Боржава, друзі, байк - all the best things
Кілька годину тому повернулась з Пилипця - закусана комарами з голови до ніг, в синцях, з подертими ногами, щаслива, з тугою за Боржавським хребтом та друзями. Вперше я зустрічала Великдень далеко від дому, без яєць, ковбас тощо. Вдруге побачила світанок на Боржаві, та вперше він був для мене таким неймовірним. Вдруге обкатала трасу "Горілаз", та вперше вона мені здалась такою кайфовою... А ще було багато чого "вперше" та "вдруге", тож буду послідовною...
Моя подруга olzheska вже кілька днів сиділа на Шипоті і кликала до себе. Довго не думаючи, я запакувала рюкзак, взяла велосипед та рушила на Воловець разом із istunna_istuna . Штовхання багажу на полонину, друзі, обійми, розмови, дуууже смачний обід, після якого виникає лише одне бажання - ніжитись під сонечком :) Сам Шипіт змінився-виріс, наче подорослішав) Тут можна просто стояти і безмежно довго зачаровано спостерігати з якою силою гатить вода з гір - це чарівно!
Вечоріє.Мені ліниво кудись їхати, та я даю собі чарівного пенделя і спускаюсь до підйомника. Доки підіймаюсь догори, роздумую над тим, як самотньо зроблю кілька спусків і поїду на полонину до друзів. Ет ні. Нагорі стоїть хлопець у фулі і весело махає мені рукою.
"Привііііт! Я Андрюха!". А далі він розповідає, що їх тут з Києва не так мало, що вони класно розчистили горілаз, і, що нам треба їхати туди) Ну не буду ж я падати "ліцом в грязь", стартую за Андрюхою. Враховуючи, як я сповзала цю трасу минулого року, чекаю від себе найгіршого. Але щось не так... Я їду! Я входжу в повороти, криво, на гальмах, та їду усе без зупинки і не так вже й сильно відпускаю від себе хлопця. А де страх? Куди подівся мій страх? Як тільки я усвідомила, що його більше немає, я просто кайфую, кращого слова не підберу) Це неймовірне відчуття і це моя перша покатушка на Барсіку в цьому сезоні. Барсік мене взагалі нереально тішить - він настільки контрольований, настільки швидко відповідає на мінімальні рухи...Таке враження, що він керується силою думки)
Внизу зустрічаю ще знайомих, домовляємось разом їхати на Капітошку. Нагорі вже купа людей у фулах, хоча на годиннику близько шостої. "У неї рок-шокс, а ти казав мурза!"- чую зі сторони. Ага, тут вже обговорюють мій велосипед) Мене оточують дх-шники, перекидуємось вітаннями, хто, що, звідки, почуваю себе квіточкою :))) Ще спуск, потім виперти велосипед на полонину (провтикала поворот зверху), скупатись голій в крижаній річці, подзвонити Ніфлі і Бобо, щоб поділитись емоціями і сказати, що фул і бодік - це +500 до швидкості :)
Потім якось так вийшло, що я почала готувати налисники на вогні. Дим був нещадний, тож готувала в масці))
Опісля, довелось давати майстер-класи з кулінарії, після яких в трьох людей вийшли класні налисники) В той час Таня зробила на вогні Пасху і за сумісництвом іменинний торт.
Сафонов з Юрою співали, на вогні кипів трав"яний чай, а в повітрі літала якась гармонія та душевність.
А далі було привітання нашого іменинника - крошки Єнота, якому виповнилось 5 рочків.
Чесно кажучи, більш позитивної дитинки я ще не зустрічала, він завжди усміхається :) І навіть коли ми намагались запустити для нього небесний ліхтарик, який натомість згорів, хлопчик не розплакався (як зробила б, мабуть, будь-яка інша дитина). Він ж сказав до тата, який тримав тліючий ліхтарик: "Обережно, ти попечеш собі руки!".
(капєц ліхтарику)
Сміх, розмови, зорі, шум річки, сон в обіймах Олі. Як же це все чудово!
***
Ранок починається о третій. Ми (Катя, Женя і я) йдемо зустрічати світанок на Високий Верх. Оля, на жаль, травмувала ногу при екстремальному катанні на кариматі. Оля каже, що Високий Верх ніяк не пустить її до себе, тому що щоразу вона на нього не може потрапити.
На полонині хмара, трішки беруть сумніви щодо видимості на хребті, та ми все рівно йдемо. За доброю традицією, я без ліхтарика - підсвічую дорогу телефоном. Починаємо стрімко набирати висоту. Женя йде в середньому темпі, мені важко, не вистачає дихалки та м"язів на 5 точці )) В цей час я думаю, якими сильними мають бути чоловіки, щоб отак забігати на гори, і якими впертими мають бути жінки, щоб отак слідувати за ними. А ще я вчусь довіряти своїм ногам, тому що бачу насправді зовсім мало. Де-не-де з-за хмари виринають силуети дерев. Ще кілька метрів і ми майже на хребті.
Ми несподівано вийшли з хмари. Десь там, на верху, чорним-чорним полотном розкинулось зоряне небо. Прямо наді мною завис великий ковш, а зліва хребет освітив ще зовсім молодий місяць. Нижче ж - та сама хмара, яка неначе дихала та хвилювалась, мов морські хвилі. "Заради цього варто жити!" - каже Женя. Я мовчки усміхаюсь і повністю з ним погоджуюсь. Це справжнє щастя - бачити те, що зараз бачу я...
Досить швидко добігаємо до Високого Верху, тут холодно. Я знала, що пожалкую, не захопивши рукавичок. Руки настільки замерзли, що їх зводять судоми, та я не можу зупинитись, я продовжую робити нові і нові кадри. 5:57. Сходить сонце. Ми тішимось. Ще з кілька хвилин та рушаємо на хрест.
Хребтом хтось розкатав стежину в багно мотокросовим байком. Я ловлю два рублі і мовчки бажаю цій людині щастя))) В кущах щось починає шурхотіти. Вмить звідти виринають дві косулі, які перебігають нам дорогу та зникають поза хребтом. Мене розриває, Боржава нас сьогодні просто фантастично балує! Таких тваринок я тут ще не бачила.
А далі був Подобовець і трубами на Пилипець. Намет, сон, прощання з Олею, і знову на траси. Я сподівалась спіймати київських хлопців, щоб поїхати з ними на Воловець, та, мабуть, вони завершили каталку раніше. Таки гордо катаю сама) Таке враження, що я тут -місцева екзотика. Туристи, які спускаються на зустріч підйомником, постійно мене фотографують, висловлюють ріспект, бажають гарного спуску. Капець)
Після ранкового походику - втомлені м"язи, ноги вже не зовсім добре слухаються. Та, незважаючи на втому, мені навіть вдається 1 раз мінімально пульнути :) Щаслива, вертаюсь по речі, видзвонюю місцевого таксиста Івана і рушаю до машини.
Розповідаю Іванові про свою любов до гір, на що він мені відповідає:
-Тобі треба хату в горах...Або чоловіка з гір! Хоча ні, чоловіка з гір не треба, то тобі буде заскладно, там господарка, корови доїти, їсти варити, ти не потягнеш!
-Ну та ясно, я ж городська!
-Та, ти - городська і до такого не звикла , а призвичаїтись - дуже тяжко!
Сміюсь. Далі Іван питає чи знаю я Мішаню і Гіппа, починає травити про них байки, розповідає про роботу, машину та багато іншого, доки не зупиняється на вокзалі.
А тим часом приїжджає Київський потяг, з"являються знайомі обличчя, прощаємось. Вмикаю плеєр, сідаю на каримат, спираюсь на ровер, гріюсь на сонечку. Підбігає песик, лащиться. Отак ми двоє і сидимо на землі, мружимось і нам добре) Приїжджає мукачівка. Бувай, Боржаво! Хоч я щойно поїхала, та я вже безмежно сумую за тобою! І, звісно ж, я скоро неодмінно повернусь, тому не забувай про мене!