День народження восьмикласниці
Черговий уривок із роману «До і після п’ятнадцятого»
Недільного ранку другого вересня Марійка прокинулася о сьомій ранку та продовжила разом із матір’ю готувати святкові страви. У холодильнику вже доходив до кондиції красень-торт, над яким Оксана Романівна та Марійка мучилися цілий вечір.
Десь о дев’ятій годині вони почали накривати на стіл. По-перше, вони вистелили нову шовкову скатертину рожевого кольору. Далі вони поклали тарілки та столові прилади, а потім поставили склянки та фужери. У центр столу вони поставили по три пляшки солодкої води «Дюшес» та мінеральної води «Буковинська». Після цього на столі з’явилися салати «Дебеф» та «Мімоза», нарізана ковбаса та нарізана городина - усе, як зазвичай робилося за традицією. Фрукти та десерт вони поклали на окремий журнальний столик, а ось святковий торт лишався в холодильнику, бо він мав бути для всіх сюрпризом.
Як тільки стіл був готовий до проведення свята, Марійка побігла до спальні переодягатися. Вона надягла на себе вечірню сукню з синього атласу та лакові мешти.
О десятій годині у дверях пролунав перший дзвоник. Марійка пішла відкривати. Першою прийшла Олена Бенюх у жовтій блузці та джинсах.
- Люба Марійко, - сказала їй Олена після того, як увійшла до передпокою. - Щиро вітаю тебе з твоїм чотирнадцятим днем народження! Зичу тобі великих успіхів в усьому та прийми від мене ось цей подарунок!
Олена протягнула Марійці щось плескате.
- Дякую тобі, Оленко, - відповіла Марійка.
Вона розгорнула обгортку та побачила платівку з останніми хітами Аль Бано та Роміни Power.
- Ой, дякую тобі, Оленко, за такий подарунок, - з радістю промовила Марійка. - Ми сьогодні це обов’язково послухаємо!
Не встигла Марійка провести Олену до вітальні, де стояв накритий святковий стіл, як у дверях знову пролунав дзвоник.
- Хто це зараз може бути? - запитала Марійка сама себе й пішла відчиняти двері.
У дверях стояла Марина з провулку Калініна. Вона була в жовтій сукні з широким чорним шкіряним поясом та у чорних мештах. У Марини завжди волосся було довгим та прямим, але тепер вона зробила собі завивку, отож її зачіска стала хвилястою - майже як у Марійки.
- Проходь, Маринко, вітаю тебе! - зраділа Марійка. - Я зараз познайомлю тебе з моїми однокласницями!
Марина пройшла у вітальню та побачила там Оленку.
- А з Оленкою я вже давно знайома, - сказала Маринка. - Ми ж бачилися разом на твоєму попередньому дні народження рік тому!
- Так ви вже, виходить, старі знайомі, - промовила Марійка. - Ну, проходь, Маринко, вибирай собі місце за столом!
- Маринко, - звернулася до неї Олена, - як добре, що ти теж прийшла! Я вже тебе цілий рік не бачила! Як ти подорослішала!
- Ти - теж! - сказала Марина у відповідь. - О, які в тебе класні джинси! Це що, Montana?
- Lee, - поправила Олена. - Тут навіть label є позаду.
Олена піднялася зі свого місця, аби продемонструвати позаду фірмовий ярлик на своїх штанях. Маринка нахилилася та почала пильно розглядати отой ярличок.
- Справді, Lee, - із заздрістю сказала Маринка. - Мені родаки обіцяють подарувати на день народження саме джинси «Montana».
- Montana - теж клас! - відповіла Олена. - У мене є нейлонова куртка «Montana». Вельми гарна річ!
Схопившись, що вона забула віддати Марійці подарунок, Марина підійшла до винуватці урочистої події та витягла з пластикової торби два пакунки - маленький та великий.
- Ось, Марійко, вітаю тебе як найкращу мою подругу! - сказала Маринка.
Марійка розгорнула спочатку менший пакунок, потім - більший. У меншому пакунку були болгарські парфуми «Signature». А у великому пакунку була коробка з шоколадними цукерками - страшенним дефіцитом для того часу.
- Це ж такий дефіцит! - вигукнула Марійка. - Дуже тобі дякую!
- Це все мої батьки постаралися! - з гордістю відповіла Марина. - Це, насамперед, їм велика подяка!
Поки Марійка балакала з Мариною та Оленою, у дверях знову пролунав дзвоник. Марійка вибачилася та пішла відчиняти. На порозі стояла Надя Романенко у смугастому червоно-білому брючному костюмі. Як і Марійка, і Маринка, Надя зробила собі модну зачіску з завивкою.
- Ой, Надю, яка ти елеґантна! - вигукнула Марійка. - Яка ти файна! Ну, ти даєш!
- Я вчора ходила до перукарні та майже дві години робила собі зачіску. - похизувалася Надя. - Ось, люба Марійко, щиро вітаю тебе з днем твого народження! Зичу тобі, аби всі твої мрії здійснилися якомога швидше!
Надя протягнула Марійці свій пакунок. Марійка розгорнула його та побачила якусь коробку з дірками.
- Обережно! - застерегла Надя. - Не перегортай!
Марійка обережно відкрила коробку та побачила кактус у формі кулі.
- Ой, який гарний! - сказала захоплена Марійка.
- Я знаю, Марійко, що ти колекціонуєш кактуси, - сказала Надя. - Отож оцей експонат буде тобі чудовим поповненням для твоєї колекції!
- Дуже тобі дякую! - радісно відповіла Марійка.
Не встигла Марійка поставити горщик із дарованим кактусом поруч з іншими вазонами своєї колекції, як у дверях знову пролунав дзвоник.
- Це, напевно, Зоя, - сказала Марійка та пішла відчиняти. - Бо я нікого більше не запрошувала.
Марійка відчинила двері. На порозі, дійсно, була Зоя в довгому світло-жовтому плащі.
- Привіт, Зоє! - вигукнула Марійка. - Я дуже рада, що ти теж прийшла на мій день народження! Ну, проходь, проходь, бо без тебе ми ніяк не розпочнемо!
Зоя зняла свій плащ та повісила його на гачок. Марійка побачила Зоїне вбрання: коротка сукня з темно-червоного китайського оксамиту з білим поясом зі штучної шкіри та у високих білих чоботях у стилі ґоу-ґоу до самих колін.
- Супер! - вигукнула Марійка. - Як ти файно виглядаєш у цій сукні та цих чоботях! Просто клас! Я балдію! Це чоботи югославські?
- Ні, - відповіла Зоя, - тато їх мені з Америки привіз. Такі ж самі чоботи носить їхня співачка Ненсі Сінатра… Я для всіх старалася! А ось і тобі подарунок!
Зоя витягнула з торби якусь книжку.
- Це - остання робота мого тата, - пояснила вона.
Марійка подивилася на обкладинку. На ній було написано: «Віктор Крамар. Останній арґумент».
- А що це таке? - поцікавилася Марійка.
- Цей роман, - пояснила Зоя, - про сучасну міжнародну політику. Мій тато збирав цей матеріал якраз під час свого відрядження до Америки. Дуже цікава книжка! … А ти відкрий цю книжку - подивись, що там написано на титульній сторінці.
Марійка відкрила книжку та на титульній сторінці побачила автограф автора: «Любій Марійці у день її чотирнадцятиліття з найкращими побажаннями від автора». А далі стояли дата та підпис.
- Я файно тобі дякую, Зою! - промовила з задоволенням Марійка. - Отримати книжку від самого автора, та ще й з дарувальним написом, з автографом! Не кожен має таке щастя!
- До речі, - сказала Зоя, - на Київській кіностудії вже розпочали підготовку до екранізації цього роману… Але це ще не все…
Зоя витягнула з торби маленьку ґумову розфарбовану платівку з гербом міста Філадельфія.
- Це тато з Америки багато таких сувенірів привіз, - пояснила Зоя. - Англійською це зветься стікер. Ці платівочки є намагнічені, отож їх можна чіпляти до будь-якої металевої поверхні. До холодильників, наприклад. В Америці вони є вельми популярними. Там навіть є люди, які колекціонують оті стікери.
Нарешті всі гості зібралися у вітальні, де було накрито стіл. З сусідньої кімнати вийшли батьки Марійки та два її брати.
- Люба Марійко! - звернувся до неї тато від імені всіх родичів. - Щиро вітаємо тебе з днем твого народження! Бажаємо тобі великих успіхів в усьому, а головне, звичайно, у навчанні… І прийми від нас усіх ось цей подарунок! … Ти давно про це мріяла…
Тато протягнув великий пакунок. Коли Марійка розпакувала його, вона побачила велику коробку.
- Що це таке може бути? - спитала Марійка.
- Це те, про що ти мріяла, - відповіла Оксана Романівна.
Марійка відкрила коробку та побачила там високі руді чоботи.
- Ти ж мріяла про югославські чоботи - ось вони! - сказала Оксана Романівна. - Нам дуже важко було їх дістати. Але ми їх, усе-таки, дістали, і тепер носи їх на здоров’я.
Марійка зняла свої лакові мешти та взулася в чоботи, а потім застебнула їх на блискавку.
- Вони такі гарні, - виголосила Марійка, - моїм ногам так зручно, так приємно - просто не хочеться їх знімати!
- І не знімай! - порадив Максим. - Ти в них така гарна!
Марійка не стала їх знімати, і прямо в них сіла за стіл.
- Тільки не ходи в них до школи, - сказала Оксана Романівна, - бо там від них нічого не залишиться. Ти можеш їх носити на вихід, на різні прогулянки, наприклад, чи на дискотеки…
Нарешті свято розпочалося. Після салатів та іншої закуски Оксана Романівна поставила на стіл смажену курку та картоплю фрі до неї.
Коли з куркою було покінчено, Степан Вікторович встав з-за столу.
- А зараз буде сюрприз! - проголосив він.
Одразу ж Оксана Романівна - разом із Максимом та Богданом - почала прибирати зі столу брудний посуд. Потім Максим та Богдан терміново затягнули вікна вітальні шторами. Після цього Марійчині батьки та брати кудись зникли. Раптом двері вітальні відкрилися, а Степан Вікторович у супроводі дружини та синів з’явилися на порозі вітальні з тортом. Торт був типу празького, з чотирнадцятьма свічками.
- Happy birthday to you! - заспівала Зоя. - Happy birthday to you!
- Happy birthday, dear Mary, - приєдналися до неї інші дівчата. - Happy birthday to you!
- Загадай, Марійко, бажання, коли гаситимеш свічки, - сказав тато. - А всі решта Марійку підтримуватимуть. Приготувалися!
Марійка набрала в рота якомога більше повітря та почала дути на торт. Свічки згасли не одразу.
- Щось недобре ти дмеш! - сказала Маринка. - Свічки повинні були згаснути водночас!
- Нічого, - відповіла Олена, - не все одразу виходить!
Після застілля Марійка поставила на програвач подарований диск, а інші дівчата розсілися по диванах та кріслах, балакаючи одна з одною.
- А танцювати будемо? - спитала Олена.
- Без хлопців? - відповіла Зоя зустрічним питанням.
- Як це, без хлопців? - перепитала Марійка. - А Максим, а Богдан, а мій тато, нарешті?
- Треба було запросити хлопців з нашого класу, - з докором заявила Зоя. - А так в нас виходить якийсь дівич-вечір.
- Наступного року обов’язково запрошу, - відповіла Марійка.
- Дівчата! - внесла свою пропозицію Зоя. - А чому б нам не піти всім нам до кіна. Усім разом. На понеділок уроків, усе одно, майже ніяких. Отже, ходімо до кіна. Може там цікаве знайдемо.
- А чому б ні? - відповіла Марійка.
Дівчата почали збиратися.
- Ви вже йдете від нас? - здивовано спитала Оксана Романівна. - Чому так швидко?
- Ми йдемо до кіна, - відповіла Марійка. - До речі, я хочу піти в тих чоботях.
- Так зараз іще не сезон, - зауважила Оксана Романівна. - Ще тільки початок вересня!
- Але ж Зоя так прийшла, - спробувала висунути свій контрарґумент Марійка.
- Зоя в довгому плащі. - пояснила Оксана Романівна. - І потім, вона ходить у цих своїх чоботях не босоніж, а у шкарпетках. А ти ж не підеш, я сподіваюся, в цій довгій сукні до міста. А в короткій спідниці це некрасиво: ноги голі, та раптом - у чоботях!
- А я їх надягну під штани, - пообіцяла Марійка.
- Під які штани? - поцікавилася мати.
- Під оті, рожеві, - вказала Марійка.
- Ну, під штани - можна, - погодилася Оксана Романівна. - Тільки дивися, акуратно їх носи, бо вони тобі на вихід. І не взувайся в них босоніж, бо ноги собі натреш. Зоя ноги не натре, бо вона ходить у шкарпетках під своїми чобітьми.
- Добре, надягну під них шкарпетки, - сказала Марійка.
- До речі, Марійко, - звернулася до неї Надя, - в тебе є свіже число ґазети «Радянська Буковина»? Я хочу поцікавитися, що в якому кінотеатрі йде.
- Є, - відповіла Марійка. - Зараз пошукаю... Ось ця ґазета.
Марійка протягла ґазету Наді та Зої.
- Так, - Надя почала проглядати репертуар кінотеатрів, - «Рецепт її молодості»... «Любов та голуби»... Це ми вже бачили... «Врятуйте „Конкорд“»... Це старе...
- Ой, тільки не це! - вигукнула Маринка. - Я це ще три роки тому бачила! Більше не хочу!
- А «Таємниця мотелю „Медовий місяць“». Чи, може, «Гонщик „Срібної Мрії“»?...
- Ні, не треба! - виголосила Марійка. - Це такий жах бачити, як мотоциклісти розбиваються! Не треба на такі жахи дивитися! Мабуть щось індійське є?
- Зараз подивлюся, - сказала Надя. - Ось, у кінотеатрі Федьковича йде «Помста та закон».
- Гаразд, ходімо! - сказала Марійка. - Я дуже люблю індійське кіно!
- Що казатиме решта? - спитала Зоя.
- Думка іменинниці є законом, - відповіла Олена. - Ходімо!
Вони всі п’ятеро вирушили до кінотеатру.
Після кіносеансу вони пішли гуляти міськими вулицями. Раптом на вулиці Леніна трохи вище Центральної площі вони побачили вивіску «Молочний бар».
- Ходімо туди! - запропонувала Олена.
- А що ми там робитимемо? - запитала Марійка.
- Подивимося, - відповіла Олена. - Мабуть, щось замовимо...
Дівчата зайшли. Всередині була затишна атмосфера. Тихо грала музика.
Щось замовлятимете? - тихо спитала молоденька барменка, яка була лише років на п’ять старшою за тих дівчат.
Марійка подивилася на меню.
- Будь ласка, п’ять філіжанок кави, - сказала Марійка, - та п’ять заварних тістечок.
- А морозиво замовлятимемо? - спитала Зоя.
- Ну, добре, - додала Марійка, - і морозива на всіх.
Через кілька хвилин барменка підійшла до дівчат із виконаним замовленням.
Дівчата сиділи, балакаючи, майже годину. Коли годинник показав шосту годину, дівчата скинулися, покликали барменку, розплаталася та через кілька хвилин вийшли з бару. Перед тим, як розійтися, всі побажали Марійці приємного недільного дня, після чого Марійка пішла додому.
Зі щоденника Марійки Федорчук:
«Сьогодні неділя, другого вересня 1984 року. Мені виповнилося чотирнадцять років. До мене приходили мої подруги - Олена, Зоя, Маринка та Надя. Ми разом дуже добре провели час, проте я, все одно, відчуваю якусь самотність... Мої батьки подарували мені на день народження югославські чоботи, про які я мріяла... З дівчатами ми разом подивилися фільм „Помста та закон“. Я вельми зраділа тому, що моя улюблена співачка Анне Вескі перемогла на пісенному конкурсі в Сопоті. Мені дуже подобається її пісня „Позади крутой поворот“. Погода була сьогодні дуже теплою, хоча трохи накрапував дощик».