Прогулянка Чернівцями 7 жовтня 1984 року
Роман «До і після п’ятнадцятого» відтворює атмосферу Чернівців середини 80-х років минулого століття. Головними героями роману є восьмикласники однієї з чернівецьких шкіл.
Сашко прокинувся в той святковий день о пів на дев’яту. Після вчорашньої дискотеки в нього все ще гуло в голові.
О дев’ятій годині Сашко взяв слухавку та почав дзвонити до Зої.
- Зою, я тебе не розбудив? - спитав Сашко.
- Ні, - відповіла Зоя. - Я як о п’ятій годині прокинулася, так і не могла більше заснути. В мене голова гуде після дискотеки.
- О! - вигукнув Сашко. - У мене також голова гуде. До речі, ми сьогодні зустрічаємося на репетиції?
- Мабуть, ні, - відповіла Зоя. - Ми всі так вчора втомилися. Напевно, Оленка з Павкою також не прийдуть.
- А якщо ми просто так зустрінемося? - запропонував Сашко.
- Просто так? - поцікавилася Зоя. - Як це, просто так?
- Ну а як просто так зустрічаються? - перепитав Сашко. - Погуляємо трохи разом.
- Тільки удвох? - запитала Зоя.
- Тільки удвох, - відповів Сашко. - Ти маєш рацію! Лише удвох і тільки удвох!
- Це що, побачення? - здивувалася Зоя.
- Мабуть, - відповів Сашко. - Якщо ти так вважаєш - нехай все так і буде.
- Ну добре, Саню, - відповіла Зоя. - якщо ти запрошуєш мене на побачення, то я з радістю приймаю твою пропозицію.
- А коли ми зустрінемося? - запитав Сашко.
- Не знаю, - відповіла Зоя. - Напевно, по обіду.
- О третій годині? - запропонував Сашко.
- Pourquoi pas? - відповіла Зоя чомусь по-французьки. - Чому б ні?
- Ну, добре, - сказав Сашко. - Я зроблю зараз усі уроки до третьої години та о тертій годині ми зустрінемося.
- А де? - поцікавилася Зоя.
- А давай на Театральній площі, - запропонував Сашко. - На нейтральній смузі.
- Добре, - відповіла Зоя. - О третій зустрічаємося на Театральній площі.
- Ну все, тоді до третьої години, - сказав Сашко.
- До третьої, - відповіла Зоя.
Сашко поклав слухавку.
- Мамо, - сказав Сашко, - я запросив Зою на побачення.
- На побачення? - перепитала мати. - А не зарано тобі в чотирнадцять років ходити на побачення?
- Зоя сказала, що на репетицію ми навряд чи зможемо зібратися, - пояснив Сашко. - Так я Зою запросив просто погуляти разом.
- Ну та й правильно, - відповіла мати. - Нема чого сидіти вдома в таку файну погоду.
Після сніданку Сашко з радістю почав робити уроки, аби встигнути до третьої години. І до першої години він-таки впорався.
Пообідавши о пів на другу, Сашко одягнувся так, як він завжди одягався у вільний від навчання час - в усе чорне - та вже за двадцять хвилин до третьої він стояв з букетом червоних троянд, які він придбав біля «Жовтня», на Театральній площі на тротуарі перед палацом культури навпроти театру. У п’ять хвилин на четверту він побачив, як з вулиці Котляревського на майдан вийшла Зоя в своєму жовтому плащі. На ногах у неї були білі короткі шкарпетки та чорні мешти. Волосся в неї було розпущеним.
- Як ти гарно виглядаєш! - захоплено вигукнув Сашко.
- Все це - заради тебе! - сказала Зоя.
- А я гадав, що ти й сьогодні прийдеш у білих чоботях, - сказав Сашко.
- А тобі вони подобаються? - спитала Зоя.
- Дуже гарні чоботи! - вигукнув Сашко. - Мені вони дуже подобаються!
- Добре, врахую, - відповіла Зоя.
- А куди підемо? - спитав Сашко.
- Куди запропонуєш, - відповіла Зоя.
- А пішли до парку, - запропонував Сашко.
- До парку? - запитала Зоя. - Ходімо.
- А, може, подивимося, що в «Жовтні» йде?
- Ні, - відповіла Зоя. - Краще до парку. Я люблю гуляти парком восени, збирати жовте листя. Це так романтично. Я люблю осінній декаданс, осінню меланхолію…
- Серйозно? - спитав Сашко. - Я й не очікував. Добре, ходімо до парку.
- Ходімо! - з радістю відповіла Зоя.
Вулицею Івана Франка вони піднялися на Радянську площу, а звідти вулицею Червоноармійською пішли до парку.
- Саню, - звернулася до нього Зоя, - а ти бачив, як горіла будка?
- Яка будка? - перепитав Сашко.
- А «Ремонт взуття», - уточнила Зоя. - Це ж було, якщо я не помиляюся, шість років тому. Ти щось таке бачив? Бо ти, все-таки, тут поруч мешкаєш.
- Я тоді був на занятті, - сказав Сашко. - Ми ж тоді були у другому класі. Я мало чого пам’ятаю. Я пам’ятаю, як я прийшов зі школи, а на Шевченка прямо навпроти вулиці Кірова стояли пожежні машини. Мені сусід по двору кричить: «Там «Ремонт взуття» згоріло!». Ми побігли туди дивитися, що там таке сталося. Коли ми вибігли на Шевченка, то побачили, як біля цієї будки стоять пожежні машини. Вікно вичавлено, а в будці все чорне-чорне. Я бачив, як звідти виносили розплавлені чобітки.
- Це, напевно, хтось щось вкрав та підпалив, - припустила Зоя.
- Скоріше це через те, що там грубка була несправною, - відповів Сашко. - Або я ще чув таке припущення: ніби там цей чоботар палив цигарку і якось необережно кинув її на стіл, а вона потрапила прямісінько у ґлей. Тут усе спалахнуло і цей майстер ледь встиг вискочити з цієї будки. Кажуть, що він руку собі опалив.
- Що, він у лікарні лежав? - спитала Зоя.
- Не знаю, - відповів Сашко. - Я після пожежі його ніколи більше не зустрічав. Кажуть, що його посадили за грубе порушення техніки безпеки.
- А цей костьол біля будки, - несподівано Зоя поміняла тему, - Кому він заважав? Чому його перетворили на склад?
- Це не склад, - сказав Сашко, - там, все-таки, розміщується архів, а не склад.
- А яка різниця, - відповіла Зоя. - Позачиняли всі церкви та перетворили їх чорт зна на що.
- Атеїстична пропаґанда, - пояснив Сашко, - сама розумієш… Релігія, опіум для народу.
- Краще отой опіум, ніж наш маразм…, - викинула Зоя. - Вибач…
- Який маразм? - поцікавився Сашко.
- Та весь отой маразм, що нас оточує, - спробувала пояснити Зоя. - Невже тобі незрозуміло, якщо нас усіх тримають за пияків та дебоширів через якогось десятикласника, який випив зайвого на весіллі?
- Тепер зрозуміло, - відповів Сашко. - Хоча мені все це давно вже зрозуміло.
- До речі, - сказала Зоя, - тато мені розповів, що в цьому костьолі був шикарний орґан, мабуть найкращий у Чернівцях. А його наші дебіли розібрали на пічні чи водопровідні труби. Ну чим не маразм?
- Маразм, - погодився Сашко.
- І, взагалі, мені здається, що навколо нас коїться якийсь дурдом, - промовила Зоя. Деякі вчинки наших людей просто не піддаються ніякому логічному поясненню…
Так вони, балакаючи про маразм і дурдом, дійшли до парку.
У парку було досить велелюдно, бо, по-перше, то був святковий день, хоч він і припадав на неділю. А, по-друге, день був дуже теплим, незважаючи на жовтень.
- А куди підемо? - спитав Сашко.
- Куди поведеш, - відповіла Зоя.
- Пішли на атракціони, - запропонував Сашко.
- На які? - перепитала Зоя.
- Ну, наприклад, на оглядове колесо, - сказав Сашко.
- Пішли, - погодилася Зоя. - Покатаємося.
Сашко придбав квитки для себе і для Зої, потім вони пішли на колесо, віддали ці квитки операторові та сіли в одну з кабін. Перед там, як запустити колесо, оператор знову підійшов до них.
- Ваші квитки, - сказав оператор.
- Ви щойно їх у нас забрали, - сказав Сашко.
- Де я забрав? - спитав оператор. - Я нічого не забирав.
- Ви їх до себе в кишеню поклали, - пояснила Зоя. - Подивіться, що у Вас у кишені.
- Я нічого не клав, - почав упиратися оператор. - Я не увімкну струм доти, доки ви мені не покажете ваші квитки.
- Гей, приятелю! - тут втрутився якийсь чоловік, який сидів у сусідній кабіні. - Залиш цих підлітків у спокої! Я сам бачив, як вони Вам пред’явили квитки. Ви ці квитки поклали до кишені. Пошуруйте як слід у своїй кишені!
Оператор відступив.
- Дякую, - сказала Зоя. - Ви нас виручили!
- У цього оператора, мабуть, склероз, - додав Сашко.
- Ніякий це не склероз, - сказав незнайомець. - Я ж сам бачив, як ви йому ці квитки пред’явили. Він просто прагнув наварити ліві гроші!
Оператор увімкнув колесо та вони вирушили у такий собі «подорож». Коли Зоя влаштувалася у зручній для себе позі на лавці кабіни, її спідниця задралася та Сашкові відкрилося її оголене коліно. Сашко спробував ніби ненароком, суто випадково, доторкнутися до цього коліна - так воно його заворожило. Коли він це доторкнувся, його ніби вразило електричним струмом. Сашко нічого не міг з собою зробити. Він просто поклав свою долонь на це оголене коліно. Зоя взяла руку Сашка у свої руки та почала гладити її, ніби вона гладила якесь кошеня в своїх руках. Сашко другою рукою почав гладити Зоїні руки. Коли вони піднялися дуже високо, Сашко спробував поцілувати Зою, але Зоя якось увернулася й Сашко поцілував повітря. Він знову спробував доторкнутися своєю рукою до Зоїного коліна, але Зоя терміново поміняла позу, а своє оголене коліно накрила плащем.
Зійшовши з колеса, вони вирушили в бік кав’ярні «Літо», але ця кав’ярня вже була зачиненою.
- Тут поруч на стадіоні «Буковина» є ще одна кав’ярня, - сказав Сашко.
- Ти маєш на увазі оту в підвальчику? - спитала Зоя.
- Саме ту, - відповів Сашко.
- Ходімо туди, - погодилася Зоя.
Вони вийшли з парку, підійшли до стадіону та увійшли до кав’ярні. Вона була відчинена. Вони пройшли в приміщення та зайняли крайній стіл у глибині залу.
- Що ти хочеш? - спитав Сашко.
- А що ти запропонуєш, - відповіла Зоя.
- Морозиво хочеш? - спитав Сашко.
- Давай, - погодилася Зоя. - Якщо запропонуєш морозиво, то я теж буду.
- А каву? - спитав Сашко.
- Я буду все, що ти мені запропонуєш, - відповіла Зоя.
Сашко підійшов до буфетної стійки та замовив два морозива та дві філіжанки кави. Зоя тим часом зняла свій плащ і лишилася в рожевій атласній блузці та у короткій чорній спідниці зі штучної шкіри. Коли Сашко побачив вбрання Зої, його ледь не паралізувало, він ледь не вронив вази з морозивом з рук. Потім Сашко приніс каву у філіжанках.
Дивлячись на Зою, Сашко теж зняв свою шкіряну куртку й лишився у чорній сорочці на металевих ґудзиках.
- Сашко, - звернулася до нього Зоя, - а ти пробував каву змішувати з морозивом?
- Ти маєш на увазі каву-ґляссе? - спитав Сашко.
- Не знаю, що з цього буде, але я зараз перемішаю каву з морозивом, - повідомила Зоя. - Мені так подобається.
Сашко почав наслідувати її прикладові й теж перемішав каву з морозивом.
- Зою, - звернувся до неї Сашко, - я не знаю, що це, але я нічого з цим не можу зробити. Я тебе кохаю.
- А чи не рано? - спитала Зоя. - Бо нам обом навіть п’ятнадцяти років нема. Ми лише навчаємося у восьмому класі. Нам іще три роки навчатися у школі.
- Я все розумію, - сказав Сашко. - Але я нічого не можу з собою зробити.
- Ну, добре, - сказала Зоя. - Але ж ми щодня бачимося один з одним ось вже восьмий рік. До того ж, ми тепер виступатимемо в одному ансамблі. Отже, ти, все одно, бачитимеш мене майже щодня.
Вони просиділи за столиком у кав’ярні десь майже дві години. Потім вони пішли до тролейбусної зупинки та сівши у тролейбус, доїхали тим тролейбусом до зупинки «Вулиця Боженка». Зійшовши на цій зупинці, вони перейшли вулицю Леніна та пішли вулицею Бетховена в бік Філармонського базару. Сашко провів Зою до самого будинку на вулиці Комсомольській, де Зоя мешкала.
- Так коли ми знову зустрінемося? - спитав Сашко.
- А тобі сподобалося? - спитала Зоя. - Можемо хоч щодня так гуляти.
- Та ні, - відповів Сашко, - я не те мав на увазі. Я мав на увазі наші репетиції.
- Мабуть десь на тижні, - відповіла Зоя. - Ми ще домовимося заздалегідь у школі.
- Гаразд, - погодився Сашко. - Але, все одно, я тебе кохаю.
- Я тебе - теж! - вигукнула Зоя та пішла додому.
Сашко йшов міськими вулицями та все міркував лише про це побачення. Додому він повернувся дуже сумним.
- Що трапилося, - спитала його мати. - Тебе Зоя образила?
- Навпаки, - відповів Сашко. - В нас було все дуже добре.
- Так що ж тоді сталося? - спитала мати.
- Я її кохаю, - відповів Сашко.
- Перше кохання - то є справа дуже серйозна, - сказала мати. - Кохай, але при цьому не втрачай свій розум. І не забувай про навчання. Саме це для тебе зараз є найголовнішим.
Нічого не відповівши, Сашко пішов до своєї кімнати.