Микола Черьошин. ДАНІЕЛА (уривок з роману)
Дія в моєму новому романі відбувається в Західному Берліні наприкінці шістдесятих років минулого століття. Героями цього роману є студенти Берлінського Вільного університету, котрі беруть активну участь у роботі так званої Позапарламентської опозиції та в різноманітних акціях протесту (Антишахська демонстрація, Великодні події після замаху на студентського ватажка Руді Дучке тощо).
Проте один з головних героїв роману, котрий живе в сьогоднішній Україні та народився на початку сімдесятих років минулого століття, якимось дивовижним чином відчуває власну особисту причетність до тих подій сорокап’ятирічної давнини.
© Микола Черьошин, 2011. Усі права захищені. Жоден фраґмент цього твору не може бути опублікованим у друкованому чи електронному вигляді без дозволу автора.
Вийшовши з навчального корпусу юридичного факультету після закінчення останньої пари, Даніела вирішила піти до університетської бібліотеки, аби заздалегідь підготуватися до деяких семінарів на наступному тижні й, тим самим, звільнити себе від тих клопотів протягом великодніх свят. Зайшовши до головної читальної зали, вона, як і завжди, взяла з полиць необхідну літературу, сіла за вільний стіл та почала ті книжки проробляти, шукаючи в них матеріали до наступних семінарів та роблячи необхідні виписки собі в конспект.
Даніела вже зручно влаштувалася в кріслі та повністю включилася в робочий ритм, занурившись у Римське право, до семінару з котрого вона на той момент готувалася, як близько половини на шосту мертву тишу читальної зали зненацька порушили динаміки бібліотечного селектору, котрі дозволялося використовувати лише в крайніх випадках, тобто в різних надзвичайних ситуаціях на кшталт пожежі чи якого-небудь стихійного лиха.
- Увага всім! - пролунав чийсь голос на всю читальну залу, на всю бібліотеку. - Говорить Соціалістична Спілка Студентів. Сьогодні о шістнадцятій годині тридцять хвилин біля офісу СДС на Курфюрстендамм трьома пострілами з вогнепальної зброї був важко поранений один з провідних лідерів студентського руху Німеччини Руді Дучке. Прохання всім о дев’ятнадцятій годині зібратися в Audimax’і головного корпусу Технічного університету на вулиці Сімнадцятого червня на мітинґ…
Усі плани на Великдень миттєво рухнули. Почувши цю страшну новину, Даніела одразу ж залишила всі взяті книжки на столі, за котрим вона сиділа, - як це вимагали правила користування бібліотекою, - після чого стрілою вилетіла з бібліотечної будівлі та одразу ж побігла до найближчої телефонної будки, аби зателефонувати Асланові. Узявши слухавку та набравши номер свого коханого хлопця, Даніела з нетерпінням почала чекати на відповідь на тому боці.
- Аслане, це ти? - запитала Даніела, коли на тому боці відповіли.
- Так, Даніело, це я, - підтвердив Аслан.
- Ти знаєш, що сталося сьогодні - буквально годину тому?
- Маєш на увазі вбивство Руді Дучке? - уточнив Аслан.
- А, що, він хіба загинув? - перелякано запитала Даніела.
- Принаймні, - пояснив Аслан, - так стверджує радіостанція «Вільний Берлін».
- Негайно залишай усі свої справи та їдь до Технічного університету! - вигукнула Даніела. - Там, в Audimax’і, де ми були разом на В’єтнамському Конґресі, сьогодні о дев’ятнадцятій годині всіх кличуть на мітинґ. Мабуть, там ми й дізнаємося всю правду про замах на Дучке. Я щось не вірю, що він вже помер.
- Вже біжу до метро! - відрапортував Аслан та поклав слухавку.
Даніела стрімко вибігла з телефонної будки та побігла до станції метро, аби доїхати до Технічного університету.
Перед будівлею імені Генрі Форда вже купчилося кілька студентів, обговорюючи подробиці злочину. Даніела почала прислухатися до розмов у тому невеличкому натовпі.
- На Руді Дучке скоєно замах! - обуреним тоном повторював якийсь юнак. - У нього стріляли. Й не де-небудь на задвірках, а просто на Курфюрстендамм, перед офісом Соціалістичної Спілки Студентів, на очах у багатьох перехожих!
- А хто стріляв? - поцікався інший студент.
- Якийсь шпринґерівський робітник на ім’я Йозеф Бахманн, - пояснив той юнак. - Він потрапив двічі в голову Руді та один раз у плече.
- Руді загинув? - схвильовано запитала якась дівчина. - Його більше нема?
- На щастя, він живий, - заспокоїв юнак. - Але поранення є дуже важким. Він зараз у критичному стані перебуває в лікарні.
- До речі, цей негідник стріляв на замовлення Шпринґера?
- Скоріше за все, ні. - припустив той юнак. - Адже він сам має правоекстремістські переконання. Він мав при собі вирізку зі шпринґерівської ґазети «National-Zeitung» із закликом «Зупиніть червоного Руді зараз!». Ось він і зупинив. А в його помешканні, до речі, висить портрет Гітлера.
- Так він є неонацистом! - викрикнув іще дехто в тому натовпі.
Послухавши ті розмови, Даніела пішла далі. Вона так і не могла зрозуміти, чи ще живий був Дучке, чи він тоді вже загинув. Навколо не було ніякої більш-менш об’єктивної інформації - лише чутки.
Зійшовши з метро на Ернст-Ройтер-Плац, Даніела щосили побігла до братнього Технічного університету. При вході до головного корпусу вже купчився великий натовп, до котрого буквально щосекунди приєднувалися студенти з усіх західноберлінських вишів. У тому натовпі Даніела суто випадково знайшла Анну-Марію та Йозефа.
- Привіт! - крикнула Даніела, поцілувавши Анну-Марію та потиснувши правицю Йозефові. - Як добре, що я вас тут зустріла! Ви чули якісь подробиці? Чи Руді, дійсно, вже нема?
- Інформація є вельми суперечливою, - повідомила Анна-Марія. - Зайшовши до гуртожитку після занять, я в коридорі почула про цю страшну звістку. Миттєво я кинулася до своєї кімнати та увімкнула радіоприймача, відчайдушно шукаючи випуски новин та з тривогою вслухаючись у дикторські голоси. Ось я й почула, буцімто сьогодні о шістнадцятій годині тридцять хвилин у центрі Західного Берліна біля офісу берлінського осередку Німецької Соціалістичної Студентської спілки на Курфюрстендамм був застрілений Дучке, котрий буцімто загинув на місці. Вбивцею виявився якийсь двадцятитрирічний робітник з Мюнхена Йозеф Бахманн, котрого було затримано невдовзі після скоєння злочину. Одразу ж я кинулася до головного корпусу, аби дізнатися всю правду. Отож, зараз усіх нас керівництво СДС збирає на так зване teach-in , де нам обіцяють розповісти подробиці. А поки мітинґ не розпочався, я тут - разом з Йозефом, котрий так само миттєво прибіг сюди, почувши про замах, - прислухаюся до розмов. Поки що ми можемо відтворити лише приблизну картину.
- Очевидці стверджують, - продовжив розповідь Йозеф, - нібито Руді їхав на велосипеді вздовж Курфюрстендамм, шукаючи найближчу аптеку, аби придбати якісь ліки для свого немовляти. Коли він зробив зупинку біля офісу СДС, аби передати туди якісь папери, чи рукопис якоїсь статті до часопису, що видає СДС, зненацька до нього підійшов якийсь молодик та, обізвавши Руді «комуністичною свинею», всадив у нього три кулі зі свого пістолета. Одна куля влучила йому в обличчя, друга - в голову, а третя - в плече. Я не можу це ані підтвердити, ані спростувати, але, принаймні, так кажуть у натовпі.
- А чи того вбивцю хоч заарештували? - поцікавилася Даніела.
- Кажуть, що заарештували, - припустив Йозеф. - Але вбивця нібито дуже довго відстрілювався від поліції. Отже, навіть дехто з поліціянтів, мабуть, був поранений.
- Розумієш, Даніело, - пояснила Анна-Марія, - зараз іще неможливо відрізнити, де є правда, а де - лише чутки. Мабуть, нам проллють світло під час мітинґу.
- Скоріше за все, - заявила Даніела, - той вбивця є неонацистом.
- Маєш рацію, - підтвердив Йозеф. - Саме так цього вбивцю й характеризують. І я є на всі сто відсотків упевненим, що то є насправді так.
Тут до Даніели та її приятелів з Технічного університету підійшов Аслан, ледве відшукавши свою кохану дівчину в такому величезному натовпі, що все ще зростав. Потиснувши обом «технарям» правиці та поцілувавши Даніелу, він так само почав розпитувати про подробиці.
- Спочатку ми гадали, що це зробили співробітники видавництва, - повідомила Даніела. - Проте невдовзі з’ясувалося, що вбивця до Шпринґера не має жодного стосунку. Це все шпринґерівська пропаґанда так на нього вплинула.
- Так, - підтвердив Аслан. - Він не є співробітником Шпринґера. Я слухав радіо «Вільний Берлін» - там якраз повідомили про те, що вбивця приїхав до Берліна з Мюнхена, прочитавши напередодні статтю в ґазеті «National-Zeitung» під назвою «Зупиніть Дучке зараз». І було, до речі, підтверджено, що вбивця є неонацистом.
Невдовзі до компанії приєдналися Бриґіта, Дора та Вільма, потім - Марта, за нею - Отто та Рамона…
За п’ять хвилин до сьомої вечора всі почали заходити до головного корпусу, аби встигнути зайняти місця в Audimax’і. Розсівшись компактно всією компанією, Даніела та її друзі почали чекати на початок мітинґу. Зала була переповнена вщент. На сцену, тим часом, вийшов один з провідних активістів СДС Бернд Рабель, а за ним - деякі інші керівники тієї організації. Один з тих лідерів Позапарламентської опозиції підійшов до трибуни.
- Дорогі друзі! - звернувся оратор у мікрофон до присутніх в Audimax’і, котрих зібралося в цілому близько двох тисяч. - Сьогодні в нашому славетному місті було скоєно страшний злочин. Двадцятитрирічний неонацист із Мюнхена на ім’я Йозеф Бахманн, котрий вже двічі притягався до кримінальної відповідальності, о шістнадцятій годині тридцять хвилин просто в центрі міста, на Курфюрстендамм, перед будівлею, де розміщується офіс СДС, на очах у численних перехожих скоїв замах на життя нашого лідера Руді Дучке, назвавши його брудною комуністичною свинею та вистріливши в нього тричі з пістолета. Одна куля влучила в груди, друга - в мозок, третя - в обличчя. Одразу ж хочу вас заспокоїти: Руді живий, але, все одно, стан його самопочуття є вкрай важким. Зараз у лікарні триває дуже складна операція. Лікарі всіма засобами борються за життя Руді…
У своїй промові той оратор звинувачував в усьому, перш за все, видавництво «Axel Springer AG», котре, на його думку, постійно підбурювало читачів своєї друкованої продукції на розправу з лідерами СДС та Позапарламентської опозиції, а також міський Сенат та Велику Коаліцію, що, перебуваючи при владі в країні та об’єднавши практично всі політичні партії без жодної потужної опозиційної сили, створила всередині Західної Німеччини сприятливі умови для терору.
- Але, все-таки, - продовжив той оратор, - головним винуватцем замаху на життя Руді є однозначно Шпринґер зі своєю бандою. Тому я закликаю всіх вас одразу після цього мітинґу вирушити до будівлі видавництва на Кохштрассе, адже головний вбивця сидить саме там!
- Шпринґер є вбивцею! - почали лунати голоси з партеру. - Шпринґер є вбивцею! Шпринґер є вбивцею!
- Я закликаю вас, - промовив оратор далі, - влаштувати біля будинку видавництва мітинґ із пікетом та вимагати від Шпринґера каяття за все те підбурювання. Якщо ж він не погодиться, то ми підемо на штурм будівлі та робитимемо все, аби ця шкідлива друкована продукція не поширювалася далі всією країною. Ми блокуватимемо рух транспорту, ми підпалюватимемо шпринґерівські вантажівки! Ми примусимо Шпринґера спростувати всі наклепи на Руді й на Позапарламентську опозицію в цілому та публічно вибачитися за всю цю дезінформацію, за всі заклики до насильства проти проґресивного студентства! Отже, всі на Шпринґера!
Далі до трибуни підійшов інший оратор, котрий мав ознайомити всіх присутніх із планом дій на найближчі дні.
- Вітаю всіх, хто так оперативно зреаґував на новину про замах на Дучке та миттєво прийшов сюди попри наближення Великодніх свят. Тим більше, що революція не визнає ніяких святкових днів, ніяких вихідних. Ми боротимемося навіть у святкові дні, адже тільки так ми зможемо натиснути на Шпринґера та його прибічників. Ми протестуватимемо проти Берлінського сенату та проти видавництва «Axel Springer AG», на котрих ми, активісти Позапарламентської опозиції, поклали повну відповідальність за скоєння цього страшного злочину! Ганьба Шринґерові! Ганьба Сенатові! Ганьба Великій Коаліції!
Несподівано юнак узяв у руки мікрофон та відійшов від трибуни ближче до партеру. Тримаючи правицею мікрофон, він витягнув іншою рукою з кишені своєї куртки аркуш паперу, після чого розгорнув його.
- А зараз, - сказав той другий оратор, - я хотів би познайомити вас із планом дій. - Починаючи з сьогоднішнього вечора, ми влаштовуємо пікет навколо будівлі видавництва «Axel Springer AG», аж поки дирекція цього злочинного видавництва не вибачиться перед Позапарламентською опозицією та перед усім німецьким студентством. Отже, нашими вимогами є наступні. По-перше, ми вимагаємо покарання безпосереднього виконавця цього страшного злочину, що стріляв у нашого лідера. По-друге, ми вимагаємо публічного каяття з боку дирекції «Axel Springer AG», що є фактично підбурювачем згаданого вище виконавця, на шпальтах усіх його друкованих видань. По-третє, ми вимагаємо публікації спростувань усіх друкованих матеріалів, що є наклепом на СДС і Позапарламентську опозицію та котрі паплюжать честь і гідність усього західнонімецького студентства. Якщо ж видавництво не прислухатиметься до наших вимог, якщо воно спробує розігнати демонстрацію біля свого хмарочоса, якщо кине проти нас поліцію та приватну охорону, ми залишаємо за собою право перейти до рішучих дій. Тисячі пляшок із коктейлем Молотова вже чекають на свої цілі, котрими є як сама будівля видавництва, так і рухомий парк видавництва, що використовується для розповсюдження друкованої продукції. Ми підпалюватимемо фургони зі свіжою шпринґерівською пресою. Ми блокуватимемо рух усього транспорту, аби та злочинна продукція не потрапила до читачів. Ми, насамкінець, дощенту спалимо весь той хмарочос, що є небезпечним розсадником наклепів та дезінформації. Ми знищимо цього розпалювача ворожнечі в нашому суспільстві. Ми зрівняємо цього Шпринґера з землею! У єдності наша сила!
Усі присутні в Audimax’і одразу ж гучно зааплодували ораторові.
- Отже, - продовжив юнак, - зараз ми вирушаємо на Шпринґера. Транспаранти та інші засоби боротьби нам усім підвезуть на вантажівках - керівництво СДС про це вже потурбувалося. Стоятимемо ми до кінця - аж поки Шпринґер не виконає наших вимог. Якщо ж проти нас буде кинуто поліцію, то ми так само зберемося наступного ранку ось тут, на цьому місці, в Audimax’і. Далі ми йдемо до церкви Цісаря Вільгельма, де влаштовуємо мітинґ. А далі ми маршем ідемо на Шпринґера та переходимо до рішучих дій, тобто до штурму хмарочоса та до підпалу вантажівок із друкованою продукцією. Стоятимемо ми до кінця!
Усі присутні знову зустріли ту промову бурхливими оплесками.
Імпровізований мітинґ закінчився, проте ніхто не бажав розходитися. Усі поволі виходили з Audimax’у та шикувалися надворі перед входом до головного корпусу університету, аби вирушити маршем до району Кройцберґ, до шпринґерівської будівлі на Кохштрассе, продовжуючи при цьому жваво обговорювати план поточних дій. Попереду колони можна було побачити всіх провідних діячів Позапарламентської опозиції.
Нарешті, коли в колоні зібралося понад двох тисяч осіб, усі вирушили у східному напрямку до Кохштрассе, репетуючи при цьому: «Шпринґер, вбивця!». Звістка про те, що Дучке вижив, трохи заспокоїла натовп, проте зовсім не знизила ступінь його аґресивності та жаги до помсти. Розлючений натовп кидав по дорозі кругляки в припарковані автівки та у віконні шибки.
- Бідний Руді! - вигукнула Даніела, йдучи в колоні разом з усіма своїми друзями від Технічного університету до шпринґерівської будівлі. - Як він, напевно, мучиться зараз із таким важким пораненням у голову! Він, напевно, зараз відчайдушно бореться, адже шанси вижити в нього є мінімальними. Як було б добре, аби він вижив та показав усіляким там Шпринґерам власну живучість… Ганьба цьому видавництву, якщо його керівництво в кожному числі своїх ґазет постійно нацьковує пересічних громадян на фізичне знищення членів Позапарламентської опозиції… Ганьба цьому видавництву!
Перед очима Даніели весь час виникала картина, як важко поранений Дучке лежить на лікарняному ліжку та страждає від нелюдських мук.
- Ти, Даніело, переживаєш так, немов від Руді залежить усе твоє життя! - зауважив Аслан.
- Я переживаю, - пояснила Даніела, - через те, що ми зараз фактично стоїмо на порозі громадянської війни.
- Якщо справа дійде до війни, - зазначила Дора, - нехай буде війна. Світовий імперіалізм мусить бути покараним!
А тим часом, до натовпу залучалися все нові й нові учасники. Кількість демонстрантів зростала буквально на очах. І не лише студенти, але й учнівська молодь і навіть деякі молоді робітники без будь-яких коливань приєднувалися до тієї кількатисячної колони демонстрантів. Дехто це робив з ідейних переконань, дехто приєднувався, аби лише мати нагоду дати вихід своїй аґресії… Натомість представники старших поколінь, переповнені жахом, у паніці кидалися тікати, намагаючись заховатися на прилеглих бокових вулицях.
- Бандити! - час від часу можна було почути з вуст перехожих, переляканих демонстрантами не без допомоги шпринґерівської пропаґанди. - Рятуймося! Тікаймо від тих екстремістів!
Проте ніхто з учасників тієї несанкціонованої демонстрації серйозно на ті образливі вигуки не реаґував. Вони йшли собі в напрямку Кохштрассе, несучи портрети Че Ґевари, червоно-блакитні в’єтконґівські прапори, залишені ще з В’єтнамського Конґресу, та транспаранти, зміст котрих закликав до розпуску Великої Коаліції в Бундестаґу, повної денацифікації та демілітаризації всієї Західної Німеччини та до радикальних, рішучих дій проти Шпринґера та його концерну.
- Хто б міг гадати, - вигукнула Рамона, дивлячись на все те, що відбувалося на шляху руху тієї колони, - що події сьогодні розгортатимуться саме таким чином. Останньої ночі я немов відчувала, що сьогоднішній день перекреслить нам усі плани на Великдень та розгорне події в зовсім несподіваному напрямку.
- А в мене зараз таке відчуття, - зізналася Анна-Марія, - немов усе це не зі мною відбувається… Марево якесь…
- Таке відчуття є цілком природним, - пояснила Рамона, - якщо люди потрапляють зовсім у нові для себе умови.
А влада так само зі свого боку готувалася до великої бійки. Передбачаючи штурм будівлі видавничого концерну, вона стягувала до хмарочосу на Кохштрассе відбірні поліцейські сили. Багато співробітників поліції з усієї Західної Німеччини були підняті по тривозі та терміново відкликані з великодніх свят. У повітрі насправді запахло громадянською війною.
Пройшовши пішки майже сім кілометрів через самісінький центр міста вулицею Курфюрстенштрассе, години через півтори колона демонстрантів почала підходити до будівлі видавництва, оточеної з усіх боків потужним поліцейським кордоном у кілька шеренг, підкріпленим, до того ж, численними водометами, бронетранспортерами, вантажівками та іншою спецтехнікою. У тому натовпі зібралося понад дванадцять тисяч демонстрантів - проти десяти тисяч поліцейських.
- Ганьба злочинцям! - почали скандувати демонстранти, вставши віч-на-віч із поліцейським кордоном. - Шпринґер є вбивцею! Геть неонацистську пропаґанду! Геть неонацистів від влади!
Таке протистояння тривало майже цілу годину, аж поки якась група провокаторів не прорвала той кордон, побивши кілька поліцейських. Демонстранти стрімко побігли штурмувати будівлю видавництва. Дехто почав підбирати велике каміння та кидати цю «зброю пролетаріату» в поліцію, котра після вбивства Онезорґа все ще мала наказ не застосовувати вогнепальну зброю, та в будівлю видавництва, розтрощуючи шибки першого поверху. Декому з учасників акції протесту крізь розбиті шибки вдалося навіть проникнути всередину тієї «цитаделі мракобісся», влаштовуючи там рукопашний бій із приватною охороною Шпринґера, підкріпленою кількома загонами поліції. Їм на підмогу прибігли й пересічні робітники видавництва, котрі разом з поліцейськими та охоронцями шалено обороняли будівлю, відстоюючи власні робочі місця та не бажаючи їх втрачати.
У натовпі несподівано з’явилася відома всім журналістка Ульрика Майнгоф із популярного часопису «konkret», що все більше радикалізувалася та все тісніше примикала до запеклих терористів із Фракції Червоної Армії. Під’їхавши на своїй автівці впритул до місця сутичок, вона відкрила свій багажник та почала вивантажувати звідти уламки арматури, які можна було використовувати як ломи, легко розбиваючи ними бруківку та відокремлюючи брукняк від брукняка, та як важкі сталеві списи, метаючи їх у поліцейських, у їхню спецтехніку та у віконні шибки. А саме її авто було припарковано так, аби його можна було використовувати і як барикаду.
Даніела та її друзі з великим подивом спостерігали, як колись улюблена журналістка на очах перетворювалася на бандитку, на фанатичну терористку, завзято закликаючи учасників акції протесту до насильства. Дістаючи уламками арматури каміння з бруківки, вона роздавала ті брукняки всім бажаючим.
- Кидайте! - істерично репетувала Ульрика, закликаючи всіх до насильницьких дій. - Штурмуйте це злочинне видавництво! Розбивайте до біса всі їхні шибки! Коли одна людина кидає каміння, це вважається кримінальним злочином. Коли ж тисячі людей кидають каміння, то є вже політична акція! Отже, вперед! Усі - на штурм Шпринґера! Шпринґер є вбивцею!
Деякі учасники, озброєні арматурою та відбиваючись нею від поліції з її водометами, ґумовими кийками, пластиковими кулями та сльозогінним газом, почали нападати на поліцейську спецтехніку, розтрощуючи все, що можна було зруйнувати. Зненацька в гаражі Шпринґера спалахнула пожежа - після того, як хтось із демонстрантів проник усередину, відкрутив кришки бензобаків шпринґерівських фургонів, завантажених друкованою продукцією видавництва, а потім підпалив усі ті бензинові калюжі. Поліція все ще намагалася застосувати проти демонстрантів водомети, проте розлючені демонстранти вже встигли побити їхніх механіків-водіїв та розтрощити лобові шибки уламками арматури та бруківки.
Невдовзі до натовпу студентів, що скупчилися перед ворожим видавництвом, під’їхав мікроавтобус із символікою СДС. Звідти вийшли троє активістів Позапарламентської опозиції, після чого вони з мікроавтобуса почали обережно вивантажувати якісь великі ящики. У тих ящиках гриміло скло.
Відкриваючи ті ящики, хлопці почали виймати звідти якісь пляшки. Даніела одразу ж здогадалася, що то був так званий коктейль Молотова, тобто горюча суміш, котра сама спалахувала як тільки пляшка розбивалася.
Вивантаживши всі ті ящики, активісти Позапарламентської опозиції почали всім демонстрантам роздавати ті пляшки, аби вони полетіли у вантажівки Шпринґера.
- Тримай! - сказав Даніелі один з тих хлопців, пхаючи їй просто в руки таку пляшку. - Кинь її у Шпринґера!
- Я не вмію! - невпевнено промовила Даніела. - Я ніколи не кидала пляшки…
- Навчишся! - запевнив хлопець. - Інакше нащо ти сюди прийшла? Лише заради масовки? Якщо боротися - так усім разом!
Залишивши пляшку з коктейлем Молотова в руках Даніели, хлопець пішов далі.
Даніела вперше в своєму житті тримала справжню бойову зброю - нехай навіть і виготовлену нелеґально. Раніше, в ґімназії, на уроках фізкультури вона стріляла з дрібнокаліберної гвинтівки, але то були тренувальні стрільби в тирі з навчальної зброї. Тепер у її руках була зброя, спеціально призначена для знищення. Навіть для масового знищення. Зброя, котра запросто могла обірвати чиєсь життя, чи навіть одночасно життя одразу кількох осіб. Зброя, котра була спеціально призначена для того, аби знищувати матеріальні цінності.
- Що ж мені з цим робити? - мовчки міркувала Даніела, тримаючи в своїх ніжних та крихких руках смертоносну та руйнівну зброю, що широко та активно використовувалася під час громадянської війни в Іспанії, а потім - під час Другої світової війни - для знищення бронетехніки противника та його різних стратегічних об’єктів. - Покласти її на землю? Залишити її осторонь? Але ж будь-хто може суто випадково зашпортнутися об цю пляшку, розбити її та миттєво згоріти живцем, перетворившись на живий смолоскип. А потім я буду вбивцею. Чи просто взяти цю пляшку та використати її не за призначенням - підпалити якусь крамницю чи навіть чиєсь помешкання, чи чиєсь авто, знищивши, таким чином, майно ні в чому не винних людей. А я потім буду підсобником. Ні, не хочу, аби через мою необачливість страждали невинні люди. Краще нехай ця рідина буде використана за прямим призначенням - для знищення майна наших справжніх ворогів, котрі сьогодні вранці намагалися вбити нашого ватажка! Якщо відповідати - так усім разом! Усе одно, до кримінальної відповідальності весь натовп, усіх західноберлінських студентів разом притягнути неможливо. Відповідатимуть за заворушення або всі, або ніхто.
Згадавши уроки фізкультури в ґімназії, коли учні метали навчальні гранати, Даніела замахнулася пляшкою та кинула її в один з фургонів, що належав видавництву. Авто, переповнене друкованою продукцією ворожого видавництва, спалахнуло неначе смолоскип...
Якщо цей роман Вас зацікавив, надсилайте, будь ласка, свої запити на адресу czerjoszyn@mail.ru