Микола Черьошин. ДАНІЕЛА (уривок з роману)
Головний герой роману, що мешкає в сьогоднішньому Львові, вперше потрапивши до Берліна, зненацька починає впізнавати місця, де він раніше ніколи не бував. Що це, звичайнісіньке déjà vue, чи щось інше?
© Микола Черьошин, 2011. Усі права захищені. Жоден фраґмент цього твору не може бути опублікованим у друкованому чи електронному вигляді без дозволу автора.
У призначений час Сергій завітав на вулицю Словацького, де напроти головпоштамту, на другому поверсі великого сірого австрійського будинку, спорудженого напередодні Першої Світової війни, містився психотерапевтичний кабінет Анатолія Петровича під вивіскою «Психологічна консультація та психотерапія».
Подзвонивши у двері та дочекавшись специфічного тріску, - коли хтось усередині відчиняє ті двері, натиснувши на відповідну кнопку, - Сергій увійшов до приймальної.
- Доброго дня, Анатолію Петровичу! - привітався Сергій.
- Доброго дня, Сергію Михайловичу! - сказав Анатолій Петрович у відповідь. - Сідайте, будь ласка. Що Вам принести - Каву, чай, чи щось прохолодне?
- Мінеральну воду, будь ласка, - відповів Сергій.
- Отже, Ви кажете, що у Вас déjà vue, - ще раз перепитав Анатолій Петрович, наливаючи Сергієві мінеральну воду з пластикової пляшки у високу склянку. - Чи не могли б Ви описати все це в деталях?
- Так, звичайно ж, - підтвердив Сергій. - Зараз я все це Вам розповім. Раніше я ніколи нічого подібного не відчував, проте, опинившись у Берліні на вулиці Курфюрстендамм, де я ніколи в житті раніше не бував, я відчув, неначе все навколо було для мене вже цілком рідним та знайомим. Те ж саме я відчував і в берлінському районі Далем, де розташований кампус Берлінського Вільного університету та де я проходив стажування на літніх курсах підвищення кваліфікації…
- Вибачте, що я обриваю Вашу розповідь, - несподівано втрутився Анатолій Петрович, - але у парапсихології прийнято звертатися на «ти»…
- У чому? - здивовано перепитав Сергій.
- Боюся, - спробував пояснити йому Анатолій Петрович, - що все, про що Ви розповідаєте, виходить за рамки традиційної психології. Я вже здогадуюся, на що Ви натякаєте. Тому я готовий Вам допомогти, але не як психолог, а як парапсихолог. Проте перед тим нам треба перейти на «ти». Нічого спільного з панібратством це не має - це просто вияв найвищого ступеня довіри. Отже, якщо Ви не проти, можете звати мене просто Анатолієм, кажучи мені «ти». Адже я Вам тепер просто друг, котрий готовий Вам допомогти - попри всю ту різницю у віці, що становить майже двадцять років. У парапсихології вік не грає абсолютно ніякої ролі, бо це лише вік нашого нинішнього фізичного тіла. А який вік має духовне тіло - це ще невідомо. Ось його вік може становити й кілька сотень років, якщо не кілька тисяч. Тому будь-яка вікова ієрархія в цій галузі автоматично відкидається.
- Я згоден, - сказав Сергій. - Ти мене так само можеш звати Сергієм.
- Гаразд, - погодився Анатолій Петрович. - Отже, Сергію, що тебе привело до мене?
- Усе по порядку, - продовжив свою розповідь Сергій. - Як я тобі, Анатолію, вже казав, усе розпочалося з того, що я опинився в центрі Берліна. Зненацька я почав відчувати, неначе в цьому місті я вже раніше бував, хоча ще жодного разу я Берлін не бачив на власні очі. То була моя найперша поїздка до цього мегаполіса, отже, я просто не міг знати всі ті місця раніше. І раптом вони виявилися для мене якимись до болю знайомими. Я йшов та все навколо впізнавав. Я навіть дуже легко та швидко знайшов потрібну мені будівлю в університетському кампусі, хоча, як я ще раз кажу, я ніколи в житті раніше там не бував. Хіба мене можна назвати ясновидцем?
- Не обов’язково, - заспокоїв Анатолій. - Це може бути й щось інше. Але перш, ніж я тобі, Сергію, дам якусь відповідь, я мушу подивитися твою ауру. Сідай, будь ласка, ось на той стілець, зніми з себе всі металеві предмети. Перш за все, мені треба переконатися в тому, чи насправді ти там раніше ніколи не бував.
- Як я міг там бувати раніше? - здивовано запитав Сергій. - Я ніколи взагалі раніше в Німеччині не бував.
- У твоєму нинішньому житті, - уточнив Анатолій. - А що було до народження…
- Ну, а що могло бути до народження? - скептично перепитав Сергій, знімаючи з себе всі металеві предмети.
- А ось зараз я й подивлюся, - заявив Анатолій. - Адже ніхто з нас не знає, що було раніше. Проте аура - це неначе фотоплівка, котра все фіксує. Ось зараз я й подивлюся на неї та поясню тобі, де й коли ти міг це бачити. Заплющ, будь ласка, очі та не роби ніяких зайвих рухів. Я тобі повідомлю, коли можна буде розслабитися.
Сергій сів та завмер. А, тим часом, Анатолій почав ретельно його обстежувати.
- Можеш розплющити очі, - сказав Анатолій приблизно через п’ятнадцять хвилин. - Мені вже все зрозуміло. Ти просто впізнав ті місця, в котрих був до свого останнього народження. Точніше кажучи, не народження, а реінкарнації, тобто перевтілення. Хочеш вір, хочеш - ні, але одне з твоїх попередніх життів є тісно пов’язаним саме з Берліном. Може, навіть, найостанніше з попередніх життів… Звичайно ж, зовсім не обов’язково нове втілення настає одразу ж після смерті - впродовж певного часу душа померлого може існувати в духовному світі; вона може приєднатися до когось як провідник, чи як янгол-охоронець - і цей інтервал між двома втіленнями може розтягнутися на кілька десятиліть, чи навіть на кілька століть. Усе це є можливим, адже духовне тіло людини, що, так би мовити, живе у фізичному тілі, завжди переплітається з іншими духовними тілами, що не мають фізичного втілення… Поки що не мають… Проте в твоєму випадку перевтілення було миттєвим, тобто твоє попереднє життя закінчилося безпосередньо перед твоїм народженням.
- І ким же я був у своєму попередньому житті? - з жагою поцікавився Сергій.
- Якоюсь жінкою, - припустив Анатолій. - Але я не бачу цю жінку в літньому чи навіть у зрілому віці. Напевно, вона померла ще зовсім молодою.
- А як хоч її звали? - поцікавився Сергій.
- Це невідомо, - зізнався Анатолій. - Твоя аура цю інформацію, на жаль, не зберегла. Але її можна відтворити.
- Як? - здивовано запитав Сергій.
- Ну, я тобі потім поясню, - пообіцяв Анатолій. - Це зробити дуже важко, але можливо.
- А як хоч вона померла? І коли?
- Вона чимось отруїлася, - припустив Анатолій.
- Це було самогубство?
- Не виключено, - погодився Анатолій. - Але, скоріше за все, то був просто нещасний випадок.
- Вона щось таке з’їла?
- Це більше схоже на ліки.
- А коли хоч це сталося? …
Якщо цей роман Вас зацікавив, надсилайте, будь ласка, свої запити на адресу czerjoszyn@mail.ru
Ще один уривок