Оборона Майдану (ч1)
Ця історія - це не історія людини, яка своїми героїчними діями вчинила переломний момент, це не історія людини, яка вже бачила свою смерть, але повернулась, і в ній навряд чи ви знайдете те, чого би ніхто інший не зміг вам розказати. Але це моя історія і в моєму житті цей день, 18 лютого, залишив великий відбиток, тому я просто хочу десь її зберегти.
«Мирний наступ». «Я один не розумію цього словосполучення?» - запитував я напередодні. Цебто, я знав, що опозиція хотіла провести звичайне пікетування біля Верховної Ради, я розумів, що конфлікт все рівно неминучий, але таких масштабів я очікувати і не міг. Вирушаючи, я взяв із собою лижні окуляри та лижну маску (балаклаву). Ні шолому, ані «кіски» я, на жаль, не мав, а про «бронік» то й взагалі мовчу. Під’їхав я до центру десь о 8:30. На той спокійний момент карта Майдану виглядала наступним чином:
Тут червоним позначені забарикадовані межі Майдану, блакитним - Антимайдан, темно-синім - барикади силовиків, а біла мітка 9 - будівля ВР.
Вирушили ми колоною вулицею Інститутською вгору під підбадьорювальні звуки волинки. Попереду йшли сотні Самооборони - їх було штук тридцять загальною чисельністю, як було заявлено, коло 15 тис. осіб. Йшли попереду, аби запобігати провокаціям (а ззаду була хоча б одна сотня з цією ж функцією?). Зліва від нас ми проходили три барикади силовиків: на Садовій, Шовковичній та Липській. Всі ці барикади уявляли з себе два-три щільно приставлені камази, позаду яких стояли ВВшники щонайменше в десять рядів. Кожен, хто проходив повз ВВшників, в тому числі і я, вважав просто за необхідне покричати їм «ганьба». А враховуючи кількість наших людей, то можу тільки уявити, як то було їм ось це слухати без перестану хвилин десять щонайменше. Оскільки опозиція дала завдання оточити ВР, то деякі люди залишались на цих точках. Не знаю, чи зупинялись там якісь сотні, але точно можу сказати, що на цих вулицях не було організовано жодної рухомої сцени і люди, котрі там стояли, були обрізані у інформації та не мали що робити, окрім як перекрикуватись «Слава Україні! - Героям слава!» та нагадувати ВВшникам, що їм «ганьба». Я для себе з самого початку вирішив, що буду стояти на Грушевського з боку Арсенальної, тому туди разом із більшістю і пішов.
Зверху Грушевського нас було кількадесят тисяч і ми розмістилися у Маріїнському парку. Парк - хоч повітрям можна було подихати, бо дим з бочок вже трошечки набрид. Перед шеренгою ВВшників у свою шеренгу стали зі щитами самооборонці. Збоку Арсенальної до нас під’їхав бусик «Батьківщини» з колонками зверху, аби на ньому виступали люди та надавали нам важливу інформацію. Ну і, звісно, кричали заклики до силовиків не чинити злочинних наказів. Практично зразу мітингувальники розбили вікна в камазах, у один із них залізли і змогли навіть завести та відвезти. Натовп ВВшників та Беркуту, при цьому, на Грушевського залишався стояти. Подумаєш, камаз забрали! Достатньо скоро десь із глибу Беркуту в наш бік полетіло щось дуже схоже на файєр. Чесне слово, не знаю звідки і навіщо Беркутові файєр (пам’ятка з побиття фанатів?), але на щось інше ця річ схожа не була. Очевидно, всі його побачили, ніякої шкоди, нічого у відповідь. Ще за пару хвилин у наш бік полетіла димова шашка (не граната). Тоді один хлопець просто «повернув» її Беркуту. Після цього все на певний час стало спокійно, я почав прогулюватись Маріїнським парком, слухати, що у ВР чиниться якась дурниця, та чекати вістей.
Коли я почув вибухи і повернув голову, то, чесно кажучи, я вже побачив, що каміння і гранати летять в обидва боки, і я не можу сказати, хто почав. Опозиція прямо стверджує, що першим кинув гранату Беркут, але, по-перше, звідки їм знати - їх там не було, а по-друге, якщо їм про це хтось і переказав, то цілком ймовірно, що він мав на увазі файєр чи газову шашку, кинуту годиною раніше. Моя особиста нічим не підкріплена думка, що базується на відчутті атмосфери ситуації напередодні конфлікту, так це, що Антимайдан, відчуваючи, що знаходиться за спинами ВВ, почав кидати каміння, а ми піддались на провокацію. Ну і далі понеслось. Але, повторюсь, це лише моя нічим не підкріплена думка.
Трошки ліричного відступу про те, які гранати використовували силовики. Ви можете знайти всю детальну інформацію в інтернеті, але мені це робити ліньки, тому напишу з позиції печерного чоловіка, який зустрів щось нове невідоме йому раніше і пробує це описати. Є слабкі шумові гранати, звук від вибуху яких на кілька дБ вищий за звук від вибуху феєрверку (при рівній відстані). А є Терен - серйозні світлошумові гранати зі сльозогінним газом, від вибуху яких дрижить земля (без перебільшення), а сам вибух на Грушевського, наприклад, добре чути коло ЦУМу. Загалом ці гранати не мають завдавати прямих пошкоджень (якщо тільки в руки їх не брати), але ж беркутівців це не влаштовувало і вони час від часу приліплювали скотчем до гранат шурупи, гайки і ще щось подібне, що може розлітатись, ранити, а то і вбити людину.
Почалась битва десь об 11-й годині в самому Маріїнському парку. Зразу полетіло кілька теренів, пішов газ, прості мирні люди побігли назад, радикальні зразу познаходили каміння (хоча його ніхто ще не заготовлював - прилетіло з Антимайдану?) та почали кидатись, Самоборона організовано пішла назад, аби відійти на плюс-мінус безпечну відстань, гранати летіли градом - явно були попередньо заготовлені. Через кілька хвилин на бусик вийшов Луценко та почав звернення до Беркуту - не сказати, що воно чимось відрізнялось від інших його звернень до Беркуту, але частота вильоту гранат, принаймні, зменшилась.
Знаєте, я розумію, що нашій опозиції зовсім бракує кепки, але такого я не очікував навіть від них. Вони реально думали, що наступ буде мирний! Серйозно! І справа не тільки в тому, що ніхто не мав із собою молотових, не було банально організовано медпункту!!! Коли все почалось, зразу зі сцени почали кричати «Лікаря! Лікаря до бусу!» Ні, лікарі то були, і вони були при аптечках, але уявіть собі, ось ви - лікар, просто стоїте у натовпі, починаються вибухи, люди поранені - ваші дії? Не ясно. Дякувати Богу, наш народ просто чудовий в плані самоорганізації - достатньо швидко зайняли Будинок офіцерів на розі Грушевського та Кріпосного і облаштували там медпункт.
Окрім того, люди з кийками практично в перші ж секунди почали довбати бруківку на Грушевського, аби було чим відповідати Беркуту. Я особисто в саме пекло не ліз, а став у шеренгу передачі каміння на передову, але тим не менше я був у зоні, куди долітали і гранати, і кулі. В якийсь момент в сантиметрах від мене просвистіла куля (гумова, судячи з усього). Але це дурниця, трохи згодом сталось те, що мені дуже добре запам’яталось. З колонок буса лунав Гімн України і ми разом його співали. В цей час в наш бік полетів терен і впав в десяти метрах від мене (гімн - не гімн, для беркуту нема нічого святого). Від вибуху на певний час заклало у вухах, а вітер поніс випущений газ у наш бік. Проти сльозогінного газу є рекомендація: присісти, бо останній іде вгору. І я не раз мав можливість переконатися у дієвості цієї рекомендації, адже дихати сльозогінним газом, скажу я вам, ні разу не приємно. Але грав Гімн і ніхто, ніхто не присів! Всі стояли і дихали цим, лише тільки співати перестали, аби глибокі вдихи не робити. Але стояли навіть ті, хто був без окулярів чи масок!
Близько 12:30 вдалося досягти перемир’я і ще десь годину у нас було все спокійно. Але сутички почалися на Шовковичній. Ми не отримували повної інформації (не питайте, чому - не знаю), тому я можу розповісти лише з того, що мені переказували потім люди на Майдані. А за цими чутками було десь так: протестувальники задовбались стояти без діла (і чого б це їм протягом трьох годин кричати «ганьба!» набридло?), повилазили за камази, стали звідти гамселити палицями ВВшників, аж поки силовики не дали відповіді. І відповідь дали неабияку. По-перше, водомет, що туди під’їхав, поливав якоюсь рожевою водою, що мала запах газу (хімічна, бачте, зброя). А по-друге, дробовики. Реальні дробовики. І що ти з камінням та дерев’яними щитами проти них зробиш? Силовики ж завдяки вогнепальній зброї відтіснили мітингувальників назад та вийшли на Інститутську, відрізавши нас від Майдану. І про все це ми не мали жодної інформації. Про те, що я вже не можу повернутись на Майдан, я дізнався з гомоніння. А через певний час я вже побачив на другому кінці Кріпосного провулку летюче каміння та почув постріли і гранати. Тоді ми організували шеренги з подачі каміння через Кріпосний і я встав у одну із них. Трошки зваживши і зачекавши, бус з колонками таки приїхав на провулок для координації дій. Але було вже запізно: Самооборона не встояла, дерев’яні щити - то не захист від вогнепальної зброї, і почала відступати. Люди масово побігли на Грушевського, і хоч дехто і пробував спинити, і хоч диктор на бусику вичекав момент, щоб дати команду «стій!», але було вже пізно - всі тікали. А значить, ми втратили буса та єдину можливість координувати наші дії.
Далі настав момент, за який мені особисто зараз соромно: на розі Кріпосного та Грушевського у нас залишався же медпункт. Так ось ми його не прикрили, ми за нього заступили… Я все розумію: кулі, кийки, але дівчатам-медикам ми просто зобов’язані були дати можливість вийти звідти. Та ми злякалися. Дякувати Господу, після цих подій туди підійшов священик та домовився із силовиками, аби лікарів звідти відпустили! Що б ми без наших святих отців тільки робили? Але зрештою, у цьому епізоді все ж скінчилось в порядку. Якби ми поставили свої тіла на захист, як мусили би зробити, то це обернулося б додатковими жертвами, яких вдалося уникнути. Таким дивним чином наш страх врятував життя.
Невеличка ремарка: перші сутички почались об 11-й, в цей момент було десь по другій. За весь той час я не побачив нікого з Правого сектору. Активісти ПС, вони зазвичай вирізняються з натовпу навіть без символіки, але під ВР, коли нас почали гнати, чомусь їх зовсім не було видно.
Коли ми відступили на Грушевського, то ВВшники там, побачивши, що нас погнали, «окрилилися» та й самі пішли в штурм. Маріїнський парк, з якого майже всі активні люди перейшли були на Кріпосний, став полем легкого пробігу для силовиків, і ми побачили, що нас оббігають і збираються оточити. Не сказати, що у них на це був якийсь шанс: ззаду нас йшов Беркут з вогнепальною зброєю і гранатами, а попереду хотіли встати ВВшники з кийками - ми би їх знесли. Але і цього не довелось робити: люди, які ще залишались коло крайнього входу в парк в один момент понеслися на ВВшників та відтіснили їх назад, організувавши нам вільний відступ. Але цей вільний відступ не можна було назвати спокійним, бо люди тікаючи покидали більшість того, що мали: щити, прапори. Щити. Пробували зорганізувати, аби ті, в кого цей захист ще лишився, відступали в останньому ряду, щоб прикрити інших від каміння: того каміння, яке ми ж самі наскладали, і яке тепер силовики кидали нам у спину. Але щитів було мало і ті не хотіли йти в останньому ряду. Особисто я відступав серед останніх, хоч на передовій до цього не стояв. І не тому, що я повільно бігаю. Просто я все ще чекав: раптом ми зупинимось та спробуємо хоча б їх затримати.
Тут 13 - Будинок офіцерів, де знаходився медпункт; сині стрілки - напрямок штурму силовиків.
Користуючись моментом, я хочу віддати належне Хмельницькій сотні. Взагалі, під час відступу всі прапори Самооборони кудись щезли. Я особисто бачив серед відступаючих лише три прапори. Але Хмельницька сотня весь час слідкувала за тим, щоб позаду неї ніхто не лишився, постійно перегруповувалася, дивилася, аби всі змогли відступити. Молодці! Шкода тільки, що щити полишили. Бо вийшло так, що ніхто не хоче бути в останньому ряду, і тому люди там постійно намагалися обігнати одне одного. Кілька разів серед задніх опинявся і я. Саме в цей момент мені влучили у потилицю каменем. Нічого страшного, насправді, хоч я був і без «кіски» - так, «бойова посвята». Лижна маска, яка була розтягнута в районі потилиці, зіграла роль такої собі поганенької перев’язки і стримала кров. Але знаєте, якби я повернувся після цього всього ну зовсім неушкодженим, то почував би себе якось неправильно.
Вулицею Грушевського ВВшники нас дотиснули до Арсенальної. Причому тільки ВВшники, Беркут вже не йшов. І просто закидаючи камінням та йдучи на нас. Звісно, ми би могли різко перейти в контратаку та знести їх, як хтось і закликав. Але сенс? Нас би після того вже погнав би Беркут зі зброєю. Тому ми продовжували відступати. Але ось біля Арсенальної стався епізод, за який я можу сказати, що те, що я прийшов в той день під ВР, напевно, таки зіграло певну локальну роль. Неподалік від мене тікали два чоловіки зрілого віку, один із них спіткнувся і впав. В цей момент якийсь ВВшник полетів на нього з кийком, але враз я та ще один хлопець кинулись у захист та відлякнули ту тварюку, не давши нанести удар. Тому щоб ніхто не питав мене «І навіщо ти туди йшов?», хоча б заради цього чоловіка.
Багато людей полізло в метро (тоді воно ще працювало), але для себе я вирішив: піду туди тільки якщо всі підуть, і то з виходом на Хрещатику. Але всі туди не йшли. Перед вулицею Мазепи (продовження Грушевського) кілька автобусів громадського транспорту стали поперек дороги так, щоб зробити нам вузенький прохід, після чого вони би слугували основою для барикад. Дякую водіям! Ми почали зводити захист. Я зайнявся все тим самим своїм ділом - став в шеренгу для подачі каміння. Але це все довго не протривало, бо ВВ знову пішли у наступ, і каміння вони вже не боялись. Ну а ми тоді, вже зовсім поріділі, бо хто втік в метро, хто до алеї Слави, відступили. Відійшовши самі до алеї Слави ми всі чи не в один голос сказали: «На Майдан!». І повернули на вулицю Суворова та рушили. Хмельницька сотня, як і завжди, прослідкувала, щоб нікого позаду не забули.
На Майдан ми йшли. Силовики вже зупинились і, мабуть, пішли туди ж, тільки іншим, коротшим шляхом. А ми посунулись в обхід, через бульвар Лесі Українки, однією колоною. На дорозі нам трапився Печерскьий райвідділок. Спочатку хтось розбив камеру спостереження, ну а потім понеслось. До яких пір трощили, я вже не дивився, але можу здогадуватись. Через пару кварталів з ресторану «Егоїст», що належить одному регіоналу, вийшла якась поважна особа (може навіть директор) та закинула в нас парочкою слів. Він, мабуть, зовсім страх загубив, забув, певно, що вже не в інтернеті. Ну, люди зразу ж кинулись на нього, звалили з ніг і потрощили вікна ресторану. Цебто, «Егоїст» ще обійшовся «малою кров’ю». Мабуть тому, що люди злість вже на райвідділок вилили. На шляху ще пару раз мало не відбулися сутички з ДАІшниками, але колона заспокоювала наших «гарячих голів» та закликала вже не відволікатись від дороги.
Тут жовтий напрямок - шлях нашого відступу.
Продовження
«Мирний наступ». «Я один не розумію цього словосполучення?» - запитував я напередодні. Цебто, я знав, що опозиція хотіла провести звичайне пікетування біля Верховної Ради, я розумів, що конфлікт все рівно неминучий, але таких масштабів я очікувати і не міг. Вирушаючи, я взяв із собою лижні окуляри та лижну маску (балаклаву). Ні шолому, ані «кіски» я, на жаль, не мав, а про «бронік» то й взагалі мовчу. Під’їхав я до центру десь о 8:30. На той спокійний момент карта Майдану виглядала наступним чином:
Тут червоним позначені забарикадовані межі Майдану, блакитним - Антимайдан, темно-синім - барикади силовиків, а біла мітка 9 - будівля ВР.
Вирушили ми колоною вулицею Інститутською вгору під підбадьорювальні звуки волинки. Попереду йшли сотні Самооборони - їх було штук тридцять загальною чисельністю, як було заявлено, коло 15 тис. осіб. Йшли попереду, аби запобігати провокаціям (а ззаду була хоча б одна сотня з цією ж функцією?). Зліва від нас ми проходили три барикади силовиків: на Садовій, Шовковичній та Липській. Всі ці барикади уявляли з себе два-три щільно приставлені камази, позаду яких стояли ВВшники щонайменше в десять рядів. Кожен, хто проходив повз ВВшників, в тому числі і я, вважав просто за необхідне покричати їм «ганьба». А враховуючи кількість наших людей, то можу тільки уявити, як то було їм ось це слухати без перестану хвилин десять щонайменше. Оскільки опозиція дала завдання оточити ВР, то деякі люди залишались на цих точках. Не знаю, чи зупинялись там якісь сотні, але точно можу сказати, що на цих вулицях не було організовано жодної рухомої сцени і люди, котрі там стояли, були обрізані у інформації та не мали що робити, окрім як перекрикуватись «Слава Україні! - Героям слава!» та нагадувати ВВшникам, що їм «ганьба». Я для себе з самого початку вирішив, що буду стояти на Грушевського з боку Арсенальної, тому туди разом із більшістю і пішов.
Зверху Грушевського нас було кількадесят тисяч і ми розмістилися у Маріїнському парку. Парк - хоч повітрям можна було подихати, бо дим з бочок вже трошечки набрид. Перед шеренгою ВВшників у свою шеренгу стали зі щитами самооборонці. Збоку Арсенальної до нас під’їхав бусик «Батьківщини» з колонками зверху, аби на ньому виступали люди та надавали нам важливу інформацію. Ну і, звісно, кричали заклики до силовиків не чинити злочинних наказів. Практично зразу мітингувальники розбили вікна в камазах, у один із них залізли і змогли навіть завести та відвезти. Натовп ВВшників та Беркуту, при цьому, на Грушевського залишався стояти. Подумаєш, камаз забрали! Достатньо скоро десь із глибу Беркуту в наш бік полетіло щось дуже схоже на файєр. Чесне слово, не знаю звідки і навіщо Беркутові файєр (пам’ятка з побиття фанатів?), але на щось інше ця річ схожа не була. Очевидно, всі його побачили, ніякої шкоди, нічого у відповідь. Ще за пару хвилин у наш бік полетіла димова шашка (не граната). Тоді один хлопець просто «повернув» її Беркуту. Після цього все на певний час стало спокійно, я почав прогулюватись Маріїнським парком, слухати, що у ВР чиниться якась дурниця, та чекати вістей.
Коли я почув вибухи і повернув голову, то, чесно кажучи, я вже побачив, що каміння і гранати летять в обидва боки, і я не можу сказати, хто почав. Опозиція прямо стверджує, що першим кинув гранату Беркут, але, по-перше, звідки їм знати - їх там не було, а по-друге, якщо їм про це хтось і переказав, то цілком ймовірно, що він мав на увазі файєр чи газову шашку, кинуту годиною раніше. Моя особиста нічим не підкріплена думка, що базується на відчутті атмосфери ситуації напередодні конфлікту, так це, що Антимайдан, відчуваючи, що знаходиться за спинами ВВ, почав кидати каміння, а ми піддались на провокацію. Ну і далі понеслось. Але, повторюсь, це лише моя нічим не підкріплена думка.
Трошки ліричного відступу про те, які гранати використовували силовики. Ви можете знайти всю детальну інформацію в інтернеті, але мені це робити ліньки, тому напишу з позиції печерного чоловіка, який зустрів щось нове невідоме йому раніше і пробує це описати. Є слабкі шумові гранати, звук від вибуху яких на кілька дБ вищий за звук від вибуху феєрверку (при рівній відстані). А є Терен - серйозні світлошумові гранати зі сльозогінним газом, від вибуху яких дрижить земля (без перебільшення), а сам вибух на Грушевського, наприклад, добре чути коло ЦУМу. Загалом ці гранати не мають завдавати прямих пошкоджень (якщо тільки в руки їх не брати), але ж беркутівців це не влаштовувало і вони час від часу приліплювали скотчем до гранат шурупи, гайки і ще щось подібне, що може розлітатись, ранити, а то і вбити людину.
Почалась битва десь об 11-й годині в самому Маріїнському парку. Зразу полетіло кілька теренів, пішов газ, прості мирні люди побігли назад, радикальні зразу познаходили каміння (хоча його ніхто ще не заготовлював - прилетіло з Антимайдану?) та почали кидатись, Самоборона організовано пішла назад, аби відійти на плюс-мінус безпечну відстань, гранати летіли градом - явно були попередньо заготовлені. Через кілька хвилин на бусик вийшов Луценко та почав звернення до Беркуту - не сказати, що воно чимось відрізнялось від інших його звернень до Беркуту, але частота вильоту гранат, принаймні, зменшилась.
Знаєте, я розумію, що нашій опозиції зовсім бракує кепки, але такого я не очікував навіть від них. Вони реально думали, що наступ буде мирний! Серйозно! І справа не тільки в тому, що ніхто не мав із собою молотових, не було банально організовано медпункту!!! Коли все почалось, зразу зі сцени почали кричати «Лікаря! Лікаря до бусу!» Ні, лікарі то були, і вони були при аптечках, але уявіть собі, ось ви - лікар, просто стоїте у натовпі, починаються вибухи, люди поранені - ваші дії? Не ясно. Дякувати Богу, наш народ просто чудовий в плані самоорганізації - достатньо швидко зайняли Будинок офіцерів на розі Грушевського та Кріпосного і облаштували там медпункт.
Окрім того, люди з кийками практично в перші ж секунди почали довбати бруківку на Грушевського, аби було чим відповідати Беркуту. Я особисто в саме пекло не ліз, а став у шеренгу передачі каміння на передову, але тим не менше я був у зоні, куди долітали і гранати, і кулі. В якийсь момент в сантиметрах від мене просвистіла куля (гумова, судячи з усього). Але це дурниця, трохи згодом сталось те, що мені дуже добре запам’яталось. З колонок буса лунав Гімн України і ми разом його співали. В цей час в наш бік полетів терен і впав в десяти метрах від мене (гімн - не гімн, для беркуту нема нічого святого). Від вибуху на певний час заклало у вухах, а вітер поніс випущений газ у наш бік. Проти сльозогінного газу є рекомендація: присісти, бо останній іде вгору. І я не раз мав можливість переконатися у дієвості цієї рекомендації, адже дихати сльозогінним газом, скажу я вам, ні разу не приємно. Але грав Гімн і ніхто, ніхто не присів! Всі стояли і дихали цим, лише тільки співати перестали, аби глибокі вдихи не робити. Але стояли навіть ті, хто був без окулярів чи масок!
Близько 12:30 вдалося досягти перемир’я і ще десь годину у нас було все спокійно. Але сутички почалися на Шовковичній. Ми не отримували повної інформації (не питайте, чому - не знаю), тому я можу розповісти лише з того, що мені переказували потім люди на Майдані. А за цими чутками було десь так: протестувальники задовбались стояти без діла (і чого б це їм протягом трьох годин кричати «ганьба!» набридло?), повилазили за камази, стали звідти гамселити палицями ВВшників, аж поки силовики не дали відповіді. І відповідь дали неабияку. По-перше, водомет, що туди під’їхав, поливав якоюсь рожевою водою, що мала запах газу (хімічна, бачте, зброя). А по-друге, дробовики. Реальні дробовики. І що ти з камінням та дерев’яними щитами проти них зробиш? Силовики ж завдяки вогнепальній зброї відтіснили мітингувальників назад та вийшли на Інститутську, відрізавши нас від Майдану. І про все це ми не мали жодної інформації. Про те, що я вже не можу повернутись на Майдан, я дізнався з гомоніння. А через певний час я вже побачив на другому кінці Кріпосного провулку летюче каміння та почув постріли і гранати. Тоді ми організували шеренги з подачі каміння через Кріпосний і я встав у одну із них. Трошки зваживши і зачекавши, бус з колонками таки приїхав на провулок для координації дій. Але було вже запізно: Самооборона не встояла, дерев’яні щити - то не захист від вогнепальної зброї, і почала відступати. Люди масово побігли на Грушевського, і хоч дехто і пробував спинити, і хоч диктор на бусику вичекав момент, щоб дати команду «стій!», але було вже пізно - всі тікали. А значить, ми втратили буса та єдину можливість координувати наші дії.
Далі настав момент, за який мені особисто зараз соромно: на розі Кріпосного та Грушевського у нас залишався же медпункт. Так ось ми його не прикрили, ми за нього заступили… Я все розумію: кулі, кийки, але дівчатам-медикам ми просто зобов’язані були дати можливість вийти звідти. Та ми злякалися. Дякувати Господу, після цих подій туди підійшов священик та домовився із силовиками, аби лікарів звідти відпустили! Що б ми без наших святих отців тільки робили? Але зрештою, у цьому епізоді все ж скінчилось в порядку. Якби ми поставили свої тіла на захист, як мусили би зробити, то це обернулося б додатковими жертвами, яких вдалося уникнути. Таким дивним чином наш страх врятував життя.
Невеличка ремарка: перші сутички почались об 11-й, в цей момент було десь по другій. За весь той час я не побачив нікого з Правого сектору. Активісти ПС, вони зазвичай вирізняються з натовпу навіть без символіки, але під ВР, коли нас почали гнати, чомусь їх зовсім не було видно.
Коли ми відступили на Грушевського, то ВВшники там, побачивши, що нас погнали, «окрилилися» та й самі пішли в штурм. Маріїнський парк, з якого майже всі активні люди перейшли були на Кріпосний, став полем легкого пробігу для силовиків, і ми побачили, що нас оббігають і збираються оточити. Не сказати, що у них на це був якийсь шанс: ззаду нас йшов Беркут з вогнепальною зброєю і гранатами, а попереду хотіли встати ВВшники з кийками - ми би їх знесли. Але і цього не довелось робити: люди, які ще залишались коло крайнього входу в парк в один момент понеслися на ВВшників та відтіснили їх назад, організувавши нам вільний відступ. Але цей вільний відступ не можна було назвати спокійним, бо люди тікаючи покидали більшість того, що мали: щити, прапори. Щити. Пробували зорганізувати, аби ті, в кого цей захист ще лишився, відступали в останньому ряду, щоб прикрити інших від каміння: того каміння, яке ми ж самі наскладали, і яке тепер силовики кидали нам у спину. Але щитів було мало і ті не хотіли йти в останньому ряду. Особисто я відступав серед останніх, хоч на передовій до цього не стояв. І не тому, що я повільно бігаю. Просто я все ще чекав: раптом ми зупинимось та спробуємо хоча б їх затримати.
Тут 13 - Будинок офіцерів, де знаходився медпункт; сині стрілки - напрямок штурму силовиків.
Користуючись моментом, я хочу віддати належне Хмельницькій сотні. Взагалі, під час відступу всі прапори Самооборони кудись щезли. Я особисто бачив серед відступаючих лише три прапори. Але Хмельницька сотня весь час слідкувала за тим, щоб позаду неї ніхто не лишився, постійно перегруповувалася, дивилася, аби всі змогли відступити. Молодці! Шкода тільки, що щити полишили. Бо вийшло так, що ніхто не хоче бути в останньому ряду, і тому люди там постійно намагалися обігнати одне одного. Кілька разів серед задніх опинявся і я. Саме в цей момент мені влучили у потилицю каменем. Нічого страшного, насправді, хоч я був і без «кіски» - так, «бойова посвята». Лижна маска, яка була розтягнута в районі потилиці, зіграла роль такої собі поганенької перев’язки і стримала кров. Але знаєте, якби я повернувся після цього всього ну зовсім неушкодженим, то почував би себе якось неправильно.
Вулицею Грушевського ВВшники нас дотиснули до Арсенальної. Причому тільки ВВшники, Беркут вже не йшов. І просто закидаючи камінням та йдучи на нас. Звісно, ми би могли різко перейти в контратаку та знести їх, як хтось і закликав. Але сенс? Нас би після того вже погнав би Беркут зі зброєю. Тому ми продовжували відступати. Але ось біля Арсенальної стався епізод, за який я можу сказати, що те, що я прийшов в той день під ВР, напевно, таки зіграло певну локальну роль. Неподалік від мене тікали два чоловіки зрілого віку, один із них спіткнувся і впав. В цей момент якийсь ВВшник полетів на нього з кийком, але враз я та ще один хлопець кинулись у захист та відлякнули ту тварюку, не давши нанести удар. Тому щоб ніхто не питав мене «І навіщо ти туди йшов?», хоча б заради цього чоловіка.
Багато людей полізло в метро (тоді воно ще працювало), але для себе я вирішив: піду туди тільки якщо всі підуть, і то з виходом на Хрещатику. Але всі туди не йшли. Перед вулицею Мазепи (продовження Грушевського) кілька автобусів громадського транспорту стали поперек дороги так, щоб зробити нам вузенький прохід, після чого вони би слугували основою для барикад. Дякую водіям! Ми почали зводити захист. Я зайнявся все тим самим своїм ділом - став в шеренгу для подачі каміння. Але це все довго не протривало, бо ВВ знову пішли у наступ, і каміння вони вже не боялись. Ну а ми тоді, вже зовсім поріділі, бо хто втік в метро, хто до алеї Слави, відступили. Відійшовши самі до алеї Слави ми всі чи не в один голос сказали: «На Майдан!». І повернули на вулицю Суворова та рушили. Хмельницька сотня, як і завжди, прослідкувала, щоб нікого позаду не забули.
На Майдан ми йшли. Силовики вже зупинились і, мабуть, пішли туди ж, тільки іншим, коротшим шляхом. А ми посунулись в обхід, через бульвар Лесі Українки, однією колоною. На дорозі нам трапився Печерскьий райвідділок. Спочатку хтось розбив камеру спостереження, ну а потім понеслось. До яких пір трощили, я вже не дивився, але можу здогадуватись. Через пару кварталів з ресторану «Егоїст», що належить одному регіоналу, вийшла якась поважна особа (може навіть директор) та закинула в нас парочкою слів. Він, мабуть, зовсім страх загубив, забув, певно, що вже не в інтернеті. Ну, люди зразу ж кинулись на нього, звалили з ніг і потрощили вікна ресторану. Цебто, «Егоїст» ще обійшовся «малою кров’ю». Мабуть тому, що люди злість вже на райвідділок вилили. На шляху ще пару раз мало не відбулися сутички з ДАІшниками, але колона заспокоювала наших «гарячих голів» та закликала вже не відволікатись від дороги.
Тут жовтий напрямок - шлях нашого відступу.
Продовження