бразилія для СВІТОВОЇ ГЕОГРАФІЇ (part 1)
Пробач, Бразиліє, я не встиг побачити твого карнавалу, але карнавал був!
Чотири дні нон-стоп-стопу з двома реалами на кармані і ось він Ріо. «Гіо де Жанейро», саме так, заміняючи «Р» на українське «Г» називають його місцеві мешканці.
Які в свою чергу називаються «каріоки». З часом виявилось, що не лише я і Кірюха, а вся Бразилія вважають «каріоків» педантичними і пихатими, що надають перевагу Правилам перед Людяністю.
Безрезультатні пошуки халтури в ресторані, надали мені можливість прогулятись вздовж найвідомішого у світі пляжу - Капакабани. Яскраві різнокольорові дівчата біля дверей ресторанів відпрацьовано усміхались небажаному незнайомцеві з поламаним табуретом за плечима. Дядько зірвав з дерева кілька жако. Прямо посеред вулиці розрізав велетенські плоди і роздавав перехожим. Але ті бачили лише ніж в руках божевільного і перебігали на інший бік вулиці. Плоди жако солодкі і липкі наче клей. Ми сміялись і трусили перед очима своїми склеєним пальцями. Дядько сміявся теж, да так, що кудрявий чорношкірий підліток зліз з велика і почав танцювати під музичку у гігантських навушниках. Бразилія під кайфом, хоча тут на відміну від усіх сусідніх країн заборонено жувати листя коки.
Сельвана перепливла океан стоплячи у портах вітрильники. Спершу з Європи у Африку. Потім ще на якісь острови, а тоді вже сюди, у Бразилію. Це вона дала нам наводку на національну бразильську зустріч хіпі Reinbow.
В цей час саме тривала революція у нашій експедиції і повінь у Ново Фрібурго. З двох зол ми вибрали менше і поїхали в бік повіню на хіповський фест. Я не люблю політику в мистецтві, бо вона ще більш брудна ніж у звичайному соціумі. Тому по дорозі вигадали новий проект. Називається « Лос Косінерос».
Ми типу мандрівні кухарі-артисти, а весь світ це кухня, на якій уже стоять наші табуретки . Пробним майданчиком стала, зроблена з бамбуку, кухня «Веселки». Ми готували українські страви на бразильський манер. На кшталт борщу з листям коки.
Після фесту ми поїхали до Жеані, короткостриженої брюнетки з білосніжної свіжевідреставрованою посмішкою, у місто Вікторія. Кодова назва цього життєвого епізоду «Жеані і три кухаря». Вона була закохана у нас трьох разом і в кожного окремо. Забув представити третього «косінера»: Марк, колишній банківський службовець, що покинув систему, практикує масаж «рейки» і чудово готує. Два дні ми творили скатертину-самобранку в її мєгакомфортній хаті.
Пультики-шмультики, кнопочки ліфту і мікрохвильовки, все акуратненько стоїть на своїх. Продуманість кожного сантиметру новенької жилплощі. Басейн на першому. Маленька червона машина паркується у підземний гараж. В офісі нафтовидобувної компанії з дев’яти до шести. І поміж всією цією раціональністю ліпить з глини фігури чорних людей. Ліпить творчо і з гумором. Словом, Жеані оточила нас комфортом і любов’ю. Ситі, виспані і вимиті ми завили на третій день.
Скільки вовка не годуй, він все одно рветься в ліс. Найвеселіший штат Бразилії - Баія!
В першу ніч автостоп залишив нас у маленькому баіянському селі. Ми шукали притулок, а знайшли місцевих гопників. Пацани пригостили нас соковитими манго, які просто у нас на очах відібрали у перехожого... Ми їх контрабандним листям коки, яке я пригнав з Болівії… Вони нас маконією… Ми їм пісню про весну! Вони нам вечерю…
Це був кльовий вечір. Двоє мандрівних кухарів-скоморохів з України та Білорусі блазуючи пританцьовували і піснями веселили гостей, тим часом господар виносив у темряву маленькі пакетики і вертався з грішми. Це був дім торговця кокаїном. Маленькі пакетики зберігаються у коробці від «Тік-таку» і були схожі на біленькі таблеточки. Молодий драг-ділер Хуан не старше вісімнадцяти, жінці Марії шістнадцять. Дитині рік. Курить, сказав, не менше тридцять косяків на день. Воно і видно, Хуан гальмує, як пентіум перший.
Година була пізня і ми вписались у нього на веранді. По голові ходили кури, але це було настільки нормально порівнюючи з абсурдністю всього довколишнього, що я впевнено заснув.
Зранку бразильський наркоторговець дав нам по 5 реалів на морозиво і подякував за організоване свято. Нема за що! Лос Косінерос*, вперед!
Бразильці не мандрують. Але якщо раптом бразильці мандрують вони надають перевагу країнам теплим і у літню пору року. Тому повальна більшість бразилєрос ніколи не мацали снігу. Вони перелякано вирячують очі, коли чують, що люди купаються на Хрещення під льодом.
В Аргентинському посольстві ми пожалілись, що віза в Чілі страшенно дорога. На дорозі до Патагонії і Вогняної Землі, куди ми веземо табурет, без варіантів треба перетинати шмат Чілі. Це якщо по суші їхати. Чи можна по воді невідомо. Нам порадили переходити чілійський шмат Патагонії вночі. Ночі, мовляв, на крайньому Півдні темні.
Прямо у посольстві, ми безсоромно намалювали у фото шопі, всі необхідні для отримання візи документи, роздрукували їх на посольському принтері, дали концерт на дримбах. Під містично-вібруючи звуки обидва консули танцювали. Словом, аргентинські візи ми отримали.
Ночували у російськомовного негра. Петерсен, якого ми перехрестили Петром, запросив нас на вечірку, де нам відразу пощастило стрибати з двадцяти метрового мосту на мотузці. Добре, що останні кілька днів у нас було туго з їжею. Всі лишилися при своїх.
До Арембепе всього 50 км і, головне, весь час вздовж океанічного пляжу. Цей факт, вкупі з відсутністю грошей, підштовхнув нас на божевільну прогулянку. Ми ішли і пригощали всіх спраглих крижаною водою гуарани, яку нам купила Оля.
На заході упали на пісок протягнувши ноги у океан. «А міг би зараз, після важкого дня роботи в офісі, біля тєлєка валятись. Жах…»
- Ола, грінгос, їсти хочете?» - хрипко спитала кумедна негритянка Гватемала, накладаючи у тарілку гарячий рис з фріхолями.
- Хотіти-то хочемо, але купити не можемо, - а у самих слина так і тече. Хіба за концерт нагодуєте?
Гватемала сміється. Каже, що їй треба годувати своїх дітей, а не волоцюг. А співати вона і сама не дурна! Щоб ніхто не сумнівався виконує хрипким басом знаменитий блюз. Пляж аплодує. Тоді співаємо ми. З радісним надривом летить «Пава» над Атлантичним океаном у бік Африки.
- Ці двоє - мандрівні кухарі, - квохтала на весь пляж щаслива Гватемала. Ми погоджувально киваємо, ковтаємо не прожовуючи гарячі фріхолі з рисом і думаємо, як класно жити у світі.
Ви можете не вірити, але в кишені можна мати п’ять копійок і, не маючи жодного тилу, бути щасливим і безтурботним. Щастя приносить втілення простих мрій: «Хочу в душ», «Хочу сухі шкарпетки», «Хочу зустріти мудрого старця, з яким ми покуримо і поговоримо про сенс життя», «А тепер хочу тиші лісу і вогнище». «А тепер солодощів дивних і музики», «а тепер хочу тиждень спати у спокійному місці і зранку схід сонця зустрічати ранковою гімнастикою», «а тепер хочу пряму фуру на 2000 км, щоб їхати і спати на мішках картоплі», «а тепер не хочу фуру, а хочу тачку спортивну з безбашною красоткою, гучною музикою і вітром у її волоссі». - і все збувається. Швидко за один, два, максимум три дні. «О, прийшло замолення!» - сміємось ми.
І пошепки невідомому Богові: «Дякую, Боже, дякую!!!
Кажуть життя любить відчайдух. Коли ти живеш як мрієш, простими і щирими мріями, це завжди дуже красиво і гармонійно зі світом, який, у свою чергу, дарує тобі приємні сюрпризи.
- Давайте побіжимо туди шукати золото, - граційна Клауджінія показує пальцем на край веселки.
Я згоден, а от Елейні ні. Їй лінь. Їй подобається сидіти тут, курити траву і спостерігати, як сьорфінгісти барахтаються у хвилях і вечірніх променях сонця. Над одною веселкою вигнулась друга, більш прозора.
Дівчата живуть і кохають одну уже вісім років. Три останні провели тут, у дерев’яному палаці, що заховався у тропічній зелені, на березі Океану. У кожної з них є собака: веселий спанієль хвилястоволосої Клауджінії і тупоносий боксер сутулої Елейні.
Сувора і нетерпима Елейні підібрала нас на заправці під Сан Пауло. В її машині стоїть потужній динамік, на диску рок-н-роли, а коробка з під прокладок битком набита скрученими косяками. Вона захоплюється машинами, дивиться футбол, багато курить, ходить в розвалку, душ приймає швидко і гучно хропе. Клауджінія навпаки дуже жіночна і симпатична. Крім того смачно готує і зразково сервірує стіл.
Я зараз ляжу трохи посплю, а завтра напишу ось про що:
…Дві тітки у білому одязі з тачкою прошкандибали у темряву ледь не наступивши на нас з Кірилом. Ми спали біля стіни якогось недобудови. Тітки з переляку заволали. Прибігла охорона і давай тицяти нам в носа пістолети. Але нам, двом волоцюгам зі східної Європи, виснажених бразильським сонцем, було до того байдуже. Не міняючи горизонтального положення, аргументовано пояснив пацанам, що ми холодні до підопічного їм майна, що поспимо тут пару годин, нічого не чіпатимемо і підемо з миром. Охоронці вилаялись португальською, а тоді наказавши «залишатись на своїх місцях» зникли. Ми з радістю дослухались до їхнього наказу і знову заснули. За десять хвилин охорона повернулась з таким текстом:
- Ми говорили з начальником по телефону і він сказав, що ви можете продовжувати спати. Коли прокинетесь виходьте через он ті двері. Добраніч…
Спали ми недовго, бо вирішили, що краще іти вночі. Вдень бразильське сонце смажить так, що сандалі наче плавлений сирок, прилипають до асфальту.
Нас з темряви гукнув Родріго і попросив штовхнути машину. Мало, що гуділи ноги, навантажені двадцятикілометровим переходом з рюкзаком і табуретом, так ще тепер і руки тремтіли від штовхання машини. Ми намотували четверте коло. Клята калимага не заводилась.
Дівчина, яка була за кермом, коли тачка заглохла, безпорадно ламала руки. Їй треба було на роботу за кілька годин, а вона всю ніч провела над нерухомим авто. Я порадив «підкуритись» від іншої машини, на що Родріго впевнено заперечив «це Бразилія, братан!». Тут, мовляв, ніхто вночі не зупиниться.
Ви помітили, що люди бояться спілкуватись з собі подібними? Особливо у країнах «цивілізованих» та мегаполісах. Бояться чи соромляться не знаю, але в місті вони поводяться наче у безлюдній пустелі. Чому?
Я перебіг дорогу і попросив про допомогу таксиста. Таксист знайшов по рації приятеля у якого є кабель і пообіцяв, що за десять хвилин все зробить. Але за десять хвилин не сталося нічого. Не біда, подумав я, і пішов на переговори з поліцією. Поліцейські маялись борючись зі сном. Отримавши заряд позитиву правоохоронці прибрали з сидіння автомат, звільнивши місце для мене, і поїхали нас підкурювати.
Дроту у поліцейських не виявилось. Менше з тим! Можна викрутити акумулятор, підкуритись і поміняти назад… «Але у нас немає інструментів!» - була їхня остання відмазка. «Нічьо. У нас є…» - коротко відрізав Кірюха і взявся за роботу. Родріго не вірив своїм очам. Коли акумулятор викрутили виявилось, що продумане Управління перестрахувалось від таких випадків і заблокувало пристрій пломбами.
Кірюха виймає акумулятор з поліцейської машини...
Врешті нас підкурив приятель таксиста. Виявляється він побачив, що біля нас небезпечно блимають проблискові маячки стражів порядку і вирішив не влазити у халепу. Родріго з подружкою були такі щасливі, що запропонували нас підкинути. І підкинули. Да так, що ми звідти вибирались до обіду наступного дня.
А під вечір дістались хіповського хутора, що поруч села Арембепе у штаті Баї. Кажуть тут частенько гостює Мік Джагер і якось завітала-була Дженіс Джоплін. Відтак хутір став місцем паломництва мандрівних музикантів зі всього світу. За пару днів мали з’їхатись мої безумні друзі з України, Білорусі, Росії та Литви, що ідуть з табуретками до океану. Вечірнє сонце сідало за пальми. Все виглядало наче в рекламі «Баунті», чи якогось попсового фільму про рай.
Під час аматорського шахматного турніру Бразилія здобула третє місце, Україна друге, а Уругвай перше. На закуску познайомив хіпанів з Магараджею, фігурою неймовірної люті, що ходить як ферзь і кінь одночасно. Нею одною можна поставити мат. Хіпани чухали дредасті голови - от що значить не читати журнал «Квант»! Ми подружились і домовились про роботу за їжу. Приступили відразу: перемили весь посуд і з’їли весь рис з квасолею.
З повними животами пішли «бегемотитись» - сидіти по шию у теплій і коричневій, наче чай, річці. Дивно, що вони барахтаються у цій калюжі маючи під рукою океан, - подумалось тоді. Але потім я зрозумів в чом прикол, і за весь наступний тиждень був на океані лише раз.
Парагваєць Леандро будує собі хату. Підрядчики: льонька з україни і кірюха з білорусі
Не знаю чим вам буде цікаво читати про те, як ми таскали пісок. На м’якому дивані важко відчути, що значить таскати під гору відра з піском у п’ятдесятиградусну спеку. При чому гора, під яку таскаються відра, з такого піска розсипчастого і білосніжного, аже червоного від сонця. Дія відбувається у лютому місяці. Вдома зараз кажуть мінус двадцять, а тут зайва секунда - опік ноги. Мій перший рік без снігу. Леадро був щасливий і віддячив за допомогу вівсянкою з паличками гвоздики і корицею.
Ми відкрили ресторан. А що було робити? Це цілком відповідає нашим задачам способу життя: мистецтво і любов. Готували смачні страви слав’янської кухні, дивуючи бразильські шлунки. Скоро довкола сформувався фанклуб, переважно з чорношкірих красунь, які блищали білими зубками белькочучи португальсько і допомагали різати овочі.
Поселилися в домі місцевого художника дона Люіса, що заробляє на життя копіюючи на футболки одну і ту саму, колись вдало намальовану картинку. Туристи в захваті - Люіс при своїх.
Люіс дозволив провести фестиваль в його домі, за умов, що вся наша банда допомагатиме по господарству. Врешті звісно всі забули допомагати, а Люіс після фестивалю, цілком справедливо, попросив гроші за проживання. Але наші були здивовані і невдоволені: який жадібний і нахабний чоловік! Ми йому … а він нам он як…
Якось ми пересипали сміття з маленького баку до великого, коли приїхав мікроавтобус.
«…Тут хопа бусік прієхал. Атуда реска одін за другім началі випригівать пацикі в трусєлях. На башнє панамкі на шеях цепури залатиі і пачішо палавіна в тьомних ачках. Карочє навипригівало іх німєряно, тупо вся площадь імі заставліна. 26 штук. Кірюха іх пащітал. Вкінься такая талпа здаровая.
Гаварю здарова пацани. Как ето ви такой талпой в такой децальний бусік влазітє? А ані такіі либяцца і атвічают шо ані мафія бразілєра. І давай всє угарать. Сука і в натурі такіі наси пабітиі і пад глазамі фанарі чєрєз аднаво. Зубов карочє тоже пачішо у всєх ніхватаіт.
Карочє паржалі і пашлі талпой на рєчку. Там раскурілісь пазалазілі вводу і сідят шо бігімоти. Тока шеі в цепурах тарчат…»
Кожного ранку ми з Кірюхою зустрічали сонце на річці. Купались і робили «підзарядку» - комплекс інтенсивних вправ для натхнення на цілий день. В цю ранню пору на річці не було нікого, окрім наркоторговців. Ці чатували на клієнтів від світанку. Натхненні нашим прикладом баригі і собі спробували похрустіти кістками. Виходило дуже кумедно. Ми дружньо сміялись, а тоді дружньо курили і знову сміялись від виду спортивної сумки повну маріхуани.
Тим часом прийшла литовка Вайда і запропонувала зробити фотосесію на тему болотяного кольору. Мого улюбленого!
Під роздачу також потрапила Жу. Їй сорок два, але щоденні заняття капуерою загартували її тіло і звеселили її мозок. Вона з радістю погодилась на експеримент і червона статуя заблищала на ранковому сонці. До мозку кісток вражені нашим дійством ділери відсипали кожному жменю психотропного зілля.
Це я все веду до того, що російський табуретний фестиваль у Бразилії пройшов чудово. Виставу зіграли повним складом. Я нарешті передав Колюні табурет. У нас традиція така, носимо табурет по черзі. Але передавати можна тому хто за тобою. Поки не зустрів передати не можеш. От я за всіма цими революціями і носився з ним, як дурень зі ступою, майже два місяці.
продовження тут