Система страху
Страх цей нас безволить і в звичних бідах ми волієм жити, ніж линути до невідомих нам висот...
У. Шекспір
- Хто вас намовив, бл*ть, на цей вчинок? Чим ви думали, бл*ть?.. - голос мента звучав погрозливо.
- Це зробив я сам... Нікого більше не залучав... - тихо, але твердо мовив Вовк.
- Брешеш, бл*ть! - інший мент вдарив по лиці.
* * *
На дворі починалася весна. Народ при перших променях сонця виходив із своїх конурок грітися. Парочки гуляли містом, радіючи можливості побути разом. Текли потічки брудної води. От-от мали розпуститися перші бруньки.
Якось на сходинах Вовк сказав мені, що він планує розбити пам'ятник завойовникам у своєму селі. Сказав так, між іншим. Я побажав обережності й порадив, аби він добре перед тим подумав, а то часи непевні і ми живемо на своїй не своїй землі...
* * *
Одного дня по мене прийшли менти. Попросили піти з ними. Я запитав, в якій справі. Вони нічого не пояснювали. Я сказав, що не йду. Тоді вони взяли мене за руки і повели. Я не опирався, адже знав, що ще опір міліції “пришиють”...
Забрали мобілку та особисті речі...
До мене хтось дзвонив, але вони не піднімали трубку...
Я мовчав... Готувався до чогось страшного...
У відділенні мені почали задавати питання про знесення пам'ятника воякам Червоної армії в якомусь селі. Я казав, що нічого не знаю. Вони мене звинуватили в тому, що начебто був організатором та співучасником акту хуліганства. Я усе заперечував. Кілька разів отримав кулаком по лиці. Тримався...
Під вечір взнав, що затримали ще Вовка, Бодю Кренціля та Васю Марківа. Ми зустрілися у камерах. Хлопців били - то було видко по лицях. Я порадив нічого нікому не казати без адвоката. А його нам відмовилися надавати...
Серед ночі прийшло двоє у цивільній формі і нас били по животах. Бодя відхаркував кров'ю. Я мовчав. Вовк казав, що помститься.
- Мовчи і тримай думки при собі. Ти не на своїй території. За слова відповісиш, а думки вони ще не читають...
Заснути я не міг... Боліло... За народ...
Рано нас розвели по різних кабінетах. Слідчий зачитав свою версію подій, згідно якої ми на сходинах гуртка розробляли терористичні плани і я був у них за старшого, адже неповнолітні такого самі зробити не могли. Також у спільники мент записав старшого брата Вовка та ще якихось мені невідомих хлопців. Я казав, що нічого підписувати не буду. Били. Тримався. Били...
З якоїсь з кімнат чулися крики наших...
* * *
Через день друзі та родичі, а також небайдужі пікетували якесь управління. Результатів не було. Писала преса. Але система не відгукувалася. Ми наче зникли. Система, наче звір, тримала нас у своєму заґратованому лоні...
* * *
На ніч нас поселили в різні камери. До якихось виродків. Були бійки. В мою камеру дали якогось амбала, який намагався жорстоко мене побити, але після того, як я відтовк йому яйці і вибрав очі, то він заспокоївся... Виявилося, його мали відпустити, якщо він мене добряче відлупцює... Тепер мені пришиють ще статтю, а він, якщо і вийде на волю, то сліпим імпотентом...
Я харкав кров'ю і чув крики та стогони своїх...
* * *
Того ранку мене вели коридором на допит. На зустріч вели Вовка. І коли ми розминалися, то я йому шепнув:
- Сьогодні або ніколи. Воля або смерть...
Він хитнув головою. Мені дали в живіт і вимагали сказати, що я мав на увазі. Я відповів, що мав на увазі, що з таким ставленням до нас ми нині тут помремо...
Під час допиту один з ментів дав мені по голові так сильно, що я впав із стільчиком. Вдав, що знепритомнів. Вони пішли по воду - відливати. Двері залишили відкритими.
З якоїсь кімнати чулося:
- Хто вас намовив, бл*ть, на цей вчинок? Чим ви думали, бл*ть?.. - голос мента звучав погрозливо.
- Це зробив я сам... Нікого більше не залучав... - тихо, але твердо мовив Вовк.
- Брешеш, бл*ть! - інший мент вдарив по лиці.
Побитими пальцями я відкрив за допомогою кавальчика металу наручники. Встав похитуючись. Облизав закривавлені губи. В шуфляді знайшов якогось олівця.
Наближалися менти. Я накинувся на першого, тільки той увійшов у двері. Секунда, і олівець пробив його око, а рука вихопила табельну зброю. Друга секунда, і лунає постріл у другого...
На мить усе навколо втихло. Я чув стукіт серця. А в думках майоріли нинішні мої слова “Сьогодні або ніколи. Воля або смерть”... То була найдовша мить за життя до неї...
Стрілянина у відділенні...
Розстріл тих звірів, які катували нас та інших хлопців...
Дзвінки у місто, щоб наші можливі прихильники збиралися на поміч, поки є зброя і не приїхали спецвійська...
Дзвінок на радіо... Я тремтячим голосом:
- Кажіть усім... передайте усій країні... що сьогодні... сьогодні систему страху подолано...
* * *
Зринувши із полохливих вуст ледь помітним шепотом, мрія мільйонів сьогодні стала реальністю...
Революція...
_ _ _
2011-03-05
Борис Явір Іскра