Ніколи більше...
...кров... вона усюди... її уже не відмити... із наших спогадів...
Я сиджу на скалі і сє дивлю на світанок... Сонце стає на сході, з-за спин наших ворогів... Навколо лиш ліси і скали... Віковічні... І світанок... Такий кривавий...
Ми сє здає, я відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... А я сє дивлю на сей кірвавий світанок...
То було літом. Ми поволі зійшли'смо з гори. В село. Навколо був дим і трупний запах. Купа попелу. Ми знаходили розстріляних людей та дітей. Поґвалтованих та замордованих дівчат. Важко згадувати... Усюди залишки кірви та недавньої різанини...
Мої вояки, навіть загартовані у боях, плакали. І я пустив сльозу... Йшов'им, закусивши губу, а м'язи на лиці тремтіли...
Ми знайшли кількох живих дітей та вмираючого старого. З їх допомогов зробили'смо впізнавання трупів, записали їх імена, робили таблички. До ночі ховали...
Старий, глянувши мені в очі, сказав перед смертев, що хоче бути спаленим...
- Най боги приймут го душу на луги Сварожі, - мовив я над його полум'ям, яке грало в променях місяця...
Над ранок, коли усе сє завершило, я застав одного із своїх воїнів, який сидів на камені за селом і сє дивив на світанок. Він плакав і дрижав. Я сів коло нього і поклав руку на плече. Той хтів віддати честь, але я спинив його:
- Не зара... Краще скажи, що сє стало?
- То село мої нареченої... Вона була вагітна... Її зґвалтували і замордували... Я тримав її тіло на своїх руках... Її кірва застигла на моїх долонях...
Молодий хлопець тремтів і заридав ще дужче... По його бруднім лиці текли горєчі сльози, які, сє здавало, топили камінь, мов лед... Я пригорнув його, наче тато, і крадькома й сам пустив сльозу - се не перше село, отак жорстоко вирізане...
Того дня наша розвідка виказала нам розташування ворожого загону...
Прийшла ніч, я вибрав найліпших вояків, ми сє переділи у всьо чорне, не мали на собі нічого, що б виказало нашу військову приналежність (навіть ланцюжки з іменними жетонами залишили), і так, аби ніхто не знав, вирушили...
Ми нікого у ворожому загоні не залишили живим... Ми їх різали, як ріжут скотину, та знімали шкіру і м'язи із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...
На світанку ми були у своїх наметах... Але каждий знав, що ніколи більше жодний з нас не буде годен заснути спокійно...
Майже пів року наш загін із сотні вів подвійний спосіб життя... Інші не знали, хто є тими “месниками темряви”, про яких вже ходят леґенди... Ми знаходили ворога чи не будь-де... І залишали тіла із голими черепами... Ми були нічним жахом для тих, хто піднімав руку на наш нарід... Одні падали у бою, нові ставали на їх місце...
Вчора ввечері наші передові загони перейшли межову ріку...
Я сиджу на скалі і сє дивлю на світанок... Сонце стає на сході, з-за спин наших ворогів і наших братів... Навколо лиш ліси і скали... Віковічні... І ріка... Тисячолітня межа...
І світанок... Такий кривавий...
І ми сє здає, що відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... А я сє дивлю на сей кірвавий світанок... І я знаю, що ніколи більше... що ніколи більше жоден з нас не зможе заснути спокійно...
...адже кожен з нас помер ще тоді - разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами...
_ _ _
24 січня 2011
Борис Явір Іскра