По всьому світу стала новина...
По всьому світу стала новина,
Що Божа матір вродила сина...
Сина вродила в темній яскині,
Та й положила в яслах на сіні...
Наша сотня стояла коло хутора, десь за кілометрів п'ять від села, якщо йти навпростець. Але такої дороги не було, адже шлях перетинали три річки і болота. Приходилося ходити зиґзаґами, долаючи приблизно по вісім-десять кілометрів чи не щодня в одну сторону...
Сьогодні мене відправили у село за провізією...
Закинув карабіна на плече, та й подався болотами через ліс. Йшов дощ... То північний, то західний вітер поривами сколихував сухі чагарі... Куртка намокала щохвилі, то більше... Навіть кінь збоку не хотів йти...
Найгірша груднева погода, яка тільки могла б бути - рясний дощ у перемішку із лапатим снігом. І так, здається, цілий день...
Вертався... Незабаром проминув покинутий давно хутір. У черевиках чавкало...
У лісі коло “стовпа” звернув направо. Дорога була уже твердою, але дощ дошкуляв... Грудневий дощ...
Вийшов на поле...
Одна річка...
Хащі, чагарники...
Друга річка...
Поля. Рілля... Важко йти - болото налипає... Та й коня часом доводиться тягти...
Третя річка...
Пішов густий сніг. Старенький кінь важко дихав і кривав.
Здавалося, що скоро у мене почнеться гарячка. До промоклої куртки сніг прилипав, мов цукрова пудра до пампушків на Різдво...
Різдво...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
Згадав... Нині - Різдво... А я в таку погоду торую болота рідного краю...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
В такі важкі хвилини чомусь черв'яком в голову лізе спогад, як літом відпочивали коло Дністра, як вилазили на кручі і кидали зором туди, де починалася ця могутня ріка і наче виднілися сині Карпати... Саме зараз й починаєш розуміти, що рідний край - це не тільки затишна батьківська хатинка, тепле підсоння над Дністром чи шовкові трави бережанських лісів, а й от такі болота, перемішані зі снігом та, мабуть, всіма прокльонами світу... А святкова коляда додає цій трагікомедії особливого відтінку...
І от, крізь заметіль вже видніються хати нашого хутора...
Ой сину, сину, - казала мати, -
Будеш над світом сонцем сіяти.
Сонцем сіяти, тьму розгонити,
Будеш від лиха всіх сокотити...
А сотня, мабуть, готується до Різдва...
Чотові із санітарками згадали рідні звичаї й керують дійством. Для зали проведення обрали шатро шпиталю. Воно пустіло - і це було в усіх нюансах на краще...
Дівчата наварили дванадцять страв. Ах, як вони пахнуть цього вечора!..
А медовий запах куті та запах запеченого поросятка морили шлунки ще чи не від ранку...
Так і чекається першої зірниці на небі...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
Минулого року, згадалося, сотник був не з нами. Різне казали, але не знати, чи то було правдою. З самого раня він кудись пішов і слід за ним простиг... Аж під вечір взнали, чому сотник десь пропав. Одна із санітарок знайшла в його кишені листа, в якому писалося про смерть нареченої. Він, мабуть, ходив полями і лісами, аби вгамувати біль... Переживали, аби не наклав на себе руки...
А ми дістали дідуха, внесли його у “хороми”, заколядували. Постелили на долівці трохи соломи, а на столі - сіна. Дівчата ходили і сипали саморобні цукорки, а хлопці, поринувши у дитинство, кахкали, як качки, ґелґотали, як гуси, кокали та кукурікали, мов кури й когути... Хтось з офіцерів підкинув ложку куті вгору...
Сміх, радість...
Різдво...
І коли ми вже добре повечеряли, раптом прийшов сотник... Стомлений, у снігу... Став коло столу й мовив:
Віншаю вас в Коляді,
Проживайте в гаразді
Без клопоту, без біди
Аж до другої Коляди!..
А щоками текли сльози... На лиці - посмішка, але очі сумні-сумні...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
І от я йду, а із хутора наче лунає колядка...
Я увесь мокрий... Падає густий сніг... Старий кінь, якого веду за шлею, важко дихає...
Зимно...
Зима...
Свят-вечір...
На душі так, як погода навколо - грудневий дощ у перемішку із снігом... Але чомусь у голові крутяться слова, що “по всьому світу стала новина”... “Стала новина” і наче має усе піти на краще... Знову...
Перша вечірня зірка ніяк не показується з-поміж хмар, але дуже хочеться вірити, що вона там є... Хочеться вірити, що та вечірня зірка принесе у світ добро, мир і злагоду... Хочеться вірити...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
У чоботях чавкає...
Кінь важко дихає...
Від холоду починає трусити...
Але видніється хутір...
І наче лунає колядка...
Різдво...
Лиш думку тривожать із спогадів слова, які колись давно почув від діда, тата, потім сотника:
Віншаю вас в Коляді,
Проживайте в гаразді
Без клопоту, без біди
Аж до другої Коляди!..
Ех, заживемо ще колись без клопоту, без біди від Коляди до Коляди...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
_ _ _
2011-12-18/20
Борис Явір Іскра
“На згарищі”
Що Божа матір вродила сина...
Сина вродила в темній яскині,
Та й положила в яслах на сіні...
Наша сотня стояла коло хутора, десь за кілометрів п'ять від села, якщо йти навпростець. Але такої дороги не було, адже шлях перетинали три річки і болота. Приходилося ходити зиґзаґами, долаючи приблизно по вісім-десять кілометрів чи не щодня в одну сторону...
Сьогодні мене відправили у село за провізією...
Закинув карабіна на плече, та й подався болотами через ліс. Йшов дощ... То північний, то західний вітер поривами сколихував сухі чагарі... Куртка намокала щохвилі, то більше... Навіть кінь збоку не хотів йти...
Найгірша груднева погода, яка тільки могла б бути - рясний дощ у перемішку із лапатим снігом. І так, здається, цілий день...
Вертався... Незабаром проминув покинутий давно хутір. У черевиках чавкало...
У лісі коло “стовпа” звернув направо. Дорога була уже твердою, але дощ дошкуляв... Грудневий дощ...
Вийшов на поле...
Одна річка...
Хащі, чагарники...
Друга річка...
Поля. Рілля... Важко йти - болото налипає... Та й коня часом доводиться тягти...
Третя річка...
Пішов густий сніг. Старенький кінь важко дихав і кривав.
Здавалося, що скоро у мене почнеться гарячка. До промоклої куртки сніг прилипав, мов цукрова пудра до пампушків на Різдво...
Різдво...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
Згадав... Нині - Різдво... А я в таку погоду торую болота рідного краю...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
В такі важкі хвилини чомусь черв'яком в голову лізе спогад, як літом відпочивали коло Дністра, як вилазили на кручі і кидали зором туди, де починалася ця могутня ріка і наче виднілися сині Карпати... Саме зараз й починаєш розуміти, що рідний край - це не тільки затишна батьківська хатинка, тепле підсоння над Дністром чи шовкові трави бережанських лісів, а й от такі болота, перемішані зі снігом та, мабуть, всіма прокльонами світу... А святкова коляда додає цій трагікомедії особливого відтінку...
І от, крізь заметіль вже видніються хати нашого хутора...
Ой сину, сину, - казала мати, -
Будеш над світом сонцем сіяти.
Сонцем сіяти, тьму розгонити,
Будеш від лиха всіх сокотити...
А сотня, мабуть, готується до Різдва...
Чотові із санітарками згадали рідні звичаї й керують дійством. Для зали проведення обрали шатро шпиталю. Воно пустіло - і це було в усіх нюансах на краще...
Дівчата наварили дванадцять страв. Ах, як вони пахнуть цього вечора!..
А медовий запах куті та запах запеченого поросятка морили шлунки ще чи не від ранку...
Так і чекається першої зірниці на небі...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
Минулого року, згадалося, сотник був не з нами. Різне казали, але не знати, чи то було правдою. З самого раня він кудись пішов і слід за ним простиг... Аж під вечір взнали, чому сотник десь пропав. Одна із санітарок знайшла в його кишені листа, в якому писалося про смерть нареченої. Він, мабуть, ходив полями і лісами, аби вгамувати біль... Переживали, аби не наклав на себе руки...
А ми дістали дідуха, внесли його у “хороми”, заколядували. Постелили на долівці трохи соломи, а на столі - сіна. Дівчата ходили і сипали саморобні цукорки, а хлопці, поринувши у дитинство, кахкали, як качки, ґелґотали, як гуси, кокали та кукурікали, мов кури й когути... Хтось з офіцерів підкинув ложку куті вгору...
Сміх, радість...
Різдво...
І коли ми вже добре повечеряли, раптом прийшов сотник... Стомлений, у снігу... Став коло столу й мовив:
Віншаю вас в Коляді,
Проживайте в гаразді
Без клопоту, без біди
Аж до другої Коляди!..
А щоками текли сльози... На лиці - посмішка, але очі сумні-сумні...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
І от я йду, а із хутора наче лунає колядка...
Я увесь мокрий... Падає густий сніг... Старий кінь, якого веду за шлею, важко дихає...
Зимно...
Зима...
Свят-вечір...
На душі так, як погода навколо - грудневий дощ у перемішку із снігом... Але чомусь у голові крутяться слова, що “по всьому світу стала новина”... “Стала новина” і наче має усе піти на краще... Знову...
Перша вечірня зірка ніяк не показується з-поміж хмар, але дуже хочеться вірити, що вона там є... Хочеться вірити, що та вечірня зірка принесе у світ добро, мир і злагоду... Хочеться вірити...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
У чоботях чавкає...
Кінь важко дихає...
Від холоду починає трусити...
Але видніється хутір...
І наче лунає колядка...
Різдво...
Лиш думку тривожать із спогадів слова, які колись давно почув від діда, тата, потім сотника:
Віншаю вас в Коляді,
Проживайте в гаразді
Без клопоту, без біди
Аж до другої Коляди!..
Ех, заживемо ще колись без клопоту, без біди від Коляди до Коляди...
Радуйся... Ой, радуйся, Земле...
_ _ _
2011-12-18/20
Борис Явір Іскра
“На згарищі”