Дві ролі Бенедикта (2: «Vincent van Gogh: Painted with Words»)
Актору має бути нелегко братися за роль генія. Марнославство (а воно є в кожного з нас) зраджує, спокушає та втомлює. Тим паче коли ти актор. Акторство - це взагалі дуже «марнославна» професія. Постійно бути перед очима в публіки, думати про те, який образ ти створюєш і як його сприймають інші. Можливо, це й не основне для актора, проте, мабуть, важливе.
Міркуючи про це, я для себе визначила одну з прикмет хорошої акторської гри. Інтерес до «великої» ролі в актора-майстра виявляється більшим, аніж сила власного марнославства; а бажання розкуштувати роль генія обороняє від спокуси користатися з усіх наперед даних кліше. Взагалі, завдяки Бенедиктові (і ще кільком акторам) у мене зміцнюється впертий пієтет до цієї професії. Володіти своїм тілом, наче музичним інструментом, і видобувати з нього надзвичайно гарну музику. Грати, виконувати свою роль так, щоб «ніхто не помітив» твоєї гри, передавати складний образ і при тому залишатися собою, не ховаючись за шаблонами… Це стовідсоткове мистецтво і бездонний труд. А я дуже поважаю людей, які трудяться.
Ван Гог, до речі, теж із таких. Із трудяг. А ще у моїх відчуттях це людина похмура і тяжка. Ну, так склалося, не гнівайся, мій геніальний чоловіче. Інша річ - його живопис. Той одразу перебиває подих світлом і відчуттям польоту. І я завмираю вся, щоб не пропустити якогось нюансу, кольору чи запаху, які заховані у його картинах. Навіть якщо це репродукція (оригінали бачила раз у житті). Мабуть, в урочистіший сон захвату мене можуть завести тільки імпресіоністи. Про них у BBC, до речі, теж є фільм, і доволі непоганий… Але «Ван Гог» - це не художнє кіно, а «доку-драма». І в цьому його перша незвичайність.
Рішення, яке дозволило їм зробити з документальної історії майже ігрове кіно, лежить на поверхні. Ван Гог залишив по собі гору листувань - вишуканих, щирих, філософських і просто по-людськи цікавих. Бери, цитуй - і маєш справжню драму життя, причому не вигадану, а цілком документальну. Це скарб не тільки для біографів і знавців мистецтва, а й для телевізійників. Хоча, звісно, ці другі повинні були народитись у такому середовищі, де культуру та мистецтво сприймають як природну частину повсякдення. Там на вулицях і в парках стоять не погруддя «вождів», а симпатичні модерні скульптури. Там у новорічну ніч можуть показати по ТБ «Лускунчика» або пряму трансляцію з Віденської опери. А телепродюсери там розуміють, що публіку не обов’язково розважати копирсанням у білизні чи «шутками-прибаутками», аби вона хоч на мить затримала око й вухо на музичній імпровізації, науковому есе чи біографічному фільмі про художника. При цьому результат є в десятки разів цікавішим і привабливішим за большую стирку чи soap operas.
Дякувати BBC, я знову і знову маю змогу відчути себе належною саме до такої публіки. Хай для цього і доводиться долати мовний бар’єр.
Кіно називається «Vincent van Gogh: Painted with Words». Біографічний фільм про життя Вінсента Ван Гога, де на вустах у персонажів - суцільні цитати з реальних документів: листування, нотатки, витяги з історії хвороби тощо. Втім, є у фільмі й оповідач, який робить логічні зв’язування між окремими сюжетами. Цей оповідач - співробітник музею Ван Гога в Амстердамі (собі відзначила: о, не журналіст, який начитує чужий текст, завчений, можливо, за день перед тим). Такий собі дядечко зрілого віку, у піджаку, хоча це міг би бути й домашній светр - ані краплі офіціозу. І говорить він не мистецтвознавчими загальниками, а мовою любові до своєї справи. Себто просто, ніжно і переконливо. Здається, що у фільмі його небагато, хоча роботу він виконує величезну. Бо, зрештою, саме від нього тобі передається приємне відчуття радості від того, що «тут нема жодного вигаданого слова». Радість ця творча, професійна й утаємничена.
Отже, вся пряма мова героїв у кадрі - документальна. Але ти забуваєш про це миттєво, бо фільм звучить як проникливий і теплий fiction. Просто слухаєш, бачиш, відчуваєш… Що писав Вінсент до Тео і що Тео йому відповідав. Що думав про це їхній батько. Як сприймав цього художника інший художник - Гоген, чиє гостювання у Ван Гога завершилося одним із найвідоміших в історії модерного мистецтва побутовим шкандалем. І як прокоментував це лікар, що глядів опісля і Вінсента, і його бідолашне вухо… Може, там було ще декілька постатей. Усі вони досконалі, природні, наче завітали до класично документального кіно з якогось художнього фільму. Тепла текстура одягу, кучері, манжети, ретельно розселені довкола предмети інтер’єру… У цьому сенсі другорядних персонажів тут немає. Проте є головний.
М’яке, майже непомітне перетікання написаного слова у промовлене - трюк, який він виконує віртуозно. Ба більше, всі ці експресивні операторські плани, затишок кімнат і глибина тіней, монтажні переходи між кадрами та природна склейка уважно підібраних цитат були би тільки добрим антуражем до фільму, якби не вдумлива, «непомітна», тонка акторська робота Бенедикта.
Він зробив кілька чудернацьких речей із «моїм» Ван Гогом. Як першокласний актор, він очистив цей образ від кліше, і я не бачу в його грі жодної пози - тільки чисту прозорість дотикання до матеріалу. Образ художника став світлішим, не втративши ані глибини, ані драматизму. Печать темного генія зникла; генія знято з п’єдесталу і перенесено власне в те середовище, де йому почувається природно: середовище власних думок. А позаяк думки прекрасні, то й опрощення не відбувається. Все дуже, сказати би, правдиво, зрозуміло й «актуально». На всі часи.
Замість персонажа культури й історії мистецтва я ось тут, близенько, побачила людину, якою можна захоплюватися і якій можна співпереживати. Всі ці пошуки свого місця у світі, якими змолоду переймався Вінсент Ван Гог, подані настільки просто, що складають твій та його час в один ритмічний малюнок. Адже в усі часи є люди, які «шукають себе». Точніше, люди шукають себе в усі часи, лишень усвідомлюють це по-різному. І завжди трапляється так, що якогось чоловіка чи якусь жінку раптом захоплює певна доктрина, і йому чи їй здається, що «оце воно», це початок нового життя і його, життя, вимучений сенс. Однак одразу по тому надійдуть і розчарування, і нові знахідки, і знову повернення до знайомого, чергова омана, чергове прозріння, а можливо, і те й друге заразом, так що й не розрізниш.
Особливо виразно це переживають люди, які на додачу до всього розмаїття життєвих сценаріїв мають іще й великий талант. У них розсипи детективних сюжетів a la «шукаю себе» все-таки тяжіють до певного центру. А митці знають, що коли в малюнку є композиція і центр тяжіння, то кожна деталь набуває додаткової ваги, а малюнок - довершеності. Тому так цікаво спостерігати і міркувати над життям людей із покликанням. Від цього можна отримати естетичну насолоду.
Проте геніїв - одиниці, а запитаннями про своє життєве призначення може перейматися кожен. Запитання нас об’єднують, особливо коли звучать вони у щирих і близьких нам інтонаціях. І тому виникає цікаве відчуття, ніби все або майже все, про що йдеться у фільмі, - так само «твоє», як і «Вінсентове».
Від оцього зближення культура та мистецтво стають ріднішими. Причому тут мені йдеться не лише про витончених мистецтвофілів, а й про «масового» глядача ТБ, або читача, слухача, звичайного мешканця нашого інформативного світу. Це одна з причин, через яку потрібні такі фільми і чому в них має бути саме таке, зворушливо чесне виконання головної ролі.
«Та потрібні. Хто ж сперечається? Згідна! Чому би не робити фільми про художників, скажіть мені? Багато, сотнями. Це ж так просто: фільмуються репродукції картин, і головне їх - побільше показувати. Потім, запрошується експерт, щоб розповідати і навчати, а інша людина, з глибокою думою у зморшках обличчя, буде фільм одухотворювати, представляючи найважливіший предмет інтер’єру - художника. Щоб усі розуміли: “такий-то такий” був генієм». З одного боку - так. Хоч би й таке в нас робили (і показували), я не проти… Але з іншого боку, якщо забути про «безриб’я і рака», то ось іще кілька речей, якими захоплює ця «бібісішна» телебіографія Ван Гога, на противагу «сотням» знятих і ще не знятих телепроектів.
Біографічний фільм не конче мусить бути демонстрацією фактів, таким собі стислим лікнепом-шпаргалкою для тих, кому приємніше подивитися телік, аніж читати Вікіпедію. Жанр доку-драми ідеально пасує для створення гарної альтернативи таким кінам. Окрім того, фільм про художника, документальний чи художній, не обов’язково має перетворюватися на «телеальбом», себто на демонстрацію живопису. Жоден фільм не замінить походу в музей, і, як на мене, він і не має цим займатися. «Ван Гог…» показує зразок того, як живопис може говорити мовою кінематографа. Колись мене вразив цим інший відомий цикл BBC - «Power of Art». Кожен фільм присвячений одному художнику (Тернер і Пікассо особливо запам’яталися). Мистецтва там задосить, але воно не статичне, а заселене в чуттєвий, рухливий, різноплановий світ людей та речей. Наче школярка, я сиділа перед монітором із секундоміром і рахувала, скільки часу триває кожен план. Три-чотири секунди у найдинамічніші моменти! А позаяк монтаж майстерний, то ця динаміка не ріже око; я просто течу крізь потік образів, відчуваючи перехід мистецького твору в почуття, а почуття - в побут і навпаки, у зворотній бік. Так і з «Ван Гогом…» (хоча стилістично це зовсім інше кіно; просто «школа» дається взнаки). Шанувальнику творчості художника не доведеться нудьгувати: репродукцій багато, але ще більше - «живого життя», як сказали б у часи Ван Гога.
Нарешті, такий фільм не має ставати «рассказом із жизні» у нескінченному «каравані історій». Себто не конче потрібно доводити, що цей художник, музикант, поет в усьому був «такий, як і всі ми». Спав, їв, пив, страждав, смітив у квартирі та сварився з друзями. Формально це, може, і правда, тільки висновки з цього люблять робити перекручені: не «обивателя» піднімати до героя, надихаючи прикладом, а героя опускати до рівня обивателя. Популярний телеформат оповідок про celebrities узагалі дуже любить такі ідейні ходи: показати «свого парня», який ховається за образом людини успішної, багатої, впливової etc., потім витягти на-гора всі його «справжні» життєві нещастя і якомога сильніше наполягти на тому, що, попри успішність (роботу, кар’єру, талант, геній), у нього все ж таки «життя не склалося».
Що й казати, з таким підходом біографія Вінсента Ван Гога сценарної редактури взагалі не потребує. Все життя людина «мучилася»: то в священики намірявся піти, але нічого не вийшло; то соціальним романом та робітничою тематикою перейнявся, через оголений нерв усе це сприймаючи; потім з подачі батька та друзів подумав, що міг би й малювати. Чому б і ні. І малював, знову через муки. Картини не продаються, живе в бідності, з жінками не таланить, а ще й божевілля з юнацтва доймає. Тому, коли бачиш, який симпатичний фільм зробило на цьому матеріалі «BBC» і якого Ван Гога створив Бенедикт, проймаєшся великою повагою. Це повага не тільки до фаховості та доброго естетичного смаку, а й до, сказати б, життєвої мудрості. Завжди є щось, чого ти не знаєш - навіть у знайомих речах. Треба лише вміти вдивлятися та відчувати. У фільмі все спирається на факти, і деякі з них є загальновідомими. Мені ніхто не «нафантазував» цього іншого Ван Гога. Мені дали змогу його роздивитися, відклавши вбік і темні, і рожеві, і заплямовані окуляри. Тендітне балансування на межі «вистави» та документу дає глядачеві змогу зосередитися на головному: на листах і думках. Вони, зрештою, первинні для розуміння того, хто такий Ван Гог і в чому полягало мистецтво його життя.
Й ось тут починається справжня розкіш. Уже немало часу минуло відтоді, як я подивилася цей фільм, а й досі про нього міркую. Не просто «маю враження» і «раджу друзям», а продовжую частиною своїх відчуттів жити в цьому фільмі. Тому що це кіно, гарно скомпоноване, продумане в деталях, залишилося мовби …незавершеним. Буває так: подивишся щось, почитаєш, поспілкуєшся, і так ніби завантажила собі файл, заархівувала і поставила крапку. Далі цей файл - твоє недоторканне надбання. А є фільми, книжки, розмови, які тебе не полишають у спокої. Ти дописуєш їхній файл, форматуєш, зберігаєш під іншим іменем… і ніяк не можеш остаточно знайти їм місце на своєму жорсткому диску.
Але хіба це дивно? Так і мусить бути з хорошим кіно, яке не моралізує, не повчає, не заселяє тебе фактами і знаннями, а заохочує жити і проживати історії. Життя завжди незавершене, хоч ми й намагаємося розставити маркери на його місцевості: «ця ситуація навчила мене цього, а цією подією я підводжу риску під тим-то».
Нема такого життя,
яке хоч би мить
не було безсмертним.
Смерть
Завжди на цю мить запізнюється.
Так писала (про це і не про це) Віслава Шимборська, з якою цими днями скорботно прощалася рідна Польща і поетичні люди в усьому світі. Гадаю, мистецтво і фах можливі, тільки якщо дозволяти собі такі миттєві безсмертя. Не поспішати ставити крапку там, де ще можна думати, думати і думати…
/ обговорення на російській спльноті: http://sherlock-series.livejournal.com/489415.html /