Чотовий...
Сьогодні мандрував рідним краєм і ступив на місце, де серце по-особливому защеміло... Я зупинився коло невеликого пам'ятника - вояк клякнув на одне коліно, тримаючи автомат в одній руці та шинель - в іншій...
Тому кілька років тут помер чотовий...
Здавалося б, тисячі людей на цій війні помирало - що тут особливого?.. Але ж ні... Чотовий наш був особливим...
Почнемо з того, що він був непоказним... Здавалося, він - “пан ніхто”: якби б часом він за себе не впоминався, то йому чергові на кухні і пайки, може, б не залишали, може б санітарки ніколи б не доглядали... Здавалося, він все життя таким був...
Розумний і красивий (може, не “хлопець з реклами”, але все ж таки), він не був наділений увагою інших. Дівчата часом бігали за якимісь прищавими сопляками, а на нього - і не глянуть... Але він не нарікав...
Бувало, привезуть якогось хлопця із закривавленим носом чи пораненим пальцем, то всі санітарки обступлять... А коли привозили чотового із пробитими грудьми, то деколи довго мусів чекати “своєї черги”...
Був добряком, якого ще треба пошукати - він завжди ділився останнім куснем хліба, останньою краплею води у флязі, коли хтось потребував... А з ним - майже ніхто...
Коли усі спали, він ходив і поправляв ковдри, шинелі, коцики, аби ніхто із чоти чи сотні не змерз... А йому - майже ніхто не поправляв... Згадували про нього в останній момент... Якщо згадували...
У той час, коли багато хлопців мали за звичку в розмовах хвалитися любов'ю до рідного краю, говорити голосні слова, як вони мужньо захищають своїх матерів, сестер, коханих, він, будучи сиротою, просто першим йшов у бій і останнім вертався...
Не раз кидався під кулі, аби врятувати побратимів, аби витягти із такого пекла, яке і в страшних снах не сниться... А за ним не кидався ніхто...
Але того дня було інакше...
Ми зустрілися із передовими частинами ворожої армії. Затягнулися бої. Супротивників було чи не в кілька разів більше, наш бойовий дух падав. Ішла війна на виснаження...
Згадую, під ранок почався наступ ворога. А ми тримали оборону у полі між двома лісами у звичній для Галичини горбистій місцевості. Стримувати противника було все важче і важче, враховуючи деморалізацію більшості побратимів. Сотник дав наказ відступати... Багато хто цього й чекали - першими кинулися до лісу. Так вийшло, що чотовий, я та ще пару хлопців прикривали інших.
Ворог косив чергами тих, хто при відступі втрачав обережність...
Хлопці побігли вперед, залишилися на полі я з чотовим. Ми прикривали один одного...
Наші ще трохи відстрілювалися з лісу і кликали нас...
В якийсь момент побратим впав. Я підповз до нього. Груди чотового зрешетило чергою. Він зловив мене за плече і з якимісь щемом в голосі, надією в очах прошепотів:
- Відводь хлопців не долиною річки, а через горб. З того боку є наші сотні... Бережи ваше життя... Бережи життя... Для боротьби... Для слави... Для майбуття...
Закрив очі чотовий...
Я чомусь підвівся, незважаючи на небезпеку, і повільним ходом рушив в сторону лісу... Повз мене пролітали кулі, а я усе сприймав, наче в уповільненій зйомці... Хлопці кликали до себе...
На півдорозі до лісу я зупинився... Було видно обличчя вояків - перестрашені, втомлені, безнадійні... Я зробив важкий видих... Пара густою хмарою розійшлася морозяним повітрям... І пригадалися очі чотового в той останній момент - налиті надією на краще, незважаючи на те, що це вже був кінець... Пригадалося усе, що він робив - як накривав побратимів у холодні ночі, як піднімав настрій хворим у лазареті, як витягав з-під куль ціною власного здоров'я, як ділився останнім у важких переходах - усе це він робив від щирого серця, ніколи не просячи нагород і не чекаючи вдячності...
Саме в той момент я зрозумів, що для чотового найкращою нагородою було благополуччя друзів... Кожною своєю дією, кожним вчинком він вчив нас того щоденного героїзму і щоденної посвяти, якої нам бракувало...
І на заклики товаришів бігти в ліс я крикнув:
- Умер чотовий... Він жив для нас і вмер за нас... Для кожного і за кожного... Ким ми будемо, якщо отак ганебно втічемо? Я радше вмру, але буду мати за честь вмерти на одному полі, вмерти в одному бою із нашим чотовим, ніж втікти собакою із вами...
Я розвернувся лицем до ворога... Повз мене пролітали кулі, а я усе сприймав, наче в уповільненій зйомці... Крок, другий, третій... І з криком “вперед” я кинувся випускати останні набої у ворогів...
Пройшла мить, і за спиною наче здійнявся ліс - залишки моєї сотні із голосними “вперед” та “за чотового” рушили в контратаку...
Мабуть, саме в той момент і вони зрозуміли, що кожною своєю дією, кожним вчинком чотовий вчив побратимів того щоденного героїзму і щоденної посвяти, якої всім бракувало...
Нас і так на початку бою було в два-три рази менше, а тепер - то й тим більше...
Але ми кинулися у бій, як ранені вовки, ми захистили позиції і навіть відбили наступ...
А потім кожен приніс свій коц, кожен приніс свою шинель і ми несли охололе тіло чотового так дбайливо, як тільки мама носить свою дитину...
Плакав кожен...
Втихли голосні розмови у сотні, не було більше хвалькуватих заяв...
Але ми жили... Для боротьби... Для слави... Для майбуття...
_ _ _
2011-12-22/23
Борис Явір Іскра
“На згарищі”
Тому кілька років тут помер чотовий...
Здавалося б, тисячі людей на цій війні помирало - що тут особливого?.. Але ж ні... Чотовий наш був особливим...
Почнемо з того, що він був непоказним... Здавалося, він - “пан ніхто”: якби б часом він за себе не впоминався, то йому чергові на кухні і пайки, може, б не залишали, може б санітарки ніколи б не доглядали... Здавалося, він все життя таким був...
Розумний і красивий (може, не “хлопець з реклами”, але все ж таки), він не був наділений увагою інших. Дівчата часом бігали за якимісь прищавими сопляками, а на нього - і не глянуть... Але він не нарікав...
Бувало, привезуть якогось хлопця із закривавленим носом чи пораненим пальцем, то всі санітарки обступлять... А коли привозили чотового із пробитими грудьми, то деколи довго мусів чекати “своєї черги”...
Був добряком, якого ще треба пошукати - він завжди ділився останнім куснем хліба, останньою краплею води у флязі, коли хтось потребував... А з ним - майже ніхто...
Коли усі спали, він ходив і поправляв ковдри, шинелі, коцики, аби ніхто із чоти чи сотні не змерз... А йому - майже ніхто не поправляв... Згадували про нього в останній момент... Якщо згадували...
У той час, коли багато хлопців мали за звичку в розмовах хвалитися любов'ю до рідного краю, говорити голосні слова, як вони мужньо захищають своїх матерів, сестер, коханих, він, будучи сиротою, просто першим йшов у бій і останнім вертався...
Не раз кидався під кулі, аби врятувати побратимів, аби витягти із такого пекла, яке і в страшних снах не сниться... А за ним не кидався ніхто...
Але того дня було інакше...
Ми зустрілися із передовими частинами ворожої армії. Затягнулися бої. Супротивників було чи не в кілька разів більше, наш бойовий дух падав. Ішла війна на виснаження...
Згадую, під ранок почався наступ ворога. А ми тримали оборону у полі між двома лісами у звичній для Галичини горбистій місцевості. Стримувати противника було все важче і важче, враховуючи деморалізацію більшості побратимів. Сотник дав наказ відступати... Багато хто цього й чекали - першими кинулися до лісу. Так вийшло, що чотовий, я та ще пару хлопців прикривали інших.
Ворог косив чергами тих, хто при відступі втрачав обережність...
Хлопці побігли вперед, залишилися на полі я з чотовим. Ми прикривали один одного...
Наші ще трохи відстрілювалися з лісу і кликали нас...
В якийсь момент побратим впав. Я підповз до нього. Груди чотового зрешетило чергою. Він зловив мене за плече і з якимісь щемом в голосі, надією в очах прошепотів:
- Відводь хлопців не долиною річки, а через горб. З того боку є наші сотні... Бережи ваше життя... Бережи життя... Для боротьби... Для слави... Для майбуття...
Закрив очі чотовий...
Я чомусь підвівся, незважаючи на небезпеку, і повільним ходом рушив в сторону лісу... Повз мене пролітали кулі, а я усе сприймав, наче в уповільненій зйомці... Хлопці кликали до себе...
На півдорозі до лісу я зупинився... Було видно обличчя вояків - перестрашені, втомлені, безнадійні... Я зробив важкий видих... Пара густою хмарою розійшлася морозяним повітрям... І пригадалися очі чотового в той останній момент - налиті надією на краще, незважаючи на те, що це вже був кінець... Пригадалося усе, що він робив - як накривав побратимів у холодні ночі, як піднімав настрій хворим у лазареті, як витягав з-під куль ціною власного здоров'я, як ділився останнім у важких переходах - усе це він робив від щирого серця, ніколи не просячи нагород і не чекаючи вдячності...
Саме в той момент я зрозумів, що для чотового найкращою нагородою було благополуччя друзів... Кожною своєю дією, кожним вчинком він вчив нас того щоденного героїзму і щоденної посвяти, якої нам бракувало...
І на заклики товаришів бігти в ліс я крикнув:
- Умер чотовий... Він жив для нас і вмер за нас... Для кожного і за кожного... Ким ми будемо, якщо отак ганебно втічемо? Я радше вмру, але буду мати за честь вмерти на одному полі, вмерти в одному бою із нашим чотовим, ніж втікти собакою із вами...
Я розвернувся лицем до ворога... Повз мене пролітали кулі, а я усе сприймав, наче в уповільненій зйомці... Крок, другий, третій... І з криком “вперед” я кинувся випускати останні набої у ворогів...
Пройшла мить, і за спиною наче здійнявся ліс - залишки моєї сотні із голосними “вперед” та “за чотового” рушили в контратаку...
Мабуть, саме в той момент і вони зрозуміли, що кожною своєю дією, кожним вчинком чотовий вчив побратимів того щоденного героїзму і щоденної посвяти, якої всім бракувало...
Нас і так на початку бою було в два-три рази менше, а тепер - то й тим більше...
Але ми кинулися у бій, як ранені вовки, ми захистили позиції і навіть відбили наступ...
А потім кожен приніс свій коц, кожен приніс свою шинель і ми несли охололе тіло чотового так дбайливо, як тільки мама носить свою дитину...
Плакав кожен...
Втихли голосні розмови у сотні, не було більше хвалькуватих заяв...
Але ми жили... Для боротьби... Для слави... Для майбуття...
_ _ _
2011-12-22/23
Борис Явір Іскра
“На згарищі”