про фігню
Питають мене іноді: "Чувак, для чого ти паришся, роздаєш листівки, ходиш на акції і займаєшся фігньою. Народ обрав свою долю, а ти наївний романтик. Ліпше займайся своїми справами і думай про себе та свою сім"ю."
Питання дуже правильне і має сенс. Відповім.
Насамперед варто признатися, що нема ніякого наївного романтизму. Моя здатність емоційно турбуватися про духовний стан і громадянську позицію чужих людей дуже обмежена. Я здатен співчувати хворій дитині чи старенькій бабці, яка на вулиці просить милостиню. Їм я допомагаю безкорисно й емоційно. Однак, цього я не можу сказати про абсолютну більшість своїх співгромадян. Вони дорослі люди і, справді, мусять самі відповідати за себе. Хоч, звісно, я й буду щасливий бачити їх щасливими.
Чому я тоді займаюся фігньою?
Як я вже писав раніше, держава - це необхідна для існування цивілізації мегаструктура, і вона напряму впливає на стан своїх елементів-людей. Можливостей ізолюватися від реальності, "індукованої" державою, немає. Ефективна ізоляція від держави вимагає або астрономічних ресурсів, або вкрай невисоких вимог до життя. А побічний ефект - ізоляція від людей - робить усю затію малорозумною.
Таким чином, із суто технічної точки зору, я не можу забезпечити комфорт "себе і своєї сім"ї" без участі своїх співгромадян. Саме ця нехитра обставина змушує мене витрачати зусилля, щоб привести тих співгромадян до потрібного мені стану. Це математично оптимальна стратегія поведінки особини в групі. Ви всі це робите щодня.
"Значить, ми повинні виходити на акції dali_bude тому, що це вигідно dali_bude, wtf", - подумаєте ви. І правильно подумаєте! Проте не забувайте, що це вигідно і вам також, оскільки ви також не можете ізолюватися від держави, і вам також зараз некомфортно, і ваш вихід в тому ж, в чому й мій вихід. Зрештою, ви цього і не можете "забути", тому що кожен активіст це вам щодня довбе зі сторінок свого блогу чи в приватні розмові: "Повстань! Годі терпіти! Ти можеш жити краще!" Кожен активіст, з іншого боку, підсвідомо чи свідомо дбає про свої інтереси. Романтиків-робінгудів серед активістів я, либонь, іще не бачив, але вже знаю достатньо тих, хто розуміє, що все пов"язано.
"Тоді емігруй", - може сказати мені співрозмовник. Це дуже логічна порада. Щоправда, тут є отой романтично-емоційний фактор. Емігрувати мені не хочеться. Можливо, колись доведеться; можливо, доведеться швидше, ніж я зараз собі можу уявити. Але ніколи цього не буде позитивно хотітися. Тому займаюся фігньою, поки в цьому ще є сенс.
Питання дуже правильне і має сенс. Відповім.
Насамперед варто признатися, що нема ніякого наївного романтизму. Моя здатність емоційно турбуватися про духовний стан і громадянську позицію чужих людей дуже обмежена. Я здатен співчувати хворій дитині чи старенькій бабці, яка на вулиці просить милостиню. Їм я допомагаю безкорисно й емоційно. Однак, цього я не можу сказати про абсолютну більшість своїх співгромадян. Вони дорослі люди і, справді, мусять самі відповідати за себе. Хоч, звісно, я й буду щасливий бачити їх щасливими.
Чому я тоді займаюся фігньою?
Як я вже писав раніше, держава - це необхідна для існування цивілізації мегаструктура, і вона напряму впливає на стан своїх елементів-людей. Можливостей ізолюватися від реальності, "індукованої" державою, немає. Ефективна ізоляція від держави вимагає або астрономічних ресурсів, або вкрай невисоких вимог до життя. А побічний ефект - ізоляція від людей - робить усю затію малорозумною.
Таким чином, із суто технічної точки зору, я не можу забезпечити комфорт "себе і своєї сім"ї" без участі своїх співгромадян. Саме ця нехитра обставина змушує мене витрачати зусилля, щоб привести тих співгромадян до потрібного мені стану. Це математично оптимальна стратегія поведінки особини в групі. Ви всі це робите щодня.
"Значить, ми повинні виходити на акції dali_bude тому, що це вигідно dali_bude, wtf", - подумаєте ви. І правильно подумаєте! Проте не забувайте, що це вигідно і вам також, оскільки ви також не можете ізолюватися від держави, і вам також зараз некомфортно, і ваш вихід в тому ж, в чому й мій вихід. Зрештою, ви цього і не можете "забути", тому що кожен активіст це вам щодня довбе зі сторінок свого блогу чи в приватні розмові: "Повстань! Годі терпіти! Ти можеш жити краще!" Кожен активіст, з іншого боку, підсвідомо чи свідомо дбає про свої інтереси. Романтиків-робінгудів серед активістів я, либонь, іще не бачив, але вже знаю достатньо тих, хто розуміє, що все пов"язано.
"Тоді емігруй", - може сказати мені співрозмовник. Це дуже логічна порада. Щоправда, тут є отой романтично-емоційний фактор. Емігрувати мені не хочеться. Можливо, колись доведеться; можливо, доведеться швидше, ніж я зараз собі можу уявити. Але ніколи цього не буде позитивно хотітися. Тому займаюся фігньою, поки в цьому ще є сенс.