Дві ролі Бенедикта (1: «Hawking»)
У різний час, із перервою на сон, сніданок, сто з половиною справ, шоппінг, життя та смерть, я переглянула два фільми. У першому головну роль грав Бенедикт Кембербатч. Це був молодий худорлявий хлопець, у ледь старомодному костюмі (ну, бо він живе у 1960-х), в окулярах із товстою оправою, з думкою в голові та важким нейрофізіологічним недугом. У житті цей герой зробив дві важливі речі: прожив два по десятеро довше, ніж обіцяли йому лікарі (давали роки два-три, а він 2009 ще й у космос ледь не полетів) і здійснив революцію в космології.
У другому фільмі головну роль грав …мені завжди складно вимовляти це прізвище, а тим паче писати… згадала: Бенедикт Кембербатч. Якщо хтось не знає, то це високий мужчина, зрілий, хоча вік його вдало приховано то за бородою, то за лікарняною робою, то десь у тіні майстерні, де загубилась його геніальність (її знайшли та почали продавати за мільйони доларів уже з гаком після його смерті), а на крупному плані - й поготів нічого не видно, бо в нього пов’язка, як у хворого на зуби. Хоча всі, звісно, знають, що саме в нього перев’язане. Вухо, авжеж.
Про Бенедикта сьогодні не говорять дві категорії людей. Це або ті, хто ніколи не чув про «Шерлока» виробництва BBC, або ті, хто «Гоббіта» прочитали у дитинстві і з того часу жодним мікроном своїх сентиментів до нього не поверталися (у новій постановці 2012 року він гратиме фентезійного дракона, і фани Толкієна в очікуванні).
Не належу до перших, тільки до других, але розумію, що все одно би дивилася ці два фільми, зачепившись за перші кадри. Навіть якби нічого не знала про актора, …чиє прізвище я не подужаю написати втретє.
Я двічі вражена. І моя совість, народжена та вигодувана в родині науковців, а навчена говорити - в дуже культурологічному університеті, вимагає, щоб я в цьому зізналася. Бодай собі-нинішній. А то, диви, виросту, постарію і забуду незабаром. І тексту про це не залишиться. Тепер залишиться.
Почну з «Гокінга» ("Hawking"). Фільм 2004 року, актору тут 28, грає він аспіранта Кембріджа Стівена Гокінга. Як казали у таких випадках радянські журналісти, «и кто бы мог подумать, что этот мальчик…».
Це одне з найвідоміших імен не тільки в сучасній науці, а й у культурі загалом. Фанат «Discovery Science», особисто бачила його на екрані чимало разів. Він розповідав, що таке black holes, Big Bang і камо грядеши сучасна наука. Зрештою, я не могла його не запам’ятати, бо він єдиний з учасників усіх тих передач сидів в інвалідному візку, із жахаюче незворушним (паралізованим, якщо без епітетів) виразом обличчя і говорив не губами, а за допомогою синтезатора мови.
Можливо, те, в чому я зараз зізнаюся, не сподобається й мені самій. Але про це треба сказати, перш ніж я повернуся до кіно. Коли я була злим підлітком, то, бачачи його в телевізорі, часом спостерігала в собі краєм думки таке зауваження: «Ну треба ж, куди не кинь оком - скрізь оцей Гокінг. Ні, я розумію: в людини тяжкий недуг, а він, бач, поборов, працює… Але невже він так багато зробив, що його треба в кожному космологічному фільмі Discovery показувати? Чи це просто американці такі молодці - з їхньою політ- та іншою коректністю та над-увагою до стигматів?». Зла, зла була. Бо не знала, що Стівен Гокінг і справді зробив достатньо багато.
Про початки того, що він зробив, англійці розповіли у фільмі «Гокінг». Стівен - молодий науковець, щойно тільки розпочав шукати свою нішу, намагається знайти тему для дисертації, в нього з’явилася подруга і ...все життя попереду. Проте саме в цей час у нього діагностують невиліковну хворобу. Роки через два, обіцяють лікарі, він уже буде нездатен поворухнути жодним м’язом. Тільки «мозок залишиться неушкодженим». На цій фразі я просто впала. Точніше, серце моє впало - але це одне й те саме.
Навіть поверхового знайомства з біографією Стівена Гокінга достатньо, щоби зрозуміти, яка спокуса прийшла по душу сценариста: людина і недуг, недуг і людина… Здається, більше нічого не треба. Просто береш матеріал і якомога переконливіше акцентуєш на тому, що талановита людина є невиліковно хворою. Довкола цього можна «танцювати» будь-які історії: про освіту, друзів, романтичні стосунки, наукову кар’єру, навчання… Глядач уже ридає ридма. Хоча, звісно, «злий» глядач (яким я й була в підлітковому віці) розмазуватиме по блакитному екрану помідор.
Це складно пояснити, але для мене є щось негарне в естетизації чи героїзації хвороби. У тому не винні ані хвороба, ані хворий - просто забагато стереотипів осадило цю тему. Люди починають братися за справу, лише відчувши «подих смерті». Живуть активно та цікаво «всупереч» життєвим труднощам. А щастя вбачають у тому, що «прокидаються вранці здоровими». Все це зрозумілі та популярні сюжети з масової культури та з реального життя. Мене вони дратують тим, що насаджують людині емоційну залежність від хвороби та інших життєвих бід. А працювати, любити, відчувати… жити так, щоби зміст, наповнення твого життя були важливіші, ніж обставини, - оце трюк! І філософський, і психологічний, і сюжетний.
Ось про це для мене - «Гокінг». Сентиментальні зітхання довкола фільму такі ж недоречні, як колись недоречним здавався мені ажіотаж телевізійників довкола людини в інвалідному візочку. Хоча, повторюся, тоді я просто помилилася з їхніми мотивами. Цей фільм, наче забавка з подвійним, потрійним дном. Спершу бачиш тему, яка лежить на поверхні, й обмірковуєш у ній все, чого ще не мала змоги обміркувати. Як це воно, працювати всупереч обставинам?.. Але, занурюючись в оповідь, урешті відкидаєш це запитання як марне. Тому що, як виявляється, є речі набагато важливіші.
«Гокінг» вийшов справжньою та чесною людською історією, котра змушує замислитися «про головне», не читаючи моралі та не ставлячи героя на авансцену яко мученика. Тут ніхто не ковтає сентиментальних сліз, але повагу до історії хлопця відчуваєш нутром. Додивившись до кінця, ти би й хотіла сказати друзям: «Ех, таке сумне кіно …» - і так іще зітхнути з мудрим і посвяченим у правду життя виразом обличчя. Проте не кажеш, тому що насправді - не сумне. Щось усередині, якийсь внутрішній опір штампові, не дає тобі цього сказати.
Ось один з останніх кадрів: Стівен іде по зеленому газону з коханою дівчиною та розповідає про свої плани на наступні -надцять років. …Він із паличкою йшов чи ні?.. Ну так, із паличкою, і говорить так, що тяжко розібрати. Його страшенно шкода, за нього все в тобі болить. Але…
Я знаю, що тут треба написати щось таке: ти не скажеш про нього «інвалід», бо «invalid» - це той, хто не до вживання, недійсний і недієвий; а Гокінг після того одружився, дітей мав і сорок років займається тим, що любить. Це щастя, що в його житті були потрібні люди, обставини, космологія і технічний прогрес на додачу. А потім - ще й Discovery навідалося - краса!
Ні, все не так просто. Не від того суму немає, що «щасливий хеппі-енд» компенсував життєві труднощі, а світ віддячив герою визнанням. Це більш ніж історія про людину, яка «подолала все, тому й ти не здавайся» (і ось ти уже біжиш, взявши до рук прапор перемоги, з нарешті сформульованою темою дисертації або заголовком статті для першої колонки, хоча маєш нежить, а в хаті дах тече). Це більш ніж сказати: «Світ сумний, але знаходить у собі сили йти далі». Це кіно допомагає зрозуміти, що назвати світ «сумним», а людину - «приреченою на боротьбу з життєвими труднощами» міг би, мабуть, той, хто ніколи не переживав справжньої біди. А хто переживав, той знає, що біда - світла.
«Печаль моя светла…» Зустріч із нею дає нагоду зрозуміти поверховість філософії «чорного та білого», «випробувань і боротьби». Біда приходить без фанфар і не на коні, а ти перед нею - не лицар, який має мужньо тримати удар. Це не страшне бабисько з косою, а випадковий перехожий. Іде собі по асфальту, у сандалях на босу ногу, сідає поряд із тобою на лаві, витягає лантух із насінням і пропонує полускати, поки не підбереш останню краплю з носа і не заспокоїшся. Може вистачити кількох хвилин, може - дня чи двох. Але після цього ти все одно береш, лускаєш і, як кажуть, «живеш далі». Але насправді не далі, а просто живеш.
Можна сказати біді: «Я не вірю, що ти така. Ти мала мене оглушити, відібрати мені віру в людей, у цей світ. У мені мало би вмерти бажання сміятися, насолоджуватися, радіти. Ти мала знищити в мені охоту займатися будь-чим. Бо для чого взагалі будь-чим займатися, якщо ти є і прийдеш, і все зіпсуєш урешті-решт?.. А потім я мав (мала) «зібратися духом», вдягти свої лати, дістати меч і відтяти всі три твої драконячі голови. Але ти не дракон. І коли ти сидиш отак просто поряд, я розумію, що маю жити не всупереч тобі, а просто жити. У світі, який сумний, проте світла його печаль».
На мою думку, «Гокінг» - ось про це. Не тільки про науку з фізикою, студентство з дівчатами та «Бітлз», людину 60-тих з її великими надіями. Не лише про кохання та дружбу, про пошук свого призначення, про витримку, силу і любов до своєї справи. Це фільм про те, що співжиття з бідою зовсім не обов’язково є трагедією. Мене захоплює те, як буденно, просто і точно передана ця думка - без затирання жодної емоції, без перетворення тебе на бездушного глядача, якому персонажа «не шкода, бо в нього все добре» і крапка. В тому-то й фокус, що шкода - але...
Про це - найбільш пронизливі сцени з фільму. Наприклад, коли Стівен у лікарні, на біопсії. Йому боляче, і він нібито бравує, фліртуючи з медсестрою, а потім ти чуєш фразу про «мені 21» і все розумієш. Про все, що було позаду, що могло би бути попереду і що буде насправді. А ще більше розумієш, коли лікар відповідає йому: («А мозок? Що станеться з мозком?») «Мозок залишиться неушкодженим». Розумієш, що йому страшно, але цей страх ніколи не перетвориться на паніку, тому що цей хлопець не має часу панікувати. Навіть якби хотів (а, мабуть, хотів - панікувати завжди простіше, ніж діяти). Остання крапля падає, коли Стівен говорить своєму керівникові, що не візьме легкої теми, себто теми, яку він зможе вивчити за два роки, бо саме стільки йому «лишилося». «Я хочу зробити щось важливе», - і тут жодного марнославства, геройства або, знову ж, бравади. Є просто людина, залюблена у свою справу, спокійно, по-діловому, «по-мужски». Тому «важливість» означає для неї п’янку та захопливу складність, задачку, розв’язати яку може стати сенсом її життя. Якщо вже жити, то заради цього. Заради, а не всупереч. «Всупереч обставинам» йому пропонувалося здобути докторське звання: в тебе є два роки - то бодай за два роки, але стань. А він це відхиляє, і все одно стає доктором - заради обґрунтування теорії «великого вибуху».
Або інша сцена: коли він півночі пише на дошці в аудиторії математичне обґрунтування тези, з якою наступного дня виступить на обговоренні наукової доповіді поважного професора. Крупні плани, зосереджений вираз обличчя, крейда, що обсипається крихтами (там це було чи я вже фантазую?). Ти розумієш, що йому дуже важко - моторика зраджує, руки та пальці не слухаються. Але ще виразніше можна відчути не цю важкість тіла, а насиченість його думки. Колосальна робота мозку не затьмарює праці неслухняного тіла, а супроводжує її. І це феноменально, тому що тільки так і буває в житті. Не можна ж сказати, наприклад, що коли людина малює, то в неї ліва півкуля мозку не працює - лише права. В мозкові все холістично, і в людині теж. (Шопен між паузами на концертах вибігав за куліси, де його приводили до тями; кажуть, що коли він грав, то йому не боліло і кашлю не було. А я не вірю, що «не боліло». Це було би занадто просто.)
За такий ефект уклін, звісно, не лише сценаристові. Головну роботу на рівні отих крупних планів, рухів тіла і клітин у тілі, слова, голосу, виразу обличчя та очей зробив актор. Бенедикт, себто. Як йому це вдалося? В мене, глядача, не виникає жодної відрази до цих нібито неоковирних рухів, анемічних звуків і слів. Жодного відчуття нарочитості - теж. Хоча я розумію, що це - акторська гра, гарно відточені жести, інтонації, вирази. Чиста природність його виконання знову перетворює біду-недугу на буденного поглинача насіння. І можна спостерігати за ним з інтересом, любов’ю та повагою, і при цьому ще й думати «про своє».
До речі, одразу по тому була ще одна сцена. Страшно подумати, що би зробила з нею яка-небудь мелодрама. Стівен встає після доповіді професора і, з тяжкістю вимовляючи слова, каже йому: «Ваші розрахунки неправильні. Я підрахував це». Його зустрічають тишею, і жодного імпульсу співчуття не прокочується аудиторією. І професор, і потім - науковий керівник Стівена, який дізнався про інцидент, до хлопця по-людськи нещадні. Професор просто образився і вбачає якісь особисті мотиви в поведінці Гокінга, а науковий керівник висловлюється ясніше ясного: «Наука - не театр. Я знаю, ти можеш зробити не менш блискучі атаки на чужі теорії. Зроби щось своє». Це говорить людина, яка зовсім нещодавно, з подачі Стівенових батьків, була готова підібрати йому «просту» тему для дисертації, аби полегшити життя хворому хлопцеві. Де ділася ця «гуманність»? А все там, на лаві біля купи насіннєвого лушпиння. Гадаю, гуманність не в тому, щоб полегшити комусь життя своїм співчуттям. Гуманність - це поділяти з ним убивче (сумне, світле) розуміння того, що треба жити і мати, заради чого жити.
Саме тому фільм справив на мене дуже сильне враження і в усьому відлунював відчуттям художньої правдивості. Симпатичні побутові діалоги між персонажами, солідні та добре прописані екскурси у квантову фізику, прості та гарні стосунки між людьми. Стівена ніхто не жаліє, проте йому всі допомагають (багатьом у нашій країні це складно зрозуміти, і буде складно - допоки кожен магазин, туалет і музей не буде обладнаний для пересування на інвалідному візку та не матиме написів шрифтом Брайля на підлозі).
Насправді це доволі складно: співчувати та розуміти, не жаліючи. Так само складно, як любити з усіма недоліками, робити добро, не приносячи жертву, бути вищим, не принижуючи, і посідати нижчу сходинку, не принижуючись. Щоб зуміти це назвати і розповісти про це, мені знадобилося чотири дні і трішки життя. А їм от вистачило фільму.