Село Бервош - маєток Кіплінґа (фото)
З Брайтона до села Бервош шлях неблизький Це трохи північніше і далі на схід, через місто Люїс та Акфілд автобусом із пересадками. Саме сюди переїхав Кіплінґ у 1902 році, ховаючись від цікавих очей і тяжких споминів Ротінґдіна. Заворожений Ротінґдіном, я спершу не міг збагнути, чому він проміняв такий райський куточок біля моря на інше житло. Здається, тепер розумію.
Бервош - село хат на триста, автобус буває разів вісім на добу, зате усе тут дихає давньою історією. І відносно недавньою теж. Як ось ці міжвоєнні будиночки із такими Кіплінґівськими назвами. „Кімів котедж” названо на честь героя пригодницької повісті Кіплінґа про Індію. Кім - це ім'я хлопчика. Інший котедж називається „Пеків пагорб”. Пек (чи Пак) це те, що у нас назвали б нечистою силою, хоча він геть не злий і навіть симпатичний. Фейрі, по-тутешньому. У Кіплінґа ціла збірка казок, розказаних Пеком із Пекового Пагорба.
„Рад'ярд Котедж” узагалі ніяких пояснень не потребує. Ці будинки були зведені відносно недавно на пагорбі недалеко від справжнього Кіплінґового будинку „Бейтменс”.
Саме село витягнулося уздовж дороги, що пролягає по вершечку чогось на кшталт дуже довгого пагорба. Від дороги в обидва боки починається спуск у долини-балки, за якими знову видніються пагорби. У балках течуть річки і численні струмки збігають до них.
Невеличкі досить давні будиночки, кожен з яких має своє ім'я, вишикувалися рядком уздовж дороги. Вони мають цікаву особливість - усі їхні горища сполучені між собою, кажуть, що з деяких на дно баки вели колись контрабандистські тунелі. А то нащо ще треба було горища сполучати?
Сонце, що потроху розганяє хмари, падає на пагорби по той бік балки. Найвищий із них і є Пековим Пагорбом. Саме тут Кіплінґ зустрів кумедного вигадника Пека і написав книгу, яку, сподіваюся, колись прочитають і у нас.
Пересичений публічністю, Кіплінґ прагнув жити на відлюдді, тож не дивно, що він обрав саме „Бейтменс”. До нього від головної дороги веде довга, з пів милі, під'їзна алея. У Кіплінгові часи вона була ґрунтова чи радше засипана гравієм. Алея круто забирає вниз, лишаючи на пагорбі решту будиночків, і спускається на саме дно балки.
А поруч тече справжній струмок. Він набирає нову й нову воду і чимдалі - тим сміливішає та дорослішає. Неважко уявити, як під час дощу він набирається води і несе і крутить, іноді переливаючись на алею. Малий шибеник вирив собі отаку нірку при корінні якогось дерева. Треба перечитати Рад'ярда - чи нема у нього ніде про струмки. Надто вже цей харизматичний.
І ось нарешті за стіною живоплоту виростає „Бейтменс”, будинок, у якому поет прожив 34 роки свого життя, написав безліч чудових речей і у якому помер. Збудовано його було приблизно у 17 столітті. Місцеві кажуть, що це був ковальський маєток. На великій території знайшлося місце і для ставка, і для млинка і для вишневого садка.
Це арка власне до самого будинку із внутрішнього дворика з садком із кількох старющих яблунь і антикварними парниками. Кіплінґи на той час були людьми небідними, у них працювали кілька садівників і ще купа прислуги, тому неважко уявити, що усе тут було так само гарно доглянуте і у часи, коли вони тут жили.
Це ослінчик на ґанку маєтку. Сидіти тут не дуже зручно, важко уявити, щоб Кіплінґ проводив так досить часу, але він щоразу тут входив до будинку, іноді може сідав на якийсь час у дощову погоду. Чи може, коли виглядав когось від хвірточки…
Усі біографи Кіплінґа пишуть, що він мав кабінет на першому поверсі. Оскільки друге придатне для цього вікно виходить на дорогу, а це - в садок, то я вирішив, що це вікно саме його робочої кімнати. До нього, як і по усіх стінах будинку, підповзають невмирущі чіпкі кущі.
Цей камінь від початку позначав Кіплінґову могилу в Вестмінстерському абатстві і був пізніше замінений на більший надмогильний камінь у місці спочинку поетів. Тепер він лежить тут на протилежному боці ставка, коло нього - сонячний годинник із написом „Вже пізніе, ніж ти думаєш”. На вершечку каменю видно ініціали Рад'ярда Кіплінґа, якими він підписував свої малюнки.
Так виглядає „Бейтменс” з двору. Зліва видніються підсобні приміщення, а я сиджу і дивлюся на ставок. Саме пригріло сонечко , тому сидиться дуже гарно і зручно, аж захотілося щось написати :)
Ось нарешті сам ставок, правильної прямокутної форми, оздоблений скульптурами. За ним - „Бейтменс” і дерево, яке очевидячки пам'ятає поетову присутність. Цікаво, що щойно я увійшов у цей сад, як вийшло сонце з-за хмар і потеплішало. Вітер стих, а може це просто затишок, який буває лише на дні балки…
Річечка зі смішною назвою Дадвел протікає по землі Рад'ярда. Вона досить стрімка і за чутками досить сильно набирається водою під час дощів чи весняних паводків. Не дивлячись на занадто доглянуті береги, виглядає дуже мило.
Суцільні газони, властиві місцевим садкам, тут розбавлені дивовижними галявинами підсніжників, які пробиваються просто з трави. Ще тут є крокуси і нарциси, які, щоправда, ще не квітнуть. Невже справді весна? До речі, на знімку з підсніжниками ДІЙСНО сидить бджола, я не домалював :)
Через Дадвел перекладено кілька місточків, коло одного із яких росте оце дивовижне дерево з неймовірно покрученими гілками. Ось вам іще один знайомець старого Рад'ярда… До речі, на облаштування території Кіплінґ витратив свою Ноблівську премію.
Дерева, що пам'ятають менше за стіни, й ті припинили ріст. Хочеться вірити, що і Рад'ярд Кіплінґ бачив їх саме такими. Великими, розлогими і дорослими.
Здаля „Бейтменс” здається непримітним, але від будинку віє якимось теплим спокоєм, пережитими сторіччями. Здається, що час тут зупинився і вже нікуди не йде. Будинок виконав свою місію, на яку чекав триста років, тож тепер зайве сторіччя вже нічого не вирішує.
Втім, головна споруда у селі - церква Святого Бартолом'ю. Їй близько тисячі років. На її подвір'ї, як тут водиться, цвинтар, а поруч на розвилці військовий обеліск із іменами загиблих у війнах жителів Бервошу. Серед них - Джон Кіплінґ, син Рад'ярда, якого попри поганий зір батько таки відправив на першу світову війну, звідки той ніколи вже не повернувся. Щось про Джека нове відомо? Чи вертається він додому? Не з цим вітром…
Вітражі у церкві Святого Бартолом'ю. Не дуже давні, але чарівні. Робота середини ХХ століття.
Наостанок додам, що виїхав я із Бервоша на останньому можливому автобусі й до останнього плекав надію, що доведеться залишитися там у затишному мотелі "Ведмежа таверна".
Бервош - село хат на триста, автобус буває разів вісім на добу, зате усе тут дихає давньою історією. І відносно недавньою теж. Як ось ці міжвоєнні будиночки із такими Кіплінґівськими назвами. „Кімів котедж” названо на честь героя пригодницької повісті Кіплінґа про Індію. Кім - це ім'я хлопчика. Інший котедж називається „Пеків пагорб”. Пек (чи Пак) це те, що у нас назвали б нечистою силою, хоча він геть не злий і навіть симпатичний. Фейрі, по-тутешньому. У Кіплінґа ціла збірка казок, розказаних Пеком із Пекового Пагорба.
„Рад'ярд Котедж” узагалі ніяких пояснень не потребує. Ці будинки були зведені відносно недавно на пагорбі недалеко від справжнього Кіплінґового будинку „Бейтменс”.
Саме село витягнулося уздовж дороги, що пролягає по вершечку чогось на кшталт дуже довгого пагорба. Від дороги в обидва боки починається спуск у долини-балки, за якими знову видніються пагорби. У балках течуть річки і численні струмки збігають до них.
Невеличкі досить давні будиночки, кожен з яких має своє ім'я, вишикувалися рядком уздовж дороги. Вони мають цікаву особливість - усі їхні горища сполучені між собою, кажуть, що з деяких на дно баки вели колись контрабандистські тунелі. А то нащо ще треба було горища сполучати?
Сонце, що потроху розганяє хмари, падає на пагорби по той бік балки. Найвищий із них і є Пековим Пагорбом. Саме тут Кіплінґ зустрів кумедного вигадника Пека і написав книгу, яку, сподіваюся, колись прочитають і у нас.
Пересичений публічністю, Кіплінґ прагнув жити на відлюдді, тож не дивно, що він обрав саме „Бейтменс”. До нього від головної дороги веде довга, з пів милі, під'їзна алея. У Кіплінгові часи вона була ґрунтова чи радше засипана гравієм. Алея круто забирає вниз, лишаючи на пагорбі решту будиночків, і спускається на саме дно балки.
А поруч тече справжній струмок. Він набирає нову й нову воду і чимдалі - тим сміливішає та дорослішає. Неважко уявити, як під час дощу він набирається води і несе і крутить, іноді переливаючись на алею. Малий шибеник вирив собі отаку нірку при корінні якогось дерева. Треба перечитати Рад'ярда - чи нема у нього ніде про струмки. Надто вже цей харизматичний.
І ось нарешті за стіною живоплоту виростає „Бейтменс”, будинок, у якому поет прожив 34 роки свого життя, написав безліч чудових речей і у якому помер. Збудовано його було приблизно у 17 столітті. Місцеві кажуть, що це був ковальський маєток. На великій території знайшлося місце і для ставка, і для млинка і для вишневого садка.
Це арка власне до самого будинку із внутрішнього дворика з садком із кількох старющих яблунь і антикварними парниками. Кіплінґи на той час були людьми небідними, у них працювали кілька садівників і ще купа прислуги, тому неважко уявити, що усе тут було так само гарно доглянуте і у часи, коли вони тут жили.
Це ослінчик на ґанку маєтку. Сидіти тут не дуже зручно, важко уявити, щоб Кіплінґ проводив так досить часу, але він щоразу тут входив до будинку, іноді може сідав на якийсь час у дощову погоду. Чи може, коли виглядав когось від хвірточки…
Усі біографи Кіплінґа пишуть, що він мав кабінет на першому поверсі. Оскільки друге придатне для цього вікно виходить на дорогу, а це - в садок, то я вирішив, що це вікно саме його робочої кімнати. До нього, як і по усіх стінах будинку, підповзають невмирущі чіпкі кущі.
Цей камінь від початку позначав Кіплінґову могилу в Вестмінстерському абатстві і був пізніше замінений на більший надмогильний камінь у місці спочинку поетів. Тепер він лежить тут на протилежному боці ставка, коло нього - сонячний годинник із написом „Вже пізніе, ніж ти думаєш”. На вершечку каменю видно ініціали Рад'ярда Кіплінґа, якими він підписував свої малюнки.
Так виглядає „Бейтменс” з двору. Зліва видніються підсобні приміщення, а я сиджу і дивлюся на ставок. Саме пригріло сонечко , тому сидиться дуже гарно і зручно, аж захотілося щось написати :)
Ось нарешті сам ставок, правильної прямокутної форми, оздоблений скульптурами. За ним - „Бейтменс” і дерево, яке очевидячки пам'ятає поетову присутність. Цікаво, що щойно я увійшов у цей сад, як вийшло сонце з-за хмар і потеплішало. Вітер стих, а може це просто затишок, який буває лише на дні балки…
Річечка зі смішною назвою Дадвел протікає по землі Рад'ярда. Вона досить стрімка і за чутками досить сильно набирається водою під час дощів чи весняних паводків. Не дивлячись на занадто доглянуті береги, виглядає дуже мило.
Суцільні газони, властиві місцевим садкам, тут розбавлені дивовижними галявинами підсніжників, які пробиваються просто з трави. Ще тут є крокуси і нарциси, які, щоправда, ще не квітнуть. Невже справді весна? До речі, на знімку з підсніжниками ДІЙСНО сидить бджола, я не домалював :)
Через Дадвел перекладено кілька місточків, коло одного із яких росте оце дивовижне дерево з неймовірно покрученими гілками. Ось вам іще один знайомець старого Рад'ярда… До речі, на облаштування території Кіплінґ витратив свою Ноблівську премію.
Дерева, що пам'ятають менше за стіни, й ті припинили ріст. Хочеться вірити, що і Рад'ярд Кіплінґ бачив їх саме такими. Великими, розлогими і дорослими.
Здаля „Бейтменс” здається непримітним, але від будинку віє якимось теплим спокоєм, пережитими сторіччями. Здається, що час тут зупинився і вже нікуди не йде. Будинок виконав свою місію, на яку чекав триста років, тож тепер зайве сторіччя вже нічого не вирішує.
Втім, головна споруда у селі - церква Святого Бартолом'ю. Їй близько тисячі років. На її подвір'ї, як тут водиться, цвинтар, а поруч на розвилці військовий обеліск із іменами загиблих у війнах жителів Бервошу. Серед них - Джон Кіплінґ, син Рад'ярда, якого попри поганий зір батько таки відправив на першу світову війну, звідки той ніколи вже не повернувся. Щось про Джека нове відомо? Чи вертається він додому? Не з цим вітром…
Вітражі у церкві Святого Бартолом'ю. Не дуже давні, але чарівні. Робота середини ХХ століття.
Наостанок додам, що виїхав я із Бервоша на останньому можливому автобусі й до останнього плекав надію, що доведеться залишитися там у затишному мотелі "Ведмежа таверна".