вже розходитись у своїх справах. Діма живе практично на Майдані, тому він ще й показав мені, де можна буде сховатись у найгіршому випадку. І ми попрощались. Після цього я пішов оцінити ситуацію. Оскільки силовики збоку Європейської підтиснули і вогонь відрізав нас повністю від Інститутської, то я пішов до головпоштамту. І тут я побачив: горять профспілки. Я навіть не зразу зрозумів це, не зразу усвідомив. Я не розумів як і чому. Коли я пригледівся, то стало ясно: джерел займання було декілька, характер полум’я був такий що воно не могло за такий короткий час так розійтися від одного займання. Це був підпал. То ось вже на що йде Беркут? Ніщук зі сцени постійно координував як нашими діями на передовій, так і рятувальними діями в профспілках. Він намагався врятувати кожну людину, як би це не було важко. «А недавно там була моя подруга, - подумав я, - Боже! Як добре, що вона пішла додому!» То був частково самообман, по правді, бо подруга моя вийшла з цього будинку години так за чотири до підпалу, але думок цих я уникнути не міг.
«Сумніваюсь, що в профспілках я зможу чимось допомогти», - подумав я, тому пішов далі оглядати ситуацію. Людей на ніч залишилось до двадцяти тисяч. І це якщо рахувати тих, хто працював в тилу: на Михайлівській, Костьольній, в Михайлівському соборі та на Хрещатику. Як же добре, що Беркут тоді нас не бачив. Не знаю, чи наважились би вони таки йти через вогонь, але спробувати могли б. До речі, весь цей час вогняну стіну намагався загасити водомет. Ну, це стабільно, той водомет тільки на гасіння пожеж і годиться. Хоча ні, не годиться, не загасив же. Було, навіть, землею стали посипати, але все рівно марно. Частина наших людей стояла під вогнем і тримала щити, частина стояла за щитами та кидала каміння і молотови через вогонь, більшість довбали бруківку (дякую, Омелю, що не асфальт!). Взагалі, у нас вже не було організованих сотень чи ще чогось. Люди самоорганізовувалися та знаходили собі призначення. Хоча за формою можна було сказати, що хоч самі по собі, але були люди і з Самооборони, і з Правого сектору, і афганці, і прості патріоти України. Але не організовані структури, просто свідомі українці, не залежно від форми та кольору прапору над головою. Час від часу до Макдоальдса на Майдані та до ЦУМу під’їздили автівки з підмогою (найчастіше та найбажаніше - з шинами). І я брав ті шини та відносив на передову. Але я скоро звернув увагу на те, що бажаючих носити гуму було набагато більше, ніж самих шин, тому я пішов шукати інше заняття.
Серед різних точок, де довбали бруківку, я звернув увагу на підземну стоянку Глобуса: звідти мало людей забирало каміння, хоча лежали мішки як порожні, так і повні. Будучи «вільним електроном» та побачивши «дірку» я миттєво її зайняв. Одна дівчина цілу ніч там копала бруківку і складала в мішки, а я їх забирав на передову. І, ніби, вона не була у гарячій точці, ніби, то був тил і поруч не вибухали гранати, але все-таки, ця дівчина всю ніч копала каміння, усвідомлюючи, що в будь-який момент Беркут може прорватися та винищити тут усіх. Але вона не злякалася і продовжувала працювати.
Я взяв мішок і поніс до головпоштамту. Там теж довбали бруківку, але забирали її там, як шини: скорше, ніж вона з’являлася. А куди звідти? Іноді я злюсь на свою логіку. Дугою простягалася вогняна стіна, до якої ж точки нести каміння, якщо подумати логічно? Правильно, туди, де каміння найпотрібніше, де зараз загострення, де найгарячіше. «І що я роблю?» - запитував я себе, але зі своєю логікою сперечатись не міг.
Я носив мішки, а сцена тим часом не стихала. Окрім того, що Ніщук координував всі наші дії, з неї постійно читали молитви, які допомагали нам вірити у себе, лунав Гімн, а також різні бойові пісні, такі як «Ой у лузі червона калина», «Лента за лентою» та новесенька «Горіла шина, палала». Як то воно, наспівувати «вкраїнський повстанче, в бою не відступай» коли поруч вибухають гранати, описати словами я не зможу.
Передова виглядала наступним чином. Є широка лінія червонющого вогню, який не перетнути, ні перестрибнути. Це довга лінія, що йшла дугою від палаючих профспілок до Філармонії. В деяких точках були прямо перед вогнем виставлені металеві щити, загальною шириною метрів п’ять. Ці щити тримали найчастіше самооборонці (причому Ніщук час від часу нагадував, що цим людям потрібна заміна). За щитами було метри три-чотири більш-менш захищеної зони, звідки наші кидали каміння. Потім йшло метрів десять зони влучання гранат, де майже ніхто не стояв (що логічно), і лише за нею лежали гори каміння, яке люди туди підносили. До того, хто і як передає каміння з цих складів до передової, я не втручався, але я знав, що моє каміння має не гори ростити, а йти в руки тим, хто його буде кидати. Тому я проходив крізь зону влучання гранат і підносив мішки каміння під саме полум’я, після чого повертався назад.
До речі, неприємна ситуація вийшла зі зв’язком. Телекомунікаційні вежі знаходились на даху Будинку профспілок, тому, враховуючи пожежу, десь о першій ночі вони перестали працювати. Коло трьох годин поспіль ми не мали зв’язку. Я цього і не помітив навіть, а те, що до мене перестала дзвонити мама, пояснював собі, мовляв, вона заснула (все рівно вона вже їхала в потязі до Києва). Та до четвертої ранку операторам вдалося відновити зв’язок (напевно, якусь рухому вежу підвезли) і мені таки додзвонились. Можу тільки уявити, як ті мої близькі, хто почув, що я поза зоною доступу, переживали… Трошки їх заспокоювати мало, правда, Громадське телебачення, яке передало, що на Майдані нема зв’язку. Трошки…
Не зважаючи на те, що я шукав собі пригод, вибираючи найгарячіші точки, Бог, видно, мене боронив, і в мене нічого вже безпосередньо не влучало та й я не бачив, як хтось би поруч впав підбитий. Хоча вибухи шумових гранат в п’яти метрах від мене вже стали тим, на що я не звертав уваги. На щастя, моїй філософії «пошуку пригод» прийшла нова, ще більш логічна. Якось я помітив, що в одній точці, біля стели, те каміння, яке я підношу, до наступного разу точно все витрачається. Тому в незалежності від акценту подій я вирішив, що ношу каміння саме туди. Логічно? І слава Богу. Господи… В цій точці на місті того, хто кидає каміння та молотови певний час стояла дівчина. Дівчина! Стояла там прямо під гранатами та кулями. І що, хіба то міг я тоді злякатися? А ще, ближче до рання, там з’явився вже чоловік з рушницею. Як я знаю на сьогодні, вогнепальна зброя з нашого боку була застосована ще ввечері 18-го, але на той момент це був перший раз, коли я побачив рушницю пліч-о-пліч із собою.
Була ще одна картина, яка запам’яталась моїм очам. Не така вражаюча, правда, як попередня. Під вогнем були зони, захищені щитами, звідки наші кидали каміння і куди його найчастіше і треба було підносити. Але були й зони, вільні від щитів, за браком останніх, з прямим доступом до вогню. І там теж мали стояти наші хлопці, аби хоча б підкидати щось у вогонь. І там теж мало бути трохи каміння, аби можна було прикрити перших. І коли я висипав чергову порцію снарядів там, знаходячись метри зо три перед вогнем, то одна граната вибухнула прямо у полум’ї. А ударна хвиля розносить із собою вогонь, створюючи палаючий стовп висотою метри два-три, як ніби після вибухівки. Нічого особливого, впритул до нього не було нікого, але я побачив такий собі піротехнічний ефект.
Не можу ще не згадати таку річ. За всю добу силовики атакували нас із трьох різних сторін: від ВР у бік Арсенальної, із Інститутської та із Європейської площі. І весь час, завжди, звідки би вони не йшли вітер дув у їхній бік! Завжди! Зовсім весь час: вони йшли з Інститутської, то й вітер дув на Інститутську, потім вони вирішили змінити акцент штурму та перевели сили на Європейську і в цей же час вітер змінив напрямок! Кожен може пояснювати це в міру своїх поглядів та віри, але це факт. І я вірю, що в ту ніч Бог був із нами.
За ту добу я взнав, що то за небезпека, коли за тобою женуться силовики, я дізнався, що таке страшно, коли в будь-який момент у тебе під ногами може вибухнути обліплена шурупами граната, яка забере твоє життя, і пережив найжахливіше відчуття, коли все те ж саме, тільки вже не страшно. Та коло четвертої ранку я знову пригадав жах. Коли побачив, що у вогонь почали нести теплий одяг. Тут я зрозумів: нам вже нема чим його підтримувати. Ще трошки, і його загасять, а як його загасять, то Беркут піде на нас в атаку. І то буде кінець, бо нас залишилось мало. Скільки ми ще зможемо простояти? Але надія була, причому навіть не примарна: час від часу до нас доходила все нова інформація про львів’ян, які їхали на Київ (попередньо захопивши місцеве управління СБУ самі знаєте з чим). У них були проблеми, їх затримував блокпост ДАІ, у них там виникла перестрілка, але вони рухались до нас. І ось, годині о п’ятій ранку я раптово помітив, що людей під сценою суттєво побільшало. Львів приїхав! Ще не всі, певно, ще їхав Франківськ, але я вже зрозумів: ми зробили своє діло, Майдан вистояв, ми протримались! Адже силовики теж воювали весь день і всю ніч, як і більшість з нас, а львів’яни, можливо, були спроможні поспати в дорозі. Тому я із чистою совістю пішов трохи відпочити. Багато хто напередодні в це не вірив, але ми вистояли, і ця ніч стала вирішальною для Майдану.
Поки світало, втома дала про себе знати: кількість вибухів зменшилась, наші стали менше бігати та носити каміння, до прориву ще ніхто не готувався, тому можна було сказати, що протистояння переходить у квазістабільну фазу. Сонце сходило, Будинок профспілок догорав, а потяг, в якому до мене прямувала мама, бо не могла дивитись на це все із дому, прибував до Києва, тож я пішов її зустрічати. Весь брудний, у попелі та пропахлий сльозогінним газом та з синьо-жовтою стрічкою коло серця. З однією думкою: ми захистили Майдан, ми захистили Україну!
Коли я підійшов на Майдан, десь по четвертій вже, то не знайшов там такого бажаного спокою. А знайшов там команду йти на Інститутську. Команда йшла від людини, яку я не міг ослухатись. Це та людина, яка керувала обороною Майдану 11 грудня, і яка взялася керувати обороною Майдану зараз. І за цей час нею не було прийнято жодного, жодного неправильного рішення! Всі заклики, які лунали зі сцени, були людьми виконані: коли треба було стояти - стояли, коли вже не могли стояти, йшла команда відійти, коли був необхідний перерозподіл сил, то відслідковувалось, щоб не залишалось вільних зон і після жодної передислокації ворог не отримував шансу на якусь слабину від нас. Я би цій людині вручив якусь державну нагороду за оборону Майдану, бо однозначно, якби не він, то Майдан був би розігнаний. Це Євген Ніщук, Голос Майдану!
І Голос Майдану говорив мені йти на Інститутську. А ситуація була яка: Беркут відтіснив самооборону з дальньої барикади та штурмував Жовтневий палац. Жовтневий палац важко обороняти, там такі підходи, що складно побудувати нормальні укріплення (я кажу це, бо сам приймав невеличку участь у їх побудові). Ніщук вже дав вказівку оборонцям обережно відступати звідти. Але для цього їм потрібно було спуститись із пагорбу на Інститутську, тому аби їх не відрізали силовики, ми мусили певний час тримати вулицю. В той час тримати означало ще, на щастя, просто стояти, аби своєю кількістю не дати Беркуту сюди зайти, тому це не було важко. Ось тільки коли ВВ таки зайняли Жовтневий палац, то стало гірше, бо вони почали закидати нас камінням і гранатами з пагорба і моста та стріляти з Глобуса. Як тільки наші всі вже спустились на Інститутську пролунала команда відійти трохи назад, в зону недольоту всього, що летіло зі сторони силовиків. Так ми і зробили, що спричинило вимушене перемир’я, адже ніхто не міг нічого докинути в бік ворога, а наближатись не хотів.
Зі сцени заговорив Луценко. Взагалі, ватро віддати йому належне: на відміну від більшості політиків, він був із нами весь день і всю ніч. Як завжди, колишній головний міліціонер звернувся до силовиків. Правда, чесно кажучи, ось це його «За чотири роки займання посади міністра внутрішніх справ я жодного разу не кидав вас проти власного народу» дістало вже навіть мене, що там казати про беркутівців. А ВВшники у цей час кривились та кидали у бік сцени непристойні жести. Стало ясно: вони готові не тільки виконувати злочинні накази, але ще й випереджати їх. Буде гаряче. Але, якщо посудити, 11 грудня нас «розганяло» коло 12-15 тис. силовиків, 18 лютого, як потім передати, по той бік було 5-7 тис. Тобто більша частина таки відмовилась йти проти народу. Але ті, хто залишились, будьте певні, готові були використати усі методи, будь то ВВ чи Беркут.
Стоячи там, я зрозумів, що втомився. Чи тому, що вже за день було багато емоцій, чи тому, що останніми ночами мало спав (студент же), чи тому, що просте стояння втомлює - мабуть, все разом. Але я знав, що триматись ще доведеться всю ніч. Я подумав, що штурмувати Майдан силовики почнуть саме по півночі, як вони то люблять, але напоготові слід бути кожну мить. Тому я вирішив піти до недавно поверненої Майданом КМДА і відпочити там трохи, може поспати, а коли б щось почалось, то мені би сказали. Так я і вчинив, там мені, до речі, обробили потилицю пероксидом і надали місце полежати. Так добре було в той момент розслабитись, знаючи, що не треба ні за чим слідкувати, що якщо що - розбудять і пхнуть на Майдан. Заснути я не заснув, але годинку спокійно повалявся і відпочив.
А через годину я почув слова «Почалось!». «Ех, не дали мені подрімати» - подумав я, але встав і повернувся на Майдан. І там я побачив, як різко все змінилось. На Інститутській вже стояли водомет та БТР. Крім того, лунали вибухи збоку барикади до Європейської площі, що означало, що силовики прорвали нашу оборону на Грушевського та підходили до Майдану вже з двох боків. Як я потім довідався, людей з Українського дому, яких чомусь попередньо не евакуювали, визволяв Автомайдан. Людей на Інститутській було в цей час так багато, що навіть якби у мене було велике бажання потрапити на передову, то довелось би їх розштовхувати. То ж я геройствувати не став і залишився у натовпі, в резерві, спостерігати за тим, що відбувалось. А відбувалось наступне: водомет та БТР по черзі намагались наїхати на людей, розчавити їх! Але люди не відступали, бо відступати було нікуди - позаду вже Майдан. Так, я усвідомив, що між дівчатами під сценою та БТР вже не стоїть жодної барикади, ніякого укріплення, тільки ми, люди. Мені було страшно, але відступити я не міг: позаду Майдан, позаду Україна!
В один момент хтось передав до передової великий смітник, щоб його підпалили: сміття швидко розгорається. Після цього у полум’я подокидували дерева та шини, створивши вогняну перешкоду для техніки. Водомет намагався тоє загасити, але, дякуючи святій Корупції, напору в ньому було недостатньо. Час від часу водомет під’їжджав та, діставшись до вогню, поливав водою людей, після чого від’їжджав назад. Продовжувалось це до тих пір, поки один з наших не влучив у цю машину молотовим. Ні, корпус у водомета, звісно, металевий і молотов його не розплавить, але розлитий бензин певний час продовжував горіти, жарячи і лякаючи машиніста. Тому після ще кількох влучних молотових у водомет та БТР техніка відступила.
Вогонь нас захищає, це ми зрозуміли. І вогнище на Інститутській було розширене через Майдан попід стелою аж до Філармонії. Але зайнялось ще одне полум’я, нами не бажане: з боку Європейської Беркут влучив феєрверком (а у їхньому арсеналі такий вид зброї теж був, як і у нашому) у намети, ті намети, які стояли на Хрещатику під Будинком профспілок. Ці намети перекривали силовикам шлях, але стало ясно, що це ненадовго. Я дивився і усвідомлював, що як тільки вони догорять, Беркут піде з того боку штурмом. Але відійти я все рівно не міг, я стояв і чекав. І тупив, бо інші наші виявилися кмітливіші та попідкидали у палаючі намети дрова та шини, аби підтримувати полум’я. Таким чином вогняна барикада розширилась ще й у цей бік та з часом з’єдналася з вогнем на Інститутській. Цікаво, що в наметах збоку Європейської позалишались запаси фейєерверків, тому поки там панував вогонь, салюти вилітали у найнепередбачуваніші сторони. Один салют розірвався в метрах п’яти від мене: він зовсім некривдний, лишень звук лякає, а так аби тільки очі були захищені.
Тут червоне - вогняна барикада; сині стрілки - напрямки атак силовиків; 4 - Будинок профспілок; 5 - Жовтневий палац.
Якось Беркуту таки вдалося розчистити собі прохід з Європейської: десь зі сторони, протилежної до профспілок, вони рушили на нас невеликою колоною. Це було добре видно зі сцени, тому Ніщук моментально звернув нашу увагу в той бік. Як можна було й очікувати, силовики потрапили під град каміння та зливу молотових, а через кілька секунд ті, хто стояв там поруч, широкою лавою полетіли на них в рукопашну. Беркут зрозумів, що потрапив трошки не туди та почав відступати. «Ура!» - кричали ми, але я швидко згадав, як ще раніше на Грушевського силовики подібним чином виманювали до себе активістів, після чого хапали їх по одному, тому я, а також ще кілька чоловіків практично у цей же час і незалежно один від одного, взяли на себе нахабність та крикнули «Стійте! Далеко не лізьте!» Таким чином ми не дозволили силовикам отримати хоч якусь вигоду від цього маневру і вони нічого подібного більше не повторювали.
Мушу сказати, що в цей час люди вже почали розходитись, причому у великій кількості. Це був вже вечір, година десь восьма. Чи через втому, чи через страх, чи через ускладнення транспорту, але нас ставало все менше. Але я знав, що на мене попереду чекає ще дуже довга ніч. Та тільки би Беркут не побачив, що нас стає менше… Треба було підсипати щось у вогонь, за вогнем та чорним димом ми могли би приховати нашу реальну кількість.
Вогонь нам треба було підтримувати, але чим? Ми не готувались до такого бою, у нас не було великих запасів дров, та і шини вже після Грушевського закінчувались. Тоді Ніщук сказав, аби ми розбирали дерев’яні будиночки навпроти сцени, в яких видавали теплий одяг, приймали пожертви та інше. Ось мені і знайшлось якесь діло: я став на передачі деревини. І ми розпалили великий вогонь, такий, аби жоден беркутівець не міг побачити наші обличчя. В цей момент мені в очі кинулась неймовірна, жахаюча, але символічна картина. І зараз ця картина у мене волею-неволею сама з’являється перед очима, її я зможу позбутись, мабуть, дуже нескоро. За все життя я пам’ятаю лише один візуальний образ, який був би сильніший за цей - прекрасні дівичі очі, бо краса, все-таки, перемагає. Але це було… Я дивлюся на пам’ятник засновникам Києва. Я бачу Либідь, чиє волосся здіймає могутній вітер і котра тримає поставлений вже революціонерами український прапор, як вона, прекрасна, кличе всіх підійматись за Батьківщину. А за нею - пожежа, полум’я, велетенське полум’я. Либідь у вогні, наш прапор у вогні… Я дивлюсь і розумію, в цю ніч горить не просто Майдан, горить весь Київ, вся Україна. І або ми зупинимо цю бандитську пожежу, або вся Україна згорить до тла.
Але я не мав часу розглядати це видовище. Коли дерев’яні будиночки скінчились, Ніщук закликав людей вирушити на Михайлівську вилицю: казали, там було що палити. І я пішов туди та знайшов свою роботу: я збирав все, що могло горіти, та відносив під барикади. Я вже був не в натовпі, і в якісь моменти я вже підходив під самий вогонь, туди, куди вже летіли гранати, каміння, а подекуди, і кулі. Мені мало бути страшно, але знаєте, коли робиш діло, це легше переноситься. Я знав, що я мушу принести дрова та покласти їх туди, звідки людям, котрі слідкують за вогнем, буде зручно їх підкидати, і я робив свою справу. Те, що поруч вибухали гранати - то технічні уточнення.
Коли я йшов за черговою порцією дров, зі мною познайомився Діма. Він з друзями носив металеві плити з паркану для нових барикад на Михайлівській та Костьольній вулицях (для захисту від помічених тітушок). Їм не вистачало рук, тож Діма мене й покликав. Дуже приємний хлопець, ми розговорились з ним, стало якось легше на душі. Певний час ми просто простояли на одній із тильних барикаді, думаючи, як її нормально укріпити, на передовій не з’являлися, але діло робили. Хоча ситуація нам нагадувала про себе своєю трагічністю: час від часу повз нас проносили поранених та навіть вбитих людей. Можливо, це мусило би нас налякати, але особисто мене це тільки спонукало до більшої роботи.
До першої ночі ми повідносили всі плити з двору і Діма з друзями вирішили вже розходитись у своїх справах. Діма живе практично на Майдані, тому він ще й показав мені, де можна буде сховатись у найгіршому випадку. І ми попрощались. Після цього я пішов оцінити ситуацію. Оскільки силовики збоку Європейської підтиснули і вогонь відрізав нас повністю від Інститутської, то я пішов до головпоштамту. І тут я побачив: горять профспілки. Я навіть не зразу зрозумів це, не зразу усвідомив. Я не розумів як і чому. Коли я пригледівся, то стало ясно: джерел займання було декілька, характер полум’я був такий що воно не могло за такий короткий час так розійтися від одного займання. Це був підпал. То ось вже на що йде Беркут? Ніщук зі сцени постійно координував як нашими діями на передовій, так і рятувальними діями в профспілках. Він намагався врятувати кожну людину, як би це не було важко. «А недавно там була моя подруга, - подумав я, - Боже! Як добре, що вона пішла додому!» То був частково самообман, по правді, бо подруга моя вийшла з цього будинку години так за чотири до підпалу, але думок цих я уникнути не міг.
«Сумніваюсь, що в профспілках я зможу чимось допомогти», - подумав я, тому пішов далі оглядати ситуацію. Людей на ніч залишилось до двадцяти тисяч. І це якщо рахувати тих, хто працював в тилу: на Михайлівській, Костьольній, в Михайлівському соборі та на Хрещатику. Як же добре, що Беркут тоді нас не бачив. Не знаю, чи наважились би вони таки йти через вогонь, але спробувати могли б. До речі, весь цей час вогняну стіну намагався загасити водомет. Ну, це стабільно, той водомет тільки на гасіння пожеж і годиться. Хоча ні, не годиться, не загасив же. Було, навіть, землею стали посипати, але все рівно марно. Частина наших людей стояла під вогнем і тримала щити, частина стояла за щитами та кидала каміння і молотови через вогонь, більшість довбали бруківку (дякую, Омелю, що не асфальт!). Взагалі, у нас вже не було організованих сотень чи ще чогось. Люди самоорганізовувалися та знаходили собі призначення. Хоча за формою можна було сказати, що хоч самі по собі, але були люди і з Самооборони, і з Правого сектору, і афганці, і прості патріоти України. Але не організовані структури, просто свідомі українці, не залежно від форми та кольору прапору над головою. Час від часу до Макдоальдса на Майдані та до ЦУМу під’їздили автівки з підмогою (найчастіше та найбажаніше - з шинами). І я брав ті шини та відносив на передову. Але я скоро звернув увагу на те, що бажаючих носити гуму було набагато більше, ніж самих шин, тому я пішов шукати інше заняття.
Серед різних точок, де довбали бруківку, я звернув увагу на підземну стоянку Глобуса: звідти мало людей забирало каміння, хоча лежали мішки як порожні, так і повні. Будучи «вільним електроном» та побачивши «дірку» я миттєво її зайняв. Одна дівчина цілу ніч там копала бруківку і складала в мішки, а я їх забирав на передову. І, ніби, вона не була у гарячій точці, ніби, то був тил і поруч не вибухали гранати, але все-таки, ця дівчина всю ніч копала каміння, усвідомлюючи, що в будь-який момент Беркут може прорватися та винищити тут усіх. Але вона не злякалася і продовжувала працювати.
Я взяв мішок і поніс до головпоштамту. Там теж довбали бруківку, але забирали її там, як шини: скорше, ніж вона з’являлася. А куди звідти? Іноді я злюсь на свою логіку. Дугою простягалася вогняна стіна, до якої ж точки нести каміння, якщо подумати логічно? Правильно, туди, де каміння найпотрібніше, де зараз загострення, де найгарячіше. «І що я роблю?» - запитував я себе, але зі своєю логікою сперечатись не міг.
Я носив мішки, а сцена тим часом не стихала. Окрім того, що Ніщук координував всі наші дії, з неї постійно читали молитви, які допомагали нам вірити у себе, лунав Гімн, а також різні бойові пісні, такі як «Ой у лузі червона калина», «Лента за лентою» та новесенька «Горіла шина, палала». Як то воно, наспівувати «вкраїнський повстанче, в бою не відступай» коли поруч вибухають гранати, описати словами я не зможу.
Передова виглядала наступним чином. Є широка лінія червонющого вогню, який не перетнути, ні перестрибнути. Це довга лінія, що йшла дугою від палаючих профспілок до Філармонії. В деяких точках були прямо перед вогнем виставлені металеві щити, загальною шириною метрів п’ять. Ці щити тримали найчастіше самооборонці (причому Ніщук час від часу нагадував, що цим людям потрібна заміна). За щитами було метри три-чотири більш-менш захищеної зони, звідки наші кидали каміння. Потім йшло метрів десять зони влучання гранат, де майже ніхто не стояв (що логічно), і лише за нею лежали гори каміння, яке люди туди підносили. До того, хто і як передає каміння з цих складів до передової, я не втручався, але я знав, що моє каміння має не гори ростити, а йти в руки тим, хто його буде кидати. Тому я проходив крізь зону влучання гранат і підносив мішки каміння під саме полум’я, після чого повертався назад.
До речі, неприємна ситуація вийшла зі зв’язком. Телекомунікаційні вежі знаходились на даху Будинку профспілок, тому, враховуючи пожежу, десь о першій ночі вони перестали працювати. Коло трьох годин поспіль ми не мали зв’язку. Я цього і не помітив навіть, а те, що до мене перестала дзвонити мама, пояснював собі, мовляв, вона заснула (все рівно вона вже їхала в потязі до Києва). Та до четвертої ранку операторам вдалося відновити зв’язок (напевно, якусь рухому вежу підвезли) і мені таки додзвонились. Можу тільки уявити, як ті мої близькі, хто почув, що я поза зоною доступу, переживали… Трошки їх заспокоювати мало, правда, Громадське телебачення, яке передало, що на Майдані нема зв’язку. Трошки…
Не зважаючи на те, що я шукав собі пригод, вибираючи найгарячіші точки, Бог, видно, мене боронив, і в мене нічого вже безпосередньо не влучало та й я не бачив, як хтось би поруч впав підбитий. Хоча вибухи шумових гранат в п’яти метрах від мене вже стали тим, на що я не звертав уваги. На щастя, моїй філософії «пошуку пригод» прийшла нова, ще більш логічна. Якось я помітив, що в одній точці, біля стели, те каміння, яке я підношу, до наступного разу точно все витрачається. Тому в незалежності від акценту подій я вирішив, що ношу каміння саме туди. Логічно? І слава Богу. Господи… В цій точці на місті того, хто кидає каміння та молотови певний час стояла дівчина. Дівчина! Стояла там прямо під гранатами та кулями. І що, хіба то міг я тоді злякатися? А ще, ближче до рання, там з’явився вже чоловік з рушницею. Як я знаю на сьогодні, вогнепальна зброя з нашого боку була застосована ще ввечері 18-го, але на той момент це був перший раз, коли я побачив рушницю пліч-о-пліч із собою.
Була ще одна картина, яка запам’яталась моїм очам. Не така вражаюча, правда, як попередня. Під вогнем були зони, захищені щитами, звідки наші кидали каміння і куди його найчастіше і треба було підносити. Але були й зони, вільні від щитів, за браком останніх, з прямим доступом до вогню. І там теж мали стояти наші хлопці, аби хоча б підкидати щось у вогонь. І там теж мало бути трохи каміння, аби можна було прикрити перших. І коли я висипав чергову порцію снарядів там, знаходячись метри зо три перед вогнем, то одна граната вибухнула прямо у полум’ї. А ударна хвиля розносить із собою вогонь, створюючи палаючий стовп висотою метри два-три, як ніби після вибухівки. Нічого особливого, впритул до нього не було нікого, але я побачив такий собі піротехнічний ефект.
Не можу ще не згадати таку річ. За всю добу силовики атакували нас із трьох різних сторін: від ВР у бік Арсенальної, із Інститутської та із Європейської площі. І весь час, завжди, звідки би вони не йшли вітер дув у їхній бік! Завжди! Зовсім весь час: вони йшли з Інститутської, то й вітер дув на Інститутську, потім вони вирішили змінити акцент штурму та перевели сили на Європейську і в цей же час вітер змінив напрямок! Кожен може пояснювати це в міру своїх поглядів та віри, але це факт. І я вірю, що в ту ніч Бог був із нами.
За ту добу я взнав, що то за небезпека, коли за тобою женуться силовики, я дізнався, що таке страшно, коли в будь-який момент у тебе під ногами може вибухнути обліплена шурупами граната, яка забере твоє життя, і пережив найжахливіше відчуття, коли все те ж саме, тільки вже не страшно. Та коло четвертої ранку я знову пригадав жах. Коли побачив, що у вогонь почали нести теплий одяг. Тут я зрозумів: нам вже нема чим його підтримувати. Ще трошки, і його загасять, а як його загасять, то Беркут піде на нас в атаку. І то буде кінець, бо нас залишилось мало. Скільки ми ще зможемо простояти? Але надія була, причому навіть не примарна: час від часу до нас доходила все нова інформація про львів’ян, які їхали на Київ (попередньо захопивши місцеве управління СБУ самі знаєте з чим). У них були проблеми, їх затримував блокпост ДАІ, у них там виникла перестрілка, але вони рухались до нас. І ось, годині о п’ятій ранку я раптово помітив, що людей під сценою суттєво побільшало. Львів приїхав! Ще не всі, певно, ще їхав Франківськ, але я вже зрозумів: ми зробили своє діло, Майдан вистояв, ми протримались! Адже силовики теж воювали весь день і всю ніч, як і більшість з нас, а львів’яни, можливо, були спроможні поспати в дорозі. Тому я із чистою совістю пішов трохи відпочити. Багато хто напередодні в це не вірив, але ми вистояли, і ця ніч стала вирішальною для Майдану.
Поки світало, втома дала про себе знати: кількість вибухів зменшилась, наші стали менше бігати та носити каміння, до прориву ще ніхто не готувався, тому можна було сказати, що протистояння переходить у квазістабільну фазу. Сонце сходило, Будинок профспілок догорав, а потяг, в якому до мене прямувала мама, бо не могла дивитись на це все із дому, прибував до Києва, тож я пішов її зустрічати. Весь брудний, у попелі та пропахлий сльозогінним газом та з синьо-жовтою стрічкою коло серця. З однією думкою: ми захистили Майдан, ми захистили Україну!